скачать книгу бесплатно
Вона вражала!
І це суцiльне враження, що породжувало зрозумiлий протест, бунт, партизанський рух i революцii, зазвичай завдавало вродливiй Катi одне лихо, як в особистому, так i в суспiльному життi.
– Невже, – презирливо спитала вона, – я схожа на жiнку, що хоче комусь сподобатися?!
Катя поправила дiловитий комiр-стiйку напiвчоловiчого, дорогого, престижного – зухвало некрасивого костюма. Провела по зализаному назад волоссю. Донедавна вона носила коротку стрижку. Але волосся й нiгтi Киевицi мали неконтрольовану властивiсть вiдростати за п'ять-шiсть годин. І з волоссям Катя перестала боротися (нiгтi стригла двiчi на день – вранцi й увечерi!)
– Ви схожi на чистокровну вiдьму, – раболiпно прошепотiла Василиса Премудра, опускаючи очi. – У XV столiттi вас спалили б за вашу красу на вогнищi. Й мали б рацiю. Краса украiнок вiдома в усьому свiтi… Але чим пояснити таке скупчення вродливих жiнок на однiй територii? Вiдповiдь проста: у нас не було iнквiзицii. Вiдьом спалювали на Заходi. В Росii та Украiнi ставлення до вiдьом завжди було толерантним. Іноземцi самi винищили свiй генофонд, тепер iздять за дружинами до нас. Але ви, ви, Катерино Михайлiвно…
Висока, довгоброва, дивовижна Катя протяжно зiтхнула.
– Послухайте, саме врода – не доказ, навiщо про неi говорити? – присiкла вона розпочату на ii честь оду. – І якщо ви прийшли сюди для того, щоб сказати, що я красива, наче вiдьма, ви даремно гаете час.
– Якщо половина киiвських вiдьом за вас Трьох, то лише тому, що ви така вродлива! – схвильовано заперечила iй Василиса Андрiiвна. – Вони бачили вас на Купалу. Вони вiрять у вас! У вас, Катерино Михайлiвно. Я прийшла до вас, щоб сказати: Киевицею будете ви. Тiльки ви. Одна ви. Я не могла сказати цього вчора, у присутностi Дар'i Андрiiвни й моеi студентки. Але вам слiд це знати. І бути готовою до проблем, якi неодмiнно виникнуть, коли Дар'я Андрiiвна й Ковальова дiзнаються…
– Що iм не бути Киевицями? Чому ви так упевненi в цьому? – спитала Катя.
Запевнення Васi iй не сподобалися – практично тими самими словами про ii обранiсть чорт Килини колись заманив Катю в пастку.
– Я вiрю в пророцтво Трьох, – сказала Вася. – Але саме воно, на жаль, i ввело нас усiх в оману. Вас Трое… Хоча мене вiдразу занепокоiло, що серед вас моя студентка. О, я надто добре ii знаю! Ковальова iнертна, пасивна, боягузлива, слабка. Вона б не змогла навiть стати гiдним iсториком. Щоб робити вiдкриття й доводити iх, потрiбнi смiливiсть, азарт, здатнiсть кинути виклик… І на тобi – Киевиця! Зiзнаюся, коли я була у Вежi, я пiдiбрала ii волосину. Й провела ритуал за допомогою кристала Атран. Вiн показав: у нiй нема анi краплi… анi краплi… Вона слiпа! Варто менi оголосити цей результат на Судi, нiхто бiльше не заiкнеться про Трьох. Якщо одна з вас слiпа, наче крiт, не може й мови бути анi про трiумвiрат, анi про пророцтво. Щодо Дар'i Андрiiвни…
Але Дар'я Андрiiвна Катерину Михайлiвну зовсiм не цiкавила.
Катя вiдчувала до Машi дивне почуття, близьке до любовi.
На вiдмiну вiд Дашi й бiльшоi частини людей у свiтi, Маша ii не дратувала (що, як ви зрозумiли, було досить нечасто). Катя поважала Машу (що бувало ще рiдше), поважала за знання, за логiку, за вмiння спiймати суть, охарактеризувати, сформулювати й досить органiчно сприймала навiть Машину скрупульознiсть, допитливiсть, яка змушувала ту виправляти й осаджувати Катю.
Катя й сама була скрупульозно допитливою, сама була логiчною й розумною. Катерина завжди пiдбирала характери людей, що ii оточували, як одяг, – щоб не морщило i не тягнуло, не дратувало й не муляло. І Маша, хоч би ким вона стала потiм (i навiть якби для Катi вона стала нiким), була ii iдеальним одягом – по сутi, вона й була Катею, тiльки навиворiт…
Але головне, поява Машi вивернула навиворiт i Катю.
І рiч була не в тiм, що Маша, едина в усьому свiтi, не вважала Катю сукою. А в тому, що десь дуже глибоко частина Дображанськоi сучою не була. Й до цiеi частини апелювала Маша, не помiчаючи решту… Вона нагадувала iй «iдiота». Улюбленого героя безнадiйно далекоi Катиноi юностi, якому люди здивовано прощали правду.
І хоча Дображанська любила «iдiота» тодi, коли, на ii переконання, й сама була «iдiоткою», не було нiчого протиприродного в тому, що Катя сказала:
– Ідiть геть! Та як ви насмiлилися?! Вести розслiдування за нашою спиною… Звикли мати ii за дурепу, студенточку, звикли дивитися на неi згори вниз i не можете змиритися тепер, що Маша стала вашою начальницею. Так ось, заткнiть своi комплекси далi, нiж бачите. Маша – моя!!! Лише спробуйте комусь сказати про ваш жалюгiдний кристал! Лише спробуйте бодай щось кавкнути на вашому Судi! Я вас… – Рука Дображанськоi стислася в кулак.
Васин торс перехилився в поясному поклонi:
– Перепрошую, Ясна Панi, винна! Ви – Киевиця. Я зроблю все, що ви скажете. Але ви мали знати…
– Ви маете рацiю, – пом'якшала Катерина. – Я повинна була знати. Добре, що ви сказали це саме менi. А з чого, власне, складаеться ваше пророцтво про Трьох?…
– Мамо… – Маша випустила Книгу з рук. Страх поповз по шлунку холодним, лоскотним струменем. – Боже! Ми дурепи! Й Вася теж… – Вона захлинулася вiдчаем, що накотився на неi.
– Наша Вася? Василиса Премудра? – вiдреагував ii одногрупник.
Маша безнадiйно оцiнила Терези. І рiзко скинула зi стола конспекти й шпори.
– Ти теж знаеш, хто я! – сказала вона.
Вiн кивнув.
Вiн i без того знав майже все. І вона розповiла йому решту.
– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозумiла: якщо Терези похилилися так сильно, на Мiсто чекае щось жахливе! Не на нас Трьох – на Киiв. А ми, егоiстки, подумали про себе… Мiсто може загинути!
– Тодi чому ти сидиш тут i зубриш бiлети? – резонно запитав Мирослав.
– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бiгти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачiпок.
– У вас безлiч фактiв.
– І що ми маемо в результатi? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам вiйну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Киева Лiру й тому в нас нема лiтератури. У мене нема вiдьмацького корiння. У Дашi теж – по мамi. Вона збиралася заiхати до батька. Катя обiцяла провiдати своiх родичiв.
– Стривай. – Мир пройшовся кiмнатою. Кицьок не було. У Вежi панувала тиша. – У вас е нерозкрита справа Анни Ахматовоi.
– Нi, – вiдмовилася Маша вiд розкриття справи тiеi, що повiсилася через Горенко – Голенко. – Даша мае рацiю. Неважливо, чи знайшла Ахматова Лiру. Важливо, що проблема величi мiсцевоi лiтератури – не та проблема, завдяки якiй нам продовжать владу на рiк. Отже, рятувати лiтературу безглуздо. Залишаеться рятувати самих себе.
– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, вiдьма, чаклунка? Якщо справа не в лiтературi?
– А в чому? Вона ж збрехала про Купала. Й про Чингiсхана. Вона все брехала. Вона народилася 23 червня!
– Саме 23 червня Купала вiдзначають веди. Ти не знала? – Мир теж був iсториком. – Купала – свято лiтнього сонцестояння. А до 7 липня день коротшае. Найдовший день на рiк – 23-го. Звiдси й рiзночитання.
– І що з того? – вперлася Ковальова. – Чи мало в Киевi вiдьом… Ахматова ж не наша бабуся.
– А якщо вона твоя бабуся? – висловив смiливу думку Красавицький.
– Ахматова – моя бабуся? – Маша аж розсмiялася вiд смiливостi його думок.
– А звiдки ти знаеш? – Вiн сiв до ii нiг. – Ну, не твоя, так Катина, Дашина! – (згадуючи iх, Мир поморщився). – Не рiдна – двоюрiдна бабця, троюрiдна! У неi були сестри або брати?
– Не пам'ятаю. – Ковальова пошукала торбу з журналом, який прихопила з квартири на вулицi Анни Ахматовоi.
Торба знайшлася.
– А потiм, вона ж не з Киева. Ахматова жила тут недовго. Вона з Пiтера.
– Драсте, приiхали! – реготнув Мирослав. – Вона з Одеси. Одеситка, з Великого Фонтана! У нас там дача, на 10-й станцii. А Ахматова народилася на 13-й. Там i барельеф ii висить. Моя мати туди трояндочки носить, удае iнтелектуалку.
– На 13-й? – розум зачепився за «чортову дюжину». – Якоi ще станцii?
– Великого Фонтана. «Фонтан черемухой покрылся… наш Костя, кажется, влюбился», – проспiвав Красавицький славнозвiсний хiт про Костю-моряка.
– Ну, то Одеса… – вiдхрестилася Киевиця. – А то Киiв. Журнал лежав у торбi по сусiдству з конспектом Килини. Маша всiлася на килим поруч з Миром i вiдкинула бiлу обкладинку «Ренесансу».
Мати Анни Андрiiвни, Інна Еразмiвна, була дочкою Еразма Івановича Стогова, який служив у канцелярii киiвського генерал-губернатора Д. Г. Бiбiкова й сприяв благоустрою мiста, —
подав iй новину журнал.
– Отакоi, – сказала вона.
– Так все ж таки частково з Киева! По мамi! – втiшився Красавицький. – Ой, Машо, Машо, а ще вiдмiнниця в iнститутi!
– Я просто поезiю не дуже люблю, – зiзналася та. – Я все пам'ятаю. Ахматова жила на вулицi Мерингiвськiй, 7, потiм на Тарасiвськiй, 23/25. Ще пам'ятаю, що «Киiв не справив нiякого впливу на ii творчiсть», – процитувала студентка надиктований педагогом конспект.
– А брати й сестри в неi е? – поквапив Красавицький.
– «…у Киевi, – поринула Маша в статтю, – Анна вперше побувала в п'ятирiчному вiцi. Всю зиму 1894–1895 року родина Горенко прожила в готелi «над Бессарабським ринком».
– Поряд iз Бессарабкою стояв готель «Нацiональ», – тлумачив запис ii одногрупник. – Там, де наразi кiнотеатр «Орбiта».
– «…за цi мiсяцi, проведенi в Киевi, в iхнiй родинi сталося кiлька подiй: тут народилася молодша сестра Ія».
– Тобто ii рiдна сестра – киянка! Прошу занести це до протоколу, на випадок, якщо вона твоя бабуся, – зрадiв Мирослав.
– «Ія була найвродливiшою в родинi».
– Вона точно твоя бабуся! – проскандував вiн.
– Нi, – сказала Маша, проминувши ще кiлька рядкiв. – Ія не могла бути моею бабусею. Вона померла 1922 року бездiтною, в Украiнi, вiд туберкульозу й голоду. А 1914-го Ахматова передбачила ii смерть у вiршi «Моiй сестрi». 1910 року вона передбачила смерть свого чоловiка Гумiльова. Вона присвятила йому вiршi «Прийшли i сказали: помер твiй брат».
– Ось бачиш?
– Що я повинен бачити?
Маша Ковальова бачила текст, надрукований на дешевому паперi.
Історiю, подаровану журналом поетесi, що повiсилася, який цiлком мiг бути засуджений як спiвучасник за статтею «доведення до самогубства».
До Царського саду з його пишними клумбами водила бонна дiтей родини Горенко.
У верхнiй частинi парку, як написала у своiх записках Анна Ахматова, з нею сталася iнша подiя, яку можна вважати доленосною: вона знайшла брошку у виглядi лiри, й бонна сказала iй: «Це значить, ти будеш поетом».
– От i все.
Мила iсторiя – цiлком гiдна для першого дзвiнкого рядка зiрковоi бiографii першоi поетеси Росii, прямого «нащадка» Чингiсхана.
Ось тiльки притягуе очi, наче магнiт.
Вiдвiвши погляд вiд рядка, Маша спiймала себе на дивному вiдчуттi, наче щойно розлюбила, – жалю й порожнечi.
Їй вiдчайдушно захотiлося туди – «до Царського саду з його пишними клумбами».
Нi, Веронiка мае рацiю – слова заворожують, – лiтература й вiдьомство помазанi одним миром.
– Привiт, кицю, – iнший Мир – Красавицький – зустрiвся поглядом з бiлою кицькою.
Беладонна, що повернулася з подорожi по карнизах, вивернула з-за балконних дверей. Слiдом за нею з'явилася й Пуфик. Зробивши кiлька крокiв, кицька повалилася мiшком на паркет, витягла лапи й умиротворено замружилася.
– Merde voyage,[6 - Merde (фр.) – погань, лайно; voyage (фр.) – подорож.] – прогаркавила вона.
– Гаразд, припустiмо, – невдоволено сказала Маша. – Припустiмо, всi поетеси – латентнi вiдьми. Письменники – латентнi чаклуни. Гадуницi й чароплети. Вони вiщують майбутне й зачаровують нас словами. Припустiмо, Ахматова народилася в Украiнi, а ii сестра – в Киевi. Припустiмо, як виняток, Ахматова не набрехала. Але якщо вона й справдi в Киевi знайшла Лiру, що нам це дае? Швидше за все Киiв просто подав iй знак, направив на шлях, як направляв свого часу й нас. Лiра-знак – логiчно. Лiра-талiсман – нiсенiтниця. Лiра – це не наша символiка.
– Ага, наша – це тризуб, – пiдколов Красавицький. Вiн вивудив з валiзи червону хустку, поколоту значками. З-помiж iнших емблем видатних киiвських подiй i дат була там
i стандартна лiра – крихiтна, блакитна, з кустарним надписом «Киiв. Фестиваль поезii-85».
– Колись, – сказав однокурсник, роздивляючись «поезiю», – я захоплювався символiкою. Не пам'ятаю, що значить Лiра. Проте пам'ятаю, що не тiльки поезiю…
– Семиструнна Лiра, – подала муркотливий голос Беладонна, – уособлюе числову гармонiю, що лежить в основi всесвiту. Чотириструнна уособлюе вогонь, повiтря, землю й воду. Чотири стихii, за допомогою яких вiдьми й чаклуни…
– Вiдьми! – скрикнув Мир. – Вiдьми!
Маша взяла значок з рук Красавицького (занадто вдоволеного своiм вигуком).
Поглянула на Беладонну. На Терези. Потiм на годинник.
До пiслязавтра залишалося 36 годин 15 хвилин!
– Може бути, – нещасно сказала вона. – А можливо, ми зараз перемелюемо дурницi, тодi як Мiсту загрожуе небезпека.
– Стоп, – прикрикнув на неi Мирослав. – Не смiй впадати у вiдчай. Ти вибита з колii. Ти чекаеш на дитину. Тебе вигнали з дому. Тебе лякають Судом. Тобi важко зосередитися. Але ти повинна забути про все це й пам'ятати про головне… Чому похилилися вашi Терези?
– Тому що Мiсто в небезпецi, – сказала Киевиця.
– Хто засвiтив вам на небi червоний вогонь?
– Наше Мiсто. Киiв.
– Воно в небезпецi, воно благае про допомогу. І воно ж подало вам знак, як йому допомогти. Ти можеш мати сумнiви щодо себе, мене, своiх подруг-курв. Але як ти можеш мати сумнiви щодо Нього? Мiсто само спрямовуе тебе…
Вiн говорив майже те саме, що сказала б Маша, коли б був ii напарником не Мир Красавицький, а Даша Чуб.
Вiн майже повторив Машину фразу: «Якби у цiй iсторii не було нiчого мiстичного, нас би туди не покликали!»
Але, почувши ii, Маша вiроломно перебiгла на Дашин бiк:
– А якщо ми дали маху? Якщо ми взагалi допомогли не тому, кому потрiбно? Тобто допомогли поетесi, а кому треба – не допомогли. Влетiли не в те вiкно. Вона ж вiшалася! У цьому дiйсно нема магii!
– Якщо магiю не помiтно оку, це не означае, що ii нема, – повчально мовила Беладонна.
– Слухай, а ти раптом не знаеш, – повернулася до неi Киевиця, – народитися на сонцестояння, на 13-й станцii – це хоч щось означае?
– На свiтi нема нiчого, що б зовсiм нiчого не означало, – дала гiдну Будди вiдповiдь бiла кицька. – Щодо Анни Андрiiвни Ахматовой самi по собi три букви «А», вишикуванi в ряд…
– А-а-а! – виригнула три букви Маша, злiтаючи з пiдлоги. – Де вiн? Де цей зошит?!
