скачать книгу бесплатно
– Он як? – сказав Франк, сiдаючи за стiл, з яким не розлучався впродовж усiеi своеi кар’ери (навiщо марнувати громадськi кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавовi чашки з шафи, доки я перевiрю журнал.
– Дякую, але я не вживаю кофеiн, – вiдказала Карi. – А його звати Соннi Лофтус.
Франк подивився на неi спантеличено.
– Ми хотiли запитати, чи не можна б його вiдвiдати в камерi? – пiдхопив Симон.
Вiн усiвся, не чекаючи, доки йому запропонують стiлець. Подивився на побуряковiле обличчя Франка.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що вiн утiк.
Симон здогадався, що Франк вигадуе гостру вiдповiдь, але випередив його.
– Вiн цiкавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу пiсля вiзиту Волана робить смерть останнього дедалi пiдозрiлiшою.
Франк смикнув комiр своеi сорочки.
– Звiдки вам вiдомо, що вони зустрiчалися?
– Всi полiцiйнi допити зберiгаються в загальнiй базi даних, – сказала Карi, що так i залишалася стояти. – Коли я переглядала матерiали на Пера Волана, то побачила, що його iм’я випливло на одному з допитiв у зв’язку з втечею Лофтуса. На допитi Густава Ровера.
– Ровер щойно звiльнився. Його допитали тому, що вiн розмовляв iз Соннi Лофтусом незадовго до втечi. Ми хотiли знати, чи Лофтус не сказав нiчого, що дало б нам уявлення про його намiри.
– «Ми», «нам», – здивовано пiдняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота полiцii – i винятково наша – ловити в’язнiв-утiкачiв, а не ваша.
– Лофтус мiй в’язень, Хефасе.
– Схоже, Ровер не надто вам допомiг, – сказав Симон. – Але вiн згадав на допитi, що в мить, коли вiн саме виходив вiд Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.
Франк знизав плечима.
– Що з того?
– От ми й зацiкавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а iнший втiк.
– Імовiрно, звичайний збiг.
– Імовiрно. Франку, тобi вiдома особа на iм’я Хуго Нестор? Також вiдомий як Украiнець?
– Я чув таке iм’я.
– Приймаеться за ствердну вiдповiдь. Чи е пiдстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний iз втечею?
– У який, наприклад, спосiб?
– Наприклад, допомiгши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язницi i тим спровокувавши втечу?
Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, вiн занурений у своi думки.
Краем ока Симон помiтив, що Карi перевiряе текстовi повiдомлення у своему мобiльному.
– Я знаю, як нагально вам потрiбен результат, але у цьому ставку ви впiймаете облизня, – сказав Франк. – Соннi Лофтус утiк цiлковито з власноi iнiцiативи.
– Оце так! – вигукнув Симон, вiдкинувшись на спинку стiльця i склавши разом пальцi обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тiкае не звiдкись, а зi Статена… без жодноi допомоги?
– Гм… Хочеш парi на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.
І його обличчя розпливлось у посмiшцi, коли Симон забарився з вiдповiддю.
– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти бiльше не закладаешся. Вiдтак дозвольте менi показати вам вашого «звичайного любителя».
– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усi офiцери в диспетчерськiй лежать долiлиць на пiдлозi, а Йоганнес вiдмикае всi дверi у в’язницi.
Екран був роздiлений на шiстнадцять вiкон – по одному для кожноi камери – i таким чином показував рiзнi вiддiлення в’язницi. У нижнiй частинi екрана було зображення годинника.
– Осьде вiн виходить, – показав Франк на вiкно, що вiдображало один з тюремних коридорiв.
Симон i Карi побачили молодого чоловiка, що вийшов з камери i незграбно побiг на камеру. На ньому була бiла сорочка, яка сягала майже колiн, i ще Симоновi подумалося, що перукар у хлопця навiть гiрший, нiж у нього самого: зачiска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знiмали.
Молодий чоловiк зник з кадру. І за мить вигулькнув в iншому.
– Тут Лофтус долае шлюзовий перехiд, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме вiн заподiе рiдн? тюремних офiцерiв, якщо хтось iз них намагатиметься зупинити його. Але найцiкавiше те, що вiдбуваеться в перевдягальнi для персоналу.
Вони бачили, як Лофтус забiг у кiмнату з шафами; але замiсть того, щоб прямувати просто до виходу, вiн повернув лiворуч i зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказiвним пальцем по однiй з клавiш, i годинник у нижнiй частинi екрана зупинився.
Франк перевiв курсор на годинник i встановив час 7:20. Потiм вiн почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимi. Службовцi в’язницi з’явились у вiконцi на екранi. Вони заходили в перевдягальню i виходили з неi, дверi повсякчас вiдчинялися й зачинялися. Людей неможливо було вiдрiзнити один вiд одного, аж доки Франк зупинив зображення на екранi, натиснувши iншу клавiшу.
– Осьде вiн, – сказала Карi. – Вiн тепер в унiформi та в пальтi.
– Форма i пальто Сьоренсена, – пiдтвердив Франк. – Напевне, вiн перевдягся i чекав у роздягальнi. Сидiв на лавцi, не пiднiмаючи голови, – вдавав, буцiмто зав’язуе шнурки або щось у цьому родi, доки iншi заходили i йшли геть. У нас така кiлькiсть персоналу, що нiхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився пiсля змiни. Вiн дочекався пiку ранковоi метушнi i вийшов з рештою. Нiхто не впiзнав би Соннi без бороди i довгого волосся, якi вiн зрiзав у себе в камерi i заховав у подушку. Навiть я не впiзнав.
Іншою клавiшею вiн перезапустив вiдтворення, цього разу з нормальною швидкiстю. Екран показав молодого чоловiка у пальтi й унiформi, який виходив через чорний хiд саме у той час, як Арiлд Франк i людина iз зализаним назад волоссям та в сiрому костюмi заходили у тi самi дверi.
– І охоронцi на КПП не зупинили його?
Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.
– Це зображення з будки КПП. Як бачите, пiсля змiни ми випускаемо автомобiлi та людей без перевiрки iхнiх документiв. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повноi процедури. Але вiдтепер ми саме так робитимемо щозмiни.
– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзi, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.
У паузi чiтко пролунало придушене позiхання Карi як реакцiя на Симонiв вiдгук щодо вiтального дотепу Франка.
– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.
Симон Хефас нiчого не вiдповiв, вдивляючись у постать на екранi, що саме проминала охоронцiв на блокпосту. Щось змусило Симона усмiхнутись. Вiн зрозумiв, що це хода Лофтуса. Вiн упiзнав його манеру.
Марта стояла, схрестивши руки на грудях, i дивилась на двох чоловiкiв, що стояли перед нею. Вони не могли бути з вiддiлу боротьби з наркотиками: вона знала практично всiх офiцерiв з того загону, але цих двох вона нiколи ранiше навiть не бачила.
– Ми шукаемо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у виттi сирени швидкоi допомоги, що промчала позаду них, по вулицi Вальдемара Тране.
– Що? – прокричала Марта.
Вона питала себе, де вона бачила такi чорнi костюми, як iхнi. У рекламному ролику?
– …Соннi Лофтуса! – повторив менший з двох.
У нього було свiтле волосся, а нiс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломiв. Марта бачила такi носи щодня, але цей, подумалось iй, – результат занять контактними видами единоборств.
– Ми нiколи не розкриваемо особистi данi наших мешканцiв, – повiдомила вона iм.
Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким пiвколом навколо голови, показав iй фотографiю.
– Вiн утiк iз в’язницi Статен i вважаеться небезпечним.
Промчала iнша машина швидкоi допомоги. Тодi вiн схилився над Мартою, викрикуючи iй просто в обличчя:
– Отож, якщо тут, у вас, вiн замешкав, а ви не в змозi нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашiй совiстi. Ви це розумiете?
Отже, вони не з вiддiлу боротьби з наркотиками. Це, принаймнi, пояснюе, чому вона не бачила iх ранiше. Вона кивнула, вивчаючи фотографiю. Подивилась на них знову i була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вiтру кинув iй в обличчя пасмо ii темного волосся. Вона хотiла спробувати ще раз, як раптом позаду неi розлiгся зойк. То репетував на сходах Тоi.
– Ой, Марто, Бурре порiзався! Я не знаю, що робити! Вiн там, у iдальнi.
– Влiтку люди весь час приходять i йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильцiв волiють спати в парках, просто неба, а тим самим звiльняють мiсця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…
– Я вже сказав: його звати Соннi Лофтус.
– …i не всi бажають рееструватись пiд своiм справжнiм iм’ям. Ми не сподiваемося, що нашi клiенти матимуть при собi паспорт або iншi документи. Тож ми iх приймаемо за тими даними, якi вони самi нам називають.
– А хiба соцiальнi служби не повиннi знати, хто вони насправдi? – запитав блондин.
Марта закусила нижню губу.
– Агов, Марто! Бурре там буквально спливае кров’ю!
Чолов’яга з кучерявим нiмбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.
– Чому б вам просто не дозволити нам огледiтись у вас там, усерединi, i тодi ми побачили б, чи вiн там е?
Вiн помiтив ii погляд i вiдсмикнув руку.
– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати своi посвiдчення?
Вона побачила, як в очах блондина пробiгла якась тiнь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до ii плеча. Але цього разу мiцно обхопив його.
– Бурре там от-от сконае! – спустився до них Тоi i, хитнувшись на пiдборах, витрiщився на двох типiв своiми ковзкими очима. – А що тут вiдбуваеться?
Марта, крутнувшись, вивiльнила руку i поклала ii на плече Тоi.
– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановнi добродii.
Марта i Тоi рушили до iдальнi. Іще одна машина швидкоi допомоги промчала вулицею. Три машини швидкоi допомоги поспiль. Вона мимоволi здригнулася.
Коли вони пiдiйшли до дверей в iдальню, Марта обернулась.
Тих двох уже не було.
– То виходить, ви з Харнесом бачили Соннi просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його i Карi на перший поверх.
Франк подивився на годинник.
– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловiка з короткою стрижкою i в унiформi. Соннi, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся i бороду.
– З того, що ви говорите, випливае, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперiшнiй вигляд? – запитала Карi.
– Фотографii з камер спостереження мають низьку якiсть, як i слiд було очiкувати, – обернувся до неi Арiлд Франк i втупився в неi. – Але ми знайдемо його.
– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.
– Як я вже сказав, його стан погiршився, – вiдповiв Франк на шляху до приймальнi. – Я вам повiдомлю, коли з ним можна буде поговорити.
– І ти не маеш уявлення, про що Лофтус мiг розмовляти з Пером Воланом?
Франк заперечливо похитав головою.
– Звичайнi сповiдання та духовнi настанови, я гадаю. Хоча Соннi Лофтус сам був свого роду духiвником.
– Себто?
– Лофтус тримався окремо вiд решти ув’язнених. Вiн дотримувався нейтралiтету, не належав до жодного з угруповань, якi iснують у кожнiй в’язницi. І вiн нiколи не патякав. Це визначення iдеального слухача, гадаю. Вiн став довiреною особою для решти в’язнiв, духiвником, якому вони могли будь у чому сповiдуватись. Кому б вiн що переказав? У нього не було союзникiв, i вiн мав залишатись у в’язницi в найближчi i не найближчi роки.
– За якi вбивства вiн вiдбував термiн? – поцiкавилась Карi.
– За вбивства людей, – сухо вiдрiзав Франк.
– Я мала на увазi…
– Вбивства найжорстокiшого характеру. Вiн отруiв дiвчину-азiатку i задушив косовського албанця.
Франк притримав для них вiдкритими вхiднi дверi.
– І подумати тiльки, що такий небезпечний злочинець розгулюе на волi, – промовив Симон, усвiдомлюючи, що вiн зараз обертае нiж у ранi.
Вiн аж нiяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арiлда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було вiдчувати приязнь: насправдi його особистiсть виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що вiн погано виконував свою роботу: адже всi в полiцii знали, що саме Франк був справжнiм господарем у Статенi, а не номiнальний директор в’язницi. Нi, справа була в iншому: в отих аж надто явних збiгах, що в сукупностi створювали пiдстави для пiдозри, яка гризла Симона i нав’язувала йому переконання, найбiльш близьке до зневiри, – переконання, яке вiн не мiг довести. Що Арiлд Франк продажний.
– Я даю йому сорок вiсiм годин, старший iнспекторе, – заявив Франк. – У нього немае нi грошей, нi родичiв, нi друзiв. Вiн самiтник, що сидить у в’язницi з вiсiмнадцятилiтнього вiку. Тобто уже дванадцять рокiв. Вiн нiчого не знае про свiт за межами тюрми, йому немае куди йти, нiде переховуватись.
Карi ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а вiн тим часом думав про сорок вiсiм годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього термiну. Тому що вiн дещо упiзнав у тому хлопчинi. Вiн не знав напевне, що саме: можливо, тiльки те, як вiн рухався. А можливо, вiн успадкував бiльше.
