скачать книгу бесплатно
Але й без Демона «точнiсiнько таких» ворон у Киевi водилося вдосталь.
– Поети пишуть вiршi, – сказала бонна.
– А-а-а. – Дiвчинка дивилася на свою, невидиму для Машi, долоню. – Гарна.
Ворон каркнув.
– Покажи, покажи, – пiдбiгла молодша сестра. – Дай менi! Дай! Дай!
Анна швидко стисла руку в кулак. І скрикнула. Брошка вколола ii.
– Дай менi! – Мала намагалася розiмкнути кулак старшоi сестри.
– Поводься пристойно, Рiко, – приструнила ii бонна.
– Нi, – розковерзувалася молодша. – Нехай вiддасть менi! Дай! Дай! Дай!
– Анно, вiддайте менi Лiру, – дiйшла соломонового рiшення наставниця. – Так буде краще.
– Нi! – Сiрий капор рiзко хитнув головою. – Вона – моя!
– Вiддайте! – вже суворiше мовила наставниця.
– Нi.
– Я вам наказую!
– Нi!
Анна побiгла.
– Дай! – Рiка помчала за нею.
– Повернiться негайно!
Анна звернула з дорiжки.
Молодша сестра наслiдувала приклад старшоi.
Старша оступилася, впала на снiг… І щезла з виду.
– Анно! Рiко, нi!!! – Бонна бiгла до урвища.
Маша вчепилася в руку напарника.
Але вiдразу ж вiдштовхнула ii, пiдiбрала довгу спiдницю – ii ботики поспiшали, утопаючи в снiгу.
– Я з тобою, – присiвши, пересуваючись смiшними маленькими кроками, мала силкувалася спуститися з гори.
Не втрималася…
– О! Нi! – Бонна не встигла ii пiдхопити.
– Нi! – вигукнула Маша.
Рiка котилася до урвища.
Анна була вже аж унизу, i там, де вона була, до небезпечного, майже прямовисного схилу примикала загородка з ведмедем.
– Звiринець! – Бонна притисла руки до грудей.
– Зоопарк. Мире, там зоопарк! – закричала Маша, забувши про всi притаманнi XIX столiттю слова.
Забувши про те, що в XXI столiттi в шафi круглоi Вежi стоiть книга «Анна Ахматова. Вибране» – прямий доказ, що Анечка Горенко аж нiяк не помре п'ятирiчною, врятуеться, пiдросте й таки стане поетом!
Рiка з криком злетiла з гори.
Знизу ахнуло – вiдвiдувачi звiринця припали до грат.
Ведмiдь, величезний i бурий, встав, попрямував до дiвчаток.
– О Боже. О Боже. О Боже! – несамовито закричав жiночий голос. – Зробiть же що-небудь! Хто-небудь…
Нагорi голос здавався глухим.
Анна, яка зверху здавалася зовсiм крихiтною (безнадiйно-беззахисною), намагалася видертися назад.
Дарма! Якби по горi, подiбнiй до стiни, можна було пiднятися нагору, ведмiдь давно б уже втiк з вольера.
Звiр iшов до Анни.
Вона стала навколiшки. Пальтечко задерлося. Маша побачила бурi панчохи на пiдв'язках, подумала неважливе: «Як iй не холодно?»
Їй не могло бути холодно. Їй було страшно!
– Зробiть… хто-небудь! Вiн же ii!.. – не спинявся жiночий голос за гратами.
Видершись на невеликий пагорбок, Анна втислася в земляну, вкриту намерзлою кригою стiну.
Ведмiдь пiдскочив.
Анна заплющила очi.
– А-а-а, – пролунало.
Але звiр раптом, нiби в роздумах, помотав головою. Постояв i пiшов геть.
До маленькоi Рiки.
Тепер вiн iшов iнакше – повiльно, наче у його наближеннi, у поглядi спiдлоба, у кожному косолапому кроцi кожноi з чотирьох його лап був якийсь церемонiальний i таемничий смисл.
Прилиплi до грат кавалери в картузах, котелках i формених шапках, дами в капелюшках i хустках заклякли, – незрозумiле, що стало невiдворотним, промальовувалося в обрисах гори, в бiлоснiжностi снiгу, що кришився з неба байдужою манкою, у протяжному крикливому карканнi чорного ворона.
– Нi! Нi! Нi! – зiм'яв тишу Машин страх.
Невiдомий смiливець у штанах з лампасами видерся на грати.
Але його героiчний вчинок виявився запiзнiлим.
Хтось високий, у темному пальтi вже зiскочив з гори, пiдхопив на руки дворiчну Рiку.
– Забирайся! – безстрашно й грiзно гримнув вiн на ведмедя.
Клишоногий заричав, вищирив жовту пащеку. Вдарив лапою.
Але Мир – це був саме вiн – вивернувся вiд удару так швидко, що Маша лише заклiпала очима.
– Бiжи до мене! – Мир крутнувся до Анни.
Та не змусила чекати на себе – вона мчала до рятiвника. Той схопив ii на ходу, рвонув до огорожi. Герой у штанах з лампасами, якому так i не довелося показати свое геройство, сидiв на огорожi, – вiн i прийняв врятованих дiвчаток Горенко.
Мир феерично перемахнув через огорожу.
І його зустрiли аплодисментами.
– Мире, ти – герой! Справжнiй герой!
– Облиш. Їх усе одно врятували б. Ти читала в статтi: у Ахматовоi померла сестра Ія. А це – Рiка. Просто ти так злякалась, i я подумав: краще витягти iх, щоб ти не страждала.
– Мире, ти такий молодець! Ти не побоявся!
– Менi нема чого боятися, – сказав вiн. – Окрiм того, що ти мене колись проженеш.
– Я тебе нiколи не прожену!
– Обiцяеш?
Вiн запитав це так серйозно, що в Ковальовоi запекло пiд грудьми.
Його «обiцяеш?» було важким, наче скрижаль, на якiй видав своi першi закони Господь.
І Маша у захватi поквапилася прикусити язика.
– Обiцяеш? – наполегливо повторив Красавицький.
«Що сказати?» – занило з переляку.
Сказати «нi» пiсля «я тебе нiколи» було нелогiчно й пiдло.
Сказавши «так», вона дасть навiки обiцянку: жити з Миром – не в любовi, так у радостi й горi…
До смертi!
Але Ковальова не збиралася брати платонiчний шлюб на Царськiй площi зразка 1894 або -5 року.
– Чого ти мовчиш?
«Чому вiн кохае мене? Вiн мав мене розлюбити! Щось не так було з Дашиною Присухою…»
– Мире, – трохи похмуро промовила вона, вивчаючи носи темних ботикiв, – я обiцяю, що знайду спосiб тебе розпресувати.
– Тобто?
– Розворожити. Я знайду Вiдсуху.
– А якщо не знайдеш?
Із секунду Маша переминалася з ноги на ногу.
Потiм:
– Тодi я шукатиму ii до смертi. Я не покину тебе доти, поки не зможу тобi зарадити! Обiцяю, – вона страшно заприсяглася.
– Згода! – Вiн страшенно зрадiв. Закрутив головою. – Як тут все ж таки чудово. І повiтря таке нереальне. Як у селi! Логiчно, машин же нема. Навколо суцiльнi сади. Не можу повiрити, що я – в Киевi. Усе таке маленьке – я почуваюся Гулiвером. І лисе. Тобто так мало будинкiв, лише дерева…
Киевиця кивнула.
За iхнiми спинами ховався сад квiтiв – Шато-де-Флер.
Лiворуч, на горi, жив своiм життям, оточений власним садом, Інститут шляхетних дiвчат.
Попереду Машин погляд, затьмарений неабиякою обiцянкою, тiшить (ще не закритий безглуздо-потворною музейною махиною iменi Ленiна) царствено-бiлий сад «Володимирська гiрка».
А трохи праворуч – будiвля Купецьких зборiв, що заступила свiй крихiтний, але найупорядкованiший у Мiстi сад, вiдвiдувати який кiлька разiв на тиждень мав за святий обов'язок будь-який «правовiрний киянин».
– Три днi тому, коли я була тут, – втоптала Маша любовну тему в снiг, – Купецькi збори тiльки-но збудували.
– Три днi тому?
– Ну так, – 1884 року! А знаеш, чому iх звели тут? Це справжнiй анекдот! З Днiпра Хрещатиком нiсся такий порив вiтру, що дамам завжди здувало капелюшки. І Купецькими зборами заткнули дiрку вiд протягу. Я читала, за радянських часiв будiвлю вирiшили знести. Але киiвський поет Юрiй Рибчинський пiшов до мера й розповiв йому цю iсторiю. І таким чином зберiг Збори…
– О Боже! Машо! – Мир пiдскочив, як дитина. – Ти бачиш його? ТРАМВАЙ!
Знизу, Олександрiвським узвозом видирався смiшний маленький трамвайчик на сталевих гвинтоподiбних ресорах.
– Ну так, зараз же 94-й, – зрадiла студентка. – Вiн пiшов iще в травнi 1892-го. Киiвський трамвай був першим у Росii!
– Тобто iх бiльше нiде не було? – прийшов у захват Мирослав.
