скачать книгу бесплатно
Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпiлоi. Згiдно з ii свiдченнями, потерпiла, Еве Морсанд, розповiдала, що ii чоловiк, Інве Морсанд, звинуватив ii в подружнiй невiрностi i погрожував убити. Еве Морсанд була не на жарт налякана. Зокрема й тому, що чоловiк мав серйознi пiдстави для пiдозр: вона зустрiла iншого i мала намiр залишити чоловiка. Важко вигадати бiльш класичний мотив для вбивства. А як щодо мотивiв хлопчини? Жiнка не була згвалтована, нiчого з будинку не викрадено. У ваннiй було зламано аптечку, i чоловiк стверджував, начебто зникли деякi снодiйнi засоби. Але навiщо людинi, що, судячи зi слiдiв вiд iн’екцiй, мала легкий доступ до важких наркотикiв, морочитись заради жалюгiдних снодiйних таблеток?
Негайно поставало наступне запитання: навiщо слiдчому, маючи на руках пiдписане зiзнання, непокоiтись про такi дрiбницi?
Йоганнес Холден драiв пiдлогу перед камерами, коли у крило А увiйшли два тюремних наглядачi, ведучи хлопця.
Хлопець усмiхався. Попри наручники, здавалось, вiн iде в супроводi двох гарних приятелiв у якесь приемне мiсце. Йоганнес зупинився i пiдняв праву руку.
– Соннi, поглянь! У мене з плечем набагато лiпше. Завдяки тобi.
Хлопець змушений був пiдняти обидвi руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачi зупинились перед дверима однiеi з камер i зняли з нього наручники. Дверi вiдмикати не було потреби, оскiльки дверi всiх камер вiдмикались автоматично щоранку о 8:00 i залишались незамкненими до десятоi години ночi. Наглядачi у диспетчерськiй показали Йоганнесу, як блокувати i розблоковувати всi дверi одним натисканням клавiшi. У диспетчерськiй йому подобалось. Саме тому вiн завжди подовгу мив там пiдлогу. Там вiн почувався наче в рубцi супертанкера. Тобто там, де вiн мав би насправдi опинитись у кiнцевому пiдсумку.
До тiеi халепи вiн служив матросом i вивчав морську науку. Згiдно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офiцера. А там би й помiчником капiтана зробився, а далi першим помiчником i, нарештi, капiтаном. Щоб зрештою приеднатись до дружини й дочки в будиночку на околицi Фарсунна [6 - Мiсто Фарсунн у фюльке Вестагдер.] i знайти роботу лоцмана в порту. То навiщо вiн зробив це? Навiщо все зiпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мiшкiв з порту Сонгхла в Таiландi? Не йдеться ж про те, нiбито вiн не знав, що в мiшках героiн. І не те щоб вiн не знав Кримiнального кодексу та безжальноi норвезькоi правовоi системи, яка на той час за тяжкiстю прирiвнювала контрабанду наркотикiв до убивства. Насправдi йому навiть не так i потрiбна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мiшкiв за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих вiдчуттiв? Чи надii побачити знову ii, вродливу тайську дiвчину в отiй ii шовковiй сукнi i з отим ii довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в ii мигдалеподiбнi очi, почути ii нiжний голос, пошепки вимовленi вишневими вустами складнi англiйськi слова… про те, що вiн мае зробити це для неi, для ii родини в Чанграй, що це единий спосiб урятувати iх. Вiн нiколи не вiрив у ту ii iсторiю, але вiн вiрив у ii поцiлунок. І той поцiлунок вiв його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судовоi зали, в кiмнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батьковi, що сiм’я не хоче бiльше мати з ним нiчого спiльного… вiв його через розлучення – в камеру в’язницi Іла. Все, чого вiн хотiв, був отой поцiлунок; обiцянка поцiлунку стала тим, з чим вiн залишився.
Пiсля звiльнення вiн не знайшов нiкого, хто б на нього чекав. Сiм’я зреклася його, друзi вiддалились, i вiн не мав найменшоi надii знов отримати роботу на кораблi. Таким чином, тiльки одна спiльнота готова була прийняти його. Злочинний свiт. І вiн ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Украiнець, Нестор. Героiн з пiвнiчних областей Таiланду контрабандою перевозився у вантажiвках стародавнiм опiйним шляхом, через Туреччину i Балкани. З Нiмеччини вантаж розвозили по скандинавських краiнах, а робота Йоганнеса полягала в тому, щоб забезпечувати доставку на останнiй дiлянцi. Згодом вiн став таемним iнформатором.
Для цього теж не було вагомих пiдстав як таких. Але полiцiйний агент зумiв зачепити всерединi у нього щось таке, про що Йоганнес i сам не пiдозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совiсть, – здавалось, важить iстотно менше за поцiлунок вродливоi жiнки, вiн справдi вiрив у того полiцiйного агента. Щось таке було в його очах. Хто знае, можливо, Йоганнес залишив би манiвцi, вийшов би на прямий шлях… Але одного осiннього вечора того полiсмена вбили. І тодi – вперше i востанне – единий раз почув Йоганнес жахне прiзвисько, почув i повторив пошепки, iз сумiшшю страху i трепету: «Твiлiнген» [7 - Tvillingen (норв.): близнюки – в прямому значеннi, а також назва сузiр’я.].
Пiсля того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Вiн йшов на дедалi бiльшi ризики, перевозив дедалi бiльшi вантажi. Вiн хотiв попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому вiн вiдчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордонi. Меблi в заднiй частинi його вантажiвки були буквально напханi героiном. Суддя нагадав присяжним як про велику кiлькiсть наркотику, так i про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять рокiв тому. А в Статенi вiн перебував останнi чотири роки, вiдколи в’язниця вiдкрилась. Вiн бачив, як приходили i виходили новi в’язнi, бачив, як приходили i йшли тюремнi наглядачi; вiн ставився до всiх з повагою, на яку вони заслуговували, i, своею чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто вiн мав право на безперечну повагу, як старожил. Сидiлець, який бiльше не е загрозою. Адже нiхто не знав його таемницi. Нiхто не знав про його зраду. Про причину, з якоi вiн накликав на себе це покарання. І вiн полишив усяку надiю, нарештi, отримати те едине, що важило. Поцiлунок, обiцяний йому забутою жiнкою. Чисту совiсть, обiцяну йому мертвим нинi полiцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де вiн зустрiв хлопця, який, за чутками, умiв зцiлювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прiзвище, але вiн нiчого не сказав. Вiн i далi драiв пiдлогу, тримаючись тихше води i нижче трави, посмiхаючись, виконуючи i отримуючи навзаем дрiбнi послуги, що роблять стерпним життя в такому мiсцi. Минали днi, тижнi, мiсяцi i роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закiнчитись. Рак. Рак легенiв. Маленька клiтина, сказав лiкар. Агресивний рiзновид, найгiрший з усiх, якщо не дiагностувати його вчасно.
Його не дiагностували вчасно.
Нiхто нiчого не здатен удiяти. Принаймнi не Соннi. Вiн навiть наближено не здогадався, де Йоганнесовi болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече вiдпустило, правду кажучи, само по собi, а не вiд цiлющих рук Соннi, якi мали температуру аж нiяк не вищу, нiж звичайна 37 °C, i навiть фактично були прохолоднiшi. Але вiн був, поза сумнiвом, славний хлопець, i Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцiлюють.
Таким чином, Йоганнес тримав у таемницi i свою хворобу, i свою зраду. Але вiн знав, що час його спливае. Що вiн не може забрати цю таемницю з собою в могилу. В жодному разi, якщо хоче спочити в мирi, а не постати в жаху, на зразок зомбi, пожертий червою, у пастцi, приречений на вiчнi муки. Вiн не мав твердих релiгiйних переконань щодо того, хто буде засуджений на вiчне страждання або за що, але ж вiн накоiв стiльки неправедного у своему життi!..
– Стiльки неправедного накоiв… – бубонiв Йоганнес Холден собi пiд нiс.
Потiм вiн поставив свою швабру пiд стiну, пiдiйшов до камери Соннi й постукав у дверi. Вiдповiдi не було. Вiн знову постукав.
Зачекав.
Тодi вiдчинив дверi.
Соннi сидiв, перетягнувши передплiччя нижче лiктя гумовим джгутом, кiнець якого притримував зубами. Вiн уже занiс шприц над розбухлою веною. Голка була нацiлена пiд рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусiв.
Соннi спокiйно пiдвiв голову i всмiхнувся.
– Що?
– Вибач, я… Це може зачекати.
– Ти впевнений?
– Так, це… це не горить, – розсмiявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.
– А чотири години зачекае?
– Чотири години – легко.
Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша i морок, здавалося, заповнили кiмнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов i зачинив за собою дверi.
Роздiл 6
Симон сидiв, задерши ноги на стiл, з мобiльним коло вуха, i розгойдувався на стiльцi. Їхня славетна трiйця вдосконалила цей трюк до такоi мiри, що влаштовували спецiальнi змагання, у яких перемагав той, хто спромiгся балансувати найтривалiше.
– То цей американський лiкар – вiн що, не схотiв тобi сказати свiй висновок? – спитав вiн, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив пiдстав утаемничувати решту членiв вiддiлу розслiдування вбивств у свое особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, iнтимно. Так, мовби вони були у лiжку, тримаючи одне одного в обiймах.
– Вiн скаже, – вiдповiла Ельзе. – Але не зараз. Вiн мае спершу переглянути результати аналiзiв i тестiв. Завтра я вже знатиму бiльше.
– Гаразд. Як ти почуваешся?
– Добре.
– Як саме добре?
– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсмiялась вона. – Побачимось за обiдом.
– Згода. А твоя сестра, вона?…
– Так, вона ще тут, зi мною, i вiдвезе мене додому. А ти не хвилюйся, i припиняймо шушукатись – ти на роботi!
Вiн закiнчив розмову неохоче. Знову пригадав свiй сон, у якому вiддав iй свiй зiр.
– Старший iнспекторе Хефасе?
Вiн подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жiнка. Дуже висока. І худорлява. З-пiд спiднички стирчали тонкi, наче у лелеки, довжелезнi циби.
– Я Карi Адель. Менi сказали, що я допомагатиму тобi. Я намагалась тебе знайти на мiсцi злочину, але ти кудись зник.
Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася бiльше на амбiцiйного банкiвського клерка, нiж на спiвробiтника полiцii. Симон вiдхилився на стiльцi ще далi назад.
– На мiсцi злочину?
– У парку Куба.
– Звiдки тобi вiдомо, що це мiсце злочину?
Вiн бачив, як вона зосередилась. Шукае гiдний вихiд. Але не знаходить.
– Імовiрне мiсце злочину, – нарештi здобулась вона.
– А хто сказав, що менi потрiбна допомога?
Вона кивнула великим пальцем назад i вгору, показуючи, звiдки надiйшло розпорядження.
– Але я думаю, що допомоги, насправдi, потребую саме я. Я тут новачок.
– Щойно пiсля навчання?
– Пiвтора року у вiддiлi боротьби з наркотиками.
– Новачок. І вже прорвалась у вiддiл убивств? Вiтаемо, Адель. Або тобi справдi пощастило, або маеш високi зв’язки, або ти…
Вiн вiдкинувся в крiслi майже горизонтально, щоб намацати в кишенi джинсiв слоiк зi снусом.
– …жiнка? – запропонувала вона завершення фрази.
– Я хотiв сказати «здiбна».
Вона зашарiлась, i вiн прочитав досаду в ii очах.
– То ти здiбна? – запитав Симон, закладаючи порцiю снусу пiд верхню губу.
– На своему курсi – друга за результатами.
– І як довго плануеш затриматись у нашому вiддiлi?
– Що ти маеш на увазi?
– Якщо наркотики тобi не припали до душi, чому ти думаеш, буцiмто вбивства будуть тобi приемнiшими?
Вона знову зосередилась на iншому. Симон натомiсть переконався, що вiн правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш нiж перескочити на вищi поверхи, влитись у вищi ланки. Кмiтлива. Напевне, взагалi залишить полiцiю. Як учинили отi розумники з вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю. Пiшли собi, здобувши навички, якi iм були потрiбнi, а Симона покинули напризволяще. Полiцiя – не мiсце для яскравих, обдарованих i амбiцiйних, що прагнуть жити повноцiнним життям.
– Я пiшов з мiсця злочину, бо там нiчого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи менi, з чого б ти сама почала?
– Я розпитала б його близьких, родичiв, – промовила Карi Адель, очима шукаючи вiльний стiлець. – Простежила б усi його дii i пересування, перш нiж вiн потрапив у рiчку.
Вимова Карi Адель свiдчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться iхнiм ганебним тавром.
– Браво, Адель. Близькi i родичi…
– …це його дружина. Що невдовзi мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Вiн тулився у притулку для наркоманiв Іла… Ти не проти, якщо я сяду?
Здiбна. Безперечно, здiбна.
– Наразi, не маеш такоi нагоди, – сказав Симон пiдводячись.
Наскiльки вiн мiг судити, вона була принаймнi на п’ятнадцять сантиметрiв вища вiд нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спiдниця. Це не шкодить. Але вiн припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичнiше. Вбивства розкривають у штанах.
– Ви знаете, що вам сюди не можна.
Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши iм шлях до вхiдних дверей Центру. Жiнку вона, здаеться, бачила ранiше. Людину з таким зростом i худорбою забути складно. Вiддiл боротьби з наркотиками? Жiнка мала свiтле, якесь неживе волосся i майже не накладала макiяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив ii схожою на розбещену доньку багатiя.
Чоловiк являв собою ii пряму протилежнiсть. Заледве метр сiмдесят на зрiст, вiком десь уже на шостому десятку. На обличчi зморшки. Включаючи лiнii смiху. Рiденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагiдний», «дотепний» i «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, вiдколи вона проводила обов’язковi вступнi спiвбесiди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якоi поведiнки i яких проблем мае чекати вiд них персонал. Інодi вона помилялась. Але нечасто.
– Нам немае потреби заходити всередину, – сказав чоловiк, який представився як старший iнспектор Хефас. – Ми з вiддiлу розслiдування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Вiн мешкав тут i…
– Мешкав?!
– Так, вiн мертвий.
Марта охнула. Це була ii перша реакцiя на повiдомлення про смерть iще однiеi людини. Вона застановилася, чи не мае заспокоiти себе тим, що вона досi жива. Здивування прийшло мимохiть. Подив вiд того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, вiн не сидiв разом з рештою на лавi приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це пiдсвiдомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зiтханням вона так само звично подумала: та звiсно ж. Нi, тут було не це. Тут було щось iнше.
– Його тiло знайшли в Акерi.
Говорив чоловiк. У жiнки просто на лобi було написано «стажерка».
– Ясно, – кивнула Марта.
– Ти начебто не здивована?
– Нi. Нi, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звiсна рiч, але…
– …але в нашiй роботi до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловiк показав на вiкна сусiдньоi будiвлi. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.
– Там намiряються вiдкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обiймаючи себе так, наче iй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.
– То вони вже й сюди дiстались. Он як!
Вiн кивнув одному зi старожилiв, що дибав повз них на тремтячих ногах, i дочекався стриманого кивка у вiдповiдь.
– Бачу тут знайомi обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатiв розтину ще немае, але ми не знайшли на його тiлi слiдiв вiд уколiв.
– Вiн замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Вiн допомiг нам, коли ми мали проблеми з колишнiми правопорушниками, котрi оселились тут, у нас. Вони йому довiряли. Тому, коли вiн змушений був виiхати зi свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.
– Це нам вiдомо. Я питаю, чому тебе не дивуе, що вiн мертвий, коли ти знаеш напевно, що вiн не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслiдок нещасного випадку.
– А сталася…
Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки вiн iй кивнув заохочувально.
– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо рiчки е сумнозвiсним осереддям кримiнальноi дiяльностi.
Марта звернула увагу на ii вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обiднiм столом; сказала дiвчинi, що вона нiколи не знайде собi гiдного чоловiка, якщо балакатиме, як продавщиця.
Старший iнспектор Хефас схилив голову набiк.
– Марто, що ти про це думаеш?
Вiн подобався iй. Вiн був схожий на небайдужу людину.
– Я думаю, вiн знав, що помре.
Інспектор пiдняв брову.
– Чому?
– Тому що вiн написав менi листа.
