скачать книгу бесплатно
– Де Соннi?
Йоганнес лежав на своему лiжку, протираючи очi вiд сну.
– Хiба вiн не в своiй камерi?
– Ти сам знаеш, що його там немае.
– Тодi вiн, мабуть, утiк.
Нахилившись, Франк схопив старого за футболку i «за петельки» притягнув до себе.
– Проковтни своi смiшки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нiчого не бачила, так що вiн мае бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш менi, де вiн е, можеш забути про лiкування свого раку.
Франк помiтив вираз здивування на обличчi старого.
– А! Не тiш себе iлюзiями про лiкарську таемницю – у мене скрiзь очi i вуха. То де вiн може бути?
Франк вiдпустив Йоганнеса, i той упав головою на подушку. Старий пригладив свое рiденьке волосся i зчепив долонi за потилицею. Вiдкашлявся.
– Знаеш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волi нiхто мене не чекае. А моi грiхи менi тепер вiдпущенi, так що вперше я маю нагоду пiти нагору, а не пiд спiд. Може, менi слiд-таки цим скористатися, доки е шанс? Як гадаеш, гере начальнику?
Арiлд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилiтали.
– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоiх грiхiв не був вiдпущений. Бо за Бога тут я, i я можу тобi гарантувати повiльну i болiсну смерть вiд раку. Я подбаю, щоб ти гибiв тут, у цiй камерi, тимчасом як тебе пожиратиме рак, i щоб ти навiть здалеку не побачив анi крихти знеболювальних. І ти, повiр менi, не будеш першим.
– Нехай лiпше так, нiж у те пекло, яке тобi, начальнику, чорти розтоплюють.
Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, смiхом.
На зворотному шляху до камери 317 Франк по рацii уточнив стан речей. Так само жодних слiдiв Соннi Лофтуса. Франк усвiдомлював, що дуже скоро керiвництво в’язницi змушене буде оголосити втiкача у розшук.
Вiн увiйшов до камери 317, важко опустився на лiжко й обвiв поглядом пiдлогу, стiни i стелю. Вiн не мiг, нехай йому грець, повiрити в це. Вiн схопив Бiблiю з тумбочки i жбурнув нею об стiну. Книга, розгорнувшись, упала на пiдлогу. Вiн знав, що Волан проносив у Бiблiях героiн, тож без подиву вздрiв понiвеченi наскрiзь сторiнки. Пошкоджене вiровчення, розiрванi речення, що втратили сенс.
Вiн вилаявся i жбурнув об стiну подушкою.
Вiн дивився, як вона приземлилась на пiдлогу. Вiн вирячився на волосся, що з неi вилiзло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаноi бороди i пасма якогось довгого прядива. Вiн копнув подушку. З неi вилiзло ще бiльше сплутаного брудно-русявого волосся.
Коротка стрижка. Свiжопоголений.
Тiеi ж таки митi вiн нарештi наче прозрiв.
– Нiчна змiна! – заволав у рацiю. – Перевiрити всiх офiцерiв, що пiшли пiсля нiчного чергування!
Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Вiн знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запiзно щось робити. Вiн пiдвiвся i копнув стiлець з такою силою, що той врiзався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.
Водiй автобуса дивився на офiцера пенiтенцiарноi служби, що спантеличено розглядав квиток i п’ятдесят крон, отриманi як решта з його стокроновоi банкноти. Що чоловiк служить у тюремнiй системi, можна було визначити за унiформою, яку вiн мав на собi пiд довгим пальтом, та iдентифiкацiйною карткою з прiзвищем Сьоренсен i не схожим на нього фото.
– Давно цим автобусом не iздив, еге? – запитав водiй автобуса.
Недбало пiдстрижений офiцер ствердно кивнув.
– Якщо купити проiзний заздалегiдь, то за поiздку виходить усього двадцять шiсть крон, – пояснив водiй, але з виразу обличчя пасажира зрозумiв, що навiть така цiна видалась йому грабiжницькою. Це була типова реакцiя тих, хто не iздив автобусом в Осло впродовж кiлькох рокiв.
– Дякую за iнформацiю, – озвався пасажир.
Вiд’iжджаючи вiд тротуару, водiй автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водiй не знав, чим його той так зацiкавив. Можливо, голосом. Таким теплим i щирим, нiби вiн i справдi дякував вiд усiеi душi. Водiй бачив, як вiн усiвся i став дивитись у вiкно з таким виглядом, як тi з iноземних туристiв, котрi час вiд часу випадково потрапляють у мiський автобус. Бачив, як вiн витяг зв’язку ключiв з кишенi пальта i став вивчати iх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальноi гумки з iншоi кишенi.
Далi водiй мусив зосередитись на шляховому русi.
Частина друга
Роздiл 12
Арiлд Франк стояв бiля вiкна у своему кабiнетi. Вiн подивився на годинник. Бiльшiсть в’язнiв-утiкачiв вiдловлювали у першi дванадцять годин. Пресi вiн означив цей термiн, як «першi двадцять чотири години» заради можливостi назвати результат швидким, навiть якщо пошуки заберуть бiльше нiж дванадцять годин. Але вже пiшла двадцять п’ята година, а у них досi не було бодай якоiсь зачiпки.
Вiн щойно побував у великому офiсi директора тюрми. У тому кабiнетi з убогим краевидом. І чоловiк iз вбогими поглядами, власник того кабiнету, зажадав пояснень. Директор в’язницi був у кепському гуморi, оскiльки вiн був змушений завчасно повернутися iз щорiчноi Нордичноi тюремноi конференцii в Рейк’явiку. По телефону з Ісландii вiн учора повiдомив, що особисто контактуватиме з пресою. Вiн любив виступати в засобах масовоi iнформацii, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу вiдкинув такий варiант, заявивши, що такi речi приховувати вiд громадськостi вони не мають права. По-перше, Соннi Лофтус – убивця, тому громадськiсть належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втiкача треба розповсюдити в засобах масовоi iнформацii, що допоможе його знайти.
І, по-трете, ти хочеш побачити свое власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твоi полiтичнi соратники бачили, що ти працюеш, а не плаваеш блакитною лагуною, потягуючи iсландський шнапс.
Франк намагався пояснити директоровi, що розповсюдження фотографiй навряд чи виявиться ефективним: усi знiмки Соннi Лофтуса, якi вони мали, походили з часу, коли вiн потрапив у в’язницю дванадцять рокiв тому, i навiть тодi вiн мав довге волосся i бороду. А зображення з камер вiдеостеження, пiсля того як вiн вiдстриг собi волосся, були надто зернистими i практично непридатними до публiкацii. І все ж начальник наполiг на тому, щоб викачати в брудi добре iм’я Статена.
– Арiлде, полiцiя шукае його, тому ти маеш розумiти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвiнок вiд репортера, який поцiкавиться, чому було приховано факт втечi i чи Статен уже приховував випадки втечi в минулому. Я хочу, Арiлде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.
Далi начальник в’язницi став розпитувати, якi процедури режимноi безпеки Франк вважае за доцiльне посилити. І Франк знав чому: потiм директор в’язницi пiде до своiх можновладних друзiв i видасть iдеi свого помiчника за своi власнi. Ідеi людини iз сучасними поглядами. І попри те, вiн подiлився своiми думками з обмеженим типом. Ідеi… Система розпiзнавання голосу замiсть iдентифiкацii вiдбиткiв пальцiв та електронне маркування в’язнiв незруйнiвним радiомаячком. Зрештою, деякi речi Франк ставив навiть вище за себе самого, i в’язниця Статен була однiею з таких речей.
Арiлд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бiк робiтничого кварталу. Свого часу вiн i собi мрiяв придбати там будиночок. Тепер вiн мав великий особняк у найпрестижнiшому районi Осло. Однак вiн ще й досi мрiяв про той будиночок.
Нестор на звiстку про втечу вiдреагував з показною незворушнiстю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора i iже з ним аж нiяк не втрати ними самовладання. Навпаки, вiн пiдозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи отi своi рiшення, настiльки страхiтливi, що вiд них кров холонула в жилах. З iншого боку, Арiлд Франк не мiг не вiддавати належне простiй, чiткiй i практичнiй логiцi, з якою вони дiяли.
– Знайдiть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб нiхто не знайшов.
Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зумiють переконати його зiзнатись у вбивствi фру Морсанд перше, нiж хтось iще з ним поспiлкуеться. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутнiсть на мiсцi злочину речових доказiв його причетностi до вбивства Морсанд; але тодi вже його неможливо буде використати в майбутнiх справах. Своi плюси i своi мiнуси е в кожному з варiантiв. Як склалося, так склалося, це задачка на логiку, i саме так ii слiд розв’язати.
– Вам телефонуе Симон Хефас, – пролунав iз селектора голос Інни.
Арiлд Франк мимоволi пирхнув.
Симон Хефас.
Ось вам особа, якоi варто уникати. М’якотiлий невдаха, який переступав через трупи заради своеi пристрастi до азартних iгор. Казали, буцiмто вiн змiнився, вiдколи зустрiв оту жiнку, з якою й донинi. Але нiхто не знае лiпше за помiчника директора в’язницi, що люди не змiнюються; Франк мав достатне уявлення про Симона Хефаса.
– Скажи йому, що мене немае.
– Вiн хоче зустрiтися з тобою неодмiнно сьогоднi. З приводу Пера Волана.
Волан? Франк вважав, що полiцiя визнала смерть Волана самогубством. Вiн зiтхнув i глянув на газети у себе на столi. Про втечу повiдомлялось, але принаймнi не на першiй сторiнцi. Імовiрно, тому, що бракувало якiсного фото в’язня-втiкача. Цi стерв’ятники, либонь, вважають за лiпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивцi, на якому той матиме достатньо демонiчний вигляд. Інакше читачi будуть розчарованi.
– Арiлде?
Вони мали негласну домовленiсть, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли нiхто не чуе.
– Інно, пiдшукай у моему дiловому щоденнику час зустрiчi з ним. Так щоб вона тривала не бiльше тридцяти хвилин.
Франк перевiв погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.
Ларс Їлберг пiдступив на крок ближче.
Хлопець лежав на прим’ятiй картоннiй коробцi, укрившись довгополим пальтом. Вiн прибув напередоднi i знайшов надiйний сховок за кущами, що росли вздовж стежки i шереги будинкiв. Вiн лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.
Два полiсмени в унiформi пiдiйшли до Їлберга, порiвняли його з фото, що мали при собi, i пiшли геть. Їлберг нiчого не сказав.
Увечерi того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущiв i вклався пiд мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб вiн мiг не одержати дозволу… Але заради ввiчливостi можна б i запитати… Поза тим, iще одна дивина. Вiн був одягнений в унiформу. Ларс Їлберг не сказав би напевне, в яку саме унiформу – його забракували ще до того, як вiн устиг побачити щось армiйське, крiм зеленого мундира офiцера призовноi комiсii. Ларса вiдсiяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».
Час вiд часу Ларс Їлберг питав себе, чи е щось, до чого вiн придатний? І якщо так, то чи дiзнаеться вiн коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики i життя пiд мостом?
Як оце зараз.
Хлопець спав, i дихання його увi снi було рiвним. Ларс Їлберг зробив iще один крок. Те, як хлопець рухався, колiр його шкiри i щось iще пiдказувало Їлбергу, що то наркоман. А в цьому разi вiн може мати при собi якiсь препарати.
Їлберг був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повiки, наче його очнi яблука пiд ними рухаються увi снi. Ларс присiв коло нього навпочiпки й обережно пiдняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудноi кишенi форменоi куртки.
Усе сталося так швидко, що Ларс навiть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, i той уже стояв навколiшки, з обличчям, притиснутим до вологого грунту, i рукою, заламаною за спину.
– Чого тобi треба? – прошепотiв йому на вухо голос.
У голосi не вiдчувалося нi гнiву, нi агресii, нi навiть страху. Фраза пролунала радше ввiчливо, так нiби хлопець справдi цiкавився, чим би вiн мiг прислужитись. Ларс Їлберг зробив те, що робив завжди, коли розумiв, що зазнав поразки. Скоротив своi втрати до мiнiмуму.
– Украсти твою заначку. Або, якщо немае, то твоi грошi.
Хлопець тримав його в класичному замку, зiгнувши руку в зап’ястi й натискаючи на лiкоть. Полiцейський прийомчик. Але Їлберг знав, як полiсмени ходять, розмовляють, знав iхнiй вигляд, iхнiй запах, i цей хлопець не був одним з них.
– Чим ти труiшся?
– Морфiем, – простогнав Їлберг.
– Скiльки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?
– Трiшки. Небагато.
Ключ було ослаблено, i Їлберг швиденько вiдсмикнув назад звiльнену руку.
Вiн подивився на хлопця. Спантеличено заклiпав на простягнуту йому банкноту.
– На жаль, це все, що у мене е.
– Чувак, я не маю, що тобi продати.
– Це тобi. Я зав’язав.
Їлберг примружив одне око. Як там казали? Коли щось видаеться казковим, не треба думати, буцiмто це правда. Але, з iншого боку, хлопець може бути звичайнiсiньким диваком без клепки в головi.
Вiн хапнув п’ятдесятикронову купюру i швидко запхав собi в кишеню.
– Це твоя орендна платня за ночiвлю.
– Я бачив, учора сюди полiцiя зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навiдуються?
– Вряди-годи. Але останнiм часом аж роiться.
– А ти часом не знаеш мiсця, де не роiться?
Їлберг схилив голову набiк, мовби вивчаючи спiврозмовника.
– Якщо хочеш уникнути полiцii в цiлому, тобi треба знайти кiмнату в хостелi. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають полiцiю.
Хлопець задумливо дивився на рiчку, тодi повiльно кивнув.
– Дякую за допомогу, друзяко.
– Та пусте, – пробурмотiв спантеличений Їлберг.
Чуваку точно клепки бракуе.
І, нiби на пiдтвердження його пiдозр, хлопець почав роздягатись.
Їлберг – береженого Бог береже – вiдступив на кiлька крокiв. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них унiформу.
Їлберг, на його прохання, вручив диваковi полiетиленовий пакет, у який хлопець увiпхнув весь комплект – одяг i взуття. Затим вiн сховав пакет пiд скелею мiж кущами, де вчора пролежав цiлий день.
– Я простежу, щоб нiхто не знайшов, – пообiцяв Їлберг.
– Дякую, я довiряю тобi, – усмiхнувся йому хлопець.
Вiн застебнув пальто до самiсiнького верху, щоб не свiтити голими грудьми.
Тодi почвалав геть стежкою.
Їлберг дивився, як його босi ступнi розплiскують калюжi на асфальтi.
«Я довiряю тобi»?
Цiлковита маячня цiлковито божевiльного.
Марта стояла у приймальнi, дивлячись на екран комп’ютера, на якому вiдображались кадри вiдеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхiдними дверима. Вiн iще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвiр у пластинi з оргскла, яка прикривала дзвiнок. Вони змушенi були встановити захисну пластину, оскiльки тi, кому вiдмовляли, зазвичай починали товкти дзвiнок. Марта натиснула кнопку мiкрофона.
– Можу вам чимось допомогти?
Хлопець не вiдповiв. Марта вже визначила, що вiн не був одним iз сiмдесяти шести теперiшнiх iхнiх мешканцiв. Хоча плиннiсть пожильцiв у Центрi упродовж останнiх чотирьох мiсяцiв становила сто осiб, вона пам’ятала кожного. Разом з тим, вона бачила, що вiдвiдувач належить до «цiльовоi групи» Іла, яку становлять – нi для кого не таемниця – наркомани. Не те щоб було видно, що вiн пiд кайфом, – бо вiн таки й не був, але його видавало виснажене обличчя. Зморшки навколо рота. Недбала стрижка. Вона зiтхнула.
