скачать книгу бесплатно
– Нiде. Тiльки у нас, – з гордiстю похвалилася його просвiтителька так, нiби цей перший електромотор, що до них наближався, запустив не вiйськовий iнженер генерал Струве, а вона сама – причому власноруч! – Кияни дуже пишалися своiм трамваем. Вiн був нацiональним героем! Трамвай першим змiг подолати крутизну киiвських гiр. Анi омнiбус, анi конка, анi локомобiль не впоралися… Спочатку генералу Струве теж не вiрили. Інженери писали, що електрична конка – химера! Зрушувати вагони за допомогою електрики можна тiльки на столиках, як iграшку.
– Вiн i схожий на iграшку. – Мир невiдривно дивився на наiвний вагончик, зроблений за американським зразком.
Повiльно, але впевнено трамвайчик подолав один iз найкрутiших пiдйомiв i зупинився бiля мереживноi альтанки, що виявилася павiльйоном для «панiв пасажирiв та публiки, яка зустрiчала».
– Спочатку, – захопилася Маша, – кияни теж сприйняли трамвай за атракцiон. – Вiн iздив лише вiд Царськоi до Контрактовоi площi – сюди-туди. Пiзнiше його провели по Хрещатику… І був такий випадок. Один чоловiк катався на трамваi безкоштовно. Коли треба було купувати квиток, вiн давав кондуктору сто карбованцiв. А на сто карбованцiв тодi, тобто зараз, можна винайняти трикiмнатну квартиру… На рiк! Звiсно, що решти йому дати нiхто не мiг. Так вiн i iздив зi своею сотенною мiсяць, поки кондуктору це не набридло. Вiн спецiально взяв у борг у когось грошi й таки розмiня…
Але на «таки розмiня…» Машин захоплений i, безумовно, захопливий анекдот був безжалiсно перерваний.
Мир раптом рiшуче схопив свою даму за плечi, розвернув, притис до себе. Трамвай зник iз ii поля зору, а просто перед нею з'явився фасад гостроверхоi каплицi, покликаноi нагадувати про дивовижний порятунок царя-визволителя Олександра II. Та ще вусань, який стояв за спиною Мира, з витягнутим ротом i переляканим обличчям.
Машинi вуха увiбрали страшенний крик, багатоголосий, единий, що заполонив усю площу.
Але дiзнатися про причину сього публiчного вiдчаю вона не змогла – Мир мiцно стискав ii обома руками, умовляючи:
– Не треба. Не обертайся. Тобi не варто дивитися…
У пана за його спиною рот набрав нормального вигляду, вiн вивудив iз кишенi пальта невелику записну книжечку й почав щось швидко писати.
А царя, який врятувався вiд замаху, все одно було вбито – розiрвало бомбою терориста-народовольця Ігнатiя.[9 - Цар Олександр визволитель (вiдмiнив крiпосне право) пережив кiлька замахiв. І був убитий терористом Ігнатiем Гриневицьким 13 березня 1881 року.]
– Убила… – вирiс iз багатоголосся виючий, народний голос. – Машина сатанинська людину вбила!
Виття злетiло над площею.
Маша обм'якла.
– Мире, – сказала вона, зачекавши. – Вiдпусти мене. Я не дивитимуся. Я зрозумiла: хтось потрапив пiд трамвай.
Катя стояла, склавши руки на грудях, i дивилася на сiмейний портрет у чорнiй рамцi.
Коли б тут була Даша (що встигла перегорнути не тiльки «Таемницi Зодiаку», а й брошуру «Мова жестiв»), вона б не стрималася зауважити, що складенi Катинi руки означають: Катя «закрита».
Коли б тут була Маша, вона б не стрималася додати: хоч би як були розмiщенi руки, Катя «закрита» завжди.
Але анi Машi, анi Дашi тут не було, й пихато-прохолодний голос присутньоi вимовив:
– Авжеж, не чекала я на тебе. Нещодавно подумала, а чи прийде вона до мене на похорон? І вирiшила: чого iй ходити, коли вона i за життя… Скiльки ми не бачилися?
– Двадцять рокiв, – сказала Дображанська. – А з тiткою Чарною – шiстнадцять.
– Нiколи тобi не пробачу, як ти з тiткою Чарночкою повелася, – похмуро запевнила ii друга тiтка. – Це пiсля того, як вона тебе виростила!
Тiтка Чарночка й присутня тут тiтка Тата були сестрами Катиноi матерi.
У тринадцять, втративши обох батькiв, Катя опинилася пiд опiкою згаданоi Чарни, i досить було згадати це, як перед очима в неi з'являлася тарiлка з цвiтною капустою, яку тiтка змушувала iсти й яку вона, Катя, хоч як намагалася, з'iсти не могла – органiзм уперто випльовував шматки капусти назад.
Тортури цвiтною капустою тривали три роки – у шiстнадцять Катерина втекла…
– …а ти ii з дому вижила. На вулицю вигнала.
– З мого дому, – сказала Дображанська, не вiдводячи погляду вiд чоловiка й жiнки, заведених у траурну рамку. – І не на вулицю. Вона повернулася до себе.
– Казала Чарночцi, – пробурчала Тата, – якби ти Катину квартиру приватизувала…
Катя обернулася.
Подивилася на тiтку – шiстдесятирiчну, худорляву, з довгою зморшкуватою шиею, прикрашеною ниткою зеленого пластмасового намиста.
Подивилася без роздратування, з вiдстороненою цiкавiстю – Катя пам'ятала це намисто з тринадцяти рокiв. А обличчя тiтки забула – довге, з великим носом i невеликими, розумними, глибоко посадженими очима.
«Цiкаво, – подумала Катя, – в молодостi вона була вродливою?»
– Я не з тих, кого можна викинути пiд паркан, – сухо пояснила племiнниця. – Це була квартира батькiв. А тiтка Чарночка – дурна. Ким треба було бути, щоб переiхати й удати, що так i було. Вона що, справдi, думала, що я iй подарую?
– Могла б собi й iншу купити, – вiдбила тiтка. – Ти ж тепер багатiйка.
– Багатiйка. – Катя пiдiйшла до столу, вкритого запорошеною оксамитовою скатертиною, торкнулася ii рукою – вона пам'ятала цю скатертину. А тiтку наче вперше бачила. – А тодi була сиротою. Але дурною я не була вже тодi.
– Вона тебе виховала!
– Вона менi всi нерви вимотала, – скривилася Дображанська. – Дiстала своiми курячими мiзками, мiщанством своiм. Я мовчу про ii дiтей. Ненавиджу той час. Мало того, що мама з татом загинули, так я ще до тiтки Чарни потрапила.
Попалася…
«Щоб не залишати сироту без нагляду», тiтка перебралася з чоловiковоi «гостинки» до двокiмнатноi Катиноi «сталiнки», прихопивши його самого, безлiч квiткових вазонiв i двох синiв – вiком трьох та семи рокiв.
Хлопчикiв оселили в Катинiй кiмнатi.
– І вона ще вимагала, щоб я за ними безлад прибирала, – сказала Катя. – Носи iм пiдтирала. Ви не уявляете, з яким задоволенням я викинула iх з дому. Нi, люди таки iдiоти. Їi навiть не хвилювало, що я три роки живу в гуртожитку. Вона вважала: все так, як мае бути – справедливо й правильно. Якщо iй у моiй квартирi добре, отже, i в цiлому все чудово. Цiкаво, – спитала вона, – я вiдтодi ненавиджу людей?
– Тiтка Чарночка нiколи тобi не подаруе, – заприсяглася друга тiтка.
– Зрозумiло, – незворушно сказала Катя. – Вона ж iдiотка. Тому я прийшла не до неi, а до вас. Менi треба дещо дiзнатися про мою родину.
На синiй оксамит скатертини лягло десять новеньких зеленуватих купюр.
– Тут тисяча доларiв, – Катя показала на скатертину. – Це за годину iнформацii. Ви розповiдаете все, що знаете, i вiдповiдаете на моi запитання. Тiльки без усiляких вкраплень у виглядi докорiв, – попередила вона. – За кожний докiр вираховуватиму десять баксiв.
Тут мiй читач неодмiнно запiдозрить Катю в нерозумнiй i некрасивiй зарозумiлостi хазяйки життя, якiй здалося, що за грошi можна купити все.
Але, насмiлюся запевнити, пiдозри цi безпiдставнi. Катерина Михайлiвна Дображанська чудово знала, що саме у свiтi продаеться, а що не виставлено на продаж. Так само як i те, що ii тiтка Тата не належить до другоi категорii.
– Тiльки, будь ласка, – на диво людяно попросила вона, – без образ. Ви розумна жiнка, тiтко Тато, завжди були розумною. Ви розумiете, я могла б i не пропонувати вам грошi. Проте вони вам потрiбнi. А менi треба, щоб розмова була ближче до дiла. Тому я пропоную вам угоду.
– А якщо ми розмовлятимемо понад годину? – запитала тiтка зi смiшком, змiст якого важко було визначити.
– Друга година – друга тисяча.
Тiтка помацала зелене намисто.
Помацала поглядом вродливу Катю й несподiвано повеселiшала:
– Я Чарночцi завжди казала: не той характер у дiвки, щоб твiй номер пройшов. Що ти собi думаеш, сiла дiвцi на голову з двома шмаркачами й чекаеш, що вона тобi за це подякуе? А коли ти пiшла з дому, сказала iй: «Пригадай мое слово, вона ще повернеться. Мало не здасться!» Але Чарна завжди була куркою. Якщо вже ти вирiшила прибрати до рук чужу квартиру, так дiй розумно. А не одною рукою чуже хапати, а другою уявляти себе благодiйницею…
Катя, погоджуючись, кивнула, не ставши уточнювати, що «уявляти щось другою рукою» – досить проблематично.
У цiлому метафора була живописною.
– Але Чарночка й справдi вважала, що якщо вона прожила там шiсть рокiв, то квартира начебто ii… Та ми з нею i не спiлкуемося майже. Побачимося, вiдразу сваримося. Й через тебе в тому числi. Чарна вважае, якщо ти багата, мусиш нам допомагати.
– Ви теж так вважаете, вiрно?
Тiтка почала перебирати потертi намистинки.
Рiзонула:
– У Чарни в головi комунiзм! Багатi мають дiлитися з бiдними, тому що повиннi. Рiднi мають допомагати одне одному… з тiеi самоi причини. Тiльки нiхто нiкому нiчого в цьому свiтi не винний, особливо якщо йому в борг дулю давали. Я Чарночцi ще тодi сказала: «Мабуть, Катя в мене вдалася». Я теж дурною зроду не була. Краще б я тебе виховувала.
– Гадаю, – серйозно сказала Катя, – це справдi було б краще для всiх.
Вона пiдiйшла до вiкна.
Була чи нi тiтка Тата колись красунею, за своi шiстдесят вона встигла поховати трьох небiдних чоловiкiв i доживала свiй вiк у будинку на парному боцi Хрещатика, з вiкон якого проглядала Європейська площа, Кiнна у дiвоцтвi, Царська у замiжжi; фiлармонiя, що колись була Купецьким клубом; i гора Саду, який змiнив чимало прiзвищ та можновладцiв…
«Як вiн тепер називаеться? – скривилася Катя. – Не пам'ятаю. Хрещатицький? Мiський? Та байдуже…»
Хоч би як його називали тепер, у Дображанськоi не було нiякого бажання привiтатися з ним цiеi митi.
– Тiльки у мене тодi були iншi iнтереси, – зiтхнула тiтка. – Гаразд, що ти хотiла дiзнатися? Про батькiв?
Катя помовчала.
– Як вони загинули?
– Хто знае, – сказала тiтка, – вони ж на човнi каталися. Що в них там сталося, одному Богу вiдомо. Чи то дно дiряве було, чи то перекинулися. Мама твоя плавати не вмiла. Батько, мабуть, намагався ii врятувати… Але не змiг.
– А це, – Катя повернулася до портрета, – моя бабуся? І дiд?
– Прапрабабуся й прапрадiд.
– Яка вона некрасива…
Некрасивiсть прапрабабки мала фамiльнi риси, переданi i ii далекому нащадку – тiтцi. Тi самi маленькi гострi оченята, низькi брови, масивний нiс, що вiдкарбувалися на обличчi сестри Катиноi матерi.
– Так i мати твоя красунею не була, – жваво зауважила родичка. – ii фотографii хоч у тебе е?
– Нi. Тiтка Чарночка, виiжджаючи, все забрала.
– Я тобi дам… І тато твiй Аленом Делоном не був. І я не була, й Чарна. Нiхто не знае, в кого ти така вдалася. У нас в роду нiхто вродою не заслiплював. Але, що цiкаво, нiхто через це не потерпав. У матерi твоеi, ще до того, як вона одружилася з твоiм батьком, вiдбою не було вiд кавалерiв. І в мене. І навiть у Чарночки. Вiриш, до мене й зараз один дiдок сватаеться. А в молодостi, так поготiв… Пам'ятаю, подружка у мене була в iнститутi, Ася Мусiна – така гарненька! А закохувалися хлопцi всi не в неi, а в мене. Проходу не давали. Тому за це на курсi мене вiдьмою звали.
– Вiдьмою?
Тiтка не могла побачити, як напружилися Катинi риси, якими чiпкими, пристрасними стали ii очi – родичка виймала з шафи велику дерев'яну коробку зi старим крученим замочком-гачком.
– Вiдьмою, вiдьмою… – поклала вона вагомий скарб на оксамитовий стiл. Пiдняла кришку. – Воно й зрозумiло. Реально, нi з лиця нi з росту, – самокритично визнала вона, – а чоловiки липнуть, наче мухи.
Тiтка витягла з пiвметрового короба кримську шкатулку, облiплену рiзнокольоровими мушлями, зазирнула всередину.
Катя взяла з купи старих паперiв поштову листiвку.
Царська площа:
«Європейський» готель, перекреслений довгим балконом. Наiвний, дореволюцiйний трамвай. Фонтан «Іван», окреслений клумбою…
Але «Іван» i Катя були не вiдрекомендованi. «Європейський» знесли в 1947. А фiлармонiя (едина старожилка площi, що пережила столiття завдяки поетовi) – до кадру не потрапила.
І Катя не впiзнала Киiв.
Вона перевернула листiвку.
Замiсть привiтань i вiтань там стояло одне, непоясниме число:
13311294
Катя поглянула на адресу.
Аннi Михайлiвнi, панi Строговiй, cm. Ворожба (Пiвд. – Зах. залiзн), Покровська вул., власний будинок.
– прочитала вона вишуканий дореволюцiйний почерк.
– Хто така Анна Михайлiвна Строгова? – спитала Дображанська.
– Та прабабка твоя, та, що на портретi. Дивися… – Тiтка вийняла з кримськоi шкатулки стару брошку. – Бачиш, вона на нiй сфотографована? Можна сказати, родинна релiквiя.
Катя подивилася на некрасиву Анну Михайлiвну.
Голова пращурки, увiнчана великою хутряною шапкою а-ля «батько Махно», сидiла на масивнiй шиi, прикрашенiй брошкою.
Праправнучка простягнула руку i прийняла камею зi слоновоi кiстки.
– Саме з неi, прапрабабки нашоi, усi негаразди й почалися, – повiдала тiтка. – Коли батьки твоi загинули, я Чарночцi так i сказала: «Наша родина точно проклята».
– Проклята? – зацiкавилася Катерина.
– А як ще це назвати? – озвалася тiтка. – Прабабка твоя пiд час Першоi свiтовоi вiйни загинула зовсiм молодою. І мама наша – твоя баба Іра – молодою загинула пiд час Великоi Вiтчизняноi. Ми з Чарночкою й твоею мамою сиротами росли. А прапрабабка Анна ще до революцii пiд трамвай потрапила. Про неi навiть у газетах писали. Зараз знайду, у мене десь збереглося… Вона була першою жiнкою в Росii, яку задавив трамвай!
– Дивно це, – сказала Катя.
