скачать книгу бесплатно
Вона дивилася на свою долоню, вiдчуваючи, як тiло обсипае колючими мурахами.
Вирiзаний на костi жiночий профiль був iй добре знайомий.
Роздiл шостий, якому згадуеться невiдомий вусань
…i пiд штахетину Патрiаршоi алеi викинуло на укiс брукiвки круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, вiн заскакав брукiвкою Бронноi.
Це була вiдрiзана голова Берлiоза.
Михайло Булгаков. «Майстер i Маргарита»
– Машо, вiн буквально кинувся пiд цей трамвай. Трамвай був невинний, – казав Мир.
Вiн давно вiдпустив ii плечi. Але Маша так i стояла, уткнувшись носом у його комiр.
– Якийсь дивний у нас день, так? Суцiльнi трагедii. Не так, то так… – Мир нiби вибачався перед нею.
– Може, це якраз i було те, що менi належить знати? – сказала Маша безбарвно.
Їй було дивно й порожньо.
«Те» чи не «те» – вона не бачила цього.
Не бачила смертi, тому не могла повiрити в неi. У сухому викладi Мира нещасний випадок, позбавлений якихось живописних деталей, не вiдрiзнявся вiд абстрактно-безкровноi книжковоi iсторii.
«Якась людина буквально кинулася пiд трамвай», – от i все, що вiн сказав iй.
І Маша дуже намагалася пожалiти «людину», але не могла.
Або, можливо, боялася, що, пожалiвши ii, зруйнуе iдеалiстичну красу свого XIX столiття?
Тому й не оберталася – боялася.
– Машо, ми тут уже двадцять хвилин стоiмо, – сказав Мир. – Ти зовсiм змерзла. Цiкаво, тут десь можна випити кави?
– Та хоч там, – не дивлячись, показала йому Ковальова у бiк «Європейського» готелю.
Триповерховий готель, роботи архiтектора Береттi-батька, розташований на мiсцi музею В. Ленiна, однозначно пасував площi бiльше, нiж музей.
– Там е ресторан.
– Так давай, у нас же купа грошей! – розохотився Мир.
На пачку сотенних «катеринок», прихоплених iз собою зi щедроi схованки, можна було не тiльки випити й закусити, але й з шиком прожити в «Європейському» рiк-другий.
– Вiрно, – закивала Маша, – не додому ж iти.
Пiд домом вона мала на увазi столiття XXI й одразу збадьорилася, вiдшукавши логiчне обгрунтування бажанiй вiдстрочцi: незважаючи на трамвайний епiзод, додому не хотiлося вiдчайдушно.
– Менi треба подумати, – переконала вона себе, – скласти все воедино. А думати на морозi…
– Правильно мислиш. Ходiмо.
Вони попрямували Царською площею.
Винний трамвай досi ще стояв у гирлi узвозу, що пов'язував Хрещатик з Подолом. Опустiлий вагончик оточував натовп роззяв.
Те, що вiн оточував, Маша не могла роздивитися, але по душi неприемно шкрябонула котяча лапа.
– А може, не варто? – зам'ялася вона бiля дверей. – Негарно якось.
– Ну, Машо! – ображено проскiмлив Красавицький.
– Гаразд, – зiтхнула вона. – Тiльки пам'ятай, замовлення робитиму я. Ти не повинен говорити анi слова. Інакше всi вiдразу зрозумiють, що ти не звiдси.
– У зоопарку нiхто нiчого не зрозумiв!
– Ти там i не говорив, ти геройствував. Досить тобi було сказати «зоопарк»…
– Все одно, – переконано сказав Мирослав, – замовлення повинен робити чоловiк. І думаю, що офiцiант мене чудово зрозумiе. Навiть якщо я йому скажу: «Хлопче, давай, зроби менi круто!»
– Вiн запитае, що тобi зробити «круто». Яйце круто чи…
– Не запитае! Б'емося на поцiлунок?
– Нi. – Маша цнотливо набундючилася. Проте настрiй у неi несподiвано покращився.
Вони безперешкодно пройшли холом i ввiйшли до залу ресторану, що пишався своiми дорогими гардинами й вишуканими меблями, порцеляновим посудом i столовим срiблом, переповненого людьми з нагоди низки зимових свят.
«Постiйними вiдвiдувачами «Європейського» була мiсцева й заiжджа знать» – Маша вклякла на мiсцi.
Мир звично махнув рукою офiцiантовi й, хвацько пiдморгнувши своiй дамi, яка миттю змертвiла вiд очiкування неминучого конфузу, вимовив:
– Так, хлопче, давай, зроби менi круто? Зрозумiв? – i зневажливо сунув тому сотенну.
– Цiеi ж хвилини, ваша ясновельможносте! – iстерично вискнув лакей, хоча нiчого ясновельможно-княжого в Мирi не спостерiгалося.
До речi, за сотеннi чайовi Мир мiг претендувати i на «вашу високiсть».
– Будь ласка, не турбуйтеся! Все буде якнайкраще. Влаштуемо вас найчудовiшим чином. Пройдiть за цей столик, якщо вашiй милостi буде завгодно. Просимо. Дуже просимо! Найчудовiший за красою бельведер.
Стiл стояв трохи на вiддалi вiд iнших i явно вважався найкращим. Певне, мову грошей люди розумiли за всiх часiв, незалежно вiд ступеня недорiкуватостi тих, хто iх витрачав.
– Та за «катеринку» вiн би зрозумiв тебе на мовi тумбо-юмбо, – весело обурилася Маша, умостившись за стiл з бельведером. – У «Європейському» обiд з п'яти страв за таблоiдом «без зайвого» коштував… Тобто зараз коштуе карбованець. Один карбованець! А ти йому дав сто на чай! Збожеволiти можна!
– Вiрно, – погодився Мир Красавицький, – сто карбованцiв у 1894 роцi, як сто доларiв у 1994, означають: усе мае бути на найвищому рiвнi.
– Ти мене обдурив!
– Аж нiяк. Я довiв тобi, що мiг би чудово тут жити.
– Тебе все одно вважали б диваком.
– А я б iм сказав, що я з Америки!
– Тодi так, – посмiхнулася Маша й неочiкувано спiймала себе на дивному.
В ii душi знову панували мир i спокiй, – i винний у цьому був Мир.
Поруч iз ним вона вiдчувала себе захищеною. Вiн огортав ii турботою. Заражав оптимiзмом до розгадки, – розумiв ii, вибиту з колii, краще, нiж вона сама.
Вiн змушуе ii посмiхатися!
– До речi, що таке бельведер? Звучить непристойно, щось середне мiж бiде й бюстгальтером, – видав ii кавалер.
– Чудовий вид. – Маша кивнула пiдборiддям у бiк вiкна, бiля якого розташував iх офiцiант. – Хоча, взагалi, так називаеться мiсце на пiдвищеннi, з якого вiдкриваеться вид…
– А ти нiколи не замислювалася над тим, щоб залишитися тут жити? – спитав вiн, несподiвано дивним чином озвучивши ii потаемнi думки.
Маша опустила погляд у завiконня – у захоплюючий за красою belvedere на заснiжену Царську площу, недiючий зимовий фонтан «Іван», бiлу гору Царського саду, винний або нi в чому не винний трамвай. Але трамвай не псував казку.
«Людина загинула…
Менi належить це знати?»
«Святки. Рiздво. Новий рiк. Потiм Богоявления».
– Весь час, – пристрасно зiзналася вона Красавицькому. – Я думаю про це весь час, що я тут.
– Не хочеться назад, так?
– Так.
– І менi теж не хочеться, – сказав Мир. – Менi подобаеться тут. Лише година, а я вже став героем.
– І я… Тобто я тут зовсiм не така, як там. Наче тут така, як треба.
– Ну так що, залишаемося?
– Ти серйозно? – прозондувала вона Мира очима.
– А чому нi? – смикнув плечем той. – Сама подумай, хто я такий там? Убивця. Сатанiст. Хто там ти? Пiслязавтра ти можеш перестати бути Киевицею. Чи, ще гiрше, загинеш пiд час поединку…
«Або ж гiрше за все – виживу й повернуся додому, до мами.
…а мiсяцiв за чотири все одно доведеться зiзнатися, що я чекаю на дитину.
Як вона кричатиме… як вона кричатиме!
А я навiть не зможу нiчого пояснити. Адже сказати, що його батько – Михайло Олександрович Врубель, все одно, що… що…»
– А тут нас нiхто не знае, – продовжував зваблювати Мирослав, – ми можемо зiйти за сiмейну пару. Зiйти, а не побратися, – попередив вiн вiдмову. – Примiром, на полицi у вашiй Вежi лежить пачок триста грошей, не менше. У пачцi двадцять купюр – сотенними та п'ятисотенними. За найнаймiнiмальнiшими пiдрахунками, це… – Вiн поворушив губами, рахуючи. – Понад пiвмiльйона. З такими грiшми в ХIХ столiттi можна так розвернутися!
– Вони не тiльки моi, – злякалася спокуси Маша, – вони Катинi й Дашинi.
– Машо, – весело кинув вiн докiр нiкчемнiй Машинiй вiдмазцi, – на хрiна iм папiрцi? У наш час це навiть не раритет, а так – симпатичне смiття.
Вiн мав рацiю!
І спокуса, що вже якось нею оволодiла, знову пiдкотила до горла.
Залишитися тут… забувши про Суд мiж Небом i Землею, який вони напевно програють, забувши без вiдповiдi: «Що робити? Куди йти? Як пояснити матерi?» Залишитися тут, де вона не буде вагiтною двадцятидворiчною студенткою, на яку, пам'ятаючи дивний уклiн Василиси й Маркiвни, в iнститутi завжди косо поглядатимуть, з пильним нерозумiнням, з лихим перешiптуванням. Не буде зацькованою власною матiр'ю матiр'ю-одиначкою, нездатною навiть розбiрливо озвучити iм'я батька.
Але тут, тут, тут – у 1894-у або -5 роцi – батько ii дитини iще живий!
І ще не одружений! Ще за два роки вiн не одружиться!
Усвiдомлення цього накотилося на Машу полум'ям.
Вона занiмiла, намагаючись припинити тремтiння в руках, подолати непереборнiсть бажання, що поглинуло ii, з криком пiдхопитися з-за стола, забрати в Мира всi грошi й бiгти-бiгти-бiгти, iхати туди, де вiн – живий!
Звiсно, зараз, у 1894-у або -5 роцi, вона навряд чи зможе пояснити Мiшi Врубелю, як iй удалося завагiтнiти вiд нього – у 1884-у. Але вiн пригадае ii! Вiн пам'ятав ii все життя. Вiн кохав ii! Вiн, по-дитячому щирий, добрий, безкiнечно схильний до самопожертви, вiзьме ii i з «чужою» дитиною! Вiн обвiнчаеться з нею…
Тому що тут…
«Як я не подумала ранiше? Тут…»
Тут, у 1894-у або -5, вона – не Киевиця! А отже, може увiйти до свого найулюбленiшого, Найпрекраснiшого у свiтi Володимирського собору, забувши про свою «нехорошiсть», неприкаянiсть, проклятiсть…
Забувши про тата? Про Мира? Порушивши обiцянку, яку дала йому? Адже вона не-Киевиця, не зможе його розворожити, а вийшовши замiж за Мiшу, не зможе бути з ним.
Забувши про Мiсто? Киiв, якому загрожуе небезпека?
Нi.
Нi…
«Може, потiм?»
– Стоп! – вiдiгнала вона спокусу з полегшенням. – Як жити? Ми ж в'iдемо в революцiю. А це все, кiнець. Киiв горiв десять днiв, людей убивали тiльки за те, що в них пенсне на носi. А потiм Перша свiтова вiйна, Друга свiтова, голодомор 33-го року…
– Так, – сказав Мир. – Я й забув. Але ми можемо виiхати до Парижа.
– Нi.
До Парижа Маша не хотiла i тому вийняла з ридикюля журнал «Ренесанс», зрадiвши, що його паперова, стилiзована пiд ретро обкладинка iдеально вiдповiдае мiсцю й часу.
Отже: «До Царського саду з його пишними клумбами…»
