скачать книгу бесплатно
…скрикнула, побачивши внизу Красавицького.
Мирослава.
Мертвого!
Вiн стояв пiд вiкном, закинувши голову, – вiн дивився на неi.
Вiн не повинен був там стояти, вiн повинен був лежати в землi на якомусь цвинтарi.
…ii одногрупник, ii кохання в минулому – сатанiст i вбивця, що врятував iй життя.
Обличчя Машi завмерло в тiй самiй гримасi, з якою застигла хвилину тому ii мати, – з розкритим ротом i скляними очима, якi не вiрять своiй здатностi бачити.
– Машо, – покликав Мир Красавицький, давши пiдставу для невiри Машиним вухам. – Це я. Не бiйся. Все гаразд.
– Ти живий? – спитала вона ледве чутно й одразу iстерично продублювала свое запитання: – Ти живий?!!! Мире! Ти живий?!
Тi, що сварилися за дверима, не могли ii чути.
– А ви знаете, що я – вiдьма? Я можу наврочити! – гримiв голос Чуб. – І ви нiчого не зможете з цим вдiяти, бо ви – не вiдьма. У вас навiть у роду не було вiдьом!
Даша явно вирiшила взяти Машину маму на «слабо».
– Та це в нас не було вiдьом! – закричала Ганна Миколаiвна.
– У вас! У вас! – примудрилася перекричати ii Чуб.
– Я живий! – гукнув Мир знизу. – Можна зайти?
Маша активно закивала.
Однокурсник спритно пiднявся пожежними сходами, спустившись якими три днi тому, «нiби крадiйка», Маша пiшла з дому «назавжди».
– Ти живий…
Вiн сидiв на пiдвiконнi.
Вродливий. Серйозний. У костюмi й краватцi.
– Там, у лiкарнi, лiкар сказав нам неправду? – Маша торкнулася його руки – рука була теплою.
Вiн був живий. Вона й не бачила його мертвим! Лiкар, який повiдомив iм у коридорi лiкарнi страшну новину, напевне переплутав iм'я хворого.
– Лiкар сказав нам, що ти…
– Я знаю, – нудячись обрубав ii Мир.
І Маша почула: йому нецiкаво про це говорити.
«Логiчно», – подумала вона.
Мабуть, усi три днi, що iх роздiлили, йому довелося говорити лише про це.
– Я така рада, що ти живий, – сказала вона й усвiдомила вимовлене.
Вiн не загинув, рятуючи ii.
Вона – не вбивця!
Невинна!!!
Радiсть, велика, сповнила ii тiло.
– Ти цiлий? – схвильовано заворкотiла вона. – Було стiльки кровi. У тебе перелом? Чи що?
– Господь iз ним усiм, – сказав Красавицький. – Усе це дрiбницi, порiвняно…
– З чим?
– Я мушу сказати тобi одну неприемну рiч. – Обiцянка пророкотiла похмуро й глухо. – Я кохаю тебе, Машо. Я не змiг тебе розлюбити.
Винна!!!
«Присуха! Чар-зiлля… Даша приворожила його до мене».
Радiсть згасла.
– Пiзно, – винесла вона вирок.
– Для кохання нема «пiзно».
Те саме Маша сказала i Врубелю.
«А якщо нема пiзно?»
– Але виявилося, що пiзно – е.
– Мире, пробач менi, – попросила студентка. – Але я… не кохаю тебе бiльше. Я кохала тебе на першому курсi. І на другому… Ти не звертав на мене уваги. А я думала, що кохаю тебе, але…
Мир Красавицький – найвродливiший хлопець iхнього iнституту – був несправжнiм коханням.
Маша кохала його як iдеал з книжок, кохала тодi, коли ще не жила, а тiльки мрiяла про кохання в скляному акварiумi своеi самотностi.
Проте навiть ii книжковi фантоми – мрii про казковий, булгаковський свiт – виявилися насправдi бiльш реальними, нiж ii надумане кохання до реального Мира.
– Я кохаю iншого. Пробач.
– Я пробачу тобi все, що завгодно. Я ж тебе кохаю, – сказав вiн.
– Нi. Ти не знаеш, – заперечила вона. – У мене буде дитина! Вiд iншого чоловiка. Вiд Михайла Врубеля. Вiн помер…
Страшна Таемниця Машi вихопилася назовнi, вилилася в слова. Слова розрослися, наповнили кiмнату.
«Що робити?»
Вона чекала дитину вiд чоловiка, похованого столiття тому. Вона чекала дитину, i коли б ii мати знала про це, вiдволiкти вiд морального знищення дочки, яка «принесла в подолi», не змогла б i Землепотрясна Даша. Вона, двадцятидворiчна, майже вигнана з дому, майже розжалувана з Киевиць, чекала дитину й вiдчайдушно не знала: як жити?!
– Ну й що? – знизав плечима Мир Красавицький. – Це нiчого не змiнюе. Для мене – нiчого. Я кохаю тебе. Я всиновлю твою дитину.
Дивно.
Його зневага до Машиноi Таемницi прогнала з кiмнати страх.
– А як ти дiзнався, де я живу? – спитала вона.
– Це було неважко.
– Логiчно. В iнститутi. Я рада бачити тебе.
– Ти рада? – У словах не було запитання, лише сум. – Ти справдi зрадiла, побачивши мене? Це можливо? Ти ж знаеш, хто я.
Запитання з'явилося:
«Чи можеш ти пробачити менi?»
– Я рада, повiр. Я така рада, що ти живий! – ледь не заплакала Маша. – Я знаю, через тебе загинуло двое. Проте ти не зовсiм винний… Килина обдурила тебе, використала. А потiм… Ти готовий був пожертвувати життям заради мене. Але яке щастя, що тобi не довелося жертвувати життям!
– Дай менi ще один шанс, – сказав Мир Красавицький.
– Бери. – Маша м'яко поклала руку йому на плече.
– Нам треба поговорити. Ми можемо поговорити з тобою тут? – Вiн прислухався до несамовитих крикiв.
А Маша знiяковiла – трохи боязко вiдсмикнула руку.
«Поговорити?»
У таких костюмах i краватках чоловiки зазвичай пропонують одружитися.
– Нi. Тобто так, – заторохтiла вона. – Але не тут. Нам краще тихо пiти. Й чимшвидше. Інакше… – показала вона в бiк крику.
Миру не слiд потрапляти на материнi очi!
На Дашинi – тим паче!
Ковальова мала великi пiдозри: при виглядi воскреслого сатанiста Землепотрясна Чуб загорлае в унiсон з ii мамою, й не могла навiть уявити, що буде, коли два таких тайфуни зiллються в один.
– Менi треба зiбрати речi, – заквапилася вона. – Я сюди навряд чи повернуся. – Спотикаючись на картоплi, Ковальова поквапилася до староi шафи, в якiй вiк вiкувала допотопна фанерна валiза.
– А це твiй батько? – Мир схилився над письмовим столом, де пiд склом лежали листiвки й вирiзки, фотографii, картинки. – Ви з ним схожi.
Машу вкололо. Боляче!
Вона ступила в бiк стола.
Старе-престаре фото: тато, мама, вона, старший брат. Маша в розтягнутих дитячих трусах стояла на плечах у батька.
Стояла й не боялася – батько мiцно тримав ii за руки.
Пiднявши запорошене скло, дочка вигребла з нього все, що там було, й кинула сiмейний архiв у пащеку валiзи.
– Це теж брати? – Мир узяв з лiжка iграшкового Вiннi-Пуха.
– Бери.
Ведмежа тато iй подарував у шiсть рокiв!
– І значки забирай.
Значки з емблемами киiвських фестивалiв й олiмпiад iй купував тато – за ними Маша вивчала iсторiю Мiста!
Мир слухняно зняв зi стiни поколоту значками хустку.
– І цю картинку, – наказала Маша. – І глобус. І тапочки… Це все вiн.
Таточку,
– швидко нашкрябала вона записку натомiсть,
у мене все гаразд. Я тебе дуже люблю. Я дуже хвилююся за тебе.
Пробач менi, будь ласка.
Маша.
Вона заклякла з папiрцем у руках.
– Їi не можна залишати. Мама знайде ii першою й не вiддасть батьковi. Вона така… Вона непогана. Просто дуже вперта.
– Я всю квартиру освячу! – линув з кухнi голос Ганни Миколаiвни. – Все сiллю посиплю. Ти сюди й зайти не зможеш, нечисть проклята!
Із чого випливав безрадiсний висновок: вiдьом у Машиному роду теж не знайшлося.
– Хочеш, я пiдстережу твого батька бiля пiд'iзду й передам йому листа? – сказав Мирослав.
– Ти справдi можеш увечерi сюди пiд'iхати? Спецiально?
– Я зроблю все, що ти хочеш. Я ж кохаю тебе.
