скачать книгу бесплатно
– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так i не сказала, чого в тебе такий паршивий настрiй? Через суд? Так?
– Так, – сказала Маша. Потiм подумала й сказала правду: – Нi.
– Звiсно, нi, – запевнила Чуб. – Вiн у тебе давно паршивий. Вiдтодi, коли ти iз купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побiгла.
– Знаеш, – не стала сперечатися та.
– Але я чесно мовчу.
Вiд подиву Ковальова на мить вiдвела погляд вiд життево важливого неба й подивилася на Дашу.
Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовiрним!
– До свого художника побiгла в ХІХ столiття. До Врубеля. Еге ж?
– Еге?
– Ну й чьо, не склалося? – спiвчутливо сказала подруга.
– Не склалося.
– Я так i зрозумiла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моiм Демоном – iз Яном. На шабашi все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезiла, допетрала: то ж був зовсiм iнший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!
– Не подобалася ти йому, – неочiкувано жорстко сказала Маша. – Анi ти, анi я, анi Катя. Повiр. Я з ним розмовляла.
– З моiм Яном?!
– Нi. З моiм Деном.
Тут автор мае дещо пояснити.
Із тим, кого Голова киiвських вiдьом Василиса Андрiiвна шанобливо називала Хазяiном, кого книга Киевиць називала «Той, що стоiть по лiву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – iз Дем’яном, Яном, Демитрiем Киевицьким у без року тиждень Киевиць склалися складнопiдряднi стосунки.
Почати з того, що кожна з Трьох Киевиць бачила Свого Демона.
Перед Катею вiн з’являвся у виглядi холодного блондина.
Перед Дашею – у виглядi моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самi вуха!)
Маша ж водила знайомство з нiчнооким i чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим i добродушним, але дуже швидко дав зрозумiти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехiд до iншого Киева.
І Машi деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напiвнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.
Не так щоб Демон вiдмовлявся iм допомагати.
Але ранг його в Киевi був надто високий, щоб вiн вважав за потрiбне приховувати: вiн поважае не iх, а iхню владу, бо вони – люди, слiпi, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як слiпi кошенята у людей, якi не схильнi милуватися нерозумними тваринками.
– Нi, я не вiрю! – Вiд надмiру почуттiв Чуб схопилася на ноги, задзвенiла сережками. – Не вiрю, що я Яну зовсiм перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вiрить: ми – iстиннi. Вiн нам допоможе. Не розумiю, чому вiн не з’являеться?
– Вiн сказав менi, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разi доведеться з ним зустрiтися. Може, вiн порадить, як бути з Акнiр. Хоча… – Вона помовчала. – Знаеш, я не впевнена, що так уже хочу бути Киевицею.
– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж бiльше за всiх хотiла!
– Не знаю, – зiтхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пiшла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогоднi йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…
– Ти чьо, за цим придурком сумуеш?! – пхикнула Даша. – Вiн був сатанiст!
– Вiн мене врятував, – сказала Ковальова. – Але рiч не тiльки в цьому.
– А в чому? – Даша з цiкавiстю вдивлялася в обернений до неба профiль подруги. – Ну, колися! Я ж вiдчуваю щось не те. Про що ти там думаеш тихцем?
Маша стрiмко втягнула повiтря, збираючись повiдомити найголовнiше – Таемницю.
Але замiсть головного вигукнула зовсiм iнше:
– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!
Землепотрясна блискавично пiдвела голову.
І побачила те, що iй доводилося бачити лише один раз.
Як небеснi зiрки розсипалися намистом… Сплелися в гiрлянди.
Гiрлянди сплелися в срiблястi нитки.
І з лiнiй народилося сяюче креслення.
Карта Киева!
Вулицi, будинки, береги…
І тривожний червоний вогонь у правому кутку!
Секунду зiркова карта iхнього Мiста сяяла на небi над Старокиiвською горою.
А потiм небо впало. Полетiло на Дашу.
І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неi, а вона з не стримною швидкiстю падае вниз – на землю з небес.
Викреслений iз зiрок схематичний Киiв зi страхiтливою швидкiстю ставав реальним. Набував розмiру й об’ему.
Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетiла повз освiтленi вiкна сiрого будинку, позначеного особливо непримiтною прикметою – магазином «Хлiб». І, пролiтаючи, встигла помiтити жiнку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла бiля вiкна. Їi нерухомi, порожнi очi. Бiлий журнал у ii руцi.
Смертельно-чорний асфальт понiсся на Дашу.
«Зараз розiб’юся! Все…»
Ілюзiя падiння щезла.
Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.
Заволала:
– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподiваючись, що та жiнка iз зупиненим поглядом i е та сама важлива справа, заради якоi всi iхнi неприемностi вiдкладуться на довгий-предовгий рiк. – Де це, ти не знаеш?!
– Зда-а-е-еться, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.
– Страшно – пофiг. Де це?
– Як на мене, Харкiвський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулицi Ахматовоi.
– Ахматовоi? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши ii лiхтарем, вiдшукала потрiбний напис.
– Ахматова – Хлiб. Знайдемо. На мiтлу! – видала переможний клич труболiтка.
Роздiл третiй, у якому Даша й Маша вирiшують обмiнятися мамами
Спочатку було Слово, i Слово було в Бога, i Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього нiщо не почало бути, що почало бути…
Євангелiе вiд Іоанна.
Маша непереборно боялася висоти.
Точнiше, висоти боялося Машине тiло, не залишаючи самiй Машi вибору – боятися iй чи нi.
Досить було тiлу наблизитися до краю високого, Машинi сiдницi шматував страх, живiт пiдтягувався, розум зникав.
Маша боялася високих, крутих сходiв i глибини просвiтiв. Боялася звiшуватися через поручнi балконiв i до смертi боялася дивитися з обривiв униз…
А ось лiтати не боялася.
Анiтрохи!
Досить було iй пiднятися в повiтря, як ii полонила невимовна природнiсть – звичнiсть того, що вiдбуваеться. Глибоко в душi Маша завжди вiрила: люди здатнi лiтати! Інодi ця вiра межувала з упевненiстю так близько-близько, що, стоячи на балконi, вона розводила руки, заплющувала очi, вiдчуваючи: ще зовсiм трохи, й вона зрозумiе, як це зробити.
І тепер, сидячи на задньому сiдлi мiтли, притискаючись до впевненоi спини Дашi Чуб, подумала знову:
«Лiтати так легко… Так ЗВИЧНО! Нiби увi снi». Й вiдчула таке безмежне, невагоме вiдчуття свободи, що вперше за сьогоднi злякалася: за два днi в них заберуть цю владу – й вона, як i всi на свiтi не-вiдьми, знову лiтатиме лише увi снi.
Днiпро, великий i чорний, залишився позаду.
«Мало який птах долетить до середини Днiпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Киевицею, бiлявка на прiзвище Чуб перемахнула давню рiку за кiлька секунд й увiрвалася до Киева Лiвобережного.
– Знижуемося, – попередила Землепотрясна хвилин за сiм.
Недаремно Даша мрiяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболiткою!
Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщiлину вулицi й знову злетiла догори.
– Це не Ахматовоi. Це…
– Вона паралельна! – вiдгукнулася Маша. – Праворуч!..
Дашина подруга-мiтла спритно перескочила ряди сiрих дахiв i почала знижуватися.
– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!
– Вони побачать видовище, а ми – «Хлiб»! – збаламутила Чуб i, наплювавши на всi можливi iнсульти й iнфаркти, якi вони могли викликати оптом i вроздрiб, пролетiвши повз вiкна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.
– «Невидимi й вiльнi», – прошепотiла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаiвну.
Але лiтературне закляття не допомогло.
– Ось вiн, наш «хлiбчик»… – Чуб прямувала до «особливоi прикмети».
Машинi ноги торкнулися землi.
Двомiсна мiтла вискочила з-пiд неi, вдарилася об асфальт.
– Так, це той самий будинок! – Маша пiдiбрала свiй «фалiчний символ» i глибокодумно обперлася на древко пiдборiддям. – Поверх, по-моему, був третiй, – сказала вона. – А ось вiкно… Ти пам’ятаеш, яке вiкно?
– Освiтлене.
– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Нi-чьо, що поки ми летiли, воно сто разiв могло погаснути? О’кей. Облетимо третiй поверх по периметру.
– Дашо, нас побачать! Ще не пiзно. Ти тiльки уяви…
– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варiанти е? На мiтлу!
Вiдьмацький екiпаж злетiв у повiтря.
На щастя, бiльша частина вiкон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди iм треба було потрапити, але встигло згаснути.
Вирiвнявшись, Даша «прокреслила» третiй поверх.
Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-пiдлiтка, що стояв бiля дзеркала спиною до них. Чоловiка за комп’ютером – дядько навiть не вiдiрвав погляду вiд монiтора. Сiмейну пару похилого вiку, що дивилася на блакитнуватий телевiзiйний екран. Жiнку, яка стояла на табуретi, з мотузяним зашморгом на шиi…
Бiльше вона нiчого роздивитися не змогла, одурiвши вiд грюкоту.
Оглушена пролетiла крiзь вiкно, боляче приземлилася на пiдлогу й тiльки там зрозумiла: з властивою Дашi Чуб простотою нереалiзована космонавтка протаранила скло древком мiтли, загримiвши (в прямому розумiннi слова!) прямо в дiм потенцiйноi самовбивцi.
До речi, самовбивця бiльше не була потенцiйною – вона висiла. Їi обличчя зi страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жiнку за ноги. Але кiнцiвки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Дашi в руки.
– Машо, допоможи!!!
Ковальова насилу пiдвела себе з пiдлоги.
Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бiк скривджено нидiв.
