скачать книгу бесплатно
Йоганнес бачив, як хлопець поворушився в напiвтемрявi.
– Я знаю, чим це дiйсно стало для тебе i твоеi матерi. Знайти батька мертвим. Прочитати листа, в якому вiн стверджував, буцiмто був людиною мафii в полiцii, допомагав наркодилерам i перевiзникам наркотикiв. Буцiмто вiн застерiгав iх про рейди, видавав iнформацiю про докази, про пiдозрюваних.
Йоганнес бачив бiлки пари очей, що блимали у напiвмороцi.
– Соннi, все було навпаки. У твого батька виникли пiдозри, хто насправдi зрадник у полiцii. Я чув, як Нестор обговорював по телефону зi своiм босом, яким чином iм здихатися полiсмена на прiзвище Лофтус, перш нiж той перепаскудить iм усю «малину». Я застерiг твого батька про небезпеку, переповiв йому ту розмову; полiцiя мала дiяти швидко. Але твiй батько сказав, що не може залучати iнших людей, що повинен проводити операцiю сам, бо знае, що цiла низка полiсменiв заборгувала Несторовi. Через те вiн змусив мене заприсягтися, що я триматиму рот на замку i нiколи анi слова про це не зроню жоднiй живiй душi. То я й тримав ту обiцянку аж до теперiшньоi митi.
Чи Соннi все зрозумiв? Можливо, що нi, але найголовнiше не в тому, чи Соннi взагалi слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарештi очистив сумлiння. Нарештi сказав йому. Доставив повiдомлення законному адресатовi.
– У тi вихiднi твiй батько був сам: ви з матiр’ю поiхали з мiста на якесь змагання борцiв. Вiн знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всерединi отого вашого жовтого будиночка в Бергу.
Йоганнес вiдзначив, що вiн щось вiдчувае у темрявi. Змiну хлопцевого пульсу i дихання.
– Попри всi перестороги, Нестор i його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотiли переслiдувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полiсмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…
Йоганнес ковтнув i казав далi:
– …в обмiн на обiцянку не займати тебе i твою матiр. Пiсля цього вони вистрiлили в нього впритул з його власного пiстолета.
Йоганнес заплющив очi. У камерi було дуже тихо, i все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого вiн не вiдчував уже багато-багато рокiв. Боже милостивий, коли вiн востанне плакав? Коли його дочка народилась? Але вiн не мiг зупинитися саме зараз; вiн мав закiнчити те, що вже почав.
– Я думаю, тобi цiкаво, як Нестор увiйшов у будинок?
Йоганнес затамував подих. І йому здалося, нiби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тiльки шумовиння кровi у власних вухах.
– Хтось бачив, як я говорив з твоiм батьком, i Нестор подумав, що полiцii аж надто щастило з вантажiвками, якi вона останнiм часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоiм батьком i що вiн намагався витягти з мене iнформацiю. Тодi Нестор сказав, що коли твiй батько вiрить, що я мiг би стати його таемним iнформатором, я можу пiдiйти до вхiдних дверей i змусити його вiдчинити. У такий спосiб, за словами Нестора, я змiг би довести, на чиему я боцi.
Йоганнес почув, що його спiвбесiдник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.
– Твiй батько вiдчинив дверi. Адже своему iнформаторовi довiряеш, правильно?
Йоганнес вiдчув якийсь рух, але вiн не почув i не побачив бiльше нiчого, бо дiстав удар. А вже коли лежав на пiдлозi, вiдчуваючи в ротi металевий присмак кровi i мимоволi проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отодi вiн почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як вiдчиняються дверi камери, вигукуе щось офiцер, i тодi хлопця погамовують, беруть у наручники; i ще вiн подумав тодi, як дивно, що у наркомана така швидкiсть, точнiсть i сила удару… І про прощення. Прощення, яке вiн не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночi.
Роздiл 8
Найбiльше свiй «порш-каен» Арiлд Франк любив за його гурчання. Точнiше – за вiдсутнiсть гурчання як такого. Гуготiння 4,8-лiтрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матерi у часи, коли вiн рiс у Станге пiд Хамаром [8 - Маеться на увазi повiт Станге i мiсто Хамар у фюльке Хедмарк.]. То теж був звук тишi. Тишi, спокою i зосередженостi.
Дверi з пасажирського боку вiдчинились, i в машину сiв Ейнар Харнес. Франк не знав, де молодi адвокати купують собi костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тiй самiй крамницi, де вiн. А крiм того, вiн нiколи не бачив сенсу в покупцi свiтлих костюмiв. Його костюми завжди були темними. І коштували не бiльше п’яти тисяч крон. Рiзниця в цiнi мiж костюмами його i Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутнiх поколiнь, яким треба буде утримувати власнi сiм’i i якi працюватимуть далi над розбудовою Норвегii. Або забезпечити раннiй i зручний вихiд на пенсiю. Або «порш-каен».
– Я чув, вiн у карцерi, – сказав Харнес, коли автомобiль Франка вiд’iхав вiд узбiччя перед помальованим графiтi входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».
– Вiн вiддухопелив сусiда по камерi, – пояснив Франк.
Харнес здивовано повiв випещеною бровою.
– Гандi набив комусь пику?
– Нiколи не знаеш, чого чекати вiд наркомана. Але вiдтак у нього було чотири днi рiзкого вiдходняку; тому я припускаю, що вiн на цю мить цiлком налаштований на спiвпрацю.
– У них це родинне, наскiльки я чув.
– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткiй «королi».
– Тiльки те, що всi знають. Чи е поза тим щось iще?
– Нi.
Арiлд Франк упевнено випередив кабрiолет «мерседес». Вiн учора вже сам вiдвiдав хлопця в карцерi. Персонал щойно прибрав блювотиння, i покараний в’язень сидiв, скорчившись пiд шерстяною ковдрою, в кутку.
Франк нiколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах iшов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем i у вiцi п’ятнадцяти рокiв показував такi результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’еру в нацiональнiй лiзi. А тепер вiн сидiв у смердючiй камерi, тремтячи, як осиковий листок, i схлипуючи, як мале дiвчисько. Ломка усiх рiвняе пiд один гребiнець.
Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав свое особове посвiдчення, i сталевий шлагбаум пiдняли. Франк припаркував свiй «каен» у зарезервованому за ним мiсцi, i вони з Харнесом пiдiйшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал вiдвiдань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хiд, з того боку, де розташовувались перевдягальнi персоналу, щоб уникнути реестрацii вiзитiв. Вiн не хотiв давати зайвий привiд для пересудiв з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацiею Харнеса.
Як правило, будь-якого в’язня за пiдозрою в причетностi до новоi кримiнальноi справи допитували у вiддiленнi полiцii, але Франк попросив, щоб цей допит вiдбувся у Статенi, з огляду на те, що Соннi Лофтус наразi перебував у карцерi.
З цiею метою була вимита i пiдготовлена вiльна камера. По один бiк столу сидiли двое людей з полiцii – чоловiк i жiнка – у цивiльному вбраннi. Франк бачив iх ранiше, але не мiг пригадати iхнi iмена. Особа по iнший бiк столу була така блiда, що ii обличчя майже губилося на тлi молочно-бiлоi стiни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так мiцно, наче все навколо нього йшло обертом.
– Отже, Соннi, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцевi на плече, – ти готовий?
Жiнка в цивiльному вiдкашлялась.
– Скорiше варто запитати його, чи вiн уже закiнчив.
Харнес криво посмiхнувся iй i пiдняв брови.
– Що ви маете на увазi? Я сподiваюсь, ви не почали допит мого клiента без присутностi його адвоката.
– Вiн сказав, що немае потреби чекати на вас, – озвався полiсмен.
Франк подивився на хлопця. Вiн вiдчув неладне.
– Отже, вiн уже зiзнався? – зiтхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скрiпленi разом аркушi паперу. – Якщо вам потрiбне його зiзнання в письмовому виглядi, то…
– Навпаки, – перервала його жiнка. – Вiн просто заявив, що не мае нiчого спiльного з убивством.
У камерi запала така тиша, що Франк розчув пташине цвiрiнькання за вiкном.
– Вiн зробив що?
Брови Харнеса пiдтяглись аж до лiнii волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бiсить його бiльше: вищипанi адвокатовi брови чи його нездатнiсть одразу оцiнити всю глибину катастрофи, що розгорталась.
– Вiн сказав що-небудь iще? – запитав Франк.
Жiнка в цивiльному подивилася на помiчника начальника в’язницi, тодi на адвоката.
– Усе гаразд, – запевнив ii Харнес. – Вiн тут на мое прохання: на випадок, якби вам знадобилось бiльше iнформацii про ту одноденну вiдпустку Лофтуса.
– Я особисто давав дозвiл, – докинув Франк. – І не було нiяких пiдстав передбачати такi трагiчнi наслiдки.
– Ми не впевненi щодо причинно-наслiдкового зв’язку, – сказав полiсмен, – зважаючи, що зiзнання ми поки що не маемо.
– А як же докази? – вигукнув був Арiлд Франк, але тут-таки сам себе урвав.
– Що вам вiдомо про докази? – запитав його полiсмен.
– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус е пiдозрюваним. Правильно я кажу… офiцере?…
– Інспектор Генрiк Вестад, – представився полiсмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер вiн змiнив своi свiдчення. Вiн навiть стверджуе, що мае алiбi на момент убивства. Свiдка.
– У нього е свiдок, – пiдхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клiента. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день вiдпустки. І вiн повiдомив, що Лофтус зник на…
– Інший свiдок, – перервав його Вестад.
– Хто б то мiг бути? – пирхнув Франк.
– Лофтус каже, що познайомився з чоловiком на iм’я Леiф.
– Леiф, а прiзвище?
Усi втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко i зовсiм не звертав уваги на присутнiсть стороннiх людей.
– Вiн не знае, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для вiдпочинку при автомагiстралi. Вiн твердить, що свiдок був за кермом синього «вольво» з налiпкою «Я – Драммен», а також вiн думае, що свiдок, можливо, хворий або мае проблеми з серцем.
Франк голосно реготнув.
– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровнiсть i складаючи папери назад у свiй портфель, – ми маемо на цьому перерватись, щоб я мiг переговорити з моiм клiентом i отримати вiд нього iнструкцii.
Франк мав звичку посмiхатись, коли вiн гнiвався. А зараз лють вирувала у нього в головi, як окрiп у чайнику, i йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Вiн вирячився на так званого Харнесового клiента. Соннi Лофтус збожеволiв. Вiд першого нападу божевiлля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героiн, напевне, таки роз’iв його мозок. Але нiхто не дозволить Соннi отак усе розвалити. Надто високi ставки. Франк глибоко вдихнув i начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнiвного чайника. Завдання полягае нинi в тому, щоб дати справi трохи бiльше часу, тримати ii пiд контролем. Доки завершиться ломка.
Симон стояв на мосту Саннер i дивився на воду, що бiгла вiсьмома метрами нижче. Була шоста вечора, i Карi Адель саме стала розпитувати його, якi правила щодо понадурочних годин роботи у вiддiлi розслiдування вбивств.
– Жодного уявлення, – вiдказав Симон. – Розпитай у вiддiлi кадрiв.
– Ти щось бачиш там?
Симон заперечно похитав головою. За листям на схiдному березi рiчки вiн мiг розгледiти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до новоi Опери на березi Осло-фiорду. Чоловiк сидiв на лавцi i годував голубiв. Вiн на пенсii, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсii. На захiдному березi розташувався сучасний житловий будинок, з вiкон i балконiв якого мав вiдкриватись приемний краевид з рiчкою i мостом.
– То що ми тут робимо? – поцiкавилась Карi, нетерпляче копаючи ногами асфальт.
– А тобi сьогоднi треба десь бути? – поцiкавився Симон i озирнувся довкола.
Повз них неквапливо проiхав автомобiль, усмiхнений жебрак запитав, чи не розмiняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах i з дитячим вiзочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, смiючись над чимось своiм. Вiн любив Осло пiд час лiтнiх канiкул, коли мiсто звiльняеться вiд надмiру людей i стае знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нiчого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справдi щось означало. Мiсто, яке вiн розумiв.
– Нашi з Семi друзi запросили нас на вечерю.
Друзi, подумав Симон. Вiн теж колись мав друзiв. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Вiн не знае, чи мiг би вiн дати iм доладну вiдповiдь.
Глибина рiчки становила близько одного метра, щонайбiльше – пiвтора. У деяких мiсцях з води стирчали брили. У протоколi розтину згадувались тiлеснi ушкодження, якi можуть виникнути при падiннi з певноi висоти i здатнi пояснити перелом шиi, що, власне, й став фактичною причиною смертi.
– Ми тут, бо ми обстежили рiчку Акер угору i вниз звiдси, але це едине мiсце, де мiст достатньо високий, а вода достатньо мiлка для того, щоб ударитись об каменi настiльки сильно. Крiм того, цей мiст найближчий до притулку.
– До соцiального центру, – виправила його Карi.
– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?
– Нi.
– Я маю на увазi, якби ти справдi мала такий намiр.
Карi припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручнi.
– Припускаю, що я б обрала бiльшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в iнвалiдному вiзку.
– І ти також не штовхала б iз цього мосту когось, кого намагалась би вбити?
– Нi, ймовiрно, нi, – позiхнула вона.
– Таким чином, ми шукаемо того, хто зламав карк Перу Волану, а звiдси зiпхнув його тiло в рiчку.
– Це те, що ви називаете версiею, я гадаю?
– Нi, це те, що версiею називаемо ми. Що ж до вашоi вечерi…
– Так?
– Зателефонуй своему благовiрному i скажи, що гостi вiдмiняються.
– Он як?
– Ми починаемо поквартирне опитування потенцiйних свiдкiв. Ти можеш, наприклад, починати стукати у дверi всiх помешкань, чиi балкони виходять на рiчку. Далi нам треба буде прочесати архiви тонким гребiнцем на предмет потенцiйних переламувачiв карку.
Симон заплющив очi i глибоко вдихнув.
– Тебе не зачаровуе Осло влiтку?
Роздiл 9
Ейнар Харнес нiколи не прагнув урятувати цiлий свiт. Нi, тiльки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього вiн взявся за вивчення права. Тiльки невеликоi його частини. Себто – такоi лише, щоб якось скласти iспит. Тодi влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегментi кримiнального права Осло; працював на них доволi тривалий час, аж доки сам отримав лiцензiю; тодi заснував свою власну фiрму з Ерiком Фалбакеном – старiючим алкоголiком, що ледве тримався на плаву, – i разом вони виробили новий рiвень дна в юридичнiй практицi. Вони бралися за найбезнадiйнiшi справи i програли кожну з них, але в процесi цiеi дiяльностi здобули репутацiю захисникiв найнижчих верств суспiльства. Характер iхньоi клiентури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своiми рахунками – якщо, звiсно, такi взагалi виписувались, – того самого дня, коли клiенти отримували своi виплати з соцiального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвiдомив, що служить не в системi правосуддя, а в альтернативнiй системi стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами i ворожками. Вiн за грошi погрожував боржникам своiх клiентiв судовими позовами, за мiнiмальну зарплатню наймав найнiкчемнiших нездар i беззастережно обiцяв потенцiйним клiентам перемогу в судi у безнадiйних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клiента, завдяки якому його фiрма мiцно стояла на ногах. Цiкаво, що iм’я цього клiента нiколи не фiгурувало у звiтнiй системi контори, якщо взагалi можна назвати системою суцiльний хаос, що панував у картотецi, яку впорядковувала недбала секретарка у тi бiльш-менш короткi перiоди, коли вона не перебувала на лiкарняному. Цей клiент нiколи не зволiкав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готiвкою i зазвичай не просив виписувати рахунки. Найiмовiрнiше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчi години, вiн теж сплатить без квитанцii.
Соннi Лофтус сидiв на лiжку, схрестивши ноги, i очi його випромiнювали вiдчай. Минуло шiсть днiв вiд того горезвiсного допиту, i хлопцевi весь цей час було непереливки, але вiн досi тримався, всупереч iхнiм очiкуванням. Іншi в’язнi, з якими Харнес пiдтримував контакт, були одностайнi: Соннi не намагаеться роздобути наркотики, навпаки, вiдхиляе пропозицii «пiдправитись» амфетамiном чи канабiсом. Натомiсть його бачили у тренажерному залi, де вiн двi години без перепочинку викладався на бiговiй дорiжцi, а тодi ще двi години тягав штангу. Вночi з камери Соннi долинали крики. Але вiн тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти рокiв був злiсним споживачем героiну. Досi Харнесу були вiдомi лiченi випадки, коли таким наркоманам удавалося зiскочити iз залежностi лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, i мотивувати iх так само, як регулярне вживання дози. Список замiнникiв короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина мае знайти щось, здатне наповнити ii життя новим сенсом i дати нову мету. Але, може, це тiльки останнiй дрейф потопаючого до поверхнi, перш нiж остаточно пiти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсоровi потрiбна вiдповiдь. Нi, не вiдповiдь. Результат.
– У них е зразки твоеi ДНК з мiсця злочину, тож тебе засудять незалежно вiд твого зiзнання чи незiзнання. То навiщо марно затягувати агонiю?
Вiдповiдi не було.
Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.
– Я мiг би влаштувати за годину пакетик героiну. Що тебе зупиняе? Менi потрiбен тiльки твiй пiдпис отут, – постукав вiн пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колiнах, на його портфелi.
