скачать книгу бесплатно
– Пiду прогуляюся! Землепотрясно! Ми, отож, натуральнi зiрки!
– Стривай! – спинила ii Катерина. – Ти кажеш, не всi вiдьми визнають нашу владу? – звернулася вона до Машi.
– Так Вася сказала, – пояснила та. – Й спитала дозволу завiтати сьогоднi до нас. І я iй його дала.
– Не всi визнають нашу владу. – Катерина Дображанська гмикнула, i ii рука знову опинилася на книзi Киевиць – книзi Влади! – Що ж, я хочу на них подивитися…
– Ну так прокинься, курво!
Катя мимоволi здригнулася.
Трое, наче на команду, повернулися до розчинених балконних дверей.
На позбавленому належних подiбнiй спорудi поручнiв бетонному чотирикутнику Вежi стояла дивна iстота з чорною мiтлою в руках.
Чорний кiт Бегемот глухо нявкнув i кинувся пiд ноги тiй, що прийшла. Даша розкрила рота. Маша заклякла, дивлячись на непрохану гостю, що не могла прийти сюди.
Увiйти до Вежi Киевиць могла лише Киевиця!
Істота ненависно посмiхнулася й зробила крок до кiмнати.
– Я не бажаю вам здоров’я! – вимовила вона, з насолодою промовляючи кожну букву.
І Маша зрозумiла: ця незвична фраза – не що iнше, як вивернуте навиворiт «Здрастуйте!».
– Хто ти така? – суворо спитала Катя.
– Як ти сюди потрапила? – вихопилося в Чуб.
Чужинка по черзi обвела iх усiх поглядом, нацiлюючись на кожну так, наче розмiрковувала, як би зручнiше iх ударити.
Вона була страшенно юною (якщо не сказати iще маленькою), такою, що навiть двадцятидворiчна Маша могла б дивитися на неi з висоти життевого досвiду.
П’ятнадцять-шiстнадцять.
Худа мов трiска. Чорноволоса. Гостроока. Рiзка. Здавалося, вона складалася iз самих гострих кутiв. Гострi стегна, затягнутi в чорнi брюки. Маленькi гострi груди, притиснутi майкою з надписом «Very bad», i перевернутий сатанинський хрест на ланцюжку, що завмер на шиi…
Але Маша знала: перевернутий хрест символiзуе аж нiяк не Сатану.[3 - Перевернутий хрест – символ Адама, грiхопадiння якого змiнило божественний устрiй – символ грiхопадiння Землi.]
– Я – Акнiр! Дочка Килини. Їi Наступниця! – Губи гостi були промальованi чорною наче смола губною помадою. – А це – мiй будинок!
– Це будинок Ясних Киевиць, – сказала бiла кицька.
І вона була першою i единою, хто знайшов, як заперечити непроханiй.
– Наступниця! Прийшла Наступниця! – загорлав кiт Бегемот, пристрасно тручись усiм тiлом об ноги Акнiр.
– Я Наступниця моеi матерi! – з пафосом прогарчало дiвчисько. – А вони – слiпi! Зi слiпою кров’ю! А ви – зрадницi! – Вона з огидою копнула повiтря ногою в бiк бiлоi кицьки. – Ви зрадили мою матiр!
У неi були незвичнi чоботи – пiдбитi довгими ножами.
Їхнi леза виступали з-пiд чорних обрублених носiв, i ножi – Даша могла заприсягтися в цьому! – були заточенi, наче бритви.
Цi чоботи найбiльше лякали Дашу. Лякали незрозумiло й нелогiчно, бо сама малолiтка, iз спотвореним гримом обличчям а-ля Мерилiн Менсон, викликала в Землепотрясноi Дашi тiльки презирство.
«Ще б пак! – нервово крякнула Чуб подумки. – Для того щоб забити таким взуттям до смертi, досить одного точного удару».
– Ану ноги геть вiд наших кицьок! – вигукнула вона про всякий випадок.
– Не бiйся, не чiпатиму, – сплюнула Наступниця. – Я поважаю закон! Берегинi Вежi – недоторканнi. – У ii фразi вчулася ехидна посмiшка. – Я поважаю закон, – повторила вона. – А ви навiть не чули про нього!
– Вони врятували Мiсто! – сказала Беладонна.
– Начхати! – скипiла Акнiр. – Наступниця – я! І е закони. – Вона звела догори розчепiрену долоню, наче збиралася присягнутися на Бiблii. – Закон перший: Киевиця мае передати владу за власним бажанням! – загнула вона великий палець з неакуратно нафарбованим чорним нiгтем. – Закон другий: Наступницею може стати лише вiдьма з дiда-прадiда! – Пiдмiзинний палець притулився до долонi. – Закон третiй: нову Киевицю мае затвердити Суд по обидва боки руки! – Їi мiзинець лiг поруч iз пiдмiзинним, а вказiвний та середнiй розчепiрилися, утворивши латинську «V» – символ перемоги й диявольських рогiв. – Ви порушили всi три! Всi три правила! Суд нiколи вас не затвердить!
– Який iще суд? – поцiкавилася Катя.
– Мiж Небом i Землею!
– Боюся, – Катерина адресувала Акнiр пiдкреслено люб’язний погляд, зовсiм не приховуючи анi фальшi своеi люб’язностi, анi радостi перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабашi всi визнали нашу владу.
– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була iстерика! Ейфорiя! Всi радiли, що врятували власну шкуру. З радощiв вони коронували б навiть пень. Проте iснуе закон. І вiн для всiх!
«Ти його закон, але е закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Киевиць.
Про що попереджала Василиса, стало бiльш-менш зрозумiло.
– Анi… Даруй, я не запам’ятала iм’я, – почала Ковальова.
– Акнiр! – гаркнула Акнiр.
– Акнiро, ми тебе розумiемо. Ти втратила матiр. – Маша пiдвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.
– Що?!!!
Обличчя дочки Килини спотворилося вiд ненавистi й болю.
– Ти розумiеш мене? – прошипiла вона, захлинаючись злобою. – Розумiеш?! Ви вбили ii! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумiеш?!!! Ви – люди. Слiпцi! Ви – вже трупи! Вам зi мною не впоратися навiть утрьох!
Вона задихалася, не вмiючи розподiлити свою злiсть на слова.
Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому вiцi, коли святого нема й ти сам надiляеш усе, що iснуе, новими iменами, вважаючи iх едино вiрними.
І якими iменами Акнiр надiлила цих Трьох, здогадуватися не треба.
– Убивцi! Самозванки! Людське бидло!
– Акнiро, ми не вбивали ii… – Маша вiдчайдушно жалiла цю дiвчинку, яка кричала. – Ми захищали Мiсто. Ти ж знаеш це? Правда, знаеш? Тобi все розповiли.
– Ви отримали ii владу випадково! – стрiмко зiскочила з вбивчоi теми дочка Киевицi. – Мати вiддала вам ii проти волi. Вона нiколи б не вiддала ii вам за власним бажанням. Вона збиралася вiддати ii менi!
Маша заплющила очi, пригадуючи страшну мить.
Божевiльна вiд шаленоi муки жiнка, що повзала стелею «Центра старокiевскаго колдовства на Подолъ»:
«Вам?! Я маю вiддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Нi!!!»
– Може, й збиралася, – сказала Катя, i ii голос пролунав на подив рiвно й спокiйно. – Ось тiльки вiддала ii нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсi, що вiдбуваеться з вiдьмами на момент смертi?
– Моя мати – не вiдьма. Вона – Киевиця!
– І з Киевицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й вiдчувають пекельний бiль доти, поки не передадуть свою силу iншому. Й нiхто не забороняв твоiй матерi повзати стелею без кiнця, страждати, потерпати вiд болю й чекати на тебе день, два, три – це був ii особистий вибiр. Але вона зробила iнший – полегшила собi смерть. І вiддала силу нам. Трьом. Така була ii воля!
– Логiчно, – сказала Маша.
(«Логiчно» було улюбленим словом Ковальовоi й найвищою мiрою iстини!)
Акнiр люто пошматувала Катю очима й задихала так часто, що стало зрозумiло: невiдомий Суд мiж небом i Землею, яким погрожувала Наступниця, точно вiзьме до уваги Катин аргумент.
– Вас усе одно не визнають! – завила Акнiр. – Ви – слiпi! За тисячi рокiв влада жодного разу не передавалася слiпим. Наступницею може стати лише вiдьма по кровi!
– Але iх Трое, – заперечила Беладонна. – Й iснуе пророцтво. «Коли до Мiста втрете прийдуть Трое…»
– Це випадковiсть!
– А от нема випадковостей, – муркнула бiла кицька й презирливо почухалася.
– Плювати! – затупотiла ногами Акнiр. – Нехай iх Трое. Вони – слiпi! На це не зможуть заплющити очi! Й тодi Суд призначить бiй. Поединок!
– Бiй?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна вiдвiдувала закритий боксерський клуб.
– І вони програють! – Акнiр схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що нi чорта не знають!
– Та чорта ми точно знаемо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоеi чортовоi матерi!
– Не чiпай мою матiр! – оскаженiла Акнiр. – Еб ворст iнк! – незрозумiло прокричала вона, нацiлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалi можеш? Ти – косматочка?
Даша iз сумнiвом труснула стокосою зачiскою, пiдозрюючи, що Акнiр натякае на ii шевелюру, проте не розумiючи, чи намагаеться вона тим самим ii образити.
– Ти – гадуниця?
А це вже було явною образою!
– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!
– Ти – обертиха?
– Сама обертиха!
– Вона питае, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.
– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Мiсто!
– Хвалитися «Ми врятували Мiсто» – це все, на що ви здатнi! – не дала iй похизуватися Акнiр. – Ви й примiтиву не знаете! Вищати «Та ми врятували Мiсто!» – все, що ви можете менi протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!
Металеве лезо на черевиковi Наступницi хижо посмiхнулося до Чуб.
Акнiр пiдскочила, наче героiня японських бойовикiв, нацiлюючись вiстрям ноги Дашi в скроню.
Чуб вульгарно вiдскочила й завалилася на плюшевi подушки, недоречно пiдбита пiд колiна краем дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фi!», продовжила перерваний хазяйкою процес.
А Акнiр, зробивши мудрований повiтряний пiрует, безславно впала на пiдлогу, зчинивши неабиякий гуркiт.
Скрикнувши, Маша похопилася до неi.
Дочка Килини лежала, звiвши до лоба сповненi жалостi очi.
– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.
– Корiнь! Дайте iй чортiв корiнь! – запанiкував чорний кiт Бегемот i в три стрибки метнувся з кiмнати до коридору.
Маша побiгла за котом. Даша – за Машею.
Кiт уже пiдчепив пазуристою лапою дверi господарчоi шафи, де зберiгалися численнi банки й пляшечки, що залишилися вiд передчасно померлоi Килини.
– Верхня полиця! – нявкнув кiт.
– Катю! Драбину! – Даша побiгла до кiмнати.
Хмурячись на скiмлячу воiтельку, Дображанська без особливого бажання пiдхопила важку спiралеподiбну драбину, що жила бiля книжкових полиць.
– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.
Даша пiдхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрiбненькими кроками, Трое насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сiм-десять по тому, хвилюючись i перекидаючи випадковi банки, Маша вiдшукала на верхнiй полицi бляшанку з биркою «Корiнь чортiв».
Та коли трiйця повернулася до круглоi кiмнати, пiдлога була незаймано вiльною – Акнiр, яка щойно вдарилася, розчинилася в повiтрi. А там, де стояла спiралеподiбна драбина, опинилася дуже несподiвана рiч.
Книжкова шафа, що насправдi виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденоi схованки, Трое побачили простору комору.
– Тут цiла кiмната! – здивовано ухнула Даша. – Ця мала намагалася в нас щось поцупити. Проте не встигла.
Землепотрясна пiдняла зошит, розпластаний на пiдлозi, з нитяним «язиком» закладки. До «язика» був прив’язаний великий давнiй ключ.
– Паскуда малолiтня, – охарактеризувала зниклу Катя, вiдчиняючи шафу-дверцята ширше.
Лiворуч розмiстився розлогий i рiзномастий гардероб.
Щiльно спресований одяг, наче позичений iз костюмерноi якогось театру. Чорна чернеча ряса поряд iз манiрно-лiловим боа. Золотокняжа сукня з важкоi, пiдбитоi хутром парчi й з оборками, нiби кремове тiстечко, легковажно-рожевий капот, що притулився до смугастого пiджака Остапа Бендера. Нагорi, на антресолях, наваленi пiрамiди картонок з капелюхами.
