banner banner banner
Постріл в Опері
Постріл в Опері
Оценить:
Рейтинг: 0

Полная версия:

Постріл в Опері

скачать книгу бесплатно

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так i не сказала, чого в тебе такий паршивий настрiй? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потiм подумала й сказала правду: – Нi.

– Звiсно, нi, – запевнила Чуб. – Вiн у тебе давно паршивий. Вiдтодi, коли ти iз купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побiгла.

– Знаеш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Вiд подиву Ковальова на мить вiдвела погляд вiд життево важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовiрним!

– До свого художника побiгла в ХІХ столiття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – спiвчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так i зрозумiла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моiм Демоном – iз Яном. На шабашi все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезiла, допетрала: то ж був зовсiм iнший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!

– Не подобалася ти йому, – неочiкувано жорстко сказала Маша. – Анi ти, анi я, анi Катя. Повiр. Я з ним розмовляла.

– З моiм Яном?!

– Нi. З моiм Деном.

Тут автор мае дещо пояснити.

Із тим, кого Голова киiвських вiдьом Василиса Андрiiвна шанобливо називала Хазяiном, кого книга Киевиць називала «Той, що стоiть по лiву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – iз Дем’яном, Яном, Демитрiем Киевицьким у без року тиждень Киевиць склалися складнопiдряднi стосунки.

Почати з того, що кожна з Трьох Киевиць бачила Свого Демона.

Перед Катею вiн з’являвся у виглядi холодного блондина.

Перед Дашею – у виглядi моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самi вуха!)

Маша ж водила знайомство з нiчнооким i чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим i добродушним, але дуже швидко дав зрозумiти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехiд до iншого Киева.

І Машi деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напiвнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.

Не так щоб Демон вiдмовлявся iм допомагати.

Але ранг його в Киевi був надто високий, щоб вiн вважав за потрiбне приховувати: вiн поважае не iх, а iхню владу, бо вони – люди, слiпi, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як слiпi кошенята у людей, якi не схильнi милуватися нерозумними тваринками.

– Нi, я не вiрю! – Вiд надмiру почуттiв Чуб схопилася на ноги, задзвенiла сережками. – Не вiрю, що я Яну зовсiм перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вiрить: ми – iстиннi. Вiн нам допоможе. Не розумiю, чому вiн не з’являеться?

– Вiн сказав менi, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разi доведеться з ним зустрiтися. Може, вiн порадить, як бути з Акнiр. Хоча… – Вона помовчала. – Знаеш, я не впевнена, що так уже хочу бути Киевицею.

– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж бiльше за всiх хотiла!

– Не знаю, – зiтхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пiшла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогоднi йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…

– Ти чьо, за цим придурком сумуеш?! – пхикнула Даша. – Вiн був сатанiст!

– Вiн мене врятував, – сказала Ковальова. – Але рiч не тiльки в цьому.

– А в чому? – Даша з цiкавiстю вдивлялася в обернений до неба профiль подруги. – Ну, колися! Я ж вiдчуваю щось не те. Про що ти там думаеш тихцем?

Маша стрiмко втягнула повiтря, збираючись повiдомити найголовнiше – Таемницю.

Але замiсть головного вигукнула зовсiм iнше:

– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!

Землепотрясна блискавично пiдвела голову.

І побачила те, що iй доводилося бачити лише один раз.

Як небеснi зiрки розсипалися намистом… Сплелися в гiрлянди.

Гiрлянди сплелися в срiблястi нитки.

І з лiнiй народилося сяюче креслення.

Карта Киева!

Вулицi, будинки, береги…

І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

Секунду зiркова карта iхнього Мiста сяяла на небi над Старокиiвською горою.

А потiм небо впало. Полетiло на Дашу.

І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неi, а вона з не стримною швидкiстю падае вниз – на землю з небес.

Викреслений iз зiрок схематичний Киiв зi страхiтливою швидкiстю ставав реальним. Набував розмiру й об’ему.

Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетiла повз освiтленi вiкна сiрого будинку, позначеного особливо непримiтною прикметою – магазином «Хлiб». І, пролiтаючи, встигла помiтити жiнку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла бiля вiкна. Їi нерухомi, порожнi очi. Бiлий журнал у ii руцi.

Смертельно-чорний асфальт понiсся на Дашу.

«Зараз розiб’юся! Все…»

Ілюзiя падiння щезла.

Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

Заволала:

– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподiваючись, що та жiнка iз зупиненим поглядом i е та сама важлива справа, заради якоi всi iхнi неприемностi вiдкладуться на довгий-предовгий рiк. – Де це, ти не знаеш?!

– Зда-а-е-еться, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

– Страшно – пофiг. Де це?

– Як на мене, Харкiвський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулицi Ахматовоi.

– Ахматовоi? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши ii лiхтарем, вiдшукала потрiбний напис.

– Ахматова – Хлiб. Знайдемо. На мiтлу! – видала переможний клич труболiтка.

Роздiл третiй, у якому Даша й Маша вирiшують обмiнятися мамами

Спочатку було Слово, i Слово було в Бога, i Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього нiщо не почало бути, що почало бути…

    Євангелiе вiд Іоанна.

Маша непереборно боялася висоти.

Точнiше, висоти боялося Машине тiло, не залишаючи самiй Машi вибору – боятися iй чи нi.

Досить було тiлу наблизитися до краю високого, Машинi сiдницi шматував страх, живiт пiдтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходiв i глибини просвiтiв. Боялася звiшуватися через поручнi балконiв i до смертi боялася дивитися з обривiв униз…

А ось лiтати не боялася.

Анiтрохи!

Досить було iй пiднятися в повiтря, як ii полонила невимовна природнiсть – звичнiсть того, що вiдбуваеться. Глибоко в душi Маша завжди вiрила: люди здатнi лiтати! Інодi ця вiра межувала з упевненiстю так близько-близько, що, стоячи на балконi, вона розводила руки, заплющувала очi, вiдчуваючи: ще зовсiм трохи, й вона зрозумiе, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сiдлi мiтли, притискаючись до впевненоi спини Дашi Чуб, подумала знову:

«Лiтати так легко… Так ЗВИЧНО! Нiби увi снi». Й вiдчула таке безмежне, невагоме вiдчуття свободи, що вперше за сьогоднi злякалася: за два днi в них заберуть цю владу – й вона, як i всi на свiтi не-вiдьми, знову лiтатиме лише увi снi.

Днiпро, великий i чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Днiпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Киевицею, бiлявка на прiзвище Чуб перемахнула давню рiку за кiлька секунд й увiрвалася до Киева Лiвобережного.

– Знижуемося, – попередила Землепотрясна хвилин за сiм.

Недаремно Даша мрiяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболiткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщiлину вулицi й знову злетiла догори.

– Це не Ахматовоi. Це…

– Вона паралельна! – вiдгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мiтла спритно перескочила ряди сiрих дахiв i почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хлiб»! – збаламутила Чуб i, наплювавши на всi можливi iнсульти й iнфаркти, якi вони могли викликати оптом i вроздрiб, пролетiвши повз вiкна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимi й вiльнi», – прошепотiла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаiвну.

Але лiтературне закляття не допомогло.

– Ось вiн, наш «хлiбчик»… – Чуб прямувала до «особливоi прикмети».

Машинi ноги торкнулися землi.

Двомiсна мiтла вискочила з-пiд неi, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша пiдiбрала свiй «фалiчний символ» i глибокодумно обперлася на древко пiдборiддям. – Поверх, по-моему, був третiй, – сказала вона. – А ось вiкно… Ти пам’ятаеш, яке вiкно?

– Освiтлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Нi-чьо, що поки ми летiли, воно сто разiв могло погаснути? О’кей. Облетимо третiй поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пiзно. Ти тiльки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варiанти е? На мiтлу!

Вiдьмацький екiпаж злетiв у повiтря.

На щастя, бiльша частина вiкон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди iм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирiвнявшись, Даша «прокреслила» третiй поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-пiдлiтка, що стояв бiля дзеркала спиною до них. Чоловiка за комп’ютером – дядько навiть не вiдiрвав погляду вiд монiтора. Сiмейну пару похилого вiку, що дивилася на блакитнуватий телевiзiйний екран. Жiнку, яка стояла на табуретi, з мотузяним зашморгом на шиi…

Бiльше вона нiчого роздивитися не змогла, одурiвши вiд грюкоту.

Оглушена пролетiла крiзь вiкно, боляче приземлилася на пiдлогу й тiльки там зрозумiла: з властивою Дашi Чуб простотою нереалiзована космонавтка протаранила скло древком мiтли, загримiвши (в прямому розумiннi слова!) прямо в дiм потенцiйноi самовбивцi.

До речi, самовбивця бiльше не була потенцiйною – вона висiла. Їi обличчя зi страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жiнку за ноги. Але кiнцiвки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Дашi в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу пiдвела себе з пiдлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бiк скривджено нидiв.