скачать книгу бесплатно
– Дякую, – зiм'яла небезпечну тему вона.
Мир сховав записку до кишенi.
– Що ще? – Вона озирнулася. – Ох, так… Одежа. Конспекти.
У пащеку валiзи полетiли нехитрi пожитки: светри, футболки, колготи, зошити, книги, труси.
– Ти допоможеш менi спустити сумку через вiкно?
– Звiсно. Я завжди допомагатиму тобi. Я ж кохаю тебе. Можна я поiду з тобою?
– Куди?
– Туди, куди iдеш ти. Я не заважатиму тобi.
Маша вивергла тяжке зiтхання.
Безперечно, Маша Ковальова зазделегiдь знала: закоханий Мир Красавицький заважатиме iй. Для того й iснуе кохання, щоб заважати людям жити! Але вiдмовити закоханому в неi насильницьким чином вона була не в змозi.
До того ж одногрупник бував у круглiй Вежi, чув розмови кицьок i був готовий до будь-яких мiстичних па.
До того ж жодних мiстичних па в планах Киевицi не було.
– Я повинна пiдготуватися до iспиту. Можемо готуватися разом. Навiть краще вдвох! Ми одне одному допоможемо, – оптимiстично збрехала Ковальова.
– Я звiльнений вiд усiх екзаменiв. Але буду радий допомогти тобi чимось.
Вiн подивився на неi.
Погляд свiдчив, наскiльки йому наплювати на всi iспити у свiтi, на свiт, на все, окрiм Машi.
Й оптимiзм Ковальовоi вичерпався.
«А чи варто йти на iспит? Ольга Маркiвна знову зiгнеться при всiх…»
«Який iспит? Пiслязавтра Суд! Ми програемо. І менi не буде куди йти. Однак я зможу пiти на iспит. Якщо ми програемо, Маркiвна вже не кланятиметься менi…»
«Шкода, що iспит завтра, а Суд – пiслязавтра. Краще б навпаки, тодi б я знала, що, програвши, можу пiти хоча б на iспит».
Вагаючись, студентка розклала на столi конспекти й книги. Пробiгла очима екзаменацiйнi питання. Розрiзала папiрцi-шпаргалки.
Погляд Мира, переконано-закоханий, свердлив iй спину.
– Не дивися на мене, – благально мовила вона.
– Гаразд.
Мир дiстав iз гостинно розчиненоi валiзи купу знiмкiв, сiв на пiдлогу й почав роздивлятися iх.
Скоса поглянувши на нього, Ковальова побачила: Мир дивиться на неi фотографiчну – семирiчну, з двома куцими кiсками.
– Ти тут така гарненька!
Маша, що було потягнулася до наступного пiдручника, швидко вiдсмикнула руку.
Гарненькою вона не була – анi тепер, анi в дитинствi. Проте була розумною. І в Машину розумну голову забрело трохи iз запiзненням, але логiчне запитання:
«А чому, власне, вiн усе ще кохае мене?»
Вiн випив Присухи. Присуха дiе тринадцять годин. Минуло три доби! Вiн уже давним-давно мав вiдсохнути й розлюбити.
Але не розлюбив.
«Виходить… кохае насправдi?»
– А коли виросла, стала справжньою красунею.
Цього вже Маша стерпiти не змогла.
Мир Красавицький, найгарнiший хлопець з iхньоi групи, – ось хто був справжнiм, за вродою вiн мiг би позмагатися навiть з дивовижною Катею.
Чорне волосся. Чорнi брови. Гордий профiль. Очi… Такi бездонно-величезнi, схожi на темнi колодязi очi любив писати Мiша Врубель.
Маша рiшуче вiдклала конспект. У книзi Киевиць мала бути Вiдсуха – вiдворiт. Цей абсурд час лiквiдувати!
– А що це з вашою картиною? Чому Терези такi скособоченi? – спитав Красавицький. – Вони були iншими, я пам'ятаю.
– Нiчого страшного.
Киевиця розкрила чорну Книгу. Роздiл з веселою назвою «Вiдсушки» був десь на самому початку.
– Менi дуже шкода, – сказав Красавицький, – але ти не зможеш менi брехати.
– Чому? – уточнила вона рефлекторно.
– Тому що я кохаю тебе. Я тебе вiдчуваю. Менi погано, коли тобi погано. Боляче, коли тобi боляче. Можеш не вiрити, але… Тобi зараз було страшно, коли ти менi сказала про дитину. Потiм попустило. А зараз… Зараз тобi…
– Усе гаразд. – Ковальова бездумно перевела погляд на вимiрювач рiвноваги в руках Киевицi Марини. – О Боже!!!
За час iхньоi вiдсутностi лiва шалька Терезiв устигла опуститися ще нижче.
Нижче – нiкуди!
Нижче був апокалiпсис!
Василиса Андрiiвна застала Катерину Михайлiвну за вкрай дивним заняттям.
Тримаючи в руках великий кошик, Дображанська дiловито посипала пiдлогу одного зi своiх супермаркетiв пелюстками троянд.
– Гарно, – похвалила Василиса.
– Це не для краси, – сказала Катя.
– Звiсно, – улесливо посмiхнулася Василиса Премудра. – З давнiх часiв вiдьми варили з червоних троянд любовний вiдвар. Дивно, що з часом цю магiю перейняли чоловiки, якi до цього дня не розумiють: з чого б це букет червоних троянд викликае в жiнки такi пристраснi почуття? Адже достеменно вiдомо, що жiнки квiти не iдять.
Катя не оцiнила жарту.
Вона зосереджено засiвала кахельну пiдлогу.
– Психологи слiпих навiть вивели теорiю: троянди – символiчне зображення жiночоi вагiни. Й жiнкам подобаеться, коли чоловiки пiдносять iм вiдрiзанi вагiни суперниць.
Вагiни Катерину Дображанську теж не заiнтригували.
– Маша вважае, ми маемо право вiдьмувати для власних потреб, – сказала вона.
– Ви – Киевиця. Ви можете все, що не суперечить 13-ти Великим заборонам, – завiзувала Машинi слова Василиса.
– І все доводиться робити самiй, – звично поскаржилася власниця мережi супермаркетiв. – Кидати пелюстки треба неодмiнно злiва направо. І як важко знайти вiдповiдальних людей… Породу добросовiсних слуг бiльшовики знищили разом iз iхнiми хазяями. А потiм сiмдесят рокiв угвинчували в голови алкоголiкiв i слюсарiв думку, що вони анiтрохи не гiршi за професорiв. Результат – купа народу, як i ранiше, гадае: якщо ми й так не гiршi, навiщо докладати зусиль?
Катя скiнчила посiвну. Тепер, притискаючи спустiлий кошик до грудей, вона зацiкавлено розглядала довгi полицi, заповненi пакетами й банками з соками.
– Ви хочете, – знизила голос Голова киiвських вiдьом, – приворожити покупцiв до вашого маркету? Дозвольте порадити вам, додати до вашого саше кипарис…
– Як на мене, – сказала Дображанська, – непогано й так.
Вкрита червоними пелюстками дорiжка мiж полицями встигла привернути увагу. Худорлява дамочка, що проходила мимо, раптом пригальмувала, замислилася й почала енергiйно завантажувати до вiзочка пакет за пакетом, пояснюючи чоловiковi, який ii супроводжував:
– Дитинi потрiбно пити соки! Я давно кажу…
– А ви з якого питання? – звернулася Катерина до Василиси Премудроi. – Даруйте, у мене багато справ.
Премудра зробила спробу вiддати чолом.
– Нема чого цирк влаштовувати! – цикнула Катя. – Пояснiть, навiщо ви прийшли? По можливостi стисло.
– Даруйте мою зухвалiсть, чи знайшли ви корiння?
– Знайшла. У Вежi зберiгався корiнь мандрагори й пташника. Я додала iх до Присухи. Мабуть, треба зменшити концентрацiю…
Вмить продуктовий вiзок присушеноi наповнився до краю!
– Навiщо нам стiльки? Ми за рiк стiльки не вип'емо. – Збентежений чоловiк дами спробував повернути кiлька пакетiв на полицi.
– Не чiпай! Я знаю, що роблю! – вискливо насварилася на нього та й почала сваритися з iншим покупцем. – Що ви робите? Це мiй сiк! Хам!
– Це мiй улюблений… Вишневий. Ви забрали останнiй пакет! – озвався хам.
– Вово, – вискнула дама, – чого ти стоiш? Вiн краде продукти з нашого вiзка!
– Таню, – урвався терпець у Вови, – ми прийшли сюди купити торт i шампанське! Що раптом сталося? Навiщо нам сорок пакетiв вишневого соку? Вiддай йому…
– Нi! Я люблю вишневий сiк! Я завжди любила тiльки його! Я люблю його! – Присушена висмикнула сорок перший пакет iз рук другого закоханого у фатальний вишневий.
– Ви не маете права забирати з полицi геть-чисто все! Я теж люблю його! – роздратувався другий.
– Я люблю бiльше! Вiн мiй!!!
– Я не менше за тебе люблю. Жлобиха!!!
– Не смiй ображати мою дружину! – пристав до сварки чоловiк покупательки (вiн кохав ii).
– Андрiю, – швидко погукала Катя працiвника в комбiнезонi. – Мигцем зметiть усi пелюстки!
– Не треба. – Василиса Премудра витягнула губи в любовну трубочку.
Пелюстки заворушилися. Повiльно попливли пiдлогою, пiдiгнанi протягом.
Присушена дама застигла, вдивляючись у змiни, що вiдбувалися всерединi.
– Гаразд, – невпевнено сказала вона. – Ти маеш рацiю, любий. Вiзьмемо упаковок десять. Нi, п'ять… три.
– Так я можу взяти у вас кiлька пакетiв? – трохи чемнiше спитав другий покупець.
– Дякую, – подякувала Катя Премудрiй. – У цiлому експеримент пройшов вдало. Завтра треба спробувати ще раз.
– Я питала про ваше вiдьмацьке корiння, – сказала Василиса Андрiiвна.
– Ах, це… Увечерi заскочу до тьотi Тати, – зняла тему Катя. – Це все?
– Вислухайте мене! – проникливо попросила Василиса Премудра. – Я не маю сумнiвiв, що ви легко вiдшукаете в роду вiдьомську кров. У мене е пiдстави так думати.
– Чому? – Катя нарештi кинула на неi неуважний погляд.
– Ви неймовiрно вродливi.
– Облиште! – скривилася красуня.
– Звiсно, краса – не аргумент для Суду. Але ваш родовiд – на вашому обличчi. До речi, коли моя Ясна Панi захоче прибрати зморшку на лобi, благаю, не вдавайтеся до засобiв слiпих. Прочитайте замовляння…
– Ви виходите за межi пристойностi!!!
Катинi зведенi брови стали схожими на крила.
Нiздрi роздулися. Чорнi самовладнi очi знищили ту, що насмiлилася переступити межi Катиних приватних володiнь.
У суспiльному життi Катя iнколи користувалася своею красою, як валютою (що, до речi, траплялося не часто). У приватному життi – гордовито зневажала свою надто вродливу зовнiшнiсть (а бувало, i ненавидiла ii).
Комплiменти викликали в Катi нудьгу. Таке притаманне жiнкам бажання подобатися не навiдувалося до неi у гостi. Катя й так усiм подобалася. Точнiше, не подобалася!
