скачать книгу бесплатно
А. Балабуха
– Солодкий король! – зрозумiв ii заклик Мирослав.
– Його онук, – виправила прискiплива Маша. – Один iз…
Нащадок «короля» Балабуха А. вже не перший рiк змагався за киiвський престол з iншим онуком – Балабухою М. Мiж ними тривала справжня газетна вiйна. Але Маша рiшуче надавала перевагу онуковi-«А» – рiдному синовi Балабухи-другого, найвiдомiшого з династii киiвських кондитерiв-купцiв.
У його крамницi Мир, як i годилося чоловiковi, вiдрахував 1 карбованець 25 копiйок (несосвiтенну цiну, зважаючи на те, що у не менш престижному, не «Європейському», ресторанi за 16 копiйок можна було отримати обiд iз двох страв!) i придбав для своеi дами дорогоцiнну банку iз золотою етикеткою i надписом «Киiвське варення».
– Прикрий мене, – гукнула дама, вибiгаючи надвiр.
Історичка жадiбно зiрвала кришку, крадiйкувато озирнулася i, висунувши язика, обережно лизнула зацукрованi фрукти.
Варення це, яке i зробило першого Балабуху «царською персоною», називалося «сухим», i рецепт його, нинi втрачений, був iсторичною таемницею!
Нiхто не знав, хто його винайшов. Але всi знали: киiвське сухе варення можна купити лише тут, i з часiв Катерини II з Петербурга до Киева направлялися спецiальнi кондитерськi експедицii, з метою закупки його для iмператорського столу, царськоi сiм'i та двору.
1876 року в гостi до «короля» Балабухи-другого заiжджав по варення сам нащадок престолу – iталiйський принц Умберто з дружиною-принцесою. А в 1883 iспанський iнфант, що повертався з коронацii Олександра III, спецiально заскочив до Киева, щоб купити на Хрещатику кiлька пудiв «киiвських цукатiв».
– Ну як? – Мир чесно намагався затулити Машу вiд перехожих.
– Не знаю, – невпевнено сказала вона. – Я взагалi солодке не дуже люблю. Але я так мрiяла його скуштувати! Я стiльки читала про нього… А ти? Про що мрiяв ти?
– Я? – Красавицький на мить замислився. Схопив Машу за руку й потягнув ii на парний бiк. – Це, – довiдався вiн, вказуючи на споруду на розi, – рiг Хрещатика й Прорiзноi?
– Ну так…
Мир задоволено кивнув i голосно спитав, звертаючись до перехожих:
– Ви знаете, хто такий Панiковський? Панове, ви часом не знаете, ким був Панiковський до революцii?
– А де ж наш будинок? – спитав Мир.
– А його ще не збудували! – весело вiдповiла Маша. – Його зведуть лише в 1898, через чотири роки.
Зайшовши вгору Прорiзною («прорiзаною» до Хрещатика крiзь давнi вали Ярослава, що оточували Золотi ворота), вони дiйшли до Яр Вала, 1, де не було ще анi коралового будинку-замку, нi навiть натяку на таке.
Причому десь посерединi «прорiзаноi» iхнiй шлях несподiвано зiйшовся з рухом вусатого власника загадковоi книжки – Маша й впiзнала його тiльки тодi, коли, зрiвнявшись iз залишками Золотих ворiт, той зупинився, знову вийняв свою книжечку й почав писати.
– Цiкаво, що вiн записуе? – сказала студентка, якiй у XIX столiттi було цiкаво геть усе, але особливо те, що пiдпадало пiд статтю «збiг». – Ти помiтив, ми на нього вже вдруге натикаемося? Вiн був на площi, коли людину задавив трамвай. Вiн стояв за твоею спиною. І теж щось писав. Хто вiн такий?
– Детектив, – припустив Мир.
– Або журналiст.
– Зара' дiзнаемося! – хвацько пообiцяв Красавицький. – Пiдкинь-но менi два-три слова й кiлька фраз найсмiшнiших. На кшталт бельведера.
– Ну-у… – Маша скосила очi. – Бонтонно – це класно. Реприманд – вимова. Прифрантилася. Незручнозносний. Можливо, я маячню несу. Ви весь – чарiвнiсть…
– А звертатися як?
– Люб'язний, милостивий пане, батечку.
– Зiйде!
Не довго роздумуючи, Мир пiдскочив до пана з вусами i, з ентузiазмом пiднявши до неба обидвi руки, заторохтiв безперервною скоромовкою:
– О! Доброго дня, люб'язний! Здрастуйте! Ви ж мене пам'ятаете! Я – Красавицький! Ну, згадали! – зрадiв вiн ствердно, iгноруючи здивоване обличчя вусаня. – Бачу, згадали! А ви, батечку, прифрантилися. Бонтонно! І все пишете, пишете…
– Так, пишу, – погодився вусань, що стурбовано вдивлявся в Мира.
– Чи не цей дивовижний бельведер викликав у вас натхнення? – окреслив Мир пiвколо рукою. – Краса невимовна. Киiв – прекрасний! Чи я маячню несу? – грайливо перепитав вiн.
«Нiсенiтниця, – пiдтвердила Маша. – Я ж тобi казала. Бельведер – це вивищення, вежа, гора з альтанкою».
– Та нi, не бельведер… – Пан пошукав очима щось подiбне, що пiдтвердило б застосування iталiйського слова. Але не знайшов.
Не було Вежi Киевиць у вiдьмацькому гостроверхому ковпаку.
Не було на розi Володимирськоi та Прорiзноi п'ятиповерхового будинку з вежею в округлiй царськiй шапцi.
Не було, куди не поглянь, у Киевi-Златоглавi жодноi висоти, окрiм сотень золотих бань, сотень церков!
– Анекдот один мучить, швидше жахливий, нiж прекрасний. – Судячи з повiльностi слiв вусаня, вiдповiдаючи, вiн марно намагався пригадати красеня-ентузiаста в цилiндрi, що накинувся на нього. – Нинi, о першiй пiсля полудня, на Царськiй у мене на очах трамвай людину вбив. Машина пекельна…
– Вибачте мiй реприманд, – перебив Красавицький, – але якщо трамвай – «пекельна машина», то сатана – слюсар-сантехнiк! – Судячи з насмiшкуватостi у словах Мирослава, вiн – сатанiст XIX столiття – за всього бажання не мiг пов'язати поняття «пекло» з маленьким допотопним трамвайчиком.
Але що трамвай, якщо в цьому (або наступному) 1895 роцi селянин мало не забив до смертi дрючком велосипедиста, щиро прийнявши його за чорта, а велосипед – за пекельну машину! Хоча велосипед, на вiдмiну вiд трамвая, нiкого не вбивав…
– Дозвольте вам заперечити, – образився пан. – У кишенi жертви було знайдено записку дуже цiкавого змiсту, що мае пряме вiдношення до чортiвнi. Менi дозволили переписати ii.
– Дозвольте поцiкавитися? – Мир уже безцеремонно тягнув руки до записки.
Маша б теж хотiла поцiкавитися.
Хотiла так сильно, що навiть стала навшпиньки, хоча зрозумiло – наблизити до бажаного це ii нiяк не могло.
– Забобони. Неосвiченiсть. Темнота, – охарактеризував свое ставлення до прочитаного Мир Красавицький. – Та що я! – не дав вiн вусаню вставити слово. – Скажiть менi, незручнозносному, де витвiр ваш читати? Толстой ви наш! Чекатимемо-с iз нетерпiнням! Ви весь – чарiвнiсть! То де? Де?
– У «Киевлянине», якщо завгодно. Матиму за честь. Пробачте, поспiшаю. – Пан закрив книжку i, коротко кивнувши настирному франту, квапливо пiшов геть.
– Виходить, таки журналiст. – Мир повернувся до Машi. – Ну, як я його?
– Ти швидко навчаешся, – похвалила вона.
– На, бери. Я знав, що тобi захочеться прочитати. – Красавицький протягував iй записку.
– Ти вкрав у нього?! – обiмлiла студентка.
– Спритно?!
– Але негарно, – присоромила його Ковальова.
Однак розгорнула й жадiбно прочитала:
На островi Киянi, на морi Окиянi стоiть дуб-стародуб.
На тому дубi-стародубi лежить лiжко тесове.
На тому лiжку лежить перина пухова.
На тiй перинi лежить змiя-Катерина та двi сестри ii…
Змiе-Катерино та двi сестри ii, зберiть усiх своiх змiiв та змiй. Їх тринадцять сестер, iх тринадцять братiв: залеглi, пiдпiчнi, шпариннi, дворовi, пiдгорожнi, подорожнi, лiсовi, садовi, яку я не згадаю, нагадайте собi самi, найлютiша – голкiвниця переяра. Зберiть iх та спитайте, котра з них пожартувала, свою отруту пустила хрещеному тiлу Вiтчизни-Русi.
Я вас прошу, змiе Катерино та двi сестри ii, виймiть свою отруту з хрещеного тiла Русi! Якщо ж ви не допоможете, отруту свою не виймете, жалiтимуся янголу архангелу небесному, грiзному, з точеною пiкою, з гартованим мечем. Вiн вас поб'е, вiн вас спалить, попiл ваш в океан-море винесе, виведе все плем 'я та рiд.
Ось вам одне вiдмовляння. Сто iх тринадцять вiдмовлянь вам.
Машу пересмикнуло так, наче ii тiло пронизав електричний розряд, що засяяв над Хрещатиком у 1892.
«Змiя-Катерина…»
«К+2»! «Змiя-Катерина та двi сестри ii»!
«AAA не розiлле…»
– Щось сталося? – негайно занепокоiвся Мир.
– Я не розумiю зв'язку…
Маша не бачила жодного зв'язку мiж Катею, дивним замовлянням (що аж нiяк не вписувалося в iсторiю Анни й Лiри) та Анною Ахматовою (яка в трамвайнiй iсторii участi зовсiм не брала).
– І таки вiн е, – сказала студентка. – Знаеш, – додала вона пiсля паузи, – я тут подумала… Перший у Росii трамвай – погодок Булгакова. Булгаков народився у травнi 1891-го, трамвай пiшов у травнi 1892-го. Але трамвай, як i людина, народився не тодi, коли почав ходити. Перший досвiд з експлуатацii вагона електричного трамвая на Олександрiвському узвозi було проведено у 1891! Вони – ровесники. Вони народилися одночасно. І обидва народилися в Киевi. Може, не випадково роман «Майстер i Маргарита» починаеться з трамвая? Адже там трамвай теж виконуе функцiю «пекельноi машини»… Це не стосуеться справи Ахматовоi, це я так, – швидко виправдалася вона.
Мир подивився на неi з дивною уважнiстю.
– Машо, я не хотiв тебе засмучувати, – сказав вiн. – Але, можливо, це важливо. Тодi я маю тобi не брехати. До речi, я й не набрехав. Там загинула жiнка.
– Жiнка?
– Так. Пiд тим трамваем загинула жiнка. Вона переводила через дорогу дiвчинку рокiв шести… Але ти не хвилюйся. Дiвчинка вiдскочила в останню мить. Вона залишилася жива. Але це не все, – iз запинкою вимовив вiн. – Тiй жiнцi вiдрiзало голову.
– Як Берлiозу!
Цi слова Маша й Мир вимовили одночасно.
Роздiл сьомий, якому Даша збираеться помирати
Рiка померла вiд туберкульозу, коли Анi було п'ять рокiв. Рiка жила у тiтки, i ii смерть тримали в таемницi вiд iнших дiтей. Однак Аня вiдчула, що сталося, – i як вона потiм говорила, ця смерть пролягла тiнню через усе ii дитинство.
Вiталiй Вульф. «Пiвнiчна зiрка»
Ехе-хех…
Киевиця кинула прощальний погляд на заснiженi залишки Золотих ворiт – справжнiх! – не перетворених iще на помпезну оперну декорацiю.
Із сумом подивилася туди, де за двома поворотами ховався Найчудовiший у свiтi Володимирський собор, iще закритий, не лише для вiдьом – для всiх вiдвiдувачiв.
«Його вiдкриють у 1896 роцi – до 900-рiччя хрещення Русi».
Зiтхнула, притисла до грудей безцiнний трофей iз золотою етикеткою, взяла Мира за руку, прочитала закляття i, не рушаючи з мiсця, переступила сто десять рокiв.
Над ними вивищувався псевдосередньовiчний рожевий замок з крилатими химерами, що пiдтримували Вежу з казковим тонко-шпилевим ковпаком.
Навкруги було лiто.
У шубцi вiдразу стало спекотно й незручно. Мир стягнув з голови цилiндр, що вiдразу став блазнiвським, i взявся вилазити з пальта.
Маша поглянула на годинник.
Йдучи в Минуле, вона засiкла час: 13.01.
Нинi «Чайка» на ii руцi показувала: 13.02.
Виходило, променад 1894-м або -5 роком зайняв рiвно хвилину за реальним часом…
Збоку вiдразу почулося:
– Слава Вам, Ясна Киевице!
Маша здригнулася – перед нею стояла напiвгола вiдьма, яку вона зустрiла на алеi Гiмназистiв.
– Дозвольте сказати, моя Ясна Панi, – попросила вона.
Маша швидко кивнула й потягла прохачку через готичну арку, до кам'яного й безлюдного мiшка двора.
– Кажiть. Можна в його присутностi, – атестувала вона Мирослава.
На обличчi вiдьми вiдобразився подив.
Але його змiнив страх.
– Я всiм серцем на боцi Трьох! – захвилювалася дiвиця. – Але ви повиннi знати, вночi тi, хто проти вас, збираються на четвертiй Горi.
– Четверта Лиса Гора – це на Видубичах? – спитала студентка.
– Так. Там, де страчували вбивць.
