скачать книгу бесплатно
– Всi дверi можуть бути заблокованi i розблокованi з диспетчерськоi.
Йоганнес скрушно похитав головою i роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досi самi у коридорi.
– Навiть якщо вирватися з будiвлi, там охоронцi чергують у будцi, на паркiнгу. Вони перевiряють документи у кожного, хто проходить чи проiжджае.
– У кожного?
– Атож. За винятком перезмiни, коли вони випускають знайомi машини i знайомi пики.
– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?
– Безперечно.
– Отже, ти мусив би роздобути унiформу i вийти, коли мiняеться змiна?
Йоганнес склав вказiвний i великий пальцi i помацав свое пiдборiддя. Щелепа ще болiла.
– Де я взяв би унiформу?
– Із шафки Сьоренсена в роздягальнi. Їi треба буде пiдламати викруткою.
Сьоренсен, один iз наглядачiв, уже майже два мiсяцi поспiль перебував на лiкарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось iнакше це називати, однак халепа залишилась тiею самою – препаскудним розладом почуттiв. Вiн пройшов через таке.
Йоганнес знову похитав головою.
– Пiд час перезмiни в роздягальнi до бiса тюремникiв. Хтось iз них упiзнае мене.
– Змiни зовнiшнiсть.
Йоханнес розсмiявся.
– Ти розумiеш, що кажеш? Ну, скажiмо, роздобув я унiформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачiв, щоб вони мене випустили?
Соннi задер полу довгоi бiлоi сорочки i витяг пачку цигарок з кишенi штанiв. Устромив цигарку в своi пересохлi губи i прикурив вiд запальнички у формi пiстолета. Йоганнес повiльно кивнув.
– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бiк муру, правильно?
Соннi всмоктав цигаркою полум’я iз запальнички i видихнув тютюновий дим. Примружився.
– То ти зробиш?
Голос його пролунав м’яко i приязно.
– А ти вiдпустиш менi моi грiхи? – запитав Йоганнес.
Арiлд Франк помiтив iх, щойно повернув за рiг. Соннi Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову i закривши очi. Як на Франка, вони мали вигляд пари педикiв. Вiн запримiтив iхне рандеву ще на монiторi в диспетчерськiй; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час вiд часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всi камери обладнанi мiкрофонами. З того, як сторожко озиралися цi два типи, з iхнiх змовницьких мiн ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталiзатор. Тодi Соннi витяг щось iз кишенi. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.
– Гей! Ви не знаете, що курити дозволяеться тiльки в спецiально вiдведених мiсцях?
Йоганнес похнюпив сиву голову, а Соннi безсило опустив руку.
Франк пiдiйшов до них. Показав великим пальцем собi через плече:
– Йоганнесе, йди пошмаруй пiдлогу десь iще.
Франк зачекав, доки старий вiддалиться поза межi чутностi.
– Про що ви патякали?
Соннi знизав плечима.
– Нi, не кажи менi, що святiсть сповiдi недоторканна, – реготнув Арiлд Франк, i звук його голосу рiзко вiдбився мiж голих стiн коридору. – То як, Соннi, ти мав достатньо часу, щоб усе обмiркувати?
Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню i почухав пахву.
– Свербить?
Хлопець нiчого не вiдповiв.
– Я вважаю, що е речi, значно прикрiшi за сверблячку. Гiршi навiть за карцер. Чув про мужичка зi 121? Гадають, вiн повiсився на гаку вiд свiтильника. Але начебто передумав пiсля того, як вiдштовхнув стiлець, на якому стояв. Через те начебто вiн собi й роздер шию нiгтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Дiас? Вiн свого часу працював на Нестора. Були певнi побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб грунтовнi пiдстави, а просто певне занепокоення. Але його виявилось достатньо. Хiба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночi у своiй тюремнiй камерi i не можеш заснути вiд страху: боiшся, а раптом дверi незамкненi? Боiшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерськiй впустить до тебе вбивць, яких завжди до бiса у в’язницi.
Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолi. Хлопець прийде до тями. Неодмiнно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його пiдопiчнi вмирають у своiх камерах у його тюрмi: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.
– Так.
Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволi подався вперед.
– Справдi? – перепитав вiн.
– Завтра. Ви отримаете мое зiзнання завтра.
Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на пiдборах.
– Згода. Тодi я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоiх коникiв! Сьогоднi вночi, коли лежатимеш у лiжку, раджу тобi гарненько роздивитись, як пiдвiшений свiтильник на стелi у твоiй камерi. Засвоiв?
Хлопець пiдвiв голову i подивився помiчниковi начальника в’язницi просто в очi. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцiмто очi – це дзеркало душi: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитнi очi пацанiв, на яких тавра нiде було ставити. До того ж, вислiв безглуздий. «Дзеркало душi». За логiкою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо вiдображення власноi душi. Та чи не тому так неприемно було зазирнути в очi хлопцевi? Франк вiдвернувся. Треба зосередитись на iстотних речах. І не вiдволiкатися на думки, що ведуть в нiкуди.
– Там примари, ось чому.
Пальцями кольору деревного вугiлля Ларс Їлберг пiднiс до губ тоненьку самокрутку i скоса поглянув на полiцейську пару, що стовбичила над ним.
Симон i Карi витратили три години на пошуки Їлберга, доки нарештi надибали його пiд мостом Грюнер. Вони почали своi пошуки в Центрi Іла, де нiхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярнi «Бимiсйонен» на Скiппергата, на Платi коло Центрального залiзничного вокзалу Осло, де й досi велася торгiвля наркотиками, i, нарештi, зазирнули в хостел Армii спасiння на Уртегата, де й отримали iнформацiю, що привела iх у напрямку рiчки до Ельген, монумента, що позначае роздiлову лiнiю мiж «спiдом» [11 - «Спiд» (вiд англ. speed – «швидкiсть») – наркотик з групи стимуляторiв (амфетамiн або метамфетамiн).] i героiном.
Дорогою Карi пояснила Симону, що албанцi та пiвнiчноафриканцi наразi тримають у своiх руках продаж амфетамiну та метамфетамiну вздовж рiчки на пiвдень вiд Ельген i вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалiйцi стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу i натягнувши на очi каптури вiд призахiдного сонця. На фотографiю, що показала iм Карi, один з них ствердно кивнув, показав на пiвнiч у бiк героiновоi краiни i, пiдморгнувши, запитав, чи не придасться iм грамулька кристалiв у дорогу. Смiх сомалiйцiв проводжав Симона i Карi, доки вони пленталися стежкою в бiк мосту Грюнер.
– То ти не хочеш залишатися в Центрi Іла через те, що тобi здаеться, нiби там привиди? – перепитав Симон.
– Чувак, нiчого менi не здаеться. Я знаю, що вони там е. Нiхто не зможе заснути в кiмнатi, де вже хтось е: ти вiдчуваеш iхню присутнiсть, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночi, нiкого явно поряд немае, а я при цьому вiдчуваю, як хтось дихае менi в обличчя. І це не тiльки в моiй кiмнатi коiться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.
Їлберг iз сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скiнчилась.
– Тому ти вважаеш за лiпше спати просто неба? – поцiкавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.
– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторi. Почуваюсь, наче у вовчiй ямi. А тутечки… – Їлберг показав на свое лiгво з газет i пошарпаний спальний мiшок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона вiдпочинку. Правильно я кажу?
Вiн показав на мiст у себе над головою.
– Дах, що нiколи не протiкатиме. Морський краевид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту i туристичних пам’яток. Чого ще людинi бажати?
Вiн узяв три брикетики снусу iз Симоновоi бляшанки i запхав один собi пiд верхню губу, а два iнших у кишеню.
– Давно пастором пiдробляете? – запитала Карi.
Їлберг схилив голову набiк i подивився вгору на Симона.
– Пасторський комiр, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракуе, – що неподалiк звiдси в рiчцi виловили труп капелана.
– Нiчого я про це не знаю.
Їлберг витяг два брикетики снусу з кишенi, поклав iх назад у бляшанку i вiддав ii Симону.
– Кримiналiстам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комiрець належав капелановi. А тобi знадобиться двадцять рокiв, щоб вiдбути термiн за його вбивство.
– Як це «вбивство»?! Там нi слова не було про…
– Отже, ти читав кримiнальну колонку? Вiн помер до того, як його кинули в рiчку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкiрi. Вiн ударився об камiння, коли падав, але синцi мають iнакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюеш?
– Нi.
– Хочеш, аби я пояснив тобi на пальцях? Чи ти лiпше второпаеш, коли я розкажу тобi про справжню клаустрофобiю, з якою познайомишся в тюремнiй камерi?
– Але ж я не…
– Навiть у ролi пiдозрюваного тобi свiтить пробути пiд вартою кiлька тижнiв. А в слiдчому iзоляторi камери набагато тiснiшi.
Їлберг подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.
– Чого вам треба?
Симон присiв навпочiпки перед Їлбергом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодiв i смертi.
– Нам треба, щоб ти розповiв, що сталося.
– Я не знаю нiчого, крiм того, що вже вам розповiв.
– Ти нам, Ларсе, не розповiв нiчого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нiчого нам не сказати, я маю на увазi. Чому?
– Просто цей комiрець… Його викинуло на берег, i…
Симон рiзко звiвся на ноги i схопив Їлберга за плече.
– Пiдводься! Пiдеш з нами.
– Стривай!
Симон вiдпустив його плече.
Їлберг похнюпив голову. Зiтхнув.
– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаеш, що Нестор робить з тими, хто…
– Так, я знаю. І ти теж знаеш, що йому стане вiдомо, якщо твое прiзвище з’явиться в журналi i в протоколах допитiв у полiцii. Тому я пропоную тобi розповiсти нам усе, що ти знаеш, прямо зараз, отут, i тодi я вирiшу, чи ми можемо залишити все це суто мiж нами.
Їлберг невпевнено похитав головою.
– Ларсе, кажи!
– Я сидiв на лавцi пiд деревами, там, де стежка спускаеться до мосту Саннер. Я був вiд них десь за десять метрiв, тож добре бачив iх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумiете, про що я? Їх було двое, i один тримав капелана, а iнший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив бiлки капеланових очей. До речi, видно було самi тiльки бiлки. Так, наче очi геть закотилися пiд лоба, розумiете, про що я? Але вiн сам не зронив нi звуку. Начебто знав, що все одно немае сенсу. Тодi той другий крутнув йому голову назад, як бiсiв мануальний терапевт. Я чув, як поповi хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гiлку в лiсi.
Їлберг притис вказiвний палець до верхньоi губи, двiчi моргнув i втупився в далечiнь.
– Вони оглядiлись. Господи! Вони щойно прикiнчили чоловiка, просто на мосту, посеред мiста, i iм хоч би що. З iншого боку, Осло в серединi лiта бувае на диво пустельним, розумiете, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручнi кiнчаються.
– Це вiдповiдае мiсцю, де з води стирчать валуни, – вiдзначила Карi.
– Вiн пролежав на тих валунах якийсь час, перш нiж течiя пiдхопила його i вiднесла. Я не рухався з мiсця. Якби тi пацани знали, що я iх бачив…
– Але ти iх бачив, – сказав Симон. – І настiльки зблизька, що ти був би в змозi упiзнати iх.
Їлберг заперечно похитав головою.
– Жодноi надii. Я вже забув, якi вони були на вигляд. Це у мене вiд того, що ширяюсь усiм, що менi в руки потрапляе, розумiете, про що я? З мiзками не дружу.
– Бачу, ти оцiнюеш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.
– А звiдки вiдомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на мiсцi Карi.
– З iхньоi одяганки, – сказав Їлберг. – Пацани були вбранi однаково, наче вони поцупили партiю чорних строiв, призначених для Асоцiацii норвезьких похоронних бюро.
Вiн перекинув язиком у себе в ротi тютюнову жуйку.
– Розумiете, про що я?
– Справа знову прiоритетна, – сказав Симон у машинi на зворотному шляху у вiддiлок, звертаючись до Карi. – Ти маеш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до митi його вбивства i представити менi повний список… я маю на увазi всiх, з ким вiн контактував.
– Гаразд, – вiдповiла Карi.
Вони проiхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пiшоходiв. Неформали прямують на концерт, подумав Симон i, подивившись у бiк парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над вiдкритою сценою. Карi тим часом телефонувала батьковi, щоб повiдомити, що не прийде на вечерю. У Кубi крутили чорно-бiле кiно. Давнi кадри Осло. Схоже на п’ятдесятi. Часи, якi Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрiчка, ймовiрно, видавалась просто курйозною: щось iз минулого, зовсiм невинне i, либонь, чарiвливе. Чути було смiх.
