скачать книгу бесплатно
Погляд метнувся до вiдкинутого табурета, а розум пiдказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влiтають до квартири на мiтлi, – жiнка здригнулася, й постамент посунувся в неi з-пiд нiг.
Ставши на рiвнi, пiдхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на мiсце. Чуб таки зумiла обхопити ноги тiеi, що повiсилася, й повернути ii ступнi на сидiння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвiльно висiла в намистi мотузки. Самовбивця була непритомна.
– Нiж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!
Ковальова увiбрала в себе кiмнату й знайшла потрiбне – ножицi в склянцi на письмовому столi.
Тiло бiдолашноi, пiдтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.
– Цiкаво, через що вона вiшалася? – подумала вголос Даша Чуб.
Маша роззирнулася.
Кiмната здавалася нежилою. Письмовий стiл вибiг на середину зали, всюди лежали валiзи, тюки. На пiдлозi розпластався бiлий журнал, що виявився при ближчому знайомствi лiтературним – з гордим iм’ям «Ренесанс». У iхньому небесному видiннi жiнка тримала його в руках.
Ковальова пiдiбрала видання. Вiдкрила навмання.
Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторiнцi, де зображено те саме обличчя врятованоi, висмоктане життям…
– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Їi звати Анна Голенко. Тут надруковано ii вiршi. Вона – поетеса.
– А-а-а, – спохмурнiла Чуб, – тодi зрозумiло, чому вона вiшалася. Всi поети вкорочують собi життя – це в них така традицiя. Ось тiльки куди нам ii подiти? На самотi не можна залишати. До лiкарнi?
– Ти що! – округлила очi напарниця. – Адже справа не в самовбивцi. Навряд чи Киевицi рятують самовбивць. Їi повiшення мае для нас щось означати.
– Тодi до нас на Яр Вал? Зачекаемо, поки оклигае.
– А якщо, коли вона оклигае, нашi кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомнiе. І взагалi…
З появою Акнiр Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним мiсцем.
– О’кей, – прийняла нелегке для себе рiшення Даша. – Везiмо до мене.
– До тебе? Куди?
Іще донедавна спiвачка й арт-директор проживала в гримерцi клубу «О-йо-йой!», i коли ii звiдти вигнали, вона перебралася до Вежi. І ще жодного разу не згадала про наявнiсть iншого – постiйного мiсця мешкання.
– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матiр’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неi про родичiв-вiдьом з’ясовувати. До того ж вона обожнюе панькатися iз самогубцями.
– Обожнюе панькатися?… – здивувалася Маша.
За час iхнього знайомства «обожнюе панькатися iз самогубцями» було першою iнформацiею про Дашину матiр.
– Ага, – пiдтвердила Чуб. – Мама обожнюе поетiв, якi наклали на себе руки. Вона в мене знаеш хто? Маякiвка!
– Хто-хто?
– Ну, знаеш, е пушкiнiсти, е булгакознавцi, цих ти точно знаеш. А вона – маякiвка! Скiльки живе – вивчае життя i творчiсть Володимира Маяковського, на хрiн нiкому не потрiбнi. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинствi замiсть казки. Уявляеш, у якiй жахливiй атмосферi я росла?
– А нiчого, що наразi друга ночi? – засумнiвалася Ковальова.
– Звiсно, нi-чьо. Я ж кажу, вона – маякiвка! Богема! Мама зроду не лягала спати ранiше третьоi.
Будинок на вулицi Десятиннiй пiдкорив Ковальову своею дореволюцiйною солiднiстю.
На добротних, одягнених у руду шкiру дверях висiла мiдна табличка:
Професор А. А. Чуб
Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвiнок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.
Дверi вiдчинилися в одну мить.
На порозi стояла жiнка в джинсах i старiй футболцi. В лiвiй, зiгнутiй у лiктi руцi курився залишок дешевоi сигарети «Прима». Блiде, бiляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матiр, Маша вперше усвiдомила: ii подруга – справжня бiлявка.
Щодо iншоi подiбностi, то позбавленi кольору, аскетичнi риси цiеi жiнки були такими правильними, чистими, майже iконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домiшка батька, щоб у результатi вийшла Даша, з ii носом-картоплею, ефiопськими губами й кругло-ляльковими очима.
– Привiт, ма, – похмуро привiтала матiр Чуб.
– Заходьте. – Жiнка стала осторонь, даючи iм можливiсть пройти.
Анi раптовий вiзит, анi дикий вигляд дочки, замотаноi в простирадло й увiшаноi золотом, не викликали в неi й натяку на розпитування.
Киевицi поквапливо протягли поетичне тiло крiзь великий, закиданий речами довгий коридор i поклали принесене на диван у темнiй кiмнатi, окупованiй сталiнськими меблями.
– Ця жiнка… – пояснила Даша мамi, кривлячись. – Взагалi вона наклала на себе руки, а ми ii пiдiбрали.
– Просто хотiла покiнчити з собою, i ви ii пiдiбрали? – уточнила Дашина «ма».
– Так.
– Молодцi! – сказала мати.
Маша вирячила очi, силкуючись уявити, що б сказала iй рiдна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жiнку, яка «накладала на себе руки».
– А я – Маша, – ввiчливо вiдрекомендувалася вона.
– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.
– Тодi ходiмо на кухню. Дуже приемно познайомитися, Машо. Я – Веронiка. – За iм’ям не прозвучало по батьковi. – А ти, Машо, чим займаешся?
– Хiба не все одно, чим вона займаеться! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.
Жiнка спокiйно пропустила повз вуха Дашинi слова.
Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Машi видалася дуже затишною. На стiнi висiли древнi ходики з шишечками й написом «49 рокiв великого жовтня».
– Ви не надто голоднi? – поцiкавилася Веронiка, замислено дивлячись на свiй холодильник.
– Це означае, – уiдливо повiдала дочка, – що iжi в нас, як водиться, нема!
– Ну, бутерброд можна зробити, – спокiйно зауважила Веронiка.
– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалi страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.
– Отже, три бутерброди, – пiдбила пiдсумки мама.
Чуб страдницьки закотила очi.
– Так от, ма, до справи, – почала вона, наiжившись. У кожному ii словi стирчала циганська голка.
– Так, донечко.
– У нас в роду були вiдьми?
Дашина мати заклякла з батоном i качалкою ковбаси в руках.
Але те, що першоi, помилковоi митi Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Веронiки глибоко й серйозно замислюватися.
– Наскiльки менi вiдомо, не було, – так само спокiйно сказала вона пiсля секундних роздумiв. – А що – дуже потрiбно?
– Ось так! – Даша рiзко придушила пальцями шию.
– Твiй дiд по батьковi написав книгу про вiдьом.
– Я знаю, – нечемно обiрвала матiр онука Чуб. – А з якого б це дива вiн ii написав? Може, я вiдьма по батьковi?
– То ж бо й воно, що нi. – Жiнка нарiзала хлiб. – Ти ж знаеш, ми з твоiм дiдом були великими друзями. І я пам’ятаю, як вiн шкодував, що в його роду нема жодноi вiдьми, й дiзнавався: чи не було iх у нашому. Вiн усе життя збирав iнформацiю про киiвських вiдьом, i, звичайно, йому було б цiкаво… Але твiй дiд страшенно пишався, що ваше прiзвище – Чуб – хоч би там як найгоголiвське! У «Вечорах на хуторi поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тiеi самоi Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у царицi». А сам Вакула, за Гоголем, син вiдьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то iхнi дiти були вiдьмацького роду…
– Чуб – дiвоче прiзвище! – рiзонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змiнила. І вза-агалi лiтературного родоводу не бувае. Дякую. Допомогла! Користi з тебе!
– Дашо, навiщо ти так? – не витримала Ковальова.
– Не звертайте уваги, Машенько. – Веронiка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарiзаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увiмкнула електрочайник. – Звичайне «не зiйшлися характерами».
– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалi дужче. – Та ти нiколи, нiколи мене не розумiла! Ти навiть не чуеш, що я тобi кажу. Тобi на мене наплювати. Вдома я. Пiшла з дому. Тобi все одно.
І Маша несподiвано здогадалася: саме цiлковитий спокiй Веронiки й виводить Дашу Чуб iз себе.
Дашу дратуе, що матiр ну нiчим не виведеш iз себе!
– Ти – доросла, самостiйна людина й маеш повне право жити де i як хочеш, – висловила свою батькiвську думку Веронiка. – Якщо ти хочеш поговорити про нашi стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоцiйний. Тобi легше сказати про наболiле у виглядi крику. Але я ще раз повторюю: ти можеш менi сказати геть усе в спокiйнiй формi. Я тебе зрозумiю.
– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Машi. – З нею зовсiм неможливо розмовляти!
Маша, проте, бачила зовсiм iнше:
– Дашо, але в тебе чудова мама…
– Ось! Усi так кажуть! Усi! – впала у вiдчай дочка. – Чудова! Та вона найгiрша за всiх найгiрших мам!
– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?
– Та твоя порiвняно з моею – янгол, янгол! Нi, набагато краще, нiж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобi подобаеться моя? О’кей. Вирiшено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирiшили обмiнятися мамами? – з надiею заявила вона. – Я пiду жити до ii мами. А Маша житиме з тобою.
Їi надii не справдилися.
– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Веронiка пiдсунула доньцi чашку з чаем. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки пiду подивлюся, як там ваша бiдолашна… До речi, як вона намагалася покiнчити з собою?
Жiнка iз задоволенням запалила.
– Вона вiшалася! – гаркнула Даша. По ii круглих щоках повзли довгi сльози.
– Вiшалася? – захопилася Веронiка. – Як Марина Цветаева!
– Так. І вона теж поетеса!
– Тодi зрозумiло, чому вона вирiшила повiситися. Бути поетом – це практично нестерпно.
Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.
Мати з любов’ю погладила дочку по стокосiй макiвцi, усмiхнулася Машi й вийшла з кухнi.
У кишенi Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобiльний, скривилася, дивлячись на вiдображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.
– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвiтилося. Якась тiтка намагалася повiситися, й ми ii врятували…
– Тiтка намагалася повiситися? – розрiзнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дае?
– Може, щось i дае. Ми не знаемо. Вона поки що спить.
– Так будiть ii i хутко з’ясовуйте! У нас за два днi Суд. Воно нам треба…
Даша скинула виклик i презирливо засунула трубу назад до кишенi.
– Ось бачиш, бачиш! – слiзливо проскиглила вона. – У нас за два днi Суд. Мое життя висить на волосинi. А моя мати вiдмовляеться менi допомогти!
– Послухай, Дашо…
Машу бентежила непродуктивна поведiнка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матiр адекватно.
– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?
– Завжди! – з готовнiстю засвiдчила Даша. – Вона нiколи менi нiчого не забороняла. Нiколи не сварила. Навiть коли я п’яна приходила. Навiть коли я хлопцiв приводила. Навiть коли я не приходила взагалi! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголiчкою, наркоманкою, шльондрою…
– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тiльки зараз зрозумiла, чим ти вiдрiзняешся вiд усiх нас – i вiд мене, i вiд Катi. Ти – вiльна. Я не про те, що тобi все дозволяли. Ти вiльна всерединi самоi себе.
– Знаеш, – Даша пiдвела на подругу злi очi, – а я тiльки зараз зрозумiла. Ти страшенно схожа на мою матiр!
