скачать книгу бесплатно
– Тепер друге питання, – оголосила Катерина Дображанська. – Як нам жити далi? Як керувати Киевом?
– А ти у нас чьо, голова? – негайно напустилася Даша. – Знову вирiшила командувати? І окуляри знову начепила! В них же звичайнi скельця, сама зiзнавалася.
– Нехай вона побуде головою. Тобi що, шкода? – зiтхнула Маша, не вiдводячи очей вiд своiх неспокiйних рук. – Вона ж намагаеться якось налагодити наше життя, пiсля того як нам його зруйнували.
– Гаразд. Нехай. Тiльки недовго, – миттю погодилася Чуб i, вiдкинувшись на спинку дивана, погладила руду «горжетку».
«Горжетка» вiбруючи замуркотiла й для повного щастя потягнулася лiнивою лапою до Машиних кучерiв.
Маша слiпо хитнула головою.
Вродлива Катя помовчала, даючи зрозумiти, що урвала ii незаслужено, i взялася доповiдати:
– П’ять днiв перед тим ми несподiвано стали вiдьмами.
– Киевицями, – вперто поправила Маша.
– Киевицями, – покiрно погодилася з правкою Катя.
– І врятували свiт! – похвалилася Чуб.
– Лише Киiв, – поправила Маша.
– Ну й що? – вiдбилася вiд применшення iхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Киiв – не землепотрясно!
(Вставляти слiвце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)
– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Киевицi. Ми володарюемо над Киевом.
– Так само, як i вiн над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпiла нечiткостi формулювання.
– Так само, як i вiн. – Судячи з усього, на вiдмiну вiд Дашиних реплiк, Машинi зауваження Катя сприймала безкiнечно толерантно. – У нас е особистий офiс, – Дображанська окинула поглядом круглу кiмнату Вежi, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.
– Якщо в неi нема ключа або вона не знае пароль, – сказала Маша.
– Є три кицьки, якi розмовляють.
– Лише двi, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляе.
Кiнчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.
– Є кiлограмiв 100–150 раритетного золота, яке пiднесли нам на шабашi киiвськi вiдьми i яке треба ще якось реалiзовувати, – проiгнорувала Дашину реплiку Катя.
– Навiщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я свое золото носитиму.
– …І найголовнiше, – закiнчила Катя, – Книга Влади!
– Книга Киевиць, – сказала скрупульозна Маша, тодi як Катя пiдiйшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана рiч, i з жадобою доторкнулася пальцями до чорноi палiтурки.
– А ще ми маемо щоночi вартувати на Старокиiвськiй горi, – докинула свое Чуб.
– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.
– Це важлива поправка, – не пiддалася та.
– Я до цього й веду! – осадила ii Катерина. Вона все ще не вiдвела пальцi вiд Книги, наче дотик до неi давав iй непереборне задоволення, якого iй незмога було себе позбавити. – Я перелiчила «плюси»: влада, золото, квартира в центрi… Але е й «мiнуси». Як правильно зауважила Маша, ми – Киевицi. Ми володiемо цим Мiстом i захищаемо його. «Киiв володарюе над нами так само, як i ми над ним», – так написано в Книзi. Зокрема, це виявляеться в тому, що ми зобов’язанi щоночi вартувати на нашiй горi, «щоб, побачивши на небi червоний вогонь, полетiти туди». Туди, де по трiбна наша допомога.
– Ну а я що казала? – ображено буркнула Чуб.
– Утiм, – вела далi Катя, – минулоi ночi ми сидiли там зовсiм марно. На небi нiчого не загорiлося.
– І що ти тепер пропонуеш? – спитала Землепотрясна Даша.
– Я не пропоную, – iз задоволенням поправила ii Катерина, – подаю на розгляд. Можливо, доцiльнiше вартувати по черзi? Щонiчнi чергування – виснажлива рiч. А в мене бiзнес. У Машi пiслязавтра iспит. Лише ти в нас можеш спати до обiду, бо нiде не працюеш.
– А як менi працювати? – скипiла Землепотрясна. – Я ж працювала в нiчному клубi! Уночi! А тепер усi ночi зайнятi. І якщо завтра щось десь знову загориться, днi теж потраплять собацi пiд хвiст. Це ти в нас сама собi хазяйка. А Маша вза-агалi студентка. Іспити складе – i канiкули. А хто триматиме на роботi спiвачку, що будь-якоi митi може зiскочити зi сцени, всiх покинути й побiгти рятувати Мiсто?
– Саме тому, – завершила Катя, – я й пропоную трохи полегшити собi життя й вартувати парами. Сьогоднi – ти i Маша. Завтра – ми з тобою, щоб Маша могла пiдготуватися до iспиту. Пiслязавтра – я з Машею. І так далi.
– Ну-у-у, спробуймо. – Чуб вiдвернулася.
У недалекому минулому Даша була професiйною опiвнiчницею – спiвачкою й арт-директором нiчного клубу «О-йо-йой!», тому не бачила особливоi проблеми в тому, щоб не спати щоночi. Але сиднем сидiти цiлими ночами, безплiдно вдивляючись у небо над Старокиiвською горою, було для ii енергiйноi натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.
– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на своi ноги у старих потрiсканих кросiвках. – Менi все одно.
– Чудово, – пiдбила пiдсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоений погляд. – Тепер трете питання – найважливiше. Що вiдбуваеться з нашою Машею?
– Зi мною? – Уперше за всю розмову руда пiдвела очi й знiяковiло подивилася Катi в обличчя.
– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала пiд прапори Катi. – Це точно! З нею щось дiеться!
– У тебе якiсь проблеми? – голос Катi став солодковатним. – Ти нiби в воду опущена.
– Гiрше, – вже утоплена! – пiдтримала ii Даша i з ентузiазмом почухала нiс.
(Чухати нiс у нападi задумливостi було третьою з Дашиних звичок.)
Маша невпевнено подивилася на Катю, вирiшуючи, чи справдi та занепокоена, i запитуючи себе, чи вистачить у неi сил вiдкрити свою Таемницю.
– Рiч у тiм… – мовила вона, – що я… Нi, спочатку iнше. Ви маете це знати. Я саме збиралася сказати. Рiч у тiм, що…
Рiч у тiм, що всього за п’ять днiв до цього Марiя Володимирiвна Ковальова, студентка iсторичного факультету педагогiчного унiверситету,[1 - Позаяк свiй педагогiчний унiверситет сама Маша, як i колись, називала iнститутом, далi ми наслiдуватимемо ii приклад, бо, на думку Машi (i автор iз нею цiлковито згоден), – Унiверситет у Киевi один.] вiком двадцяти двох рокiв, була сiрою й замрiяною iстотою, що мешкала за адресою вулиця Уманська, 41, з мамою й татом.
І була вона нею доти, поки не отримала Мiсто в подарунок.
Помираючи, Киевиця Килина, володарка тисячолiтнього Киева, передала свою владу iм, трьом i випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, якi розмовляли, з коморами, наповненими зiллям i травами, з шафами, повними об’iжджених мiтел, – ще й книгу Киевиць з ii давнiми i страшними знаннями…
Стало зрозумiло, що свiт зовсiм не такий, яким iм здавався – затюканiй студентцi непрестижного вишу, погордливiй власницi мережi супермаркетiв й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумiсництвом спiвачкою-невдахою.
У цьому свiтi, який iм вiдкрився, не було анi часу, анi смертi, анi тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крiзь час i воскрешати мертвих, лiтати над землею й вселяти любов у своiх ворогiв.
Але хоч би що ти робив, твое добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.
І той, у кого наiвна вiдмiнниця Маша була закохана без вiдповiдi з першого курсу, виявився вбивцею.
І помер, рятуючи Машу вiд смертi, бо випив приворотне пiйло.
І тепер Маша вважала себе його вбивцею.
А чоловiк, якого покохала нова Маша, помер сто рокiв тому, а за вiсiм рокiв до смертi вiн поховав единого сина, що помер у Киевi на знак кари за вчинок батька.
Тому що Мiсто було живим: могло любити й карати!
І звали цього чоловiка Михайлом. А прiзвище його було Врубель.[2 - Врубель Михайло Олександрович (1856–1910) – видатний росiйський художник, герой попереднього роману «Киiвськi вiдьми. Меч i Хрест».]
І Маша вiдмовилася вiд нього сама, на винагороду за те, що не могла вважати винагородою. І тепер вона потерпала вiд цiеi винагороди, яка стала ii Страшною Таемницею.
Як потерпала i вiд того, що, будучи не вiдьмами, а Киевицями, вони, однак, були вiдьмами – мiнiмум наполовину, позаяк жодна з них бiльше не могла зайти до церкви, й вiднинi Машi був заказаний шлях до ii найулюбленiшого, розписаного Васнецовим i Врубелем, Найгарнiшого у свiтi Володимирського собору.
І тепер Маша вважала себе за нечисту.
Як потерпала й вiд того, що вона, ще тиждень тому слухняна й тиха, на смерть посварилася з матiр’ю й пiшла з дому.
Як потерпала вiд того, що вона вже три днi не бачила тата.
І тепер Маша вважала себе поганою дочкою.
Як потерпала й вiд того, що сталося з нею сьогоднi вранцi, коли, сяк-так зiбравши колишне «я» в кулак, вона пiшла до iнституту на консультацiю перед екзаменом…
У першу хвилину, переступивши порiг рiдноi альма-матер, Маша повiрила: те, що з нею сталося, – дивний сон.
Тут, у стiнах звичного педагогiчного, все було так, як завжди. Студенти, як завжди, не звертали уваги на непоказну завчену Ковальову – в мiшкуватому одязi, з блiдим обличчям. І, зiйшовши на другий поверх, досягши останньоi сходинки, Маша, як завжди, подивилася на годинник, перевiряючи, чи так само справно працюе ii внутрiшнiй будильник.
Зовнiшнього, тобто реального, будильника в неi не було нiколи. Ранiше – у минулому життi – iй досить було сказати собi, лягаючи спати: «Я повинна прокинутися о 9.00» (або о 7.30, або о 8.15) – i вона розплющувала очi в призначений час. А виходячи з дому, точно розраховувала час на дорогу, з урахуванням усiх заторiв i перебоiв iз транспортом.
Ось i зараз старенька вiрна «Чайка» на ii руцi показувала, що до консультацii залишилася рiвно хвилина – саме стiльки, щоб пройти коридором, звернути праворуч й опинитися в призначенiй аудиторii.
Усе було, як i ранiше, як звичайно, як завжди. Й на Машу зi йшов невимовний, iлюзорний спокiй. І вона зовсiм було зiбралася насолоджуватися своею iлюзiею не менше нiж пiвгодини, слухаючи надтрiснутий голос Маркiвни, що, як зазвичай, диктувала iм детальнi вiдповiдi на питання бiлетiв…
Як несподiвано, вигулькнувши з найближчих дверей, перед нею намалювалася найгрiзнiша викладачка iхнього iнституту, iсторичка, яку прозвали Василисою Премудрою (скорочено – Васею).
Василису супроводжували двi яскраво нафарбованi студентки. З iхнiх кислих, прохальних облич було зрозумiло: дiвки належали до тих численних нещасливиць, якi не змогли скласти Васi попереднiй iспит i якi, пiдiбгавши студентськi «хвости», з’явилися шукати щастя знову – i знову марно.
Маша звично кивнула викладачцi, встигнувши потiшитися, що iспит вона склала на «вiдмiнно», перед тим як пихатi риси Василиси Андрiiвни розплилися в благочестивiй покiрностi, перед тим як Премудра зробила крок до Ковальовоi i, схиливши велике грудасте тiло в глибокому поклонi, прошепотiла:
– Слава Вам, Ясна Киевице!
А Маша згадала: у ii новому п’ятиденному життi страшний препод була ii пiдлеглою! Головою орди киiвських вiдьом, якi, не пiзнiше нiж позавчора, кричали iм «Слава!» на шабашi з нагоди Івана Купала.
Студентка втислася в стiну.
«Хвостатi» студентки витрiщилися на неймовiрну сцену – обидвi вони, явно й недвозначно, не вiрили власним очам.
– Я маю для вас небезпечну звiстку, – продовжуючи шокувати глядачiв, Вася схилилася ще нижче. – У Мiстi неспокiйно. Не всi вiдьми визнають вашу владу. Чи можу я просити Вас про зустрiч з Вами й Вашим Ясним…
– Так, так! – вигукнула Маша. – Приходьте до нас на Яр Вал. Я зустрiну бiля входу. О п’ятiй. Інакше вам не зайти. Василисо Андрiiвно, розiгнiться, будь ласка.
– Це велика честь для мене. – Випроставшись, Вася позадкувала.
«Усе, – усвiдомила Маша Ковальова. – Менi доведеться пiти з iнституту. Якщо так буде й далi…»
Але далi було значно гiрше.
Проминувши коридор, Киевиця наштовхнулася на щебетливу компанiю студентiв старших курсiв. І пiшла собi повз них.
Де там!
Із центру компанii до Машi випурхнули двi красунi – гiнкi, стрункi, з тих, що завжди дивилися на неi згори вниз.
– Слава Вам, Ясна Киевице!
У коридорi запанувала цiлковита тиша.
Маша вiдчула себе восковою. Фiгурою з музею мадам Тюссо.
Десяток пар очей витрiщилися на неi – на ii плечi, якi перелякано пiдвелися й застигли, дешевi джинси, кучеряво-руде волосся. Дiвчата, скарлючившись, стояли перед Ясною Панi, напевно очiкуючи вiд неi репризи у вiдповiдь.
Але цiеi репризи Маша не знала!
Хтось хихикнув. Іншi мовчали, дарма намагаючись пiзнати в тому, що дiялося, натяк на жарт.
– Дякую, – дурнувато вискнула Ковальова. – Будь ласка.
– Але найстрашнiше було, коли я зайшла до аудиторii. Й Маркiвна, викладачка, до якоi я йшла на консультацiю, кинулася до мене… А iй шiстдесят рокiв! Як я до неi пiслязавтра на iспит пiду? А якщо вона на iспитi менi вклониться? Що про мене iншi подумають?
– Подумають, – безтурботно засмiялася Землепотрясна Даша, – що ти iй страшенного хабара дала. Тисяч десять, не менше. От бабця з глузду й з’iхала.
– У неi будуть проблеми на роботi, – траурно сказала Маша. – А потiм я вийшла надвiр, а там… Кожна десята пiдходила до мене. Як тепер вулицею ходити?
– Ось так само, мабуть, вiдчувае себе Алла Пугачова! – висловилася спiвачка. – Чьо ж я, дурепа, вдома сиджу? Знову ж таки час мою вдяганку з клубу забрати…
– Добре ще, до iнституту мене Катя на машинi пiдвезла, – сказала Маша. – А назад… Я й гадки не мала, що в Киевi так багато вiдьом!
– Ти бачила, скiльки iх на купальському шабашi було – тисячi тисяч, – вiдповiла Катя. – Я теж помiтила, що менi кiлька разiв уклонилися. Але я рiдко з машини виходжу.
Даша пiдхопилася з дивана.
Руда кицька мiшком упала з ii загривка i, невдоволено крякнувши, скосилася на занадто iмпульсивну хазяйку.
