скачать книгу бесплатно
– Хiба Ахматова народилася 7 липня? – застопорилася спiвачка.
– Анна Ахматова народилася 23 червня, тобто 11 червня за старим стилем. – До кiмнати, посмiхаючись, впливла Дашина мама.
– Чому ж у статтi було сказано «народилася на вiдому Іванову нiч»? – впала в ступор студентка.
– Тому, – вiдповiла лiтературна мама, – що Ахматова сама написала: «Я народилася в один рiк iз Чарлi Чаплiним, «Крейцеровою сонатою», Ейфелевою вежею. Того лiта Париж святкував 100-лiття падiння Бастилii – 1889-й, а в нiч мого народження справлялася й справляеться вiдома давня “Іванова нiч”». Вона вмiла виписувати свою бiографiю!
– Вона класно пiарила! – переклала естрадна дочка. – Кажу, вона була звичайною брехухою, як i всi нормальнi зiрки.
– Ахматова? Ну, звiсно, брехуха, – посмiхнулася Веронiка. – Анна Ахматова серйозно стверджувала, що рiд ii пiшов вiд останнього хана Золотоi Орди – Ахмата, прямого нащадка Чингiсхана. Що ii бабуся, чие прiзвище вона взяла за псевдонiм, татарська княжна. Хоча ii бабуся Парасковiя Ахматова не була анi княжною, анi тим паче татаркою.
– І про Іванову нiч прибрехала заради красного слiвця, – добила подругу Даша. – І про Лiру, i про вiщування «Ти станеш поетом». Це ж шоу-бiзнес! Тут усi брешуть.
– Значить, Ахматова – не вiдьма, – згасла Маша.
– Ахматова? Ну, звiсно ж, вiдьма, – посмiхнулася Веронiка. – Недарма Цветаева називала ii у вiршах «чорнокнижницею», а чоловiк Ахматовоi, Микола Гумiльов, написав: «З мiста Киева, з лiгва Змiева я взяв не дружину, а чаклунку».
– Що? – коротко охнула Маша.
– Із лiгва Змiева?! – дзенькнула намистом дочка. – Звiдки вiн знав про Змiя?!
– Про Змiя?! – пiдвела брову Веронiка.
– У Киевi живе Змiй. Жив Змiй. Але ми його… – Чуб мало не видала матерi давню таемницю.
«Треба попередити ii, – злякалася студентка. – Не можна вiдкривати правду слiпим. Це Велика заборона».
Але таемниця, що вже дзенькнула в повiтрi, не справила нiякого враження на Дашину маму.
– Я вже казала сьогоднi Анечцi Голенко… – Веронiка запалила, видихнула дим i скiнчила: – …про магiю лiтератури. У своiх творах письменники й поети часто вiщували те, про що не може знати простий смертний. Узяти, наприклад, трагедiю «Титанiка». За чотирнадцять рокiв до корабельноi аварii свiт побачила книга, де писалось, як, налетiвши на айсберг, тоне судно пiд назвою «Титан». Або навiщо далеко ходити, чоловiк Ахматовоi – поет Микола Гумiльов – не тiльки передбачив свою смерть, але й вiдчув народження зiрки. «В сузiр’i Змiя засвiтилася нова зiрка», – написав вiн за пiвстолiття до того, як японськi астрономи офiцiйно зареестрували появу новоi зiрки в сузiр’i Змii. А за п’ять рокiв до свого розстрiлу Гумiльов детально описав у вiршах людину, що «зайнята вiдливанням кулi, що мене з землею розлучить»…
– І що це все означае? – спитала Даша.
– Точно не знаю, – сповiстила дочку Веронiка. – Але нещодавно у мене з’явилася теорiя. Всi талановитi лiтератори – вiдьми й чаклуни тiею чи iншою мiрою. Судiть самi: й письменники, й чаклуни вибудовують хитросплетiння слiв у якомусь заворожливому порядку. Чаклуни називають це замовляннями й закляттями. Лiтератори – романами й вiршами. Вiдьми й чаклуни роблять це свiдомо. Письменники й поети – в осяяннi. А сутнiсть – не змiнюеться! Досить розставити потрiбнi слова в потрiбнiй послiдовностi – й ти можеш змiнити свiт.
– Чароплетiння, – повiльно вимовила Маша, швидше запитально, нiж ствердно. – Письменник теж створюе свiт, iснуючий за вигаданими ним законами. Як i…
«…Марина, що змусила всiх тисячу рокiв пiдкорятися оголошеним нею законам!»
– Як i чаклун, – кивнула лiтературна мати. – Букви як ноти; той, хто пише, мае вiдчувати ритм i мелодику слова, його магiю! Найкращий приклад: молитви й закляття, одне лише читання iх вiдривае тебе вiд реальностi i… творить дива. В iдеалi письменник мае писати так само! Як чародiй. Як сам Господь Бог, що, згiдно з Євангелiем вiд Іоанна, створив свiт за допомогою слова.
– Тобто ви гадаете, – з тривогою спитала Маша, – письменник здатний переробляти свiт? І лiтературна модель свiту, яку вiн створюе, наче вощана лялька, – модель людини, яку вiдьма коле голкою. Вона коле ляльку, а з людиною трапляеться бiда.
– Чудове порiвняння! – окрилилася Веронiка. – Якщо дозволите, я скористаюся цим у своiй статтi.
– Нi, ма, – пiсля секундного роздуму напружилася Даша. – Менi ця теорiя не подобаеться. З неi виходить, нiби чоловiки в магii крутiшi, нiж жiнки. Адже письменникiв-чоловiкiв завжди було бiльше.
– Ну, я б так не сказала. – Досить було Дашi розкрити рота, як посмiшка Веронiки стала зворушено-прозорою. – Просто жiнкам не так уже й давно дозволили бути письменницями. Якихось сто рокiв тому вони сидiли вдома, народжували по восьмеро дiтей, були перманентно вагiтними. Коли iм було писати? Та коли б навiть вони захотiли, хто б iх надрукував? Жорж Санд, Мерi Шеллi, Леся Украiнка були скорiше винятком – бунтарками. А нинi поглянь на лотки – суцiльно дамочки пишуть. Їх бiльше, мишеня. Боюся, незабаром ми зовсiм виживемо чоловiкiв з лiтератури. Все до того йде.
– Я – не мишеня!!! – загорлала Чуб, вибухнувши несподiваною й гучною гранатою. – Не розмовляй зi мною так! Наче я маленька! Дурна! Я – велика й розумна. Тiльки ти мене вважаеш за дурепу…
– Звiсно ж, нi, – переконала ii Веронiка. – Я вважаю, що в тебе складний перiод – пошуковий. Ти шукаеш себе, поки що не можеш знайти. Проте я люблю тебе такою, як ти е, на всiх етапах, перiодах, адже ти моя донечка. – Веронiка дивилася на дочку з такою непохитною любов’ю, що було зрозумiло: вона й справдi любить Дашу будь-якою – волаючою, такою, що пихтить, тупотить, – вона завжди ii тiшить!
«Ото коли б у мене була така мама…» – ковтнула Маша слину.
– Я тобi не донечка! Маша тепер твоя донечка. Забула? – одразу втiлила ii мрiю Даша Чуб. – А я йду. Й облиш усмiхатися. Ну, крикни! Закричи, як людина. Щоб я зрозумiла: тобi не все одно…
Дашина мама подумала. Посмiхнулася. Й видала короткий, веселий зойк.
– Так краще, донечко? – знову заусмiхалася вона.
– Ти знущаешся? Тобi все одно! Все! Забирай собi Машу… Нехай вона з тобою живе. Нехай! Ти ж не заперечуеш?
Даша плакала.
– Я тобi вже сказала, не заперечую. Ви ж бачите, Машо, – звернулася до неi Веронiка, – у нас дуже простора квартира. Якщо вам потрiбно, можете жити в нас скiльки вам захочеться.
– А можна… – Маша раптом занервувала, залупала очима, скосила очi на Чуб. – Можна я й справдi… Якщо… Недовго зовсiм.
Але Чуб ii не почула:
– Усе! Прощавай назавжди! Я йду жити до Дашиноi мами!
– …тисячi людей пишуть у вiршах чортзна-що, i це не робить iх вiдьмами!
Даша, яка оклигала вiд легких сумнiвiв, зiскочила зi свого мопеда, що домчав iх на Уманську, 41, – i продовжила сперечатися.
– Ну, назвав ii чоловiк «чаклункою». В iншому вiршi «царицею» назвав. У третьому Гумiльов вза-агалi називав ii лесбiянкою. Ти менi краще ось чьо скажи, що це за маячня: «Можна я у вас поживу?»
З’ясувалося, Даша все чудово чула!
– Тобто нема питань, живи скiльки влiзе, – гостинно запропонувала вона. – Ти ж бачила мою матiр, вона й не помiтить, що у квартирi хтось живе. А помiтить, зрадiе, – буде з ким про вiршi поспiлкуватися.
– Я на поезii погано знаюся, – видушила студентка-iсторичка.
– Що? Справдi? От уже не думала.
Здивування Чуб можна було зрозумiти: зовнi Маша була типовим представником вимираючоi породи романтичних панночок, якi все ще на нiч читають вiршi.
– Нi-чьо, – сказала Землепотрясна. – Письменникiв мама теж любить обсмоктувати. Булгакова твого поважае. Адже вiн вважав за свого вчителя Гоголя, а Гоголь, по сутi, наклав на себе руки – до смертi заморив себе голодом. А всiх, хто покiнчив iз собою, мама збирае до свого каталогу. Я тобi на парi можу перерахувати сто письменникiв i поетiв, що покiнчили з собою. Хочеш? Маяковський. Цветаева. Радищев. Хемiнгуей. Цвейг. Гомер. Джек Лондон. Сафо… Говорили б, – перервалася вона, – про лiтературу вза-агалi. Але з якого дива ти раптом зiбралася в нас жити? Розколюйся, врештi-решт! Що за каменюку ти носиш? – втрете спробувала Чуб докопатися до Машиноi таемницi.
Але Маша мовчки дивилася на свiй рiдний дiм, до парадного якого принiс iх червоний мопед.
Дивилася й боялася його.
І тому втрете ii Таемниця залишилася таемницею.
– Якщо нас виженуть з Киевиць, – сказала вона, – ми не зможемо жити у Вежi. А я… не знаю, чи зможу повернутися додому. Мама не зрозумiе… я не зможу пояснити… i… я не знаю, що робити.
Маша не стала сперечатися.
Не стала нагадувати, що iще вчора Чуб запевняла: Машина мама – «янгол, янгол».
Дочка «янгола» була зайнята – намагалася змусити себе зрушити з мiсця й увiйти до пiд’iзду.
– Не дрейф! Прорвемося! Перемога буде за нами! – засмiялася Землепотрясна Даша, яка нiколи не втрачала гарного настрою бiльше нiж на п’ятнадцять хвилин. – Треба просто показати Суду твою матiр, i вони одразу визнають нас чортiвками, бiсихами… А окрiм того, це вже моя мати. Зараз вона дiзнаеться, що значить мати нормальну дочку! Ходiмо, – пiдштовхнула вона Машу до парадного. – Варiантiв нема. Хочеш чи не хочеш, а треба дiзнаватися, чи е в тебе вiдьми в роду. Це я беру на себе. Нагадай-но, як мою маму звати?
– Ганна Миколаiвна.
Роздiл четвертий, у якому мертвi воскресають
– Добридень, я ваша тiтка, я приiхала з Киева й буду у вас жити!
Із кiнофiльму «Легке життя»
– Добридень, Ганно Миколаiвно? Я Даша Чуб! Ви мене пам'ятаете?
Огрядна руда жiнка, яка вiдчинила iм дверi, встигла полоснути очима блудну Машу.
Але розкрити рота не встигла – Даша зробила це першою.
– Ви на Машу не звертайте уваги, вона вза-агалi прийшла речi забрати. А у вас тепер житиму я!
– Що…
Вiд несподiваностi iхньоi появи, а ще цих слiв, Ганна Миколаiвна не змогла закричати. Не змогла навiть поставити в кiнцi «що» знак запитання.
Подив кляпом закупорив iй горло.
– Розумiете, – солодко пояснила iй Даша, – ми з Машею вирiшили помiнятися мамами. Тому Маша пiде жити до моеi, моя мати не заперечуе. А я житиму у вас.
– Що? – Ганна Миколаiвна вчепилася в Дашу очима.
– Я житиму в Машинiй кiмнатi. І ви будете вiдтепер моею мамою! – голосно розтлумачила iй Чуб.
– Не кричи!
– Гаразд, мамо, – поступливо погодилася Землепотрясна.
– Яка я тобi мама! – розгонисто закричала Машина мати. «Кляп» вилетiв з ii горла. – Хто ти взагалi така? Приперлася… Хулiганка! Повiя! Цяцьками обвiшалася, розмалювалася…
Тут Даша нарештi знайшла гiдного слухача, що не спустив но-воявленiй «дочцi» анi розмаiття брязкалок, анi яскравого гриму, анi епатажно-нацiонального вбрання.
– Щоб ноги твоеi тутечки не було! – загорлала Ганна Миколаiвна. – А ти!.. – дiйшла черга до Машi. – Я тобi сказала: пiдеш з дому, ти менi не дочка! Казала чи не казала? А ти втекла. Через вiкно, нiби крадiйка якась. Батька до могили загнала. Вiн у лiкарнi.
«У лiкарнi?»
Маша стислася в клубок.
«Правда чи нi?»
Мати не брехала – просто помножила правду на таке число, що докопатися до iстини було вже неможливо. Атакуючи, вона з ходу обстрiлювала супротивника кулеметною чергою докорiв, кожний iз яких безпомилково потрапляв у найнезахищенiше мiсце.
«Я – погана, я жахлива дочка. Як я могла…»
– У мене iнфаркт був. Менi «швидку» викликали. Лiкар приiхав, сказав: що у вас за дочка така, що батькiв без ножа вбивае? Не дочка, а ворогиня якась. А тепер з'явилася. Насмiлилася! Йди геть! Ти не дочка менi вiдтепер!
– А я вам про що? – зробивши крок до «мами», вигукнула Чуб просто iй у вухо. – Ви мене чуете? Вона вам бiльше не дочка! – показала Даша на Машу, яка замружилася i дрiбно тремтiла. Рiшуче загородивши подругу собою, Даша заявила: – Я тепер ваша дочка! Даринка!
– Вали звiдси! – Ганна Миколаiвна безцеремонно штовхнула «дочку» в плече.
– А ось це, мамо, вже рукоприкладство, – суворо зауважила Чуб.
– Вали, кому сказала!
– Я нiкуди не пiду. Це мiй дiм. Ваша квартира приватизована?
– Що?
– Отже, приватизована, – злорадно заткнула нову «нормально» горлаючу маму нова «нормальна дочка». – Я все знаю!
– Тобi чого? – остовпiла мама.
– А дуже навiть того! – прибрала Чуб пози руки в боки. – Якщо вона приватизована, за законом Машi належить ii четверта частина. І якщо ви вiдмовляетеся визнати мене за дочку, за законом Маша може здати ii менi. Ми вже з нотарiусом домовилися.
– Що-що?
– То ж бо й воно! Зараз iдемо й укладаемо угоду!
– На мою квартиру?
– На Машину четверту частину квартири, на якiй вiдтепер житиму я, – переможно посмiхнулася Землепотрясна. – Зрозумiло?
– Тiльки сунься сюди! – вискнула Ганна Миколаiвна. – Мiлiцiю викличу!
– Це я мiлiцiю викличу, – радiсно озвалася Чуб, – якщо ви вiдмовитеся мене впустити. Я покажу iм папери.
– Хулiганка!
– Це ви хулiганка. А я – законослухняна громадянка, i за законом нашоi держави Маша мае право зi своею часткою зробити все, що завгодно. Здати ii менi, продати ii менi… До речi, хороша iдея. Я купую ii частину й оселяюся тут. У вас який метраж? Метрiв п'ятдесят? А ти, Машо, чого стоiш? Іди збирай речi, папери там усiлякi. Не заважай менi з мамулькою сваритися.
– Яка я тобi «мамулька»? – осатанiла Машина мама. Маша прошмигнула до «дитячоi».
І здивовано завмерла – пiдлогу було вкрито пластиковими мiшками.
На них лежала картопля, з любов'ю розкладена за фасоном, розмiром i ступенем гниття. Ганна Миколаiвна закуповувала картоплю мiшками, взимку i влiтку, й перебирати ii кiлька разiв на мiсяць було ii улюбленим заспокiйливим, що замiняло мамi плетiння, медитацiю та iншi втiхи.
Блудна дочка вдихнула запах землi й пiдвалу. Клишаво пересуваючись мiж шарами картоплi, добрела до вiкна, рвонула стулки й…
