скачать книгу бесплатно
– Тобi потрiбне лiжко?
Хлопець кивнув, i вона обернула ключ у замку, який автоматично вiдiмкнув дверi внизу. Вона покликала Стiне з кухнi, де та готувала сандвiчi для одного з пожильцiв, щоб стежила за приймальнею в ii вiдсутнiсть. Потiм вона пiдтюпцем збiгла сходами на перший поверх, пройшла гратчастi залiзнi ворота, встановленi для захисту вiд зловмисникiв, на випадок, якщо вони зумiють прорватися через вхiднi дверi. Хлопець стояв у дверях, роззираючись довкола.
Поли його застебнутого аж до шиi пальта практично сягали щиколоток. Вiн стояв босонiж, i вона помiтила кров в одному з мокрих слiдiв його нiг перед вхiдними дверима. Та оскiльки Марта вже чого тiльки не бачила, зараз ii увагу привернули насамперед очi хлопця. Те, як вiн дивився на неi. Вона не могла пояснити це в жоден iнший спосiб. Його погляд був зосереджений на нiй, i по його очах вона бачила, що вiн аналiзуе вiзуальне враження, яке вона справила на нього. Можливо, в цьому й не було нiчого надзвичайного, але це не те, до чого вона звикла в Центрi Іла. Тож на мить iй подумалося, що, може, вiн, зрештою, i не вживае… але вона одразу вiдкинула цю думку.
– Привiт! Ходiмо зi мною.
Вiн пiшов за нею нагору, на другий поверх, у конференц-зал через приймальню. Як заведено, вона залишила дверi вiдчиненими, щоб Стiне та решта могли бачити iх, запропонувала йому сiсти i дiстала анкети для обов’язковоi вступноi спiвбесiди.
– Ім’я? – запитала вона.
Вiн вагався.
– Менi треба вписати iм’я в цю анкету, – сказала Марта, даючи йому поблажку, психологiчно необхiдну багатьом iз людей, що сюди звертаються.
– Стiг, – спробував вiн.
– Стiг – це добре, – схвалила Марта. – А як з прiзвищем?
– Бергер.
– То так тут i запишемо. Дата народження?
Вiн назвав дату i рiк, i вона про себе пiдрахувала, що йому вже виповнилося тридцять. На вигляд вiн мав набагато менше. Характерна для наркоманiв особливiсть: завжди легко помилитися щодо iхнього вiку в той чи iнший бiк.
– Хтось порадив тобi наш Центр?
Вiн заперечно похитав головою.
– Де ти спав минулоi ночi?
– Пiд мостом.
– У такому разi я дозволю собi припустити, що ти не маеш певного мiсця проживання i не знаеш, яка соцiальна служба мае тобою опiкуватись. Виходячи з цього, я обираю число одинадцять, – твiй день народження, – i таким чином, ми одержуемо… – звiрилась вона зi списком, – соцiальну службу Альна, яка, у своему безмежному милосердi, сподiваймось, погодиться тебе фiнансувати.
Зробивши помiтку, спитала:
– Який наркотик ти вживаеш?
Вона занесла ручку над вiдповiдною графою, але вiн нiчого не вiдповiдав.
– Просто назви свое улюблене дуриво.
– Я зав’язав.
Вона вiдклала ручку.
– Центр Іла створений як соцiальний прихисток для активних споживачiв наркотикiв. Я можу зателефонувати в центр на Спурвейсгата i дiзнатись, чи знайдуть вони мiсце для тебе. Умови там набагато лiпшi, нiж тут.
– Ти хочеш сказати…
– Хочу. Я кажу, що для того, щоб тут оселитись, ти повинен регулярно вживати, – втомлено усмiхнулась вона йому.
– А якщо я зiзнаюся, що збрехав, бо думав, що простiше буде отримати тут мiсце, якби я сказав, що чистий?
– Тодi ти правильно вiдповiв на поставлене запитання, хлопче, але шансiв на порятунок у тебе не так багато.
– Героiн, – сказав вiн.
– …i?
– Просто героiн.
Вона позначила галочкою вiдповiдне мiсце в анкетi, але не дуже повiрила. У цiлому Осло на сьогоднi навряд чи залишився хоч один споживач чистого героiну. Нинi всi вживали сумiшi речовини з тiеi простоi причини, що, додавши у вже змiшаний героiн бензодiазепiни, на зразок рогiпнолу, отримуеш за своi грошi бiльшу вiддачу – як у розумiннi iнтенсивностi, так i тривалостi кайфу.
– Навiщо ти сюди прийшов?
– Заради даху над головою, – стенув вiн плечима.
– Якiсь хвороби, необхiднiсть медикаментозного лiкування?
– Нi.
– Маеш плани на майбутне?
Вiн подивився на неi. Батько Марти зазвичай повторював, що минуле людини записане в ii очах, тож варто навчитись читати по очах, але немае сенсу шукати там майбутне людини, бо його там немае. Майбутне незвiдане. Та все ж, озираючись згодом на цю мить, Марта не раз питала себе: чи не могла вона, чи не зобов’язана була прочитати бодай щось про подальшi плани хлопця, який назвався Стiгом Бергером.
Вiн заперечливо похитав головою i таку саму негативну вiдповiдь дав на ii запитання про роботу, освiту, випадки передозування, соматичнi захворювання, iнфекцii кровi й порушення психiчного здоров’я. Насамкiнець вона пояснила, що Центр дотримуеться полiтики повноi конфiденцiйностi i вони нiкому не повiдомлять, що вiн у них мешкае, але якщо вiн побажае, то може заповнити спецiальну анкету на згоду поiнформування конкретноi особи, якщо та особа звернеться з вiдповiдним запитом у Центр.
– Щоб, наприклад, твоi батьки, друзi чи подруга могли з тобою зв’язатися.
Вiн сумно посмiхнувся:
– У мене нiкого немае.
Марта Лiан чула таку вiдповiдь не вперше. Вона чула цi слова так часто, що вони бiльше не справляли на неi враження. Їi психолог назвала таке явище compassion fatigue[13 - Букв.: «втома спiвчуття» (англ.).] i пояснила, що воно в якийсь момент виникае у бiльшостi людей iхньоi професii. Але Марту непокоiло те, що вона не помiчала жодних ознак зворотного процесу – ii чуттева втома не минала. Звiсно, вона розумiла, що не слiд аж надто панiкувати з приводу якоiсь краплини здорового цинiзму, але рiч у тiм, що саме спiвпереживання завжди наснажувало ii. Спiвчуття. Любов. А нинi ii запаси цього пального виснажувались. Тож Марту неабияк вразило те, як його слова: «У мене нiкого немае» – зачепили щось у серцi, наче голка, що, потрапивши у рефлекторну точку, змушуе скорочуватись атрофований м’яз.
Вона зiбрала заповненi папери, склала iх у течку, яку залишила дорогою в приймальнi, i вiдвела нового пожильця до комiрчини на другому поверсi.
– Сподiваюсь, ти не з параноiкiв, що бояться носити вживаний одяг, – сказала вона i повернулася до новачка спиною, доки вiн скидав пальто i вбирався в запропонований йому одяг та взував кросiвки.
Вона зачекала, доки вiн кашлянув, i обернулася. Дивне враження: у блакитному светрi та джинсах вiн видавався вищим i стрункiшим. І не таким худим, як до того, в довгополому пальтi. Вiн подивився на своi простенькi синi кросiвки.
– Так, – сказала Марта. – Взуття безпритульних.
Великi партii синiх кросiвок були пожертвуванi рiзним благочинним органiзацiям у 1980-тi роки норвезьким вiйськом зi складських надлишкiв, i ця взувачка вiдтодi зробилася прикметою наркоманiв i бездомних.
– Дякую, – промовив вiн тихо.
Власне, до психотерапевта Марта вперше змушена була звернутись через одного пожильця, що не став iй дякувати. То було не перше i не останне в нескiнченнiй низцi «неподяк» вiд людей, котрi, самi себе знищуючи, якось iще iснують лише завдяки соцiальнiй державi та рiзним благочинним органiзацiям, на ганьблення i паплюження яких тi ж таки наркомани гайнують бiльшiсть свого часу поза кайфом. Вона тодi зiрвалася. Сказала йому: нехай iде пiд три чорти, якщо йому не подобаеться розмiр одноразового шприца, який вiн отримуе безкоштовно, i нехай iде в свою кiмнату, за яку шiсть тисяч крон на мiсяць сплачуе соцiальна служба, щоб вiн там накачувався наркотиками, кошти на якi вiн здобував викраденням велосипедiв по всьому кварталу. До своеi скарги на Марту той пожилець долучив iще iсторiю свого нещасливого життя на чотирьох сторiнках. Вона змушена була вибачитись.
– Ходiмо, я вiдведу тебе у твою кiмнату, – сказала вона новачковi.
Дорогою на другий поверх вона показала йому ваннi кiмнати i туалети. Повз них дибали чоловiки з осклянiлим поглядом.
– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотикiв Осло, – сказала Марта.
– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяете наркоторгiвлю?
– Суворо за правилами Центру – нi. Але ж очевидно: якщо ти вживаеш наркотики, вони у тебе е в тiй чи iншiй кiлькостi. І я кажу тобi про це, бо тобi варто знати, що ми не перевiряемо, тримаеш ти у себе один грам чи кiлограм. Ми не контролюемо того, що купуеться i продаеться в кiмнатах. Ми заходимо всередину, тiльки якщо пiдозрюемо факт зберiгання зброi.
– А ii тут зберiгають?
Вона глянула на нього скоса.
– Чому ти питаеш?
– Просто хочу знати, наскiльки небезпечно буде тут мешкати.
– Наркодiлери мають тут своiх кур’ерiв, яких використовують також у ролi громил, i тi вдаються до будь-яких засобiв, вiд бейсбольних бит до вогнепальноi зброi, щоб вибити борги з решти мешканцiв. На тому тижнi я брала участь у рейдi на одну кiмнату i знайшла там пiд лiжком гарпунну гвинтiвку.
– Гарпунну гвинтiвку?
– Так. Заряджений «Стiнг-65».
На свiй власний подив, вона засмiялась, i вiн усмiхнувся iй у вiдповiдь. У нього була приемна усмiшка. Як, зрештою, у багатьох з них.
Перш нiж вiдiмкнути кiмнату 323, вона постукала.
– Нещодавно сталася пожежа. Пiсля неi ми тимчасово закрили кiлька кiмнат i через це змушенi були пiдселити частину пожильцiв у кiмнати до iнших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусiду по кiмнатi звати Джонi, але всi називають його Джонi Пума. У нього синдром хронiчноi втоми, i вiн бiльшу частину дня залишаеться в лiжку. Але вiн лагiдний, спокiйний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якiсь непорозумiння.
Вона вiдчинила дверi. Штори були спущенi, i всерединi панувала напiвтемрява. Вона увiмкнула свiтло. Люмiнесцентнi лампи кiлька разiв блимнули, перш нiж засвiтитись.
– Як приемно, – сказав хлопець.
Марта оглянула кiмнату. Їй ще нiколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрi Іла як «приемне», якщо тiльки не в саркастичному контекстi. Але, як на те, вiн був правий. Лiнолеум, щоправда, витертий, а блакитнi стiни побитi й помальованi графiтi, якi навiть лугом не виводяться, але примiщення чисте i свiтле. Меблi складалися з двоярусного лiжка, комода i подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було цiле i в робочому станi. У повiтрi стояв специфiчний дух вiд чоловiка, що спав на долiшньому лiжку. Хлопець заявив, що у нього нiколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горiшне мiсце. Долiшнi заведено було вiддавати пожильцям, бiльш схильним до передозування: звiдти iх набагато легше було, в разi чого, перемiстити на ношi.
– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоею основною контактною особою. Це означае, що в разi будь-якоi потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?
– Дякую, – вiдповiв вiн, беручи синiй пластиковий брелок i дивлячись на нього. – Дуже тобi вдячний.
Роздiл 13
– Вiн уже спускаеться, – гукнула реестратор до Симона i Карi, якi сидiли на шкiряному диванi пiд велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути свiтанком.
– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотiла Карi.
– На небесах Господь вирiшуе, що е час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу пiд верхню губу. – Як гадаеш, скiльки коштуе картина на зразок цiеi? І чому обрали саме ii?
– Придбання творiв громадського мистецтва [14 - Так зване «громадське мистецтво» початково набуло розвитку в США у 1960-тi, коли деякi штати ухвалили постанови про те, що не менше 1 % з бюджету будiвництва громадських споруд мае вiддаватись на iхне художне оформлення.], як вiдомо, е способом прихованого субсидування посереднiх художникiв нашоi краiни, – прорекла Карi. – Покупцям байдуже до того, чим оздобленi стiни iхнiх кабiнетiв, за умови, що живопис за тоном вiдповiдае умеблюванню i iхньому бюджету.
Симон глянув на неi скоса.
– Тобi нiхто не казав, що ти iнодi висловлюешся так, наче повторюеш завченi напам’ять цитати?
Карi у вiдповiдь криво посмiхнулась.
– А жувальний тютюн – невдала замiна курiнню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо ii одяг просмердiв цигарковим димом?
Симон усмiхнувся i похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднiшньоi молодi за гумор.
– Дотепний здогад, але ти помиляешся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в життi якомога довше. І вона не знае, що я смокчу тютюн. Я тримаю свiй снус на роботi.
– Анне, впускай iх, – гаркнув хтось.
Симон подивився на тамбур, де чоловiк у мундирi й кашкетi, яких не посоромився б навiть президент Бiлорусi, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих гратах.
Симон пiдвiвся.
– Потiм вирiшимо, чи випускати iх, – докинув Арiлд Франк.
З того, як ледь помiтно закотила очi реестраторка, Симон зрозумiв, що дотеп дуже старий.
– То як вiдчуття, коли знову повертаешся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи вiдвiдувачiв через тамбур до сходiв. – Ти ж тепер у вiддiлi боротьби з економiчною злочиннiстю, здаеться? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звiдти витурили.
Симон навiть не силкувався розсмiятись у вiдповiдь на умисну образу.
– Ми прийшли з приводу Пера Волана.
– Менi доповiли. Я гадав, справа закрита?
– Ми не закриваемо справу, доки вона не розкрита.
– Нова тенденцiя?
Симон зобразив посмiшку, стиснувши губи.
– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своеi загибелi приiжджав сюди, щоб вiдвiдати ув’язнених?
Франк вiдчинив дверi до свого кабiнету.
– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, вiн виконував своi обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевiрити журнал вiдвiдувачiв.
– Так, будь ласка. І ще нам потрiбен список тих, з ким вiн того разу спiлкувався.
– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким вiн перемовився кiлькома словами.
– Ми знаемо прiзвище принаймнi однiеi людини, з ким вiн бачився того дня, – втрутилась Карi.
