скачать книгу бесплатно
– Бiблiотечний день в учителiв, – зiтхнула Едiт. – У школi не знають, який це жах для мами-одиначки.
– Тим милiше з твого боку, що ти погодилась вiдвезти Ельзе.
– Дарма. Адже вiн пробуде в Осло тiльки два днi, сьогоднi i завтра, наскiльки я розумiю.
– Вiн – це хто? – поцiкавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його пiдвестися зi стiльця.
– Американський лiкар, який блискуче оперуе на очах, – вiдповiв йому Симон, вдаючи, нiбито опираеться, перш нiж дозволив пiдняти себе на ноги. – Що ж, ходiмо. Побачимо, чи зумiемо знайти справжнiй полiцейський кашкет. Едiт, а ти налий собi чашечку кави.
Симон i Матс вийшли у передпокiй, i хлопчик аж скрикнув вiд захвату, коли побачив чорно-бiлий кашкет полiсмена, який дядько зняв з полицi для капелюхiв. Але коли Симон припасував кашкет у нього на головi, Матс благоговiйно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пiстолет» i, навiвши на дядькове вiдображення, зробив «бах-бах!».
– Ти в кого стрiляеш? – запитав його дядько.
– У лиходiiв, – не припинив стрiлянину хлопчик. – Бах! Бах!
– Назвiмо це тренувальними стрiльбами, – запропонував Симон. – Навiть полiцiя не мае права стрiляти в лиходiiв без дозволу.
– Полiцiя мае право! Бах! Бах!
– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за грати.
– Кого? Нас?
Хлопчик завмер i спантеличено витрiщився на дядька.
– За вiщо? Ми ж полiцiя!
– Якщо ми стрiляемо в когось, кого мали б натомiсть заарештувати, ми самi стаемо порушниками.
– Але… коли вже ми iх упiймали, то можемо й пострiляти iх? Хiба нi?
Симон розреготався.
– Нi. Згодом суддя вирiшуе, на який термiн вкинути iх до в’язницi.
– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирiшуеш.
Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.
– Дозволь, Матсе, я тобi де в чому зiзнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирiшувати. Я радий, що мое завдання полягае тiльки в тому, щоб ловити злочинцiв. Адже ця частина роботи найцiкавiша.
Матс примружив одне око, i кашкет з’iхав йому на потилицю.
– Дядьку Симоне…
– Що?
– А чому у вас iз тiткою немае дiтей?
Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчиковi на плечi й усмiхнувся йому в дзеркалi.
– А навiщо нам дiти, коли у нас е ти? Адже так?
Матс зо двi секунди задумливо дивився на дядька. Тодi обличчя його просяяло.
– Так!
Симон устромив руку в кишеню, щоб вiдповiсти на мобiльний, що почав голосно дзижчати.
Дзвонив колега. Симон слухав.
– Де, коло рiчки Акер? – перепитав вiн.
– За Кубою [2 - Рiчка Акер протiкае повз згадувану площу Александра К’елланда i через парк Куба неподалiк, яким простував востанне Пер Волан.], неподалiк художнього училища. Там, де пiшохiдний мiст…
– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.
Вiн взув i зашнурував черевики, надiв куртку.
– Ельзе! – гукнув дружину.
– Ну? – показалось ii обличчя нагорi.
Його знову вразила ii врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мiнiатюрне личко. Веснянки на носику i навколо нього. І йому спало на думку, що цi веснянки напевно ще милуватимуть чиесь око, коли вiн уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку вiн негайно вiдiгнав: а хто подбае тодi про неi? Вiн знав, що вона навряд чи може бачити його з вiдстанi, на якiй вона стояла, що вона тiльки вдае, нiбито бачить. Вiн вiдкашлявся.
– Менi треба iхати, люба. Ти зателефонуеш менi, коли знатимеш, що сказав лiкар?
– Так. Обережно за кермом.
Двое чоловiкiв середнього вiку йшли через парк, вiдомий як Куба. Бiльшiсть людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися полiтичнi заходи, i весь Грюнерльокка ранiше сприймався як робiтнича околиця. Тiльки мiсцевi, хто мешкав тут з давнiх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись i який мав кубiчну форму. Чоловiки перетнули пiшохiдний мiст, що вiв до староi фабрики, нинi переобладнаноi на художне училище. Закоханi чiпляли до поручнiв моста навiснi замки з датами та iнiцiалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Вiн кохав Ельзе ось уже десять рокiв, кожен Божий день з усiх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Нiколи не буде в його життi iншоi жiнки, i йому не потрiбен символiчний замок, щоб знати про це. І так само не потрiбен iй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато рокiв, i в ii життi буде ще час на нового чоловiка. І все це як i годиться.
З того мiсця, де вони стояли, вiн добре бачив Омодт Бро, скромний мiст, який перетинав невелику рiчечку, що роздiляла iхню скромну столицю на схiдний i захiдний берег. Колись давно, юний i дурний, вiн пiрнув з цього самого мосту в рiчку. П’яна трiйця молодикiв – два з них з непохитною вiрою в себе i в своi перспективи. Два з них переконанi, що тiльки вони можуть були кращими з трьох. Третiй же, Симон, давно зрозумiв, що йому не випадае змагатися зi своiми друзями, коли йдеться про iнтелект, силу, соцiальнi навички або привабливiсть для жiнок. Натомiсть вiн був найхоробрiшим. Або, кажучи iншими словами, найбiльш схильним до ризику. А занурення в бруднi води рiчки не вимагае нi iнтелекту, нi фiзичноi вправностi, а тiльки нерозважливостi. Симон Хефас часто думав, що до небезпечноi гри з майбутнiм, яке вiн не надто цiнував, його спонукав песимiзм, вроджене усвiдомлення, що йому менше втрачати, нiж рештi людей. Вiн балансував на поручнях, тим часом як його друзi кричали йому, щоб не робив цього i що вiн божевiльний. А вiн стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученоi долею. Вiн занурився у воду, що не мала поверхнi, саму тiльки бiлу пiну, а пiд нею – крижанi обiйми. І в тих обiймах вiн знайшов тишу, турботу i спокiй. Коли вiн випiрнув цiлим i неушкодженим, вони радiсно вiтали його. Симон теж радiв. Навiть попри неясне розчарування вiд того, що повернувся у цей свiт. Дивно справдi, що може зробити з молодою людиною розбите серце.
Симон струсив iз себе спогади i зосередився на водоспадi мiж двома мостами. А конкретнiше – на постатi, що завмерла там посерединi, наче на фотографii.
– Ми думаемо, вiн поплив униз за течiею, – сказав Симону офiцер бригади, що першою прибула на мiсце. – А потiм зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить iз води. Рiчка здебiльшого настiльки мiлка, що ii можна вбрiд переходити.
– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3 - Жувальний тютюн (норв.).] i схиливши голову набiк. Чоловiк висiв головою вниз, просто посерединi водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали бiлий ореол навколо його голови i тiла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Іншi полiсмени з бригади, нарештi, спустили човен на воду i тепер намагалися звiльнити тiло.
– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.
– Я думаю, ти помиляешся, Елiасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-пiд верхньоi губи зжовану порцiю тютюну.
Вiн уже був кинув жуйку в рiчку, але вчасно зупинився. Не тi нинi часи. Вiн озирнувся, шукаючи поглядом урну для смiття.
– То що, на пиво не закладаешся?
– Нi, Елiасе, не буду.
– Ой, вибач, я забув… – знiяковiв колега.
– Усе гаразд, – промовив Симон, iдучи геть.
Дорогою вiн кивнув високiй блондинцi в чорнiй спiдницi й короткому жакетi. Якби не посвiдчення офiцера полiцii, що телiпалось у неi на шиi, вiн подумав би, що вона банкiвський клерк. Вiн кинув снус у зелене вiдро для смiття в кiнцi мосту, i спустився на берег рiчки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територiю.
– Старший iнспектор Хефас?
Елiас звiв очi догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавськоi жiнки, як його уявляють собi iноземцi. Напевне, подумав Елiас, вона почуваеться надто високою i саме тому нахиляеться вперед i носить взуття без пiдборiв.
– Нi, це не я. А ви хто?
– Карi Адель, – показала вона свое посвiдчення на ланцюжку навколо шиi. – Мене щойно включили у вiддiл розслiдування вбивств. Сказали, що я знайду старшого iнспектора тут.
– Ласкаво просимо. А навiщо тобi Симон?
– Вiн буде моiм наставником.
– Тобi пощастило, – сказав Елiас i вказав на чоловiка, що простував уздовж берега. – Ото вiн ходить.
– А що вiн там шукае?
– Речовi докази.
– Але докази, звiсна рiч, будуть у рiчцi, де тiло знайшли, а не вниз за течiею.
– Авжеж. Тому вiн припускае, що ми вже обстежили цю територiю. І ми таки обстежили.
– Твiй колега сказав – це скидаеться на самогубство?
– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.
– Справдi?
– У нього е проблема, – сказав Елiас. – Тобто була проблема.
Вiн зауважив, що жiнка пiдняла брови.
– Це нi для кого не таемниця, – пояснив вiн. – І буде лiпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.
– Нiхто не застерiг мене, що я працюватиму з алкоголiком.
– Вiн не алкоголiк, – заперечив Елiас. – Азартнi iгри. Ігроманiя.
Вона поправила зачiску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, i примружилась проти сонця.
– Якi саме iгри?
– Програшнi, наскiльки я розумiю. Та якщо вам бути партнерами, маеш нагоду сама його розпитати. Звiдки ти?
– Вiддiл боротьби з наркотиками.
– Ну, тодi ти знаеш про рiчку все.
– Так, – примружила вона очi, дивлячись вгору, на пiдвiшене у водоспадi тiло. Це, звiсно, мiг би бути порахунок наркодiлерiв; але мiсце дii зовсiм невiдповiдне. Так далеко вгору рiчкою важкими наркотиками не займаються: ця дiяльнiсть зосереджена нижче за течiею, на Шоус-плас i Нiбруа. А в порахунках за канабiс зазвичай до вбивства не доходить.
– О, добре, – сказав Елiас, киваючи в бiк човна. – Вони, нарештi, спромоглися зняти його. Якщо вiн мае при собi хоч якiсь документи, ми скоро знатимемо, хто вiн…
– Я знаю, хто вiн, – стенула плечима Карi Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.
Елiас змiряв ii поглядом з голови до нiг. Вiн здогадувався, що вона скоро вiдмовиться вiд вишуканого стилю в одязi, який перейняла у детективiв-жiнок з американських телесерiалiв. Але поза цим видавалося, що вона мае за душею щось iстотнiше. Можливо, вона була однiею з тих, хто схильний проходити дистанцiю до кiнця. Може, вона належала саме до цiеi рiдкiсноi породи людей. Але насправдi уже траплялось, коли вiн так думав… i що?
Роздiл 5
Кiмната для допитiв була декорована в свiтлих тонах. Меблi з натуральноi сосни. Червонi штори завiшували вiкно у кiмнату апаратного стеження. Інспектор Генрiк Вестад з Бускерудськоi [4 - Бускеруд – фюльке (адмiнiстративно-територiальна одиниця в Норвегii), неподалiк вiд столицi.] полiцii вважав тутешнi умови для проведення допиту зручними. Вiн уже приiжджав з Драммена [5 - Драммен – мiсто у фюльке Бускеруд.] в Осло i працював у цiй-таки кiмнатi. Тодi вони опитували дiтей у справi сексуальних злочинiв, i для цiеi роботи надавались анатомiчнi муляжi-ляльки. Цього разу розслiдувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до бiлявого довговолосого бороданя, що сидiв за столом навпроти нього. Соннi Лофтус. На вигляд вiн видавався молодшим проти вiку, вказаного у справi. Вiн також не справляв враження людини, що перебувае пiд дiею наркотикiв: зiницi його не були розширенi. Втiм, для осiб з високою толерантнiстю до наркотикiв це доволi типово. Вестад вiдкашлявся.
– Отже, ви зв’язали ii, застосували до неi звичайну ножiвку, а тодi просто пiшли?
– Так, – вiдповiв допитуваний. Вiн вiдмовився вiд свого права на адвоката, але вiдповiдав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тiльки «так» або «нi». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловiк давав цiлковите зiзнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладенi перед ним фотографii. Верхня частина мозкового черепа жiнки була вiдпиляна i вiдвалилася набiк так, що трималась при головi лише на клаптi скальпа. У розпилi виднiлась поверхня головного мозку. Інспектор давно вiдкинув iдею, буцiмто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатнi. Але цей чоловiк, вiн… у ньому не вiдчувалось тiеi крижаноi вiдчуженостi, агресii чи просто тупостi, якi Вестад звик знаходити в iнших холоднокровних убивць.
Інспектор вiдкинувся на спинку стiльця.
– Чому ви зiзнаетесь у цьому?
Чоловiк стенув плечима.
– ДНК на мiсцi злочину.
– Звiдки вам знати, що ми ii там знайшли?
Чоловiк торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрiбне, могло б наказати пiдстригти.
– Я свое волосся всюди залишаю. Випадае. Побiчний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?
Вестад зiтхнув. Зiзнання. Технiчнi докази з мiсця злочину. То чому його досi обсiдають сумнiви?
Вiн нахилився до мiкрофона, що стояв мiж ними.
– Допит пiдозрюваного Соннi Лофтуса припинено о 13.04.
Вiн побачив червоний вогник i зрозумiв, що офiцер у кiмнатi стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад пiдвiвся i вiдчинив дверi так, щоб спiвробiтники в’язницi могли увiйти, зняти з Лофтуса наручники i вiдвезти його назад у Статен.
– Яка ваша думка? – запитав офiцер, коли Вестад зайшов у кiмнату стеження.
Думка? Вестад надiв куртку i рiзким рухом, роздратовано застебнув блискавку.
– Вiн не дав менi нiчого для обдумування.
– А щодо сьогоднiшнього ранкового допиту?
