скачать книгу бесплатно
– Але ж вона звiльнена, – спробувала заперечити та. – Де ми ii потiм шукатимемо?
– Без рiзницi, – хлопець нехотя прибрав руку з керма i обернувся до Дарини. – Парi е парi. Катайся до пiслязавтра.
* * *
Істеричний телефонний дзвiнок змусив матiр Марiйки схопитися за важкi груди й перелякано охнути:
– О Господи! Це…
Випередивши ii, Володимир Сергiйович пiдхопив тривожну слухавку.
– Так, iду! – суворо сказав вiн.
– Це Марiйка? Марiйка? – затряслася мама.
– Аварiя, – пояснив вiн люто. – На тому ж мiсцi. Нашi вже мiлiцiю викликали. На Фрунзе знову розливне море! Це ж типу злiсне хулiганство. Тiльки яка користь од ментiв? – Сергiйович уже вскочив у штани i заправляв у них стару поношену ковбойку. – Сама вважай: поки води натекло, поки жителi аварiйну викликали. Цих дiгерiв уже i слiду нема. Якщо iх не завалило, звичайно. Тодi трупи розгрiбатимемо… Нi, не розумiю я, – буркнув вiн здивовано i зло, – що, iм там медом намазано?
– А тобi, тобi чим намазано? – заголосила у вiдповiдь дружина. – Зараз не твоя змiна! Якого ж ти?! У нас дочка пропала! Як утовкмачиш собi щось у голову, на iнших начхати!
– Несвiдомий ти елемент, – незадоволено посмiхнувся Сергiйович. – Я тi труби мало не добу ремонтував, а всякi виродки знову паскудити будуть? А Марiйка наша повернеться, нiкуди не дiнеться.
Роздiл п’ятий,
у якому вчинено злочин
Трепет пробiг по його жилах: перед ним лежала красуня, яка коли-небудь бувала на землi. Вона лежала, як жива… Раптом щось страшенно знайоме показалося в обличчi ii. – Вiдьма! – скрикнув вiн не своiм голосом.
М. Гоголь. «Вiй»
Пролетiвши два мости – пiшохiдний i мiст Метро, – Дарина подумала раптом: «А куди я iду?» Але думка ця була слабкою i несуттевою: вона вiдчувала, що стрiмко наближаеться до своеi безiменноi мети.
І лише коли мопед, проскочивши третiй, романтичний мiст «закоханих», який менш романтичнi городяни назвали «чортовим» мостом i мостом «самовбивць», злетiв на Володимирську гiрку та праворуч промайнув Михайлiвський золотоверхий монастир, наiзниця зрозумiла, що навiщось повертаеться на Андрiiвський узвiз.
Вона вирулила на перехрестя Володимирськоi та Великоi Житомирськоi i звернула у двiр, на Пейзажну алею, – улюблене мiсце всiляких прогулянок. Хазяi вигулювали тут своiх собак, матусi – дiтей, а пiдлiтки – своi першi пляшки з пивом. Ранiше Дарина й сама не раз походжала тут iз друзями, лiниво сьорбаючи малоалкогольне пiйло й вишукуючи романтичний куточок, де можна з шиком покурити з видом на Мiсто.
До слова кажучи, це було дивне мiсце, хоча кияни, що звикли до нього, навряд чи усвiдомлювали цей факт. Ну чи не дивно, що у дворi однiеi з центральних вулиць, за невисоким кам’яним парапетом, що огинав алею, зяяла дiра глибокого, порослого деревами яру, що нiтрохи не нагадував цивiлiзований мiський парк або сквер? З iншого боку яр надiйно охороняли двi овiянi поганою славою гори, i навiть тi декотрi, хто спускався на його дно сонячного дня, щоб дати попустувати улюбленому псовi чи зайнятися скороспiшним сексом за густими кущами, нi за що не зважилися б поткнутися сюди вночi.
Утiм, сама алея навiть опiвночi вважалася мiсцем гулябельним i досить безпечним. І впевнено направивши кермо в бiк iсторичного музею, що вартував урвище, Дарина обiгнала дивну велосипедистку в червоних тапочках, якi зображували якихось вухатих звiряток. Бiльше навкруги не маячило жодноi живоi душi. І доiхавши до безмовного музею iсторii Украiни, Дарина несподiвано усвiдомила: вона прибула.
«Куди, на екскурсiю?» – встигла подумати Чуб здивовано i тут же спiшно вiдскочила вбiк.
Дурноверха велосипедистка, примружившись, мчала просто на неi i, не зумiвши наiхати на Землепотрясну Дарину, iз брязкотом урiзалася в сходинки бiля входу. Дарина хотiла кинутися до неi. Але тут хтось третiй сильно штовхнув ii праворуч, збиваючи з нiг. Вона примудрилася пiдставити руку, щоб приземлитися з найменшими втратами, i, падаючи, помiтила краем ока: велосипедистка пiдводиться без сторонньоi допомоги, й очi ii вже широко розплющенi, а в них хлюпае непiдробний жах i подив.
– Де я? – здивувалася вона. – Що я тут роблю?
– Що вам потрiбно?! – бридко заволали згори.
– Не знаю!!! – обурено гаркнула у вiдповiдь Чуб, рiзко повертаючи голову.
Над нею стояла божевiльна чорноволоса дама в самих панчохах i нижнiй бiлизнi. Взуття на нiй не було, i вiд ступень до колiн панчохи були вкритi брудними дiрами i «стрiлками».
«Та це ж тi самi, з якими…» – але довести до кiнця цю думку Дарина не встигла.
За пiвметра вiд них беззвучно вибухнув стовп вогню. І як тодi, в «Центр… Старокiевскаго колдовства», сперечальницi iнстинктивно кинулися одна до одноi, зчепившись у перелякану купу й несамовито дивлячись туди, де вiдбувалося щось зовсiм неможливе.
На очах у них вогонь здiйнявся вiд землi, точнiше, вiд бетонних плит, що килимом розстилалися перед входом до музею, якi начебто нiяк не могли горiти, а у блискучiй гарячiй пожежi з’явилася висока жiноча постать.
«Килина», – впiзнала ii Марiйка, яка майже не сумнiвалася, що бачить зараз перед собою лише страшно-прекрасний сон, де iй явилася мертва красуня, чие золоте волосся зливалося з полум’ям вогню.
– Ось ви i тут, – похмуро сказала покiйниця.
І досить було iй заговорити, як полум’я враз погасло, i тiло жiнки стало прозорим, немов мiсячне марево.
Тепер крiзь нього було видно сяючi вiкна будинкiв, що стiною облямовували Пейзажну алею, i темне беззоряне небо…
– Тут ви збиратиметеся щоночi, немов кiшки, якi, зачувши мишу, не в змозi стримати себе iз власноi волi, – сказала покiйниця тужливо. – Менi довелося вiддати свою владу вам – трьом слiпим. Але не тiштеся з цього! – нестерпно простогнала вона, буцiмто нечулi й очамрiлi вiд жаху, вони могли зрадiти зараз хоч чомусь. – Мое Мiсто – не подарунок вам, а прокляття! Моя влада – ваше рабство! Вас обрано на погибель! Я стала першою, але буде i друга, i третiй, i вiн знову поверне собi силу, якоi був позбавлений тодi. Ви помрете, перш нiж ряба стане любою, а бiль згорить у вогнi, бо ваш порятунок лежить там, куди вам немае вороття…
Не змовляючись, дiвчата мовчки позадкували, чимдалi вiд цього важкого, невiдривного погляду, який, здавалося, безповоротно ховав iх зараз живцем.
– Усе. Я вiддала вам усе… – прошелестiв, згасаючи, ii нестерпний голос. – Залишилося вiддати тiльки це.
Вона владно пiдвела до неба примарну руку, що розпливалась, – i Катя, Дарина та Марiйка одночасно здiйняли очi догори i виявили, що звiдти на них нестримно летить щось велике й темне. І перш нiж вони встигли кинутися врiзнобiч, iх наздогнала оглушлива чорнота…
Але перш нiж провалитися в небуття, Дарина побачила, що небо над ними раптом перестало бути темним, прорвалося тисячею срiбних зiрок i блимнуло десь лiворуч тривожно-червоним вогнем.
«Лiтак», – подумала вона i знепритомнiла.
* * *
– Ну чьо, повертай назад. Бач, замкнено! От життя паскудне!
– Так чьо нам тепер, на гору пiхтурою?!
– Нi, через огорожу, з усiм спорядженням!
Нервовi аварiйники, сперечаючись, стовпилися бiля зачинених ворiт, якi вели на скромну територiю Кирилiвськоi церкви, захищену блоковою кам’яною огорожею вiд багатокорпусноi психiатричноi лiкарнi iменi Павлова, що заполонила гору.
До церковних ворiт з вулицi Олени Телiги вiв зручний асфальтований пiд’iзд. Але виходило: щоб зробити ще сто крокiв i потрапити на гiрський схил, де ховався необхiдний iм залiзний люк, слiд було зламати замок на входi до святоi обителi або «повертати назад» i дертися на схил знизу.
– Усе, паняй! Покаталися! – роздратовано кинув водiевi один iз робiтникiв.
– Стривай, – зупинив його Володимир Сергiйович. – Дивiться, в церквi он свiтло…
У вузьких, як щiлини, вiкнах корпулентноi Кирилiвськоi церкви мерехтiло слабке жовтувате полум’я.
– Ти, Сергiйовичу, сьогоднi взагалi безквитковий. Так i не лiзь! – бухнув той, що сказав «паняй», i махнув рукою.
– Та чого ти? – остудив його другий. – його правда. Треба погукати, вони нам ворота i вiдчинять.
– Звiдси не догукаешся… Церква стара, стiни знаете якi! Нумо, пiдсоби… – Володимир Сергiйович вiдiйшов до хвiртки, що по сусiдству з воротами. Крякнув. Сперся на плече другого, схопився за пруття i, поставивши ногу на стягнуту суворим iржавим дротом ручку, з юнацькою хвацькiстю перемахнув двометрову огорожу.
– Чекайте. Зараз! – пообiцяв вiн.
Хизуючись i пишаючись собою, Марiйчин батько попрямував повз смiттевi баки до опасистоi бiлокам’яноi руськоi красунi. Дiйшовши до розкреслених клiтиною металевих смуг важких дерев’яних дверей, Сергiйович зам’явся, збираючись перехреститись, але, посоромившись робити це на очах у товаришiв по службi, спохмурнiвши, штовхнув одну зi стулок.
Та вiдчинилася, вiдкривши вхiд до високого квадратного простору центрального нефа, окреслений насупленими середньовiчними колонами, що йшли у небо. Усерединi церква виявилася страшенно маленькою. А ii стiни, темнi й облупленi, зберiгали залишки тисячолiтнiх фресок i примальованi до них пiзнiше вiдсутнi частини святих.
Але нинi, в напiвтемрявi, старi, стертi столiттями фарби зливалися в бiлi «хмари», i Богоматiр в центральнiй апсидi, з вiдрiзаною часом головою, i вiдсiченi вiд тулуба босi ноги святих – охоронцiв мармурового iконостасу, що помiстився мiж ними, справляли враження моторошне i гнiтюче.
І через це церква здавалася покинутою, не живою. Покинутою Богом i людьми…
Але була дiючою. І якесь невiдоме Сергiйовичу i, схоже, не призначене для погляду мирських релiгiйне дiйство вiдбувалося в нiй просто зараз.
На рожевуватiй пiдлозi з ширококостих, пiдiгнаних одна до одноi рiзнокалiберних кам’яних плит сяяв трикутник iз оплавлених церковних свiчок. А в його центрi лежав ниць безликий i бездиханний на вигляд священнослужитель, упираючись хрестоподiбними кiнцiвками в краi незрозумiлого трикутника.
Руки лежачого були нерухомi й безмовнi, ноги неналежно заголились, i Сергiйович знiяковiло позадкував, розумiючи: побачив те, що не мусив уздрiти, – чиесь суворе нiчне молiння.
Вiн розвернувся, маючи намiр пiти, й iнстинктивно зiщулився, побачивши, що на фресках, праворуч бiля дверей, зображено людськi голови, якi горять у муцi червоного пекельного вогню.
СКРЕЖЕТЪ ЗУБОВЪ
ОГНЬ НЕ УГАСАЮЩIЙ
ЧЕРВЪ НЕУСЫПАЮЩIЙ —
прочитав вiн. А в цей час вiдсiченi голови кричали, пронизанi наскрiзь пекельними виткими черв’яками, i шкiрили роти, що скреготiли зубами, – невмiлi й нарочито застрашливi, немов змальованi зi шкiльного зошита його сина, коли той, iще пiдлiтком, полюбляв малювати всякi убивчi жахи.
Шановнi парафiяни,
в церквi забороняеться цiлувати стiни —
свiдчив папiрець поруч.
Вторженець завмер й iнстинктивно потягнувся трьома складеними пальцями до лоба, вiдчувши раптом неусвiдомлений i безiменний, але наростаючий жах, що тiснив груди Хоми Брута, який iще не знав, що чекае його за порогом опiвнiчноi та порожньоi церкви, але кожною порою своеi шкiри розумiв уже: краще не знати цього нiколи! Тiкати без оглядки, поки ще не пiзно!
Пiзно.
Володимир Сергiйович озирнувся. І вiдразу дiзнався, що змусило його занiмiти, засумнiвавшись у суворiй святостi цього нiчного молiння. Трикутник, у центрi якого лежав молiльник, був червоним. Таким же страхiтливо червоним, як i на фресках пекла бiля дверей!
Цiпенiючи, Марiйчин батько пiдiйшов до хрестоподiбного тiла, яке потопало в мокрiй загусаючiй кровi. І зрозумiв: молiльник iз заголеними ногами – жiнка в темнiй i короткiй джинсовiй спiдницi.
Їi щiльно зведенi ноги вищирялися двома малиновими каблуками, що здавалися тут до болю недоречними. Пишне темне волосся обрамляло блiду щоку i застиглий загострений профiль.
Вона була молода, жахливо, нестерпно молода i, напевно, гарна, i нестерпнiсть цього факту полягала в тому, що вона була так само жахливо i нестерпно мертва.
– Що у вас тут вiдбуваеться? – грубо i загрозливо ударив Сергiйовича пiд дихало раптовий голос, що змусив його здригнутись i подивитися на дверi.
Але замiсть клишоногого, iз засипаним землею тiлом гоголiвського Вiя iз залiзним лицем i замкненими повiками, там стояли три похмурi та настовбурченi мiлiцiонери, викликанi на «злiсне хулiганство».
– Що ЦЕ таке? – повторив запитання перший.
– О Боже, нi фiга собi! У церквi! – сказав iнший.
А потiм нiч пiшла пiд укiс. Люди все прибували i прибували: фотографи, судовi медики, експерти-кримiналiсти. Їх стало надто багато, i серед них промайнуло якесь начальницьке обличчя, припухле i стурбоване. А поряд iз ним друге – зле, заспане i загрозливо-вусате.
І Володимир Сергiйович Ковальов, вiдсторонений вiд аварiйних робiт заради показань свiдкiв, усвiдомлював: справа не у вбивствi молодоi дiвчини – справа в церквi.
– Жертвопринесення в храмi. Цього тiльки не вистачало!
– Сам начальник РВВС. І з ВРБ навiть прибiгли…
– Ім’я, по батьковi, прiзвище, рiк народження…
– …вiд втрати кровi. Довго мучилася, бiдолашна.
– Як ви увiйшли? Дверi були вiдчиненi?
– Замок не зламаний. У когось був ключ.
– Дiгери? Значить, ви стверджуете…
– У церквi. От вiдморозки! Хреста на них немае!
– Почекайте ще, слiдчий хоче з вами переговорити.
– Студентка педагогiчного унiверситету?
Саме цi чiткi питальнi слова й вивели «свiдка, який виявив», iз похмуроi апатii, що насунула й накрила його важким кожухом. І хоча, на вiдмiну вiд багатьох iнших, запитання це адресувалося не йому, – вимовивши це, висока i невдоволена людина iз занадто великими для чоловiка очима на негарному i маленькому обличчi, зиркнула на Володимира Сергiйовича, погляд якого нанизував на вiстря, так, немов подумки наколов його на штир, як товарний чек.
– Вiн? – спитав занадто волоокий теж не його, а iншого – худого в цивiльному. Худий кивнув, i невдоволений дiловито попрямував до Сергiйовича, що згорбився на стiльцi бiля письмового столу, де пiд склом лежали акуратно розкладенi листiвки iз зображеннями Кирилiвськоi церкви всерединi й зовнi.
Той, що пiдiйшов, звично вмостився за столом, мигцем примружившись на повчальний стiнопис, де худий, як обтягнутий коричневою шкiрою скелет, бiс зi зрiзаною ногою, тягнув палець до напiвголого, з напiвзакоченими очима iндиферентного праведника, що погрожував тому вчительським перстом…
– Слiдчий прокуратури Володимир Бойко, – не надто жваво, скорiше вповiльнено-суворо вiдрекомендувався вiн тезковi, немов понуро пiдраховував подумки, як скоро бiс зрозумiе, що зло не можна зупинити гордим пальцем, а праведник, запанiкувавши, почне дзвонити в мiлiцiю. – Ви перший виявили…
– Я. Вона студентка педагогiчного, ця дiвчина? – нервово перебив його Володимир Сергiйович.
– Ви знаете ii? – насторожився слiдчий.
– Нi. Але в мене дочка там навчаеться. На четвертому курсi. На iсторика!
– На четвертому курсi iсторичного? – в занадто великих очах чоловiка загорiвся небезпечний iнтерес. – У такому разi, можливо, ви знаете Риту Боець? Судячи з усього, вона однокурсниця вашоi дочки.
– Чого це ви так вирiшили? – Тривога Сергiйовича наростала.
– Ми знайшли ii сумку. У нiй був студентський квиток i залiкова книжка.
– О Боже! – похололо всерединi. – Боже милостивий! Нi!
