скачать книгу бесплатно
Вiн помiтив здивування у поглядi хлопця.
– Тимчасово, як ти сам розумiеш, – фальшиво захихотiв панотець. – Дружина витурила мене з дому, а я знаю декого з керiвництва Центру, тож…
Вiн рiзко урвав мову. Раптом вiн зрозумiв, чому так багато в’язнiв тягнуться до молодого чоловiка на розмову. Їх приваблюе тиша. Пiдбадьорливий вакуум, що просто вбирае мову, без жодноi реакцii чи осуду. Просто всмоктуе твоi слова i таемницi й нiчого бiльше не робить. Упродовж усiеi своеi кар’ери капелана вiн прагнув виробити в собi таку здатнiсть, але в’язнi, здаеться, вiдчували, що вiн мае якусь приховану мету. Вони не знали, яку саме, але розумiли, що iхнi таемницi навiщось йому потрiбнi. Доступ до iхнiх душ, а згодом – можлива нагорода на небесах за навернення заблукалих.
Капелан побачив, що хлопець розгорнув Бiблiю. То був до кумедного примiтивний сховок: вирiз у товщi сторiнок утворював потаемне вiддiлення. Всерединi були складенi документи з iнформацiею, необхiдною Соннi для того, щоб зробити зiзнання. І три маленьких пакетики найчистiшого героiну.
Роздiл 2
Не вiдриваючи погляду вiд документа на своему столi, Арiлд Франк коротко гаркнув:
– Увiйдiть!
Вiн почув, як вiдчинились дверi. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповiла про вiдвiдувача, Арiлд якусь мить вагався, чи не переказати через неi капелану, що вiн зайнятий. Це б навiть не було брехнею: вiн мав у найближчi пiвгодини зустрiтися з комiсаром, начальником полiцii в штаб-квартирi полiцii Осло. Але останнiм часом панотець Волан бував недостатньо рiшучим, зважаючи на iхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що вiн тримае належну форму. У цiй справi нiхто не мав права допускати слабину.
– Сiдати не запрошую, – сказав Арiлд Франк, пiдписуючи документ i пiдводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.
Вiн попрямував до дверей, зняв з вiшалки формений кашкет i почув за спиною човгання капеланових нiг. Арiлд Франк сказав Іннi, що повернеться за пiвтори години, i вказiвним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного лiфта. Лiфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незлiченну кiлькiсть шляхiв утечi, i iх треба було б замикати у разi пожежi. А пожежа з подальшою евакуацiею i неминучим хаосом – то лише один з багатьох способiв, якi генiальнi в’язнi застосовували, щоб вирватися з iнших тюрем. З тiеi ж таки причини всi електричнi кабелi, блоки запобiжникiв i водогiннi труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися iз зовнiшнього боку будiвлi, або цементувалися глибоко в стiнах. Тут нiчого не було полишено на розсуд долi. Тобто вiн, Арiлд, нiчого не полишив на розсуд долi. Вiн сидiв з архiтекторами i мiжнародними експертами з в’язничноi безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантонi Аарау в Швейцарii: надсучасна, але проста i з акцентом на безпеку та ефективнiсть, а не на комфорт. Але за втiлення цих принципiв вiдповiдальний був саме вiн, Арiлд Франк. Статен був душею Арiлда Франка, причому навзаем. То чому ж рада у своiй нескiнченнiй мудростi, дiдько iх усiх забирай, призначила його тiльки помiчником директора в’язницi, а головну посаду вiддала придурку з Галдернськоi в’язницi? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза i… нi, вiн не з тих, хто прогинатиметься пiд полiтикiв i стрибатиме з радощiв у вiдповiдь на кожну iхню нову яскраву iдею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попереднi реформи ще не реалiзованi. Натомiсть вiн знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей пiд замком, не допускаючи, щоб вони вiд цього хворiли, конали чи робились помiтно гiршими людськими iстотами, нiж були. Вiн зберiгав лояльнiсть до тих, хто заслужив на його лояльнiсть, i вiн умiв подбати про себе самого. Чого аж нiяк не можна було сказати про його начальство в цiй наскрiзь прогнилiй, полiтично мотивованiй iерархii. Перш нiж його навмисне оминули з посадою директора, Арiлд Франк сподiвався на невеличкий бюст у фойе пiсля вiдставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя i рiденький начiс поверх лисини не вартi увiчнення в мармурi. Але сам вiн тримався тiеi точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозi вiддати належне твоiм досягненням, мусиш сам про це подбати.
– Арiлде, я не можу й далi цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.
– Займатись чим?
– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – пiдбиваемо його взяти на себе те, чого вiн не робив. Провину чоловiка, який…
– Замовкни!
За дверима контрольноi кiмнати, або «мiстка», як любив називати ii Франк, вони зустрiли старого, який покинув на мить драiти пiдлогу, щоб привiтно кивнути Франковi. Йоганнес був найстарiшим в’язнем у закладi й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столiттi – майже випадково – за контрабанду наркотикiв; з тих пiр нiколи й мухи не образив, а за багато рокiв ув’язнення так призвичаiвся до режиму, так втягнувся i втихомирився, що едине, чого вiн боявся, був день майбутнього звiльнення. На жаль, в’язнi, як-от вiн, не утворювали типовий контингент в’язницi такого рiвня, як Статен.
– Волане, тобi совiсть не дае спокою?
– Так, Арiлде, саме так.
Франк не мiг точно пригадати, коли його пiдлеглi почали звертатись до керiвникiв на iм’я чи коли начальники тюрем стали охочiше носити цивiльний одяг замiсть унiформи. У деяких тюрмах наглядачi теж почали вбиратись у цивiльне. Пiд час бунту у в’язницi Франсiско-де-Мар в Сан-Паулу офiцери попiдстрелювали своiх колег у клубах сльозогiнного газу, бо не мали змоги вiдрiзнити персонал вiд в’язнiв.
– Я хочу вийти зi справи, – канючив капелан.
– Он як? – кинув Франк, збiгаючи сходами вниз.
Вiн був у хорошiй фiзичнiй формi, як на людину, якiй залишалося менше десяти рокiв до виходу на пенсiю. І все завдяки фiзкультурi. Забута чеснота в сферi дiяльностi, де ожирiння стало радше правилом, нiж винятком. А хiба ж не вiн тренував мiсцеву команду плавцiв, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вiльний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспiльства, трiшечки вiддячив краiнi, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посмiли зневажити його!
– А що каже твоя совiсть, Волане, стосовно свiдчень отих хлопчикiв на доказ зловживань, якi ти з ними чинив?
Франк торкнув указiвним пальцем датчик на чергових дверях. Вони вiдкривались у коридор, який на захiд вiв до камер, а на схiд – до перевдягалень персоналу i до виходу на автостоянку.
– Я пропоную тобi, Волане, вважати, що Соннi Лофтус спокутуватиме також твоi грiхи.
Іще однi дверi, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Вiн любив цей винахiд, який вiн пiдгледiв у в’язницi Обiхiро у Кусiро, в Японii. Замiсть видачi ключiв, якi можуть бути загубленi, скопiйованi або застосованi без дозволу, в базу даних вводять вiдбитки пальцiв усiх, хто уповноважений вiдмикати дверi. Мало того, що усуваеться ризик необережного поводження з ключами, система також фiксуе iнформацiю про те, хто пройшов через якi дверi i коли. Встановлено було, звiсно, також i камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша рiч з вiдбитками пальцiв. Дверi вiдчинилися з легким зiтханням, i вони увiйшли в тамбур з гратованими металевими дверима у протилежних кiнцях: однi дверi треба було замкнути, перш нiж вiдiмкнути iншi.
– Арiлде, я кажу, що не можу бiльше робити цього.
Франк пiднiс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоiсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура i попростували до перевдягалень, де були душовi й шафки для одягу та особистого майна кожного спiвробiтника. Франк вирiшив за лiпше не втаемничувати працiвникiв у ту обставину, що мае майстер-ключ, який вiдмикае кожну шафку. Це iм знати нi до чого.
– Я думав, ти усвiдомлюеш, з ким маеш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Цi люди дивляться на особисту вiдданiсть, як на умову життя i смертi.
– Я знаю, – проказав Пер Волан неприемно хрипким голосом. – Але менi йдеться про смерть i життя вiчне!
Франк зупинився перед виходом i швидко зиркнув у бiк шафок лiворуч, щоб переконатися, що вони самi, без свiдкiв.
– Тобi вiдомий ступiнь ризику?
– Бог свiдок, я нiкому нi звуку. Арiлде, я хочу, щоб ти переказав iм це дослiвно. Скажи iм, що я буду нiмий як могила. Я просто хочу вийти зi справи. Будь ласка, ти допоможеш менi?
Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тiльки два виходи. Цей, чорний хiд, та iнший, через приймальню i головний вхiд. Не було нi вентиляцiйних шахт, нi пожежних виходiв, нi каналiзацiйних труб з достатньо широким дiаметром, що дозволяв би пропхати людське тiло.
– Можливо, – сказав вiн i поклав палець на сенсор.
Невеличкий червоний вогник заблимав у верхнiй частинi клямки, показуючи, що ведеться пошук у базi даних. Пошук завершився, i натомiсть зелений вогник засвiтився. Франк штовхнув дверi. Їх обох заслiпило яскраве сонячне свiтло, i, перетинаючи широченний паркiнг, вони надiли своi сонцезахиснi окуляри.
– Я скажу iм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключi вiд машини i позираючи на блокпост.
Там цiлодобово i цiлотижнево чергували два озброених охоронцi, а обидвi смуги – на в’iзд i на виiзд – були перегородженi сталевими бар’ерами, якi навiть новий Франкiв «порш-каен» не змiг би проломити. Можливо, це було б пiд силу такому «хаммер-хай», до якого вiн останнiм часом прицiнювався, але така автiвка виявилась би заширокою: в’iзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великi транспортнi засоби. Великi транспортнi засоби також мались на увазi, коли споруджувались сталевi барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всiеi в’язницi. Франк просив електрифiкувати огорожу, але керiвники з планування вiдхилили його клопотання на тiй пiдставi, що Статен розташований у центрi Осло, отже, цивiльним мешканцям може заподiяти шкоду. Мешканцi, ха! Якби хтось хотiв торкнути огорожу з вулицi, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорi.
– До речi, куди ти зараз?
– На площу Александра К’елланда, – з надiею в голосi сказав Пер Волан.
– Вибачай, – похитав головою Арiлд. – Менi це не по дорозi.
– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.
– Гаразд. Я буду на зв’язку.
Помiчник директора в’язницi сiв у машину i пiд’iхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усi транспортнi засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевiрки пасажирiв. Але цього разу охоронцi ясно бачили, як вiн виходив з будiвлi в’язницi i сiдав у машину, тож загодя пiдняли шлагбаум, дозволяючи йому проiхати. Франк кивнув охоронцям на привiтання. Вiн зупинився перед свiтлофором на головнiй дорозi. Подивився на свiй улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвiр не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недолiках вiн винуватив комiтет iз планування, новi безглуздi правила з мiнiстерства та корумпованi людськi ресурси. Все, чого вiн коли-небудь хотiв, – це зробити якнайкраще для всiх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, якi заслуговували на безпечне життя i певний рiвень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-iншому. Вiн не любив, коли його змушували застосовувати такий пiдхiд. Тож вiн завжди казав пiдлiткам у басейнi: не хочеш тонути – пливи! Нiхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Вiн мав переказати повiдомлення. І не мав жодних сумнiвiв щодо результату.
Свiтло помiнялось на зелене, i вiн натиснув на акселератор.
Роздiл 3
Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’елланда. Липень був дощовий i не по-лiтньому холодний, але тепер сонце повернулося, i парк буяв зеленню, як у весняний день. Лiто було в розпалi, люди сидiли всюди, задерши догори обличчя i заплющивши очi, i буквально всотували сонце, нiби боячись, що воно вiд них утече; чути було грюкання скейтiв, брязкання шестибаночних пачок пива, люди прямували на пiкнiки з барбекю в скверах i на балконах. Дехто ж, як зазвичай, особливо радiв потеплiнню. Цi люди мали такий вигляд, наче вуличний рух навколо парку вкрив iх шаром кiптяви: потертi скорченi постатi тулилися на лавках або тупцяли навколо фонтана, вони озивались до панотця хрипкими щасливими голосами, подiбними до скрикiв морських чайок. Пер чекав на зелене свiтло на розi Уеландс-гате i Вальдемара Тране, а повз нього котилися вантажiвки та автобуси. Вiн дивився на фасади будинкiв з протилежного боку вулицi, якi на мить виринали у просвiтах у потоцi транспорту. Пластикова плiвка вкривала вiкна горезвiсного пабу «Трьонен», де вгамовували спрагу найбiльш змученi нею городяни, з моменту його спорудження в 1921 роцi, а в останнi тридцять рокiв також, але вже у супроводi Арнi «Скiфл Джо» [1 - Скiфл (англ.) – пiснi у стилi фолк, блюз, регтайм, що виконуються спiваком з ансамблем iмпровiзованих iнструментiв: стиль виник у США в 1920 – 1930-тi роки i на короткий час вiдродився в Британii в 50-тi.] Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколiсному велосипедi, граючи на гiтарi й спiваючи у супроводi своеi групи, що складалася зi старого слiпого органiста i тайськоi жiночки з бубном i автомобiльним клаксоном. Пер Волан перевiв погляд на фронтон iншоi будiвлi, де вмурованi чавуннi лiтери утворювали напис «Ila Pensjonat». У часи вiйни будiвля служила гуртожитком для самотнiх матерiв. Тепер тут розмiстився притулок для найбезнадiйнiших наркоманiв мiста. Для тих, якi не бажали позбуватись залежностi. Їхня остання зупинка перед кiнцевою.
Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив i зазирнув в око спостережноi камери. Вiн почув, як дверi з дзижчанням вiдчинились, i увiйшов. За давнi заслуги йому запропонували тут кiмнату на два тижнi. Було це мiсяць тому.
– Привiт, Пере! – сказала молода кароока жiнка, що спустилась униз, щоб вiдчинити гратчастi ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ бiльше не спрацьовував iз зовнiшнього боку.
– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо пiдеш просто зараз.
– Дякую, Марто, але я не голодний.
– У тебе втомлений вигляд.
– Я йшов пiшки вiд самого Статена.
– Он як! Я думала, е автобус.
Вона почала пiднiматись сходами нагору, i вiн поплентався за нею.
– Менi треба було дещо обмiркувати, – сказав вiн.
– Тут приходили нещодавно, питали тебе.
Пер скам’янiв.
– Хто?
– Я не спитала. Може бути, що й з полiцii.
– Чому ти так думаеш?
– Вони, здаеться, дуже хотiли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаеш. Щось таке.
«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».
– Марто, а ти у що-небудь вiриш?
Вона обернулась на сходах. Усмiхнулася. Перовi спало на думку, що молодий чоловiк мiг би глибоко закохатися в цю усмiшку.
– Примiром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом вiдчиняючи дверi в кiмнату адмiнiстратора, – невеличкий кабiнет за вiконцем у стiнi.
– Примiром, у долю. Змагання випадковостi з тяжiнням космiчних сил.
– Я вiрю в Божевiльну Грету, – буркнула Марта, гортаючи якiсь папери.
– Але ж привиди не…
– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.
– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.
Марта вистромила голову з вiконця:
– Пере, нам треба поговорити…
Вiн зiтхнув:
– Я знаю. Вiльних мiсць немае, i…
– Сьогоднi телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повiдомити, що вони пiсля пожежi не зможуть вiдкритися ще впродовж щонайменше двох мiсяцiв. Понад сорок наших власних пожильцiв наразi туляться у спiльних кiмнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тодi зчиняють колотнечу. Рано чи пiзно хтось постраждае – це лише питання часу.
– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.
Марта схилила голову набiк i запитально подивилася на нього.
– Чому вона не пускае тебе ночувати вдома? Скiльки рокiв ви були одруженi? Сорок?
– Тридцять вiсiм. Будинок належить iй, i… все це складно.
Пер утомлено посмiхнувся.
Вiн залишив ii i рушив коридором. З-поза дверей двох кiмнат бухала гучна музика. Амфетамiни. Був понедiлок, i вiддiл матерiальноi допомоги вiдкрився пiсля вихiдних, тож бiда назрiвала повсюдно. Вiн вiдiмкнув дверi. Крихiтний обшарпаний номер з односпальним лiжком i шафою коштуе 6000 крон на мiсяць. За межами Осло за такi грошi можна орендувати пристойну квартиру.
Пер сiв на лiжко i втупився у брудне вiкно. За вiкном приглушено гугонiв сонний вуличний транспорт. Сонце свiтило крiзь убогi фiранки. На пiдвiконнi боролась за свое життя муха. Недовго iй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нiчим. Скiльки рокiв минуло, вiдколи вiн прийшов до висновку, що все, крiм смертi, все, що вiн проповiдував, було вигадане людьми на захист проти страху смертi. Вiн був певен: нiщо з того, у що вiн звик вiрити, взагалi нiчого не важило. Все, що ми, люди, буцiмто знаемо, – нiщо в порiвняннi з тим, у що ми маемо вiрити, щоб приглушити страх i бiль. Потiм вiн пройшов повне коло. Вiн повернув собi вiру в милосердного Бога i в життя пiсля смертi. Вiн вiрив у це нинi бiльше, нiж будь-коли. Вiн витяг з-пiд газети блокнот i почав писати.
Перовi Волану не потрiбно багато писати. Кiлька пропозицiй на одному аркушi паперу, от i все. Вiн закреслив свое iм’я на конвертi, в якому мiстився лист вiд адвоката Алми з коротким повiдомленням про те, на яку частку спiльного майна подружжя мiг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.
Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комiрець, одягнув довге пальто i вийшов.
Марти у вiконцi адмiнiстратора не було. Інер взяла конверт i пообiцяла вiдправити його.
Сонце вже хилилось до обрiю; день вiдступав. Пер пройшов парком, мимоволi вiдзначивши, як бездоганно всi навколо грають своi ролi. Нiхто не пiдвiвся з лавки надмiру квапливо, коли вiн проходив, жоден автомобiль не вiд’iхав непомiтно вiд тротуару, коли вiн передумав i вирiшив iти вздовж Саннергата до рiчки. Але вони стежили за ним. Вони були за вiкном, що вiддзеркалювало мирний лiтнiй вечiр, у побiжному поглядi перехожого, в прохолодi тiнi, що виповзала з-пiд схiдних бокiв будинкiв i виганяла сонячне свiтло, неухильно вiдвойовуючи втрачену територiю. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постiйно безглуздим змаганням мiж мороком i свiтлом, що нiколи, здаеться, не приводило до перемоги жодного iз суперникiв. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи бiльше. На них чекала тривала нiч.
Вiн пришвидшив крок.
Роздiл 4
Симон Хефас пiднiс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухнi, вiн мiг дивитися на невеличкий садок перед iхнiм будинком на Фагерлiвейен у Дiсенi. Упродовж ночi лив дощ, тож трава досi блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче вiн на власнi очi бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фiзична робота – потогiнна i матюгальна – зазвичай не допiкала йому. Хтось запитав його, чому вiн не придбае електричну газонокосарку, як усi iхнi сусiди. Його вiдповiдь була проста: грошi. У часи, коли вiн зростав у цьому самому будинку, така вiдповiдь завершувала бiльшiсть дискусiй i в iхнiй родинi, i в сусiдських. Але в тi часи тут мешкали простi люди: вчителi, перукарi, таксисти, дрiбнi службовцi. Або полiсмени, як оце вiн. Не те щоб теперiшнi мешканцi були великими цабе, але всi вони працювали в рекламi чи ІТ, або ж вони були журналiстами, лiкарями чи власниками агенцiй з продажу якихось химерних виробiв, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з iдилiчних будиночкiв, наганяючи цiни i штовхаючи всю околицю вгору соцiальною драбиною.
– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною i погладжуючи його по головi. Волосся у нього помiтно порiдшало: дивлячись зверху, можна було розгледiти шкiру на черепi. Але вона переконувала себе, що iй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд вiдповiдае тому, ким вiн е – полiсменом напередоднi виходу на пенсiю. До вподоби, що вона теж колись постарiе. Навiть попри iхню рiзницю у два десятки рокiв. Один з iхнiх нових сусiдiв, досить вiдомий кiнопродюсер, помилився, вирiшивши, що вона Симонова дочка. Того це анiтрохи не зачепило.
– Думаю про те, як менi пощастило, – сказав вiн. – Пощастило, що у мене е ти. Що у мене е оце все.
Вона поцiлувала його у макiвку. Вiн вiдчув ii губи просто на своiй шкiрi. Вчора вночi йому снилося, наче вiн вiддав iй свiй зiр. А коли прокинувся, i виявилося, що його очi нiчого не бачать, вiн вiдчув себе – на одну мить, перш нiж пригадав, що влiтку надiвае на нiч наочники вiд ранкового сонця, – вiдчув себе щасливою людиною.
У дверi подзвонили.
– Напевне, Едiт, – сказала Ельзе. – Я пiду перевдягнусь.
Вона вiдчинила дверi сестрi й зникла нагорi.
– Дядьку Симоне, привiт!
– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.
На кухню увiйшла Едiт.
– Вибач, Симоне, вiн iз самого ранку мiзки менi морочив, щоб чимшвидше сюди iхати, аби мати час примiряти твiй кашкет.
– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогоднi, Матсе, не в школi?
