скачать книгу бесплатно
Конспект Килини вiдшукався пiд боком у Пуфик.
– May-тон,[7 - May-тон (фр. mauvais ton (мове тон)) – дурний тон, невихованiсть.] – нявкнула руда.
Маша висмикнула з-пiд пухнастого пуза зошит «з математикою». Й вiдчула, що схопила розгадку за хвiст.
– «AAA не розiлле». Анна Андрiiна Ахматова! Боже… Акнiр украла в нас дореволюцiйнi грошi. А якщо вона хоче пiти до Минулого не через маму? Або Килина ходила туди через Анну Ахматову? Якщо «К» – це таки Катя… А якщо… якщо…
– Ну, так iди й пл-овiр, – нявкнула Пуфик. – Минуле пiдкаже. І взялася грати прив'язаним до зошита Килини ключем.
Роздiл п'ятий, якому Мир поводиться, як герой
Навеснi 1892 «побiг» стрiмким Олександрiвським (нинi Володимирським) узвозом другий у Європi й перший у Росii електричний трамвай.
Олександр Анiсiмов «Скорботна бездушнiсть»
Пiти в Минуле! – вiд цiеi пропозицii у Машi перехопило подих.
Маша вже була в Минулому.
Саме там вона зустрiла Мiшу й покохала його (й розлюбила Мира назавжди).
Саме там вона назавжди втратила Врубеля, – там вiн побрався (не з нею) й помер сто рокiв тому…
Але взимку 1894 – 1895-го, коли родина Горенко мешкала в готелi «Нацiональ» над Бессарабським ринком, Мiша Врубель був iще живий! І, можливо, заiжджав до Киева саме в цей час.
І ще…
Маша любила Минуле.
Не менше за Мiшу!
Це кохання, непереборне, вроджене, й поманило ii на iсторичний факультет.
Маша фанатично любила iсторiю й не раз переконувалася: iсторiя – та сама фiлософiя (досить умiти не тiльки читати, але й думати!).
Маша любила старi речi…
Не тiльки старовиннi, а й просто старi. Допотопну, iз проiржавiлими замками, коричневу фанерну валiзу, що мешкала в ii платтянiй шафi. Блякла фотографiя бабусi в смiшному купальнику, яка стояла по колiно в морi, перекресленому оптимiстичним «Привiт iз Сочi!» Подряпану круглу жерстяну коробку вiд льодяникiв «Монпансье», в якiй батько зберiгав шурупи й гайки. Що старшi були речi – то сильнiше iх любила Маша…
Маша любила Час.
Незворотний минулий час, що залишався з нею тiльки як старi речi. Час, який можна було роздивитися й торкнутися його: який вiдколов куски золочених багетiв, що обрамляли розтрiсканi картини в музеi; стер сходи царських будинкiв; витончив папiр, списаний тонконогими словами з iжицями – те, що iншi вважали б за дефект i брак… Маша й любила понад усе! Трiщини, худину просiлого мармуру, щербини й патини.
Вони прикрашали будинки й речi, як шрами прикрашають чоловiка.
Вони свiдчили про боi в минулому, барикади, кохання, пристрастi, зими й лiта.
Шрами, нанесенi рукою Великого часу, були не менш цiнними для неi, нiж речi, створенi руками великих. Цi шрами казали: «Ми пройшли крiзь iсторiю! Ми були там… Там були тiльки ми!»
І, заворожена, Маша слухала розповiдi давнiх клямок. Золотих лорнеток, що покоiлися в музейних вiтринах. Сходiв, стертих до арматури. Блукаючи Мiстом, вона нахилялася, щоб торкнутися згаслого мармуру рукою, i вслухалася в нього, що шепотiв iй про недосяжну Дивовижну Краiну.
Так хлопчик, що мрiе про подорожi, прислухаеться до оповiдей про далеку, загадкову Африку! Так модниця жадiбно читае про недосяжну для неi Високу моду Парижа.
Але Маша не любила моду, не хотiла до Парижа. Їi притягувала iнша краiна, що iснувала тiльки на старих мапах – 1800, 1902, 1913 рокiв. Краiна, про загадки й моди якоi розповiдали iй бойовi шрами старих речей.
Тому з дивною для неi зарозумiлою зневагою Маша кривилася на речi, що пiдроблялися пiд старовину, – вони здавалися iй самозванцями, брехунами, якi сидять з пляшкою вина в трактирi, розповiдаючи про Африку, де нiколи не бували…
Проте, побувавши власною рудою персоною в краiнi Дивовижного Минулого, Маша склала свою любов воедино й прирiвняла до запаморочливо простоi вiдповiдi:
«Я хотiла жити там. Я завжди хотiла жити там. Не тут…»
Тому, досить було рудiй Ізидi нявкнути про новий вояж до XIX столiття, як Маша вмить забула про суди й iспити, свое цiкаве становище й вкрай несприятливий стан справ – взагалi й у цiлому.
– Але, – зробила вона спробу повернути себе до реальностi, – я не можу. У нас так мало часу.
І несподiвано згадала про особливiсть подорожей до минулого, яка ранiше здавалася неважливою.
Вона не забере багато часу.
Точнiше – взагалi не забере часу!
Можна пiти в Минуле о 12.00 цього дня й прожити там бодай добу (Чи рiк! Чи двадцять п'ять рокiв!) – ти все одно повернешся назад рiвно о 12.00. Максимум о 12.15.
– Треба буде засiкти… – сказала Маша пiд нiс. – Пуфику, ти генiальна кiшка! В будь-якому разi, якщо я сидiтиму тут i розмiрковуватиму, це забере значно бiльше часу. Коротше, якщо менi потрiбно посидiти й подумати, логiчнiше йти й думати туди… Там я можу думати досхочу! Час все одно зупиняеться!
Генiальна кицька лiниво понюхала комплiмент, що прозвучав на ii честь, i, зрозумiвши його неiстiвнiсть, завалилася спати на Машине фото.
Маша метнулася до Килининоi схованки, смикнула шафу-дверцята.
– Так… – ii щоки спалахнули рум'янцем. – Що в нас носили 1894 року? Турнюри вже вийшли з моди. Модерн пiзнiше… Потрiбнi шубка й шапочка… – (Минулого разу Маша опинилася в Минулому осiнньоi зими 1884 року в самiй сукнi й шовкових черевичках – i грiло ii лише кохання!) – Чудово!
Скрупульознiсть «Дiви»-Килини не вперше зробила добру справу – весь одяг був помiчений бирками, де вказувалися сезон i рiк.
– Машо, я щось не зрозумiв. – Мир здивовано вивчив несподiвану Машу – збуджено-щасливу, з нетерплячими рухами. – Ти куди збираешся? На карнавал? – вп'явся поглядом вiн на вмiст шафи.
– Тут е й чоловiчi речi.
До смугастого «пiджака Остапа Бендера» притискалося чоловiче пальто з бобровим комiром.
– Мире, ходи сюди. Пiдскоч! – вимагала Ковальова. – Там, на антресолях, у капелюшних картонках, напевно е цилiндр. Ага, ось i шуба! А ботики? – Зiгнувшись, вона полiзла пiд вiшалку, але повернулася з пiвдороги. – Ой! Ключ! Потрiбен ключ вiд готелю «Нацiональ».
– Перший ряд. Двадцять сьомий гачок зверху. – Беладонна, що вилизувала свою бiлу шубку, вiдволiклася вiд своеi благородноi справи. – Замок вiд нього – в третьому ящику знизу. Будiвля готелю «Нацiональ» згорiла 41-го.
– Мире, бiжи в коридор, – послала Красавицького Маша. – Там шафа, в нiй багато ключiв.
Закоханий i спантеличений, Мир слухняно попрямував у вказаному йому напрямi й знайшов шафу з вiдьмацькими мiтлами, шафу з чаклунськими банками-склянками i третю – вiд пiдлоги до чотириметровоi стелi, заповнену тисячею тисяч ключiв, що висiли на тисячi тисяч гачкiв.
– Перший ряд, двадцять сьомий згори, – закотивши очi, вiн почав рахувати. – Один, два, три…
На двадцять сьомому ключi висiв картонний брелок:
«Grand-Hotel Nationa!»
– Боже! Але цього не може бути!
– Тихiше, тихiше… – шикнула Маша. – Я ж тебе попереджала.
Але послужливiсть супутницi не могла перестерегти здорову реакцiю на неможливе.
Пiд'iхавши на таксi до хрещатицького кiнотеатру «Орбiта», Маша (виряджена, всупереч лiту й рокам, у шубку з маленькою муфтою й круглу шапочку) пiдiйшла до вiдносно нових дверей, вийняла з ридикюля великий iржавий замок, встромила в нього старезний ключ, повернула, поглянула на годинник, прошепотiла двi фрази:
«Ім'ям Отця мого наказую: дай те, що менi належить знати —
Анекдот!»
– увiйшла.
І кавалер, що увiйшов за нею слiдом, опинився в оздобленому червоним деревом, сяючому бронзовими лампами вестибюлi дореволюцiйного готелю «National».
Машинi очi затанцювали по залу й одразу вiдшукали те (тих), кого iй належало впiзнати. Бонна в темному плащi й непримiтному капелюшку вела до дверей двох маленьких дiвчаток.
«Хто з них Анна?…»
Приiжджа bonne зникла за дверима.
Мир стояв як стовп i дивився мов баран на новi ворота.
– Ходiмо, ходiмо, надягай хутчiше пальто… Там зима. Я ж тобi казала, – нетерпляче пришпорила його Киевиця.
– Яке пальто? – В iм'я кохання Мир з честю продефiлював Хрещатиком XXI столiття в класичному сюртуку. Але надягнути цилiндр кiнця XIX i пальто на початку липня категорично вiдмовився.
– Пальто у тебе в руках!
Мир поглянув на свою руку з перекинутим через неi пальтом. Тряхнув складеним «млинцем» цилiндром.
– Я думав, – отетерiло сказав вiн, – пiсля того, що зi мною сталося, мене неможливо здивувати.
– Пiсля чого? – буркотливо спитала Маша, пiдштовхуючи кавалера до дверей.
– Пiсля того, як я покохав тебе.
– А-а-а…
Спускаючись сходами з другого готельного поверху, Маша прикрила повiки й старанно прочитала друге закляття.
Увiйти до будинку, всерединi чи на мiсцi якого повiк жило його дореволюцiйне Минуле, було половиною справи.
Тепер треба вийти з нього в минуле столiття.
І якби Маша знала про друге закляття ранiше, ii життя склалося б дещо iнакше.
Але що тепер згадувати…
– Ходiмо.
Мир опанував себе й усе ж таки встиг розчинити дверi перед дамою.
За дверима було XIX столiття!
Зима 1894…
…або 1895 року.
Ясний-яснiсiнький день.
Пахло Рiздвом. Старорежимним, золотаво-срiблястим. Маша вiдразу вiдчула запах. Новий рiк, його називали до революцii святом дитячим, не випереджав, а чемно йшов за днем народження Христа i був десь поруч, за два-три кроки.
На Хрещатику справляли бал солодкi Святки!
Два тижнi зимових свят – час, коли керiвництво оголошувало неслужбовi днi, й усi, навiть невсипущi полiцейськi, поринали в святковi розваги.
З 25 грудня по 6 сiчня – вiд Рiздва до Хрещення – законослухнянiсть киян вражала. Полiцейськi дiльницi були порожнi. На вулицi не було анi п'яних, анi волоцюг. Вiдзначаючи день народження Христа, розчулена Столиця Вiри вiдкривала жебракам обiйми. Їх приймали, зiгрiвали, влаштовували iм безкоштовнi обiди, роздавали одежу й грошi.
«Святки… – спробувала на смак Маша старорежимне слово. – Зараз нiхто й не знае, що це таке».
Ясний день квiтнув яскравими плямами – люди несли в руках пакунки з подарунками, iграшки вiд Кордеса. Маша прилипла очима до пари, що проходила мимо, поза сумнiвами – сiмейноi. Погладила поглядом великий, сповитий у сiрий папiр пакет, – судячи з форми, традицiйного коника-качалку – його нiс батько. Мати сiмейства, рум'яна, гладка, в хутрянiй шапочцi, притискала до грудей бонбоньерку з цукерками.
– І це Хрещатик? – Заскочило Машу питання.
Вона забула про супутника.
Але, виявивши Мира поруч iз собою, побачила – навiть вiн, закоханий, забув про неi, зустрiвшись iз ii Киевом, Киевом, Киевом!
– Так, це Хрещатик, – вiдрекомендувала головну вулицю Маша, вiдчуваючи, що ii нестримно усмiхненi щоки ось-ось луснуть вiд радостi.
Мир дивився на будинки, залишенi ним у XXI столiттi хвилин п'ять тому.
Шiсть будiвель, якi розмiстилися мiж колишнiм Бiбiковським бульваром i колишньою Фундуклеiвською вулицею, були единими старими будинками Хрещатика нинiшнього.
І единими знайомцями, що зустрiлися iм тут – 1894 або -5 року.
Проте iх було неможливо пiзнати!
№ 42, на розi Хрещатика й Богдана Хмельницького, де проживав центральний гастроном, лише будувався.
№ 44 був непристойно малий. Видно, що потiм його перебудовували не раз.
№ 46 був непристойно новий.
