скачать книгу бесплатно
За рогом № 52 пiдiймався вгору Бiбiковський – незвично низькорослий, голий, порожнiй.
Машин супутник зацьковано озирнувся. Десь iз хвилину дивився на неможливо незнайомий простiр, де здавна (у всякому разi, так здавалося йому) стояв величезний квадратний Бессарабський ринок.
Ринок був.
Але зовсiм не той. Маленькi, бруднуватi будочки, яточки-«рундуки», крамниця з вивiскою «Дешева торгiвля».
– Неймовiрно! – голосно прошепотiв Красавицький. – Бессарабська площа без Бессарабки!
– Вона й не Бессарабська, вона – Богдана Хмельницького, – сказала Маша.
– А та, що була в нас Богдана Хмельницького?
– Софiiвська, як i зараз.
Велике Мiсто явно не злюбило Богдана. Киiв штурхав його iм'я, наче м'яч. Легко забуло його заради звучного слiвця «Бессарабка», поряд iз якою, мiж шинками й бруднуватими крамничками, «батьки мiста» планували звести пам'ятник «великому сину».
Дев'ять рокiв Мiсто не могло нашкрябати грошей на цей монумент…
П'ять рокiв бронзовий Богдан разом iз коротконогим конем пролежав у дворi будинку Присутствених мiсць – Киiв не мiг знайти камiнь на його постамент…
До речi, Маша й сама не дуже любила Богдана – володарем ii душi був Срiбний вiк.
І цей вiк, що було почав зароджуватися, був перед нею.
– Гаразд, – iз жалем сказала вона. – Нiчого витрiшки купувати. Ми вже пропустили Анну й бонну. Лови Пiвня.
– Якого пiвня менi ловити? – не зрозумiв Мир.
– Вiзника, – пояснила Маша, – так iх називали в Киевi – Пiвнями.
– Вони що, усi були пiдорами?
– Не смiй ображати мiй Киiв! – спалахнула очима вона.
Мiй час. Мiй Кiевь, Kieff, Kiew, Kiev… Мое МІСТО!
Мир зрозумiв ii.
– Пробач, – сказав вiн тихо. – Куди iдемо? – дiловито.
– До Царського саду. Я прочитала закляття: побачити те, що нам належить дiзнатися. Анекдот.
– Там буде щось смiшне?
– Анекдот, – поспiхом повiдомила його Ковальова, – тiльки в наш час означае щось смiшне. А ранiше це слово означало цiкаву iсторiю. Отже, скорiш за все, ми побачимо, як Анна знайшла свою Лiру. Якщо вона, звiсно, ii знайшла. Нумо, лови! На санях ми домчимо швидше i перехопимо iх!
Стовпи й фасади будинкiв прикрашали святковi гiрлянди. За традицiею велетенська мiська ялинка стояла бiля будiвлi Думи на Хрещатицькiй у минулому, нинi Думськiй, у майбутньому – майданi Незалежностi.
Тiльки зараз ця ялинка була не новорiчною, а рiздвяною.
Ялинку ставили на Рiздво – 24-го, на Святвечiр, Надвечiр'я Христове.
І, кутаючись у килим, що пах кiнським потом i тютюном, iз саней Пiвня, Маша пристрасно вдивлялася в цей – новий – Хрещатик.
– Схоже на село, – прошепотiв Мир.
– Неправда. Навпаки.
Як на Машу, з останньоi iхньоi зустрiчi 1884 року Хрещатик пiдрiс, перетворившись з незграбного хлопчини на успiшного молодика, – вимахав у три поверхи, навчився манер: новi вiтрини, кав'ярнi, фотоателье, каналiзацiя та електрика.
Посеред проiжджоi частини вишикувалися в ряд чотирнадцять дугових лiхтарiв.
Мiсце, яке менш нiж сто рокiв тому було зовсiм пустельним, що його кияни називали «Козячим болотом» – глибока долина мiж Верхнiм Печерськом i Киiвським акрополем, який стояв на протилежнiй горi, – вже перетворювалося на «наш Невський проспект». На вулицю 150 крамниць, що вмiстилися на 1200 метрах, – чи не найменшiй у свiтi головнiй вулицi Мiста.
– А знаеш, – повернулася Маша до Мира, – у 1886 роцi якийсь полковник Фабрицiус запропонував розширити Хрещатик до Днiпра, знiсши гору Царського саду! Добре, що його не послухали.
Хрещатик, що пережив перший напад «будiвельноi лихоманки», впав у iншу – лихоманку торгову. Вся торгiвля з Подолу й Печерська переселилася сюди. Тут можна було купити все – вiд цвяхiв i шпильок до обручок вiд Маршака, технiчних новинок i концертних роялiв. Великi й маленькi, що купчилися й витiсняли одна одну, крамницi й крамнички окупували першi поверхи усiх будинкiв…
Включаючи перший поверх Киiвських дворянських зборiв, де мешкав сам предводитель дворянства й проводила дозвiлля мiсцева аристократiя.
Включаючи перший поверх будiвлi Мiськоi думи, яка примостилася поряд iз «дворянами» i через яку Хрещатицько-Думська площа перестала бути площею, зрiвнявшись з однойменною вулицею.
Включаючи перший поверх iще не знайомого Машi (знайомого лише за фото) збудованого 1886 року ренесансного палацу Киiвськоi бiржi, що розташувався поряд iз надто знайомим iй кафе Семаденi, де вона iла морозиво з Мiшею Врубелем, де вiн iй освiдчився, де вона не встигла сказати йому «так»…
«Не треба про це думати. Кiнець 94-го. Або самiсiнький початок 95 року. Грудень або сiчень».
Маша усмiхнулася.
У 1894 роцi за спиною пiдковоподiбноi Думи на площi гастролював цирк «чудово дресированих людських блiх». За версiею «Киевлянина», дамськi блохи танцювали в парi кадриль, а чоловiчi – майстерно фехтували.
А ще 1894 року в районi Хрещатицькоi площi збудували електростанцiю. А у триповерховому «Гранд-отелi», що присусiдився до Думи лiворуч, з дня на день запустять третiй у Киевi лiфт.
Й акурат у груднi 1894 року нащадки професора Меринга (чий маеток займав нинi цiлу гору вiд Хрещатика до верхiвки Печерська) звернулися до мiського управлiння з прожектом – органiзувати на iхнiй територii чотири новi вулицi. Ольгинську. Нову. Миколаiвську – на честь Миколи II. Та Мерингiвську – на честь свого батька.[8 - Миколаiвська вул. – зараз вул. Городецького, Мерингiвська вул. – зараз вул. Заньковецькоi.]
…ту саму Мерингiвську, де десятирiччя по тому в будинку № 7 житиме Анна Ахматова.
А 1895 року дiлянку бiля Дворянських зборiв орендували, щоб звести ще один триповерховий будинок, – цей будинок звели на останньому вiльному шматочку тогочасноi «абсолютноi пустелi».
Вiдтодi Хрещатик змiнювався тiльки за рахунок вiдторгнених ним дерев'яних будiвель.
– Ти уявляеш, – збуджено заговорила iсторичка, – за якихось десять рокiв вулиця знову змiниться. Вона буде зовсiм iншою – европейською! І ти знову ii не впiзнаеш. Ось цей будиночок, – повернулася вона, щоб показати залишений за iхнiми спинами кам'яний палац з колонами в класичному стилi, що стояв на мiсцi нинiшнього Головпоштамту, – це поштова контора! Його знесуть. А вiн сорок рокiв був единим кам'яним будинком Хрещатика! А там, – розвернулася вона до протилежного боку, – за три роки зведуть «Киiвський Париж» – Миколаiвську вулицю, цирк, театр Соловцова, будинок Гiнсбурга – найвищий у всiй Росii!
– І це можна буде побачити? – зачаровано спитав Красавицький.
Вiн дивився на будiвлю Думи, що вiддалялася вiд них, увiнчану чотирикутною вежею з круглим годинником, iз золотим Архангелом Михаiлом на тонкому шпилi.
Архангел злетить зi шпиля у 19-му роцi.
Дума буде зруйнована 1941. І ii лiвий сусiд – № 22, «Гранд-готель», згорить у 41-му. І правий сусiд – № 18, Дворянськi збори… І «Grand-Hotel National» – теж згорить. І бiржа, декорована рiдкiсним коростишiвським гранiтом, – зiйде у 41-му.
Усе згорить. Усе кане в Лету.
І вiд цього, i вiд того, що буде збудовано – европейського Хрещатика, – залишиться лише шiсть старих будинкiв.
– Я покажу тобi! – заприсягнулася Маша. Вона мотнула головою, намагаючись приструнити безладний ентузiазм – проводити екскурсii для одногрупника не входило до ii планiв.
«Але ж час все одно спинився!»
– Я покажу тобi Хрещатик Булгакова! Знав би ти, як я сама мрiю його побачити.
Булгаков…
У груднi 1894 або сiчнi 1895 року Булгаков iще нiчого не написав. Не навчився писати.
Йому три роки.
Але вiн уже народився… ВІН Є!
І в його будинку горить лампа iз зеленим абажуром i, як «завжди наприкiнцi грудня», пахне хвоею…
Маша швидко торкнулася грудей, де пiд шубкою на мотузцi висiв ключ вiд будинку № 13 на Андрiiвському узвозi.
Сани зi свистом проминули Царську площу.
Проiхали повз низенький особнячок з колонами (вже викуплений 1894 року вiдомим росiйським спiваком Слав'янським, уже призначений ним пiд знос)…
«Як шкода», – щиро поспiвчувала особнячку Маша.
…обiгнули забитий на зиму фонтан «Іван», альтанку з дерев'яно-рiзьбленим мереживом даху й пригальмували бiля прилеглоi до Царського саду «залiзноi» каплицi, встановленоi на пам'ять про дивовижний порятунок царя Олександра II, на честь якого Європейська площа й дiстала 1886 року титул – Царськоi.
Машин нехитрий план цiлком себе виправдав. Їм навiть довелося почекати, поки вже знайома bonne пiдвела двох пiших дiвчаток до непримiтного входу.
Колись Царський сад був величним i величезним та займав двi гори над Днiпром.
Перший сад був влаштований тут царем Петром Олексiйовичем, що намiрився завести в Киевi-градi плантацii виноградникiв, плодових та шовковичних дерев для виробництва шовку.
Пiзнiше дочка Петра, яка не наслiдувала господарськоi жилки батька, наказала розбити на мiсцi економiчного – сад у французькому стилi. На верхньому майданчику першим архiтектором iмперii Бартоломео Растреллi був збудований царський палац. За генерал-губернатора Милорадовича там влаштовували бали й редути. Грали оркестри, у палатах подавали шампанське, у небi сяяв феерверк, i нiчнi гуляння тривали до ранку.
Потiм палацову частину парку огородили вiд жителiв мiста. І палац, що пустував в очiкуваннi найяснiших осiб, i парк, що належав до нього, стали схожi на чарiвне царство сплячоi красунi.
Середина Царського зробилася окремим – комерцiйним садом Шато-де-Флер.
З iншого боку солодкий шматочок саду вiдкусив ще один платний – Купецький – сад (за вхiд до нього питали аж 50 копiйок!)
А залишену в розпорядженнi киян занедбану безкоштовну дiлянку називали Царським садом лише за звичкою. Його нетрi були подiбними до лiсу, а терасу над Днiпром жителi мiста вважали проклятим мiсцем. Про неi ходили страшнi легенди.
«До Царського саду з його пишними клумбами…» – затремтiв рядок.
«Про що думав автор статтi?» – хмикнула Маша.
Узимку 1894–1895, яку родина Горенко провела в Киевi, тут, звiсно ж, не було нiяких клумб.
Не було iх i влiтку…
І саме 1894 року геолог Тутковський описував глибину безкоштовного саду словами, якими живопишуть звичайно Лисi Гори:
«Тераса ця мае дуже дикий i непривiтний вигляд; вона вся вкрита безформними буграми, мiж якими знайшли притулок багнистi болiтця, що нiколи не висихають…»
Причому похмурiсть сих садових легенд виявилася бiльш живучою, нiж царська й подальша радянська влада – як би не називали сад – Царським, Пролетарським, Першотравневим чи Марийським, – вiд вiку й до сьогоднi терасу iз «Зеленим театром» кияни вважають шостою, неофiцiйною Лисою Горою.
Але Мiша Булгаков любив цей сад!
І описував його iнакше.
І нинi, з нагоди Святок, у нижнiй, обжитiй, частинi Царського саду народу було багато. І там, i тут походжали торговцi з копiйчаними харчами, тiтки з гарячими пирiжками, збитенники з напоями «щоб зiгрiтися».
Жвава, святкова – публiка, яка тут гуляла, здавалася списаною з рiздвяноi листiвки.
Маша накинула оком на вродливу даму – дама була така гарна, що здавалася ляльковою! Бiла шубка, бiла муфточка, прикрашена «торочкою» з помпончикiв. До ii хутряноi, вигнутоi пiвмiсяцем, шапочки було приколото букет штучних конвалiй.
«Досить витрiщатися. Ти прийшла заради Анни!» – осмикнула Киевиця Машу-iсторика.
Двiйко дiвчаток, що вже доволi замерзли, плелися зимовою дорiжкою.
Старша й молодша.
«Хто з них Анна Ахматова?»
Маша й Мир iшли слiдом, – кавалер галантно нiс пальцi супутницi на лiктi своеi руки.
Попереду плили два однакових капори – вони не бачили облич. Маша мимоволi завважила чудову поставу старшоi – у своi п'ять-шiсть рокiв панночка чесно тримала спину.
«У Киевi Анна вперше побувала в п'ятирiчному…»
«Старша – Анна!»
– Ой, – скрикнула старша. – Брошка.
Присiвши навпочiпки, вона поколупалася в снiгу. Випросталася, роздивляючись знахiдку.
На гiлку чорного дерева сiв чорний ворон.
– Це Лiра, – пояснила вихованцi бонна, стоячи коло панночки. – Можливо, Анно, ви станете поетом.
– Поетом?
Маша занепокоiлася – на точнiсiнько такого ворона перекидався, за необхiдностi, Киiвський Демон, що був обертихою жiночоi статi!
