скачать книгу бесплатно
Марта обiйшла навколо столу в залi засiдань, розташованому навпроти приймальнi на першому поверсi. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, i вона стала найкрасивiшим примiщенням у будiвлi. Не те щоб якесь iнше примiщення в цiй будiвлi могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого iнспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неi на стiйцi реестрацii. Інспекторова напарниця сидiла на краечку стiльця поруч з ним i вiдправляла sms з мобiльного телефону. Вона ввiчливо вiдхилила запропонованi Мартою каву, чай i воду, наче пiдозрювала, що тут навiть вода з водогону забруднена небезпечними мiкробами. Хефас пiдштовхнув iй листа.
– Тут йдеться про те, що вiн залишае притулку все, чим володiе.
Його колега вiдправила текстове повiдомлення i кашлянула. Головний iнспектор обернувся до неi.
– Так, Адель?
– Нинi бiльше не можна казати «притулок». Це називаеться «соцiальний центр».
Хефас видавався щиро здивованим.
– Чому?
– Тому що у нас тут е соцiальнi працiвники та шпитальне вiддiлення, – пояснила Марта. – Це пiдносить його роль до вищого рiвня, нiж просто притулок. Звiсно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогоднi набуло негативного значення. Асоцiюеться з пияцтвом, бiйками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуемо трохи свiжоi фарби на iржу.
– Але навiть у цьому випадку, – вiв свое головний iнспектор, – чи справдi намiрявся Волан залишити цьому закладу все свое майно?
Марта стенула плечима.
– Я сумнiваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його пiдписом?
– Вiн написав листа вчора. Ти думаеш, вiн зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, вiн покiнчив iз собою?
Марта замислилась на мить.
– Я не знаю.
Висока худорлява жiнка знову вiдкашлялась.
– Сiмейнi розриви, наскiльки я знаю, нерiдко бувають причиною самогубства у чоловiкiв, старших за сорок.
У Марти промайнуло в головi, що тиха жiночка, либонь, не просто знае, а володiе щодо цього точною статистикою.
– Вiн не видавався пригнiченим? – запитав Симон.
– Не настiльки, щоб назвати це справжньою депресiею, я б сказала.
– Для суiцидальних типiв не рiдкiсть – накласти на себе руки саме тодi, коли вони виходять з депресii, – проказала висока жiночка таким голосом, нiби читала з книжки.
Спiврозмовники запитально подивились на неi.
– Фаза депресii часто поеднуеться з апатiею, яка позбавляе особу iнiцiативи, необхiдноi для вчинення самогубства.
Звуковий сигнал повiдомив, що вона отримала текстове повiдомлення.
Хефас повернувся до Марти.
– Чоловiк середнiх рокiв, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?
– Я не кажу, що це не так.
– Але?
– Вiн здавався наляканим.
– Чого вiн боявся?
Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створюе сама собi непотрiбнi проблеми.
– Пер був людиною з чорним минулим. Вiн цього, власне, й не приховував. За його власними словами, вiн став священиком тому, що прощення йому потрiбне було бiльше, нiж бiльшостi людей.
– Мова йде про такi речi, що не кожен би йому пробачив?
– Про такi, що нiхто не пробачив би.
– Розумiю. Ми говоримо про той тип грiхiв, у якому духовенство представлене аж надмiру?
Марта не стала вiдповiдати.
– Через це дружина його витурила?
Марта вагалась. Цей чоловiк здавався вдумливiшим за решту полiсменiв, яких вона зустрiчала. Та чи означае це, що йому можна довiряти?
– У моiй роботi, головний iнспекторе, навчаешся мистецтва прощати непростиме. Звiсно, можливо, що Пер, у кiнцевому рахунку, не змiг пробачити собi й саме тому обрав саме такий вихiд. Але також можливо, що…
– Хтось… скажiмо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотiв уникнути висунення звинувачень, що пов’язане iз заподiянням повторноi травми жертвi. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дiстане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирiшив, що вiн – суддя, присяжнi i кат в однiй особi.
Марта ствердно кивнула.
– Я думаю, це тiльки природна реакцiя людини, дитину якоi скривдили. Хiба ви не мали в своiй практицi випадкiв, коли закон виявлявся неадекватним?
Симон Хефас похитав головою.
– Якщо спiвробiтники полiцii пiддаватимуться на такого роду спокуси, закон утратить будь-який сенс. Я ж насправдi вiрю у вищiсть закону. Правосуддя мае бути безстороннiм. Ви пiдозрюете когось зокрема?
– Нi.
– Борг за наркотики? – запитала Карi Адель.
Марта заперечно похитала головою.
– Я би знала, якби вiн iх вживав.
– Я питаю лише тому, що написала офiцеровi з вiддiлу боротьби з наркотиками про Пера Волана. А вiн менi ось що вiдповiв…
Вона витягла стiльниковий телефон з кишенi свого облиплого жакета, i з неi випала, грюкнувши, гральна кулька i покотилася по пiдлозi.
– «Бачив, як вiн iнодi розмовляв з одним з дилерiв Нестора, – читала вона вголос, пiдводячись на пошуки кульки. – Бачив також, як вiн брав у нього пакунок, але не платив».
Карi Адель сховала телефон у кишеню i зловила кульку, що не встигла докотитись до муру.
– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.
– Що ця будiвля одним боком спираеться на схили в районi площi Александра К’елланда. І, напевне, з того боку бiльше блакитноi глини i менше гранiту…
Марта всмiхнулась.
Висока худорлява жiнка коротко усмiхнулась iй у вiдповiдь.
– …i що Волан заборгував комусь грошi. Доза героiну коштуе триста крон. І це навiть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…
– Не так швидко, – перебив ii Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?
– Зазвичай нi. Можливо, вiн робив комусь певнi послуги, а йому сплачували героiном.
Марта сплеснула руками.
– Вiн не вживав, скiльки вам повторювати! Половина моеi роботи полягае в тому, щоб визначати: вживае людина чи нi.
– Ваша правда, фрекен Лiан, – сказав Симон, потираючи пiдборiддя. – Можливо, той героiн був не для нього.
Вiн пiдвiвся.
– В усякому разi, нам доведеться зачекати на результати медичноi експертизи.
– Гарна була iдея зв’язатися з вiддiлом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр мiста через Уеландс-гате.
– Дякую, – вiдказала Карi.
– Симпатична дiвчина, ота Марта Лiан. Ти ранiше з нею мала тiснiшi стосунки?
– Ну, такiй симпатичнiй я б не вiдмовила.
– Що?
– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазi, чи я знала ii з часiв роботи у вiддiлi боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, i мене завжди дивувало, що вона працюе в Центрi Іла.
– Тому що вона симпатична?
– Загальновiдомо, що приемний зовнiшнiй вигляд полiпшуе кар’ернi перспективи людей з середнiм iнтелектом i помiрними здiбностями. А робота в Іла, наскiльки я можу судити, не е кар’ерним трамплiном.
– Можливо, вона вважае цю роботу гiдною того, щоб ii виконувати, попри всi обставини.
– Заради чого? Ти хоч розумiеш, скiльки iм платять?
– Заради самоi роботи. У полiцii теж платять не надто, правда?
– Правда.
– Але це гарне мiсце, щоб почати свою кар’еру, якщо паралельно здобути юридичний ступiнь, – вiв далi Симон. – Коли ти закiнчиш другий рiвень?
У Карi злегка почервонiла шия, i вiн зрозумiв, що таки зачепив ii за живе.
– Правильно, – сказав Симон. – Приемно було скористатися з твоеi допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моiм шефом, десь у мiнiстерствi? Чи пiдеш працювати у приватний сектор, де фахiвцям з нашими навичками платять у середньому в пiвтора раза бiльше, нiж тут.
– Можливо, – озвалась Карi. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоiм босом. Тобi у вiдставку треба буде йти у березнi наступного року.
Симон не знав, смiятися йому чи плакати. Вiн повернув лiворуч на Грьонландслейрет, до Управлiння полiцii.
– У пiвтора раза бiльша зарплатня стане вам у пригодi, якщо ви плануете придбати нерухомiсть. Квартиру чи будинок?
– Будинок, – вiдповiла Карi. – Ми хочемо двох дiтей, тож нам знадобиться бiльше мiсця. Виходячи з вартостi квадратного метра житла в центрi Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадкованi грошi. Батьки, i моi, i Семi, живi й здоровi. До того ж i Семi, i я сходимось на тому, що субсидii розбещують.
– Розбещують? Ти серйозно?
– Так.
Симон глянув на власникiв пакистанських крамничок, що повиходили з тiсних перегрiтих примiщень на вулицю, де вони базiкали, курили i безцiльно стежили за вуличним рухом.
– А тобi не цiкаво, як я дiзнався, що ти шукаеш нерухомiсть?
– Кулька, – вiдповiла Карi. – Дорослi без дiтей носять ii в кишенi тiльки тодi, коли iм треба оглядати старi будинки або квартири i вони хочуть переконатися, чи пiдлоги не похилились через просiдання будинку настiльки, що треба iх мiняти.
Вона була справдi розумна.
– Просто май на увазi, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 рокiв i бiльше, пiдлоги неодмiнно виявляться трохи кривими.
– Може, й так, – погодилась Карi, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Грьонландськоi церкви. – Але менi подобаеться, коли пiдлоги рiвнi.
Симон розсмiявся. Можливо, вiн iще заприязниться з цiею цибатою. Йому теж подобаються рiвнi пiдлоги.
Роздiл 7
– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.
За вiкном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонтi скупчились хмари i мiстом пройшов легкий лiтнiй дощик. Йоганнес згадав своi давнi вiдчуття ще до того, як його посадили. Як малi краплинки дощу вмить нагрiвались, падаючи на напоену сонцем шкiру. Як пiднiмався запах пилу з теплого асфальту. Вiд пахощiв трави, листя i квiтiв у нього паморочилося в головi, тягло на пустощi. Ох, коли б знову молодiсть!
– Я був його таемним iнформатором, – сказав Йоганнес.
Соннi сидiв у темрявi, пiд муром, i його обличчя неможливо було розгледiти. У Йоганнеса залишалось не надто багато часу: камери невдовзi замкнуть на нiч. Вiн набрав повiтря в груди. Ось вiн дiйшов до цiеi митi. До фрази, яку йому треба сказати, хоч як вiн боiться наслiдкiв. Вимовляючи слова, що стiльки часу сидiли в його грудях, вiн боявся, чи вони, бува, не пустили там корiння.
– Неправду кажуть, Соннi, начебто вiн застрелився.
І по всьому. Нарештi вiн йому сказав.
Мовчання.
– Соннi, адже ти не спиш?
