скачать книгу бесплатно
Роздiл 14
Повернувшись у лiжку, Джонi Пума окинув оцiнюючим поглядом свого нового товариша по кiмнатi. Вiн не знав, хто вигадав термiн «товариш по кiмнатi», але знав напевне, що в Центрi Іла термiн цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречнiше було б казати «ворог по кiмнатi». Не випадало ще йому зустрiти такого сусiду, що не намагався б обчистити його в найцинiчнiший спосiб. Чи такого, кого б вiн сам не намагався безжально обiкрасти. Саме тому вiн завжди тримав при собi всi своi цiнностi, якi складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон i подвiйного полiетиленового пакетика з трьома грамами амфетамiну, прилiпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба вiдiрвати пакет розбудила б власника навiть з найглибшого сну.
Такi були складовi життя Джонi Пуми впродовж останнiх двадцяти рокiв: амфетамiни i сон. У сiмдесятi i згодом вiн удостоювався найрозмаiтiших дiагнозiв, якi мали пояснити, чому молода людина вiддае перевагу вечiркам перед роботою i радше ув’язуватиметься в бiйки та плутатиметься аби з ким, замiсть купити будинок i створити сiм’ю, радше ловитиме кайф вiд якогось дурива, замiсть провадити тверезе i смертельно нудне життя. Але останнiй дiагноз причепився мiцно. Мiалгiчний енцефаломiелiт – «синдром хронiчноi втоми». Джонi Пума хронiчно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсмiявся б. Джонi Пума, важкоатлет, душа усiх вечiрок, найжаданiший вантажник Лiллесана [15 - Лiллесан – мiсто у фюльке Еустагдер.], який самотужки переносив пiанiно! Все почалося з болiв у стегнi та знеболювальних, якi не допомагали. А тодi знайшлися «знеболювальнi», якi допомагали дуже добре, i вiн «пiдсiв». Тепер його життя складалося з довгих днiв вiдпочинку в лiжку, що чергувалися з перiодами напруженоi дiяльностi, коли вiн мусив спрямовувати всю свою енергiю на здобування наркотикiв. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобароновi Центру, литовському транссексуалу на перехiдному етапi змiни статi, який називав себе Коко.
З першого погляду Джонi визначив, що на молодого чоловiка, що стояв коло вiкна, чекае те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постiйний тиск. Випадковi пiдробiтки.
– Старий, опустив би ти штори, га?
Той виконав прохання, i в кiмнатi знову запанував приемний напiвморок.
– Що ти вживаеш, старий?
– Героiн.
«Героiн»? Тут, у Центрi, заведено називати героiн «допiнгом». Іще «гiвном», «скегом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоем», коли йшлося про новий чудодiйний бренд, яким торгуе в районi Нiбруа [16 - Nybrua (норв.): букв. Новий Мiст – насправдi його перекинули через рiчку Акерсельва у пiвнiчному районi Осло Грюнерльокка ще в 1827 р.] хлопець, схожий на Сонька з Дiснеевоi «Бiлоснiжки». «Героiном» називають його у в’язницi. Або новачки, звiсна рiч. Хоча насправдi типовий новачок скорiше вживатиме такi вирази, як «чайна вайт», «мексiкен мад» чи ще якiсь безглуздi слiвця, пiдхопленi у фiльмах.
– Я можу тобi притарабанити класний дешевий героiн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.
Джонi побачив, що постать у темрявi вiдреагувала. Вiн уже не раз бачив, як наркомани, якi вiдчайдушно потребували дози, «торчали» на саму тiльки обiцянку наркотикiв; вiн чув, що тести зареестровували змiни в центрi задоволення в мозку ще за кiлька секунд до введення наркотику. Із сорока вiдсоткiв, якi можна накинути, перепродуючи новачковi дуриво, куплене у Хьовдiнена з 306-i, Джонi придбав би для себе три або чотири мiшечки «спiду». Принаймнi це було б лiпше, нiж знову йти грабувати у кварталi.
– Нi, дякую. Я можу пiти, якщо ти хочеш спати.
Голос, що долинав од вiкна, був настiльки м’яким i спокiйним, що Джонi не мiг добрати, як вiн прориваеться крiзь постiйний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки i гуркiт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивiдати, чи Джонi не намiряеться заснути? Тодi вiн зможе його гарненько обшукати. Може, хоче знайти заначку, що Джонi передбачливо приклеiв собi до стегна?
– Я не спатиму, просто заплющив очi. Розумiеш мене, старий?
Молодий чоловiк кивнув.
– Я вже йду.
Щойно дверi зачинилися за його новим «ворогом по кiмнатi», Джонi Пума пiдвiвся з лiжка. Йому знадобилося всього двi хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця i горiшне лiжко. Нiчогiсiнько. Нi козиного горiшка. Його ворог по кiмнатi не може бути новачком, коли так. Вiн усе тримае при собi.
Маркус Енсет злякався.
– Що, малий, боiшся? – спитав дебелiший з двох пацанiв, заступаючи йому шлях.
Маркус невпевнено похитав головою i ковтнув.
– Ще б пак! Злякався, аж упрiв од страху, жирна свиня. Чуеш, як смердить?
– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав iнший пацан.
Їм було рокiв по п’ятнадцять, а може, й по шiстнадцять. Або навiть по сiмнадцять. Маркус цього не знав, але вiн чiтко знав, що вони набагато бiльшi й старшi за нього.
– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав бiльший пацан i вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобi потiм повернемо.
– Коли-небудь, – знову зареготав iнший.
Маркус подивився на вiкна будинкiв уздовж тихоi вулички. Шибки глядiли чорними незрячими стеклами. Зазвичай вiн намагався не попадатись людям на очi. Вiн охочiше бував невидимкою: намагався непомiтно прошмигнути у хвiртку i тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз вiн сподiвався, що десь вiдчиниться вiкно i дорослий голос нагримае на великих хлопцiв, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звiдки там вони е, до району, де мiсце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Лiтня тиша. Тривали канiкули, i решта дiтей з iхньоi вулицi роз’iхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскiльки Маркус у неi бавився сам по собi. Але доки ти малий, е певнi ризики, що рiзко зростають, щойно ти виявляешся сам, а не в гуртi однолiткiв.
Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, i той вiдчув, що не здатен бiльше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на грошi, якi вони могли б, як планували, витратити на лiтнiй вiдпочинок.
– Мiй тато зараз удома, – сказав вiн, показуючи на червоний будинок – iхнiй, якраз навпроти порожнього жовтого на iншому боцi вулицi, всерединi якого вiн щойно побував.
– То чого ти його не погукаеш?
Здоровило вже сидiв на велосипедi Маркуса, перевiряючи, чи зручно буде iхати. Вiн насупився, бо передне колесо вихляло – недостатньо повiтря в шинах.
– Тату! – крикнув Маркус i тут-таки сам вiдчув, як невпевнено i фальшиво пролунав його вигук.
Пацани вибухнули смiхом. Другий сiв на багажник, i Маркус побачив, як гумовi шини почали сповзати з обода.
– Я не думаю, що в тебе е батько, – сказав другий пацан i сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалi!
– Я тисну, дак ти ж тримаеш!
– Я не тримаю.
Всi трое обернулись.
Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Вiн пiдняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’iхали вперед. Незграбно зiскочивши з рами, вони витрiщились на дядька.
– Що ви, в бiса, коiте?! – огризнувся на нього бiльший пацан.
Дядько нiчого не вiдповiв, а лише дивився на нього. Маркус помiтив його дивну стрижку – логотип Армii спасiння на футболцi i шрами на передплiччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, нiби вiн чуе спiв птахiв цiлого Берга. Тепер двое старших пацанiв теж зауважили шрами цього чоловiка.
– Ми хотiли просто позичити в нього, покататись…
Голос бiльшого пацана набрав iнших iнтонацiй i наче потоншав.
– Можете самi його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.
Дядько й далi дивився на них. Вiн показав Маркусовi жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.
– Де ви мешкаете?
– У Тьосенi. А ви… його батько?
– Чом би й нi? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?
Пацани кивнули в унiсон. Повернулись i, мов за командою, подибали геть.
Маркус подивився на дядька, який усмiхався, дивлячись на нього згори вниз. Вiн чув, як один з пацанiв сказав iншому:
– Його батько наркоман – ти бачив його руки?
– Як тебе звати? – запитав чоловiк.
– Маркус, – вiдповiв вiн.
– Приемного тобi лiта, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, i пiдiйшов до ворiт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинкiв на вулицi: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освiжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходiв, що вели до пiдвалу. Не до парадних дверей, в якi часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комiвояжери чи Свiдки Єгови. Невже вiн знае про ключi, захованi на сволоку над пiдвальними дверима, що iх Маркус нiколи не забувае покласти на мiсце?
Вiн отримав вiдповiдь на це запитання, почувши, як вiдчинились i зачинились пiдвальнi дверi.
У Маркуса перехопило подих. Скiльки вiн себе пам’ятав, нiхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав вiн себе заледве з п’яти рокiв, тобто впродовж семи останнiх рокiв. Але так чи iнак, не випадало дивуватися, що будинок стоiть порожнiй: хто схотiв би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?
Так, один чоловiк бував тут, напевне, двiчi на рiк. Маркус бачив його тiльки раз i здогадався, що це мае бути той, хто вмикае опалення на мiнiмум восени i знову його вимикае навеснi. Вiн, либонь, i за рахунками сплачуе. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлiв би настiльки, що став би зовсiм нежилим. Але хто той чоловiк, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловiк був аж нiяк не схожий на дядька, який зараз увiйшов у будинок.
Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вiкнi: в усьому будинку не було фiранок; тому, коли Маркус бував усерединi, вiн тримався якомога далi вiд вiкон, щоб не попастись кому-небудь на очi. Не схоже, щоб той дядько мав намiр умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусовi простежити… Аж тут вiн згадав про телескоп.
Маркус протиснувся з велосипедом крiзь ворота до червоного будинку i помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправдi звичайний бiнокль на пiдставцi – то було едине, що його батько не взяв iз собою, коли пiшов вiд них. Принаймнi так казала мама. Маркус нацiлив бiнокль на жовтий будинок i навiв рiзкiсть. Дядько з кухнi пiшов. Маркус став переводити бiнокль з вiкна на вiкно. І осьде вiн! У спальнi хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус дослiджував будинок i знав там кожен куточок. Включаючи тайник пiд мостиною у великiй спальнi. Але навiть якби господар не вкоротив собi вiку у власному помешканнi, Маркус нi за що не хотiв би оселитись у жовтому будинку. Перш нiж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад i нiколи не прибирав. Вiн не робив найменшого ремонту, тому пiд час кожного дощу дах протiкав. Той син пропав невдовзi пiсля Маркусового народження. Вiн потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладае закляття на тих, хто в ньому оселяеться, через що вони вбивають себе або iнших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбiльше й вабив, що було в ньому щось зловiсне: можна було вигадувати iсторii про те, що вiдбувалося в ньому всерединi. Тiльки сьогоднi немае потреби щось вигадувати, сьогоднi й без того в будинку щось вiдбуваеться.
