скачать книгу бесплатно
Мир замовк, терпляче перечiкуючи, поки Маша прочитае статтю.
…Мабуть, у саду виступав мандрiвний цирк або звiринець, тому що з Анею та ii сестричкою Рiкою (Іриною) сталася дивна пригода. Вони потрапили до загородки з ведмедем.
У вухах пролунало протяжне вороняче каркання. Жiночий крик: «Зробiть же що-небудь!»
– Усе за найвищим розрядом! – перекрив його догiдливий тенор. – Найкращi страви а 1а carte! Будь ласка, ваша ясновельможносте, фiлейчики з дроздiв. Диво якi смачнi!
Карамельний лакей дивився на Мира з таким обожнюванням, наче був безнадiйно закоханий у нього останнi двадцять п'ять рокiв.
«Жах оточуючих. Ми дали слово боннi приховати подiю вiд мами», – так згадувала про це Анна Андрiiвна.
«Цiкаво. Отже…»
– Перепели по-генуезьки, прошу-с! І, спецiально для чарiвноi дами, яйця-кокотт з шампiньйонним пюре. Воiстину чудовi!
Дама зробила спробу вдячно вклонитися i примiтила нараз iще одну даму, за столиком вiддалiк. Дамочка дивилася на Машу з прожерливою заздрiстю. Хоча навряд чи прожерливiсть стосувалася шампiньйонiв, швидше – невимовно вродливого Мира.
«Чому вiн закоханий у мене?»
– Горiлка «Шустовська», «Смирновська», «Московська особлива», коньяк «Вiдбiрний».
– Змилуйтеся, я з дамою, – пробасив Мирослав.
– Є вина. Закордоннi: бордоськi, iталiйськi…
Якось Л. К. Чуковська зауважила: «Киiв – ось веселе, ясне мiсто, й старовина його не страшна».
«Так, це вiрно. Але я не любила дореволюцiйного Киева. Мiсто вульгарних жiнок», – зiзналася Анна Ахматова…
І цим зiзнанням вмить налаштувала Машу проти себе.
Ковальова пiдвела обурений погляд на лакея (що вiдразу ретирувався).
«Не любити Киiв! Хай зараз… Але дореволюцiйний!»
Звинуватила поглядом яйця-кокотт (що лежали на спецiальнiй пiдставцi, з виiмками у формi яець i ручкою у формi голоногоi богинi).
«Вона б iще сказала, Киiв – не Пiтер! Та хто вона така?!»
Вiдвернулася до вiкна й таки знайшла там пiдтримку, в особi Інституту шляхетних дiвчат, що вивищувався на горi.
У меню якого яйця iменувалися «курячий фрукт», щоб приховати вiд шляхетних вихованок неблаговидне походження цього предмета. І в шляхетних стiнах якого дiвиця Анна Горенко нiколи не навчалася, що дало студентцi змогу звинуватити ii в поганому вихованнi.
«Теж менi аристократка! Дочка iнженера. Курсисточка».
– Розтягайчики з трюфелями-с! Дуже непоганi.
Але на «розтягайчиках з трюфелями» Ахматовiй пробачили:
«Киiвський Врубель. Богородиця з шаленими очима в Кирилiвськiй церквi. Днi, сповненi такою гармонiею, яка, минувши, так до мене i не повернулася» – останнiй з «киiвських» записiв Анни Ахматовоi.
Маша не розумiючи струснула головою.
«Не любила Киiв» не в'язалося зi «сповненими гармонiею днями».
Любов до Мiшиних картин – з поганим вихованням.
И в Киевском храме Премудрости Бога,
Припав к Солее, я тебе поклялась…
Киевиця вiдклала журнал.
Поки вона переживала своi суперечливi стосунки з майбутньою Першою поетесою Росii, Мир встиг остаточно аклiматизуватися в Минулому, перекуштував п'ять закордонних вин – «Вiно Санто», «Лакримо Крiстi», «Болгатур», «Мальвазiя», «Кахетинське» – i вибрав останне.
– Чи не бажаете скуштувати, мадемуазель Ковальова? – зустрiв вiн ii погляд. – Пiсля трудiв праведних.
Трудiвниця ковтнула слину.
Стiл окупувала неймовiрна кiлькiсть наiдкiв, назви яких Маша, вигодувана картоплею й кашею, обожнювала лише за творами класикiв.
Прямо перед нею стояла стерлядь у срiблястiй каструльцi, перекладена трюфелями.
Киевиця нерiшуче доторкнулася до срiбноi виделки.
– Та iж, Машо, iж, куди поспiшати – час все одно спинився! – розвiяв ii сумнiви Мир. – iж i розповiдай, що надумати зволила.
– Про Лiру бiльше анi слова… – (Наступнi п'ятнадцять хвилин Маша мовчала, наслiдуючи правило: я нiмий, поки я iм.) – Але ти мав рацiю. – (Розтягайчики були невимовно смачними!) – Окрiм дiдуся Еразма Івановича, що служив у канцелярii генерал-губернатора Бiбiкова, в Ахматовоi купа зав'язок на Киевi. Тут iй освiдчився Микола Гумiльов. Тут, у Киевi, вона з ним обвiнчалася в церквi Миколи Марлiкiйського. У Киевi мешкала ii рiдна тiтка та велика кiлькiсть кузин. До Киева, пiсля розлучення з чоловiком – батьком Анни, переiхала жити ii мати. І жила тут досить тривалий час, з тiею самою дочкою Іею, яка народилася в Киевi взимку 1894… точнiше, оцiеi зими, – кивнула вона на вiкно.
На забитий зимовий фонтан «Іван» опустився чорний ворон.
– А ще оцiеi зими, – Ковальова з тривогою дивилася на зиму, помiчену чорною крапкою, – у Киевi улюблений брат Анни захворiв на дифтерит. Тодi це була небезпечна хвороба, вiн дивом уник смертi. А коли вирiс, одружився з однiею з киiвських кузин.
– І який з цього висновок? – спитав Мирослав.
– Ще не знаю. Поки що нам достовiрно вiдомо одне: Ахматова справдi знайшла в Царському саду брошку – це не байка. І щойно вона ii знайшла, вона та ii сестра Рiка мало не потрапили до ведмежих лап.
– Їi сестра мало не потрапила до ведмежих лап. – Мир вiдсунув тарiлку. – Я був там, – нагадав вiн. – Я бачив його очi. Вони були дуже… цiлеспрямованими. Ведмедю я був не потрiбний. Йому потрiбна була тiльки вона, ця мала. Вона, а не Анна.
– Тобто ти хочеш сказати, справа в Рiцi? Але що в нiй особливого? – Ковальова розгорнула журнал, але не знайшла там нiчого подiбного до пояснення. – Рiка – не киянка. Не знайшла Лiру. Не торкалася до неi… Щоправда, дуже хотiла доторкнутися, волала: «Дай, дай!» Може, вона так намагалася забрати брошку в сестри, тому що Лiра призначалася iй? Рiка мала стати поетесою?
– Нi, – трохи похмуро заперечив Мирослав, – гадаю я, Рiцi призначався лише ведмiдь. Вiн дивився на неi такими очима… – Мировi очi заволокло темрявою. – Такими очима дивляться, коли мають намiр убити. Нi. Коли мусиш убити, – виправив себе вiн.
– Для кого мусиш?
– Для того, хто тобi наказав. Як наказувала менi Килина, коли iй потрiбна була кров. Жертва!
– Кров жертви, – вiдтворила Ковальова. – Килина. «AAA не розiлле, БД не пiде…» Анна знайшла Лiру, а Рiку мало не розiрвав ведмiдь. Тiеi ж зими брат Андрiй ледве не помер. А якась людина таки потрапила пiд трамвай.
Перед ii внутрiшнiм поглядом вимальовувався певний логiчний ланцюжок. Перед поглядом не внутрiшнiм – вiкно i чорний ворон за ним.
– Гаразд, – обiрвала себе Маша, – пiдiйдiмо з iншого боку. Якщо Лiра й справдi щось означала, чому, отримавши ii в п'ять рокiв, Анна не стала вундеркiндом? І почала писати справжнi вiршi, тiльки коли виросла, у дев'ятнадцять-двадцять рокiв, як усi нормальнi люди?
– А до цього? – прояснив Мир.
– Писала наiвнi рядки, як усi нормальнi дiти та дiвчата. Прочитавши ii першi вiршi, Микола Гумiльов сказав: «А може, ти краще танцюватимеш? Ти гнучка».
– Тобто вiршi були такi собi?
– І де подiлася Лiра? Чому про неi немае жодних згадок?
– А чому б тобi не запитати про це в неi самоi?
– У кого?
– У Анни Андрiiвни.
– Як?
– Просто пiдiйти й запитати.
– Ну, це не так просто… – Маша знову пiрнула у статтю. – До Киева Анна повернулася в сiмнадцять рокiв, у серпнi 1906-го. На той час батьки ii фактично розлучилися, батько витратив капiтали дружини й залишився в Петербурзi. Мати переiхала жити до киiвськоi сестри. Анна вступила до старшого класу Фундуклеiвськоi гiмназii. Грошей не було, жили вони дуже бiдно. В Киевi Анна була близькою тiльки зi своею кузиною Марiею Змунчиллою, з якою потiм побрався ii брат. А так була сама по собi, вiдособленою, гордовитою й вiдлюдькуватою. Як я до неi пiдiйду?
– Так, – погодився Мир, – до гiмназii тобi вже вступати запiзно.
– Та й iспиту я жодного не складу, навiть з росiйськоi мови та словесностi – я не вмiю писати з буквами ять. Я вже не кажу про нiмецьку, французьку, логiку, латинь, Слово Боже…
Мир мовчки взяв журнал з ii рук i став розглядати статтю.
– Бачу чудовий спосiб, – ткнув вiн пальцем.
– Який? – Машу заiнтригували слова Мира.
– Скажу, якщо поцiлуеш мене. Ну, Машо… Ну хоча б у щоку!
Маша машинально торкнулася долонею своеi щоки, i, мабуть, не вiдчувши в цьому дотику нiчого жахливого, неохоче погодилася:
– Гаразд. Кажи.
– Зачитую! «Я не любила дореволюцiйний Киiв. Мiсто вульгарних жiнок, – зiзналася Анна Ахматова. – Адже там було чимало багатiiв i цукрозаводчикiв. Вони тисячi кидали на останнi моди, вони та iхнi дружини… Моя семипудова кузина, очiкуючи на примiрку у вiдомого кравця Швейцера, цiлувала образок Миколая Угодника: „Зроби так, щоб добре сидiло"».
– Ну то й що? – спитала Маша, подумки вiдмовляючи Миру в поцiлунковi (навiть у нестрашну щоку!).
– Усе, що нам потрiбно! Швейцер – вiдомий кравець. Ми легко з'ясуемо адресу будинку, де було ателье. Якщо я тебе правильно зрозумiв, закляття само виведе нас на день i час, про який нам треба дiзнатися. А модистки, перукарi, косметички – мiсця, де жiнки найлегше сходяться мiж собою. Моя мати завжди знайомилася з кимось у манiкюршi. Головне – вiдшукати у вашiй шафi потрiбний ключ!
– Непогано, – з острахом погодилася Маша, трохи спантеличена пропозицiею Мира.
– А ти прочитала, – любовно проворкотiв Мирослав, – що Микола Гумiльов освiдчився Ахматовiй тут, у ресторанi «Європейського» готелю? Можливо, за цим столом!
«Просто пiдiйти i запитати…»
Просто сказати «пiдiйти i запитати»!
Це Даша могла запросто пiдiйти до першого-лiпшого, хто потрапив пiд руку, й заговорити з ним так, наче вiн – ii рiдна й улюблена тiтка.
Мир мiг – Мир, з його паралiзуючою вродою, мiг звабити будь-яку представницю протилежноi статi iще до того, як пiдiйде до неi i розтулить рота.
Але Мир, що не вiдмовлявся вiд знайомства з гiмназисткою Горенко, детально пояснив проблематичнiсть такого прожекту.
– Я зроблю, як ти накажеш. Але зрозумiй, початок XX – не початок XXI. Тут я можу познайомитися з будь-якою, сподобатися iй та протеревенити з нею годину… І це нормально – тут. А там моя спроба заговорити з незнайомою порядною дамою – вже зневага. А ii вiдповiдь – перший крок на панель! Там вихована сiмнадцятирiчна панночка, що прийшла з кузиною до модистки, й трьох слiв не скаже iз стороннiм чоловiком. Тим паче, якщо вiн iй сподобаеться – знiяковiе, зашарiеться i замовкне. А з моею пикою – просто втече. Вирiшить, що я лермонтовський Демон-спокусник, який з'явився перед нею, вигулькнувши чи то з пекла, чи то з кабака з поганою репутацiею.
Мир був переконливим.
Але в Машi були своi аргументи:
– Я боюся! Я можу пiти, пiдiйти, познайомитися. Але я вiд страху й двох слiв не складу докупи. Ти мене знаеш. Я не вмiю розмовляти з незнайомими, я i зi знайомими не завжди…
Бесiда вiдбувалася дорогою додому.
Позаяк там, де час мав значення, вiн все одно стояв, наче пеньок, а там, де вiн минав, його було немiряно, назад Маша й Мир пройшли пiшки Хрещатиком.
Постояли бiля мiськоi ялинки.
Зачекали, поки годинник на вежi Думи проб'е третю годину.
Якусь хвилину зацiкавлено вивчали вiтрину «ковбасних справ майстра», що влаштував рiздвяну виставку ковбас рiзноманiтних сортiв, i дружно хихотiли, побачивши там свинячу голову у вiнку з рожевих троянд i прикрашений фiалкою окiст.
Потiм, зiгнувшись, не менш як чверть години з виглядом справдешнiх знавцiв роздивлялися табличку на цоколi будинку:
10 червня 1865 року
– покликану нагадувати мешканцям мiста, до якоi позначки дiйшла вода цього дня. Майже до початку XX столiття повенi в долинi Хрещатик траплялися майже постiйно, i страшна труба водовiдводу заковтувала невинних пiшоходiв, затягнутих водовертю…
– Слухай, а ходiмо в кiно?
Маша округлила очi – так сучасно це прозвучало.
– Мире, – засмiялася вона, – як ти складав iспити до того, як забрав моi шпори? Яке кiно? Його ще нема! Перший у свiтi кiносеанс братiв Люм'ер вiдбудеться в Парижi в груднi 1895 року!
– А зараз який?…
– Наразi сiчень 1895 або грудень 1894.
– А ось i нi, – уперся одногрупник. – Кiно вже е. Перший кiноапарат винайшов одесит! Механiк Тимченко. А його перший фiльм показали 1894, тобто вже. Але в нашiй державi винахiд тупо послали. А там, у Парижi, патент на кiно вiддали Люм'ерам.
– Серйозно? – здивувалася Маша. – Я й не знала.
Мира було реабiлiтовано!
– Проте, – примирливо посмiхнулася вона, – в кiно ми все одно не потрапимо. Ми не в Одесi. Поки в нашому розпорядженнi тiльки сомнамбули, що вiщують увi снi, та жiнка з бородою – недорого, вхiд 5 копiйок… О Боже, дивись! – помiтила Маша на протилежному боцi iнший магазин, з вивiскою:
