скачать книгу бесплатно
– Цiкаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тiльки зараз зрозумiла. Ти дуже схожа на мою.
У вiкнi вже срiблився свiтанок, коли два голоси розмiреними поштовхами витягнули Машу зi сну.
Даша спала на сусiдньому лiжку, розтуливши рота.
Маша сiла. Прислухалася.
– Поезiя зараз нiкому не потрiбна, – поскаржився жiночий голос.
Надмiрно голосний, хриплий, викривний – що iснуе поза днем i нiччю, простором i часом, життям i смертю.
Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у свiт iз небуття й не впевнена: а чи варто iй було повертатися?
– Так, поезiя зараз не в модi, – пiдтакнув iй заспокiйливий голос Веронiки. – От ранiше, до революцii, поетам вклонялися, як наразi естрадним зiркам. На iхнi виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Северянiн, купчихи зривали з себе коштовностi й кидали йому до нiг. Панночки тримали на прилiжкових столиках портрети Олександра Блока й цiлували його лик перед сном. У поетiв закохувалися, труiлися через кохання до них сiрчаними сiрниками… На них молилися. Не актори, не спiваки – поети були справжнiми володарями душ!
– А тепер iхнi вiршi нiхто не друкуе, – сказав голос тiеi, що повiсилася.
– Навiть бiльше, навiть надрукованi – iх нiхто не читае, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям i невигiдно друкувати поезiю.
– А нам усiм що, повiситися? – У голосi тiеi, що повiсилася, вчувалася iстерика.
– Ви… тому? – схвильовано спитала ii Веронiка.
– Так, – вiдрубав у вiдповiдь голос. – Але ви все одно не зрозумiете.
– Чому це?
– Ви скажете, що я навiжена! – Голос став рваним i злим. – Ви вважаете, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.
– Звiсно, ви – ненормальна, – впевнено повiдомила iй Дашина мама. – Хiба ви вiдповiдаете середньостатистичнiй обивательськiй нормi? Обивателi не стають поетами.
– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як i всi ми, киiвськi лiтератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Киева?
– Олександр Вертинський.
– Та який з нього поет?! – образився голос.
– Ви маете рацiю, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.
– Вiн поiхав до Москви, – вiдсiк голос тiеi, що повiсилася, кандидатуру улюбленого письменника Машi. – У Киевi вiн анi рядка не написав. Жодного! Знаете чому?
– Не знаю, – визнала Веронiка.
– Тому що вiдтодi, як звiдси вивезли наш талiсман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немiчнi. Нiхто не чуе нас, хоч як би ми волали!
То було перебiльшенням.
Цiеi митi ii голос гримiв на всю квартиру, як телевiзор, включений на максимальну гучнiсть. Маша з подивом скосила очi на Чуб, вражена мiцнiстю ii сну.
– А що це за талiсман? – ввiчливо поцiкавилася Дашина мати.
– Ви все одно не повiрите. – Поетеса знову намагалася вiдповзти в глиб себе.
– Повiрте, – запевнила ii Веронiка, – я вам повiрю.
– Ви вiрите в мiстику?
– Я – лiтературний критик, – не без гордостi презентувала себе мати-маякiвка. – Чи можна не вiрити в мiстику доль, вивчивши творчiсть письменникiв i поетiв? Їхнi вiршi – сповненi пророцтв! Їхнi життя – сповненi мiстичних збiгiв. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Киевi, вiн…
– А що ви думаете про Анну Ахматову? – перервала ii по е-теса.
– Я не ii прихильниця, – сухувато перервала ii перервана. – Але, звiсно, ставлюся до неi з повагою.
– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадiйка! Вона все вкрала! Всi своi вiршi…
– У кого? – здивувалася критикеса. І в ii запитаннi набатом пролунав непiдробний, професiйний iнтерес.
– Ну ж бо я краще розповiм усе вiд самого початку, – запропонувала поетеса, вiдчувши, що вiдшукала, нарештi, свого iдеального слухача. – Мiсяць тому менi до рук потрапила книга «Украiнська вiдьма».
– Професора Чуба?!
– Звiдки ви знаете?!! – здригнувся голос оповiдачки.
– Їi написав мiй свекор. Батько мого екс-чоловiка. Ви зараз у його квартирi. Помираючи, вiн заповiв ii не чоловiковi, а онучцi й менi. До речi, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогоднi.
– Боже мiй! – зарепетувала та, що повiсилася. – Ще один збiг! Тепер я знаю, ви повiрите менi. Можливо, навiть допоможете. Це не може бути просто збiгом. Це знак!
Маша пiдвелася: та, що кричала, цiлком мала рацiю – у природi не iснувало випадковостей.
І Киевиця Ковальова навшпиньки пiшла в коридор, боячись пропустити навiть пiвслова.
– У книзi батька вашого чоловiка я прочитала спосiб дiзнатися долю. – Вiд нетерпiння голос тiеi, що повiсилася, ковтав букви й склади. – Спосiб простий. Якщо протягом дня ви тричi поспiль почуете або прочитаете одне й те слово, – замислiться, що вам з неба хочуть сказати. Звiсно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричi на день трое рiзних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поiхати.
– Гадаете, варто? – спитала Веронiка так, наче розмiрковувала: чи не час iй збирати валiзи й рвонути до мiста росiйських морякiв.
– Упевнена, – залiзобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня менi тричi поспiль трапилося слово «лото». Я вiдразу купила бiлет. І що ви думаете? Я виграла!
– Виграли?!
– Так!
– Що?
– Уявiть собi, машину! Й не кажiть менi, що це збiг!
– О, нi, – промовила Веронiка. – Машина – не збiг. Це досить вагомий факт.
– Щоправда, потiм я ii продала й на цi грошi розмiняла квартиру. Але це вже не важливо. Точнiше – саме це i е найважливiше! Я купила квартиру на вулицi Анни Ахматовоi. В’iхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано моi вiршi. На 89-й сторiнцi! – пiдкреслила та, що повiсилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати iх, як раптом… журнал випадае з моiх рук i розкриваеться на статтi «Анна Ахматова в Киевi»! І знаете, як починаеться ця стаття? «Анна Ахматова (справжне прiзвище Горенко) народилася на вiдому Іванову нiч 1889 року»… Ви розумiете?
– Поки що не розумiю, – чесно визнала лiтературна мама.
– 89! – пiдвищила голос поетеса. – Номер моеi сторiнки! Що ви скажете на це?
– Навiть не знаю, що сказати.
– Тому що ви не знаете, ЩО було в цiй статтi! – Голос тiеi, що повiсилася, став погрозливим – обiцяюче-iнтригуючим. – Будучи п’ятирiчною дiвчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною киiвським Царським садом. І там знайшла золоту брошку у виглядi Лiри. І бонна сказала iй: «Ти неодмiнно станеш видатною поетесою!»
– Цiкаво. Я не знала про це.
– Я теж. Це маловiдомий факт. Але мене осяяло! То була не просто брошка! Лiра – талiсман! І Анна Горенко вивезла його з Киева. Незважаючи на свое украiнське прiзвище, вона не стала украiнською поетесою. Вона стала Ахматовою…
– Тiльки тому, – втлумачила поетесi лiтературна дама, – що батько Анни не хотiв, щоб вона друкувала своi декадентськi вiршi пiд його прiзвищем. Бути поетесою вважалося не дуже пристойним, i вiн попросив ii не соромити його iм’я. «І не треба менi твого iменi», – сказала вона…
– Неважливо! – в запалi вимовив голос. – Важливо, що вона стала першою! Першою визнаною жiнкою-поетом у Росii! Єдиною у своему родi. Наш талiсман – Лiра – дав iй силу. І ця сила пiшла вiд нас! Їi зникнення знеструмило всю нашу лiтературу. У тому числi й мене. Тому що це був мiй талiсман. Його мала знайти я. Я – обрана! Обрана!
– Чому саме ви? – не зрозумiла Веронiка.
– Та тому, – закричала поетеса, – що я – Анна Андрiiвна Голенко. А вона – Анна Андрiiвна Горенко. Натяк був бiльш нiж прозорий! Вона пiшла вгору, а я залишилася голою. Тому що вона мене обiкрала! Обiкрала ще до мого народження. Тепер менi нiчого не свiтить. Я приречена. Як i всi ми, хто пише тут, – непотрiбнi, нецiкавi, чиi вiршi нiхто не хоче не тiльки друкувати, але навiть i слухати. Ось чому в Киевi не було жодного Великого письменника. Жодного Великого поета! Й не буде. Це мiсто мертве для лiтератури! Навiть ваш Вертинський почав писати своi поези лише тодi, коли втiк звiдси. Є тiльки два виходи: або виiхати звiдси, або здохнути! Але менi нiкуди iхати… Вулиця Анни Ахматовоi – мiй останнiй рубiж.
– Але стривайте, – зупинила ii Дашина мама. – А як же трете згадування Анни Ахматовоi? Перше – вулиця, друге – стаття. Адже, виходячи з теорii мого свекра, мае бути й третiй збiг.
– Мае, – погодилася Анна Андрiiвна Голенко. – І, звiсно ж, був. Учора ввечерi менi зателефонувала моя дочка, через яку менi й довелося розмiняти квартиру. Вона зателефонувала менi, щоб запропонувати роботу. І ким, ким? Торгувати косметикою в метро! «Врештi-решт, – сказала вона менi, – у важкi для неi часи навiть Ахматова торгувала на ринку оселедцями. Окрiм того, мамо, ти ж не Анна Ахматова!»
– Брошка у виглядi Лiри? – Даша агресивно почухала нiс. – Як на мене, це повна маячня! Тобто, – пояснила вона, – можливо, Ахматова й знайшла якусь брошку. Я, наприклад, знайшла в дитинствi золоту каблучку на Володимирськiй гiрцi. Потiм продала, ну, коли виросла, дуже грошi були потрiбнi. До того ж за безцiнь, так шкода… Про що я?
– Про Анну Ахматову.
– Так. Мало хто що знайшов! Ця поетеса точно того. Не була б того, не полiзла б у зашморг через таку дурницю. Сама вигадала. Сама засмутилася. Сама повiсилася. Скажеш, нi?
– Скажу, що, швидше за все, ти маеш рацiю.
На обличчi Чуб вiдобразилося задоволення (вона любила, щоб ii було зверху!), а руки ii продовжили термосити одежну шафу.
Маша Ковальова наморщила лоба – висновки, виведенi з теорii трьох збiгiв самогубцi-невдахи А. Голенко, i справдi здавалися надто надуманими.
– І Анна Андрiiвна – дуже поширене iм’я та по батьковi. – Даша прискiпливо роздивлялася шкiрянi шорти, бiльше схожi на труси-стрiнги. – І Горенко – Голенко – не аргумент! Якщо прошерстити киiвський адресний стiл, можна знайти десяток Голенко, двадцять п’ять Горенко i двох-трьох повних тезок – Горенок Анн Андрiiвн. І все це зовсiм нiчого не означае.
Ось тiльки щось у цiй дурнуватiй нiчнiй iсторii чiпляло Машу своею справжнiстю.
– А я ось про що не спала сьогоднi вночi… – Землепотрясна, крекчучи, намагалася влiзти в шорти-труси. – Те, що мiй Ян не демонструе тобi свого ставлення до мене, теж не означае, що вiн ставиться до мене так само, як i до тебе! Скажеш, не так? – Шорти чинили опiр. Але Даша не здавалася й перемогла.
– Але все ж таки брошка мала вигляд Лiри, – з сумнiвом сказала Маша.
– Та хоч у виглядi черепа та кiсток! Що з того? Та й чи була вона вза-агалi? Може, це така родинна легенда: родичi Ахматовоi потiм вигадали, коли вона поетесою стала, щоб було що в iнтерв’ю журналiстам розповiдати. Або вона сама. Вона вза-агалi була страшенною брехухою. От хто вже вмiв себе розпiарити, так це Анечка Горенко. Ти взагалi в темi, що ще за ахматовського життя художники намалювали понад двi сотнi ii портретiв? Оце я розумiю, розкрутка!
Чуб пiдскочила до дзеркала й показала йому свiй зад.
Шорти врiзалися в сiдницi, залишаючи нижню частину вiдкритою напоказ.
Однак у розумiннi спiвачки одежа iснувала зовсiм не для того, щоб щось приховувати, а одягатися гарно, на ii погляд, означало – так, щоб оберталися всi перехожi.
Нинi слiд було постаратися особливо…
– ОК! Ззаду звикнуть, спереду полюблять, – глибокодумно оголосила Чуб. – А коли ми сьогоднi з Яном зустрiчаемося?
– Але в Киевi справдi не було бiльше жодного видатного письменника, – продовжувала сумнiватися студентка iсторичного факультету. – За всю його iсторiю.
– Не було, – подумавши, покивала косами дочка лiтературного критика. – Але ти так розсуди: а до чого вза-агалi Лiра до Киева? Лiра – це ж наче зi Стародавньоi Грецii.
– Логiчно.
– Охолонь! Купа народу знаходить усiляку хрiнь. Купа народу вiшаеться! Тут навiть нiчого мiстичного нема. – Вигляд ззаду Дашу задовольнив.
Залишалося пiдiбрати запаморочливий верх.
– Якби у цiй iсторii не було нiчого мiстичного, нас би туди не покликали, – аргументувала Ковальова.
– О’кей, – одразу вiдшукала викрут Землепотрясна, що мала яскраво виражений талант до суперечки. – Анна Голенко вiрила в мiстику, й ii мiстицизм ii доконав. Тому ii проблема нiби пiдпала пiд нашу парафiю…
– Я зрозумiла! – осяяло Машу. – Теорiя твого дiдуся Чуба! Теорiя повторюваних слiв. Це ж правда! Так з нами спiлкувалося Мiсто, коли ми були зовсiм слiпими. Воно постiйно пiдкидало нам пiдказки. Воно нас спрямовувало. Усе навколо вказувало нам шлях – назва спектаклю на афiшi, стаття в газетi…
Онука Чуб взялася чухати нiс.
Саме завдяки статтi у випадковiй газетi, яку принесло вiтром i прибило до Дашиних нiг, Дашинi ноги й направилися до «Центра чаклування», де Киевиця Килина, помираючи…
– О’кей. І чьо з того? – оборонилася спiрниця. – Це означае лише те, що мiй дiдусь був розумним хлопцем.
– Нi, – заперечила вперта Маша. – Це означае тiльки те, що хтось навмисне пiдводив Анну Голенко до подiбного висновку.
– От i чудово, – дiйшла нелогiчного висновку спiвачка. – Ось ми й зрозумiли, в чому чаклунство. Хтось пiдводив цю тiтку до самогубства, але ми вчасно втрутилися й врятували ii.
– Але хто цей хтось?
– Яка рiзниця?! – розрiзала повiтря рукою Даша. – Зрозумiй ти, Голенко – це повний голяк! Я задом вiдчуваю. – Задля переконливостi Даша вип’яла iнтуiтивне мiсце й поляскала по ньому долонею. – Якась третьорозрядна поетеса надумала, що ii обiкрала Анна Ахматова, й вирiшила накласти на себе руки. Хрiнотiнь i графоманська маячня! – Спiвачка зiтхнула.
Бо було зрозумiло: нiяка це не хрiнотiнь. А щось важливе й значуще, що вони через нiчорта-незнанню просто не здатнi зрозумiти.
Інакше навiщо б на небi спалахував червоний вогонь?
– Проте iнодi твiй зад таки помиляеться, – сказала Маша.
– Ну, вiн, звiсно, не Господь Бог, – капiтулювала Чуб.
Висмикнувши з шафи украiнську сорочку-вишиванку, вона примiряла ii на себе.
– Гаразд, нехай не голяк, нехай висяк. – Раритетна сорочка з колекцii дiдуся Чуба трохи примирила ii з Машиною впертiстю. – Нема рiзницi! – Онука Чуб пiрнула в сорочку. – І якщо небо найближчим часом не маякне нам чьось бiльш круте й зрозумiле, ii для нас i поготiв не буде. – Даша зав’язала вузол пiд грудьми, начепила чотири намиста, сережки, двадцять браслетiв i продзеленчала: – Сьогоднi 10-те! Пiслязавтра бiй. І за таку iсторiю нам його на рiк не перенесуть. А позаяк на небо бiльше покладатися не можна, единий наш порятунок – термiново вiдшукати бодай один вiдьмацький корiнь! Слухай, – здивувалася вона, роздивляючись екiпiровку (як i слiд було очiкувати, шкiрянi шорти-труси в комплектi з щедрою нацiональною вишивкою й черевиками а-ля Джоннi Депп видали землепотрясний результат!). – Але якщо мiй дiд так класно знав вiдьмацькi примочки, невже вiн мiг вирахувати iх просто так? Невже в нас у роду нiкого не було? Це ж нонсенс! Народитися в Киевi, де стоiть цiлих чотири Лисих Гори, де кожна друга – вiдьма… Й опинитися третьою! Та бути цього не може. Я задом вiдчуваю. Я – точно вiдьма! А Катя тим паче! За часiв iнквiзицii ii б спалили без усiляких доведених родичiв, тiльки через те, що вродлива. Сказали б «вiдьма» – i на вогнище…
– Купальське вогнище. Купала!!! – закричала Ковальова так голосно, що здивувала навiть Землепотрясну. – Ахматова народилася на Івана Купала! В «Іванову нiч». Вона – вiдьма!
