скачать книгу бесплатно
– Я хотiла про дещо спитати, – почала Карi. – Ти сказав Їлбергу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дiзнався б про це. Ти серйозно це казав?
– А ти як гадаеш? – запитав Симон, розганяючи машину в бiк Гаусманнс-гате.
– Я не знаю. Але прозвучало це в твоiх устах переконливо.
– Нiхто не знае. Це давня iсторiя. Упродовж багатьох рокiв ходили чутки про зрадника в полiцii, «крота», який зливае конфiденцiйну iнформацiю особi, начебто вiдповiдальнiй за бiльшу частину всього обсягу нарко- i сексконтрабанди в Осло. Та хоч скiльки було за весь цей час розмов, однак нiхто не представив жодних матерiалiв на доказ того, що той «крiт» i ота особа справдi iснують.
– І що то за особа?
Симон подивився у вiкно.
– Ми називали його Твiлiнген.
– А, Твiлiнген, – повторила Карi. – Про нього згадували у вiддiлi боротьби з наркотиками. Дещо подiбне до привидiв Їлберга в Центрi Іла. А вiн був справжнiй?
– Ох, Твiлiнген справжнiй.
– Ну, а як щодо «крота»?
– Гм… Чоловiк на iм’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якiй стверджував, що вiн i е зрадник.
– Хiба це не переконливий доказ?
– Не для мене.
– Чому нi?
– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офiцером, який будь-коли служив у полiцii Осло.
– Звiдки тобi знати?
Симон зупинився на червоне свiтло на Стургата. Морок, здавалося, витiкав iз будинкiв навколо них, а з мороком виходили iстоти ночi. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стiн у пiд’iздах, де гупала музика, чи сидiли в автомобiлях, вистромляючи лiкоть з бiчного вiкна. Пожадливi, голоднi погляди. Мисливцi.
– Вiн був моiм найближчим другом.
Йоганнес перевiрив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Іншi в’язнi вже замкненi в своiх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно вiн закiнчить свiй останнiй тур прибирання об одинадцятiй. Дивна рiч. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язницi, днi починають спливати так швидко, наче хвилини, а красунi в календарi на стiнi твоеi камери ледве встигають за гарячковим чергуванням мiсяцiв. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рiк. Довгий, жахливий рiк.
Вiн увiйшов у кiмнату стеження, в диспетчерську.
Там чергували трое наглядачiв – на одного менше, нiж удень. Пружини в крiслi рипнули, коли один з них вiдвернувся вiд монiторiв.
– Йоганнесе, добрий вечiр.
То був Гейр Голдсруд. Вiн виштовхнув ногою з-пiд столу вiдро для смiття. Автоматичний рух. Молодий начальник змiни допомагае старому прибиральниковi з задерев’янiлою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Голдсруда. Вiн витягнув з кишенi пiстолет i нацiлив його Голдсруду в обличчя.
– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з iнших наглядачiв, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивiзiонi.
Йоганнес не вiдповiв, а натомiсть i далi цiлився в обрану точку у Голдсруда мiж очима.
– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третiй наглядач.
– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не клiпаючи очима, промовив Голдсруд.
І Йоганнес побачив, що вiн зрозумiв. Це не була галантерейна дрiбничка, дешева запальничка.
– Правильний геджет для Джеймса Бонда. Скiльки ти хочеш за нього? – Футболiст уже пiдвiвся i рушив був до Йоганнеса, щоб лiпше роздивитись.
Йоганнес перевiв маленький пiстолет на один з монiторiв пiд стелею i натиснув на курок. Вiн не знав, чого чекати, i був так само вражений, як i решта, коли розлiгся вибух i екран розлетiвся на дрiбнi скалки.
Футболiст став, як укопаний.
– Усiм на пiдлогу!
Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск iстеричноi баби.
Попри те, наказ був виконаний. Усвiдомлення того, що перед вами вiдчайдух зi смертельною зброею в руках, дiе сильнiше за найавторитетнiший голос. Усi трое вмить опустились на колiна i заклали руки за голови – так, нiби це вiдбувались навчальнi заняття, нiби вони вiдпрацьовували дii у вiдповiдь на погрози зброею. Вони, можливо, й вiдпрацьовували. Вони знали, що цiлковита капiтуляцiя е единою адекватною вiдповiддю. І, напевне, едино прийнятною для iхнього рiвня зарплатнi.
– Лягайте на пiдлогу. Долiлиць!
Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарiвноi палички.
Вiн оглянув панель управлiння. Знайшов кнопку, що вiдмикала i замикала дверi до камер. Тодi ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарештi велику червону кнопку – унiверсальну, – ту, яка вiдмикала всi до одноi дверi i могла застосовуватись тiльки в разi пожежi. Вiн натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повiдомив, що вся в’язниця вiдiмкнена. І враз кумедна рiч спала йому на думку. Це ж саме те, чого вiн завжди прагнув. Стояти капiтаном на мiстку свого корабля.
– Так i лежати долiлиць, – наказав вiн голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось iз вас намагатиметься зупинити мене, я i моi спiльники помстимося вам i вашим родинам. Пам’ятайте, хлопцi, що я все знаю про вас. Трiне, Вальбор…
Вiн перерахував iмена iхнiх дружин i дiтей, школи iхнiх малюкiв, iхнi захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – iнформацiю, накопичену впродовж рокiв мимоволi, завдяки щоденному спогляданню монiторiв. Закiнчивши свiй монолог, вiн залишив iх. Вийшов з дверей диспетчерськоi, а тодi кинувся бiгти. Вiн помчав коридором, потiм униз, поверхом нижче. Рвонув на себе першi дверi. Вони пiддалися. Вiн побiг далi, наступним коридором. Серце скажено калатало, вiн стiльки часу не займався фiзкультурою, не тримав себе у належнiй формi. Гаразд, вiн мав намiр почати нинi. Другi дверi теж вiдчинились. Його ноги вiдмовлялися далi рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, вiн уже проник у його м’язи й ослабив iх. Третi дверi вели до шлюзу. Вiдлiчуючи секунди, вiн чекав, доки попереднi дверi з низьким гуком зачинялися за ним. Вiн дивився в глибину коридору, в бiк перевдягалень персоналу. Коли вiн, нарештi, почув, що дверi за ним зачинилися, вiн схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неi i потягнув дверi на себе.
Марно.
Прокляття! Вiн потягнув сильнiше. Дверi не пiддавалися нi на мiлiметр.
Вiн подивився на бiлу пластину сенсора бiля дверей. Притиснув до нього вказiвний палець. Індикатор секунди на двi засвiтився жовтим, розмiрковуючи, тодi спалахнуло червоне свiтло. Йоганнес знав: це означае, що його вiдбитки пальцiв не розпiзнанi, але вiн таки знову спробував вiдчинити дверi. Вiн у пастцi. Поразка. Вiн опустився перед дверима навколiшки.
І тiеi самоi митi почув голос Гейра Голдсруда:
– Йоганнесе, вибачай.
Голос, що долинав iз селектора у верхнiй частинi стiни, здавався напрочуд спокiйним, майже розрадливим.
– Йоганнесе, ми просто виконуемо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свiй обов’язок щоразу, коли хтось загрожуе нашим сiм’ям, то в усiй Норвегii не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо i заберемо тебе. Ти просунь пiстолет через грати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?
Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони вiдчай на його обличчi? Чи бачать полегшення? Полегшення вiд того, що втеча його закiнчилася тут i що життя триватиме так само, як ранiше. Бiльш-менш так само. Про миття пiдлог нагорi, звiсна рiч, доведеться забути.
Вiн проштовхнув позолочений пiстолет крiзь решiтку. Потiм лiг на пiдлогу, заклав руки за голову i згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула свое едине жало. Та коли вiн заплющив очi, то не почув виття гiен i не був на борту лiтака, що пiднiмався до верхiв’iв гори Кiлiманджаро. Вiн був нiде, i до того – живий. Вiн був тут.
Роздiл 11
Було ще тiльки пiв на восьму ранку, i на паркiнг у дворi Статена лив дощ.
– Це було питання часу, – сказав Арiлд Франк, притримуючи вiдчиненими дверi чорного ходу. – Алкоголiки, наркомани – вони всi безвольнi люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш менi вiрити, бо я iх добре знаю.
– Аби пiдписав зiзнання, а решта менi байдуже.
Ейнар Харнес уже увiйшов був, але мусив вiдступити вбiк, щоб випустити трьох тюремникiв, що саме виходили пiсля чергування.
– Я навiть думаю сьогоднi ввечерi вiдзначити це кiлькома келихами iскристого.
– Он як! Тобi так щедро платять?
– Коли я побачив твою машину, то зрозумiв, що менi слiд би пiдняти своi гонорари, – посмiхнувся адвокат, киваючи у бiк «порша-каена» на паркiнгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, i Нестор сказав, що…
– Цить!
Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кiльком тюремним службовцям. Бiльшiсть чоловiкiв перевдяглися в цивiльне, але деякi так поспiшали повернутись додому з нiчноi змiни, що побiгли до своiх машин, так i не скинувши зелену унiформу Статена. Один з таких – у довгому пальтi, накинутому поверх унiформи, змiряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його ранiше. Але якщо вiн сам не здатен був поеднати знайоме обличчя з конкретним iм’ям, то був упевнений натомiсть, що цей чоловiк точно знае його iм’я: сумнiвноi слави адвокат, прiзвище якого вигулькуе в новинах у зв’язку з так само сумнiвними справами. Можливо, цей чоловiк, а разом з ним iншi, такi як вiн, почали питати себе: чого це Харнес вчащае у Статен з чорного ходу? А це навряд чи полiпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…
Франк провiв Харнеса через кiлька дверей, аж доки вони досягли сходiв на другий поверх.
Нестор ясно дав зрозумiти, що зiзнання мае бути пiдписане сьогоднi. Якщо розслiдування в справi Морсанд не згорнути негайно, полiцiя може натрапити на новi факти, якi зроблять зiзнання Соннi менш переконливим. Як Нестор сприймае цю ситуацiю, Харнес не знав, та не дуже й хотiв знати.
Кабiнет начальника в’язницi був, звiсна рiч, найбiльший, але з кабiнету помiчника начальника в’язницi вiдкривався мальовничий вид на мечеть i Екебергосен [12 - Букв.: «Пагорби Екеберга» – паркова мiсцевiсть на пiвдень вiд Осло.]. Кабiнет розташовувався у кiнцi коридору i був оздоблений огидними картинами молодоi художницi, що спецiалiзувалась на живописаннi квiтiв та обговореннi свого лiбiдо з бульварною пресою.
Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку i попросив привести в’язня з камери 317.
– Мiльйон двiстi тисяч крон, – промовив Франк.
– Закладаюсь, половина цiеi суми – за значок «порш» на капотi, – вiдгукнувся Харнес.
– Так, а iнша половина пiшла в уряд у виглядi податкiв, – зiтхнув Франк i плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офiсне крiсло.
«Наче трон», – подумав Харнес.
Постукали у дверi.
– Увiйдiть! – дозволив Франк.
У дверях постав тюремник з кашкетом пiд пахвою i мляво вiддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушуе свiй персонал до дотримання вiйськових ритуалiв в умовах сучасного робочого мiсця. Цiкаво, з якими ще правилами вони повиннi тут миритись?
– Слухаю тебе, Голдсруде?
– Прошу вибачити, я лише дiзнатись – може, у вас е якiсь запитання з приводу мого рапорту про нiчний iнцидент?
– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?
– Нiчого особливого, за винятком невдалоi спроби втечi. Думаю, так ii можна квалiфiкувати.
Франк склав долонi разом i посмiхнувся.
– Приемно чути, що нашi вихованцi демонструють таку iнiцiативу i пiдприемливiсть. Хто i в який спосiб?
– Йоганнес Холден, iз камери двiстi…
– …238. Дiдуган? Невже?
– Вiн десь роздобув пiстолет. Я думаю, у нього сталося миттеве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь iнцидент насправдi розгортався набагато менш драматично, нiж можна зрозумiти з рапорту. Якщо бажаете знати мою думку, м’яких заходiв мало б вистачити. Чоловiк гарно виконував свою роботу протягом багатьох рокiв, i…
– Завоювання чиеiсь довiри – це кмiтливий крок, якщо на метi – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумiю, саме так вiн вчинив?
– Рiч у тiм, бачте, що…
– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Голдсруде! Як далеко вiн дiстався?
Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указiвним пальцем спiтнiлу верхню губу. Харнес завжди спiвчував тим, чиi позицii бували слабкими. Вiн з ними асоцiював себе самого, мiг легко уявити себе на iхньому мiсцi.
– До шлюзу. Але ж все одно не було реальноi загрози, що вiн проскочить повз охоронцiв, навiть якби вiн вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, i…
– Дякую, що розтлумачив, Голдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маеш слабкiсть до цього дiдка, якому ти надмiру потураеш. Я утримаюсь вiд подальших висновкiв, доки не прочитаю твiй рапорт, але вся ваша змiна мае пiдготуватись до серйозноi розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним манiжитись: наша клiентура така, що не промине скористатися з найменшоi ознаки нашоi слабкостi. Зрозумiв?
– Так точно.
Задзвонив телефон.
– Можеш iти, – сказав Франк i пiдняв слухавку.
Харнес очiкував побачити вiйськове салютування зi стройовим поворотом, але Голдсруд вийшов з кабiнету по-цивiльному. Адвокат на мить замислився, спостерiгаючи за ним, i аж пiдскочив, коли Арiлд Франк гаркнув:
– Що, в бiса, значить «пропав»?!
Франк дивився на застелене лiжко в камерi 317. Перед лiжком стояла пара сандалiй. На тумбочцi лежала Бiблiя, на столi – одноразовий шприц у неторканiй пластиковiй упаковцi, на стiльцi – бiла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:
– Його тут немае.
Франк подивився на годинник. Дверi камер не будуть вiдiмкненi ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, вiдсутнiй в’язень не може перебувати в жодному iз загальних примiщень.
– Мабуть, вiн залишив свою камеру, коли Йоганнес вiдiмкнув усi дверi вчора ввечерi з диспетчерськоi, – припустив Голдсруд, стоячи в дверях.
– Боже милостивий! – прошепотiв Харнес i за звичкою притиснув пальцем перенiсся, нiби поправляючи окуляри, що там сидiли, аж доки вiн торiк сплатив п’ятнадцять тисяч крон готiвкою за лазерну хiрургiю в Таiландi. – Якщо вiн зник…
– Стули пельку, – прошипiв Франк. – Вiн не проскочить повз охоронцiв. Вiн iще десь тут. Голдсруде, пiдняти тривогу! Блокувати всi без винятку дверi – нiхто не заходить i не виходить!
– Але я маю вiдвезти своiх малих до…
– Включаючи тебе.
– А як бути з полiцiею? – похопився один iз спiвробiтникiв в’язницi. – Їх же належить поiнформувати?
– Нi! – гаркнув Франк. – Лофтус iще на територii Статена, я сказав! Нiкому нi звуку!
Арiлд Франк люто зиркнув на старого. Вiн замкнув за собою дверi, попередньо переконавшись, що поблизу немае нiкого з тюремноi обслуги.
