скачать книгу бесплатно
– Завзята? Я тобi зараз таке розповiм! Упадеш! – прокричала вона в слухавку. – Що? Наш спiр? Я й забула… – Обличчя Дарини потьмарилось.
Вона неприязно вiдкинула телефон i люто пришпорила свiй мопед.
* * *
Простягнувшись на канапi вiтальнi, Катя похмуро дивилась у стелю, безуспiшно намагаючись виплюнути з голови цей паскудний день. Орудуючи фарфоровою рожевою лопаткою, косметичка Таня акуратно викладала iй на обличчя рiдку зеленувату масу.
– Що ж ми так напружуемося… – просюсюкала Таня з одрепетируваною iнтонацiею люблячоi нянi. – Нам треба розслабитися, щоб увечерi бути спокiйною та красивою.
Катя зiтхнула: Танечка була солодкою iдiоткою. Заспокiйливо-солодкою, за цю якiсть Катя i тримала ii при собi. Але хоч би що та щебетала, Катерина добре знала: щойно ii замшевий каблук переступить порiг ресторану «Мерлiн», вона вмить натягне на себе «потрiбне обличчя» i блискуче проведе псевдоромантичну зустрiч iз мерзотним Василем Федоровичем. І не через те, що розслабиться. Якраз навпаки, – тому що жорстко контролюватиме кожен мiлiметр своеi посмiшки.
У вiтальнi ритмiчно туркотiв телевiзор i постукував маленьким позолоченим маятником годинник iз бронзовою пастушкою у вбраннi галантноi великосвiтськоi дами, куплений Катею в антикварному салонi «Модерн». Катя згадала про золотий ланцюг у виглядi змiйки, i ii настрiй злегка потеплiв. Вона спробувала розстебнути замок, аби розглянути приемну обнову краще, але змiя уперто стискувала свiй хвiст, – напевно, застiбка була iз секретом.
– Сивину не забудь зафарбувати, – нагадала вона Танi, стараючись, аби обличчя залишалося нерухомим. – Кому я потрiбна сива?
– Я все пам’ятаю, – дзвiнко озвалася косметичка. – Ви тiльки личком не клопочiться, масочка ж бо у нас така, що стягуе. Полежте п’ять хвилин спокiйненько, будете як шiстнадцятка. Я вже фарбу розмiшую, не хвилюйтесь.
– Легко сказати – не хвилюйтесь, – примирливо пробубонiла Катя. – Знала б ти, що я сьогоднi пережила.
– Так що ж у нас сьогоднi сталося? – догiдливо запитала Танечка, що успiшно поеднувала основну спецiальнiсть iз професiею «дикого» психоаналiтика i тому тут же гармонiйно змирилася з думкою, що заткнути пiдопiчну iй не пощастило.
Якщо Катерину Михайлiвну прорвало на вiдвертiсть саме зараз, iз цементуючою маскою на обличчi, що ж… Бажання клiентки псувати собi шкiру – такий же закон, як i будь-яке iнше ii бажання.
– Прийшла сьогоднi у важливiй справi в одну серйозну органiзацiю, – з апломбом поскаржилася Катерина, – а в iхньоi спiвробiтницi виявилася падуча. Померла просто в мене на очах!
– Який жах, – професiйно пiдтакнула косметичка. – Сiдайте-но сюди, до телевiзора… Який кошмар!
Катя покiрно перемiстилася з канапи на стiлець i невидюче втупилася в екран:
«…у музеi росiйського мистецтва вiдкрилася довгоочiкувана виставка Вiктора Васнецова, – спробував заспокоiти ii диктор зовсiм незначущою свiтською iнформацiею. – Із 1885 по 1896 рiк художник жив у Киевi. Всi майже десять киiвських рокiв Васнецов працював над своею легендарною картиною «Богатирi», яких вважав реальними iсторичними особами. Інiцiатором проведення виставки став…».
Але Катерина благополучно прослухала iм’я та регалii iнiцiативного аматора мистецтва й мимоволi вгледiлася в телеекран, лише коли той обрамив апатичне обличчя зимноокого альбiноса, за яким усього кiлька годин тому вона займала чергу до кабiнету припадочноi Килини.
Нi, Киiв усе-таки – одне велике село!
– Ти уявляеш? – вела далi Катя. – Взагалi про кадри не пiклуються. Як можна хворих i убогих до роботи з людьми допускати?
– Це-е то-очно, – пiдтвердила Танечка, хоча в цю мить ii явно хвилювала зовсiм iнша проблема.
Тримаючи на гребiнцi Катине пасмо волосся, косметичка скрупульозно прорентгенила ii поглядом. Потiм пiдхопила друге, трете…
– Нiчого не розумiю! – розгублено мовила вона. – Катерино Михайлiвно, у вас немае жодноi сивоi волосинки!
– Як це немае? – недовiрливо здивувалася та. – Я що, слiпа, по-твоему? Сьогоднi вранцi я бачила у себе на головi сиве волосся!
Привчена обходити всi гострi кути в характерi клiентiв, Танечка миттево пiдсунула iй свое ручне дзеркало i догiдливо посмiхнулася, заглядаючи Катi через плече:
– Якщо менi не вiрите, самi подивiться.
Катя роздратовано розворушила свое коротке волосся, енергiйно вертячи шиею та прискiпливо вглядаючись у кожен жмут.
– Чорт, – здивовано видихнула вона нарештi. – От чорт!
– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка сумiш у мене чарiвна?
* * *
«Метро» Марiйка назвала просто так, тому що слово було коротким i не потребувало додаткового роз’яснення.
Спускаючись по ескалатору вниз, вона вiдчужено порахувала рекламнi мильницi ламп, якi освiтлювали вхiд до пiдземного тунелю (iх було рiвно дев’ятнадцять). Потiм сiла на дерев’яну лаву i мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомi люди лякали ii. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичiв i сiм’i старшого брата, у неi просто не було. Але зазвичай Марiйка досить швидко приходила до тями, варто було iй залишитися наодинцi з самою собою.
Ворон!
Такий самий сидiв уранцi на пiдвiконнi iхньоi кухнi.
«Я мушу вiддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Нi!!!»
«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»
А якщо не «як»?
Якщо…
Коли вона нарештi вибралася на землю i пiдiйшла до кiнцевоi зупинки на площi Толстого, де вже очiкував ii вiдданий маршрут, у Мiстi несподiвано стемнiло. Грозово-яскраво-червоний захiд заплутався в гiлках унiверситетського ботанiчного саду. Маршрутне таксi, що його тiснило стадо iнших машин, повiльно спускалося з гори. Киiв увесь складався з гiр i пагорбiв – великих, малих i безрозмiрних, якi вмiщували на собi численнi вулицi, квартали i навiть цiлi мiста.
Хрещатик вважався Верхнiм Мiстом, пiд яким розташовувався Нижнiй Подiл. Але, скорiше, його слiд було вважати Середнiм, позаяк i сам вiн був стиснутий двома вищими горами, на однiй iз яких височiв крутий президентський киiвський Капiтолiй-Печерськ, на другiй – киiвський Акрополь: Михайлiвська та Софiiвська площi, Андрiiвська церква, Золотi ворота i Ярославiв Вал…
І зараз, з’iжджаючи, напевно, вмiльйонне у своему життi по колишньому бульвару Бiбиковському, Марiйка вмiльйонне ж i дивувалась, яким високим вигином iде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинцi майдану Перемоги, знову рвонути в пiднебесся звитяжним проспектом.
Вогнi проспекту Перемоги на далекiй горi, наполовину червонi вiд численних заднiх фар, наполовину зеленувато-бiлi, поступово сходилися в однiй високiй точцi, що так близько сусiдила iз зiрками, що звiдси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…
Марiйка вкотре упiймала себе на думцi, що намагаеться згадати нинiшне iм’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.
Зазвичай вiддана i слухняна, ii iсторична пам’ять виявляла дивовижну впертiсть, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинiшнього. І Ковальова iздила по бульвару безрукого Бiбикова[4 - Д. Г. Бiбиков – киiвський генерал-губернатор.], повз червоно-чорний унiверситет Святого Володимира, де навчався на медичному ii Михайло Булгаков…
Повз Алею Гiмназистiв, що дiлила бульвар навпiл, Першу iмператорську гiмназiю в 14-му i Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гiмназист…
І лише iнодi, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали iх нинi, тут же забуваючи iхнiй змiст.
«Якщо вже на те пiшло, треба назвати бульвар Булгаковським! Вiн обходив його вздовж i впоперек!»
«Вiн…»
Вона нараз отямилася, вiдчувши, що знову здатна мислити i мiркувати розсудливо.
І дивлячись на аскетичне обличчя Марiйки Ковальовоi в темному, мiрно тремтячому склi, в подробицях прокрутила в головi кiноплiвку Андрiiвськоi пори свого життя.
Їi тiло колов адреналiновий дрож збудження, сцени, яскравi та красивi, змiнювали одна одну. Вона почувалася так, немов пiдiйшла до найбiльш захоплюючоi частини книжки, i заковтувала ii жадiбно й уводночас повiльно, двiчi перечитуючи особливо вподобанi рядки.
Зараз вона повернеться додому i ретельно згадае все, кожну подробицю, складе iх у цiлiсну картину й остаточно переконаеться в тому, що…
«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: вiн писав правду! Я знала це!!!»
– Це все дiгери, – вiдчинивши дверi, почула вона втомлений голос батька. (Вiн, як завжди, обурювався чимось: урядом, мером, цiнами на транспорт.) – Коля казав, а я ще не вiрив! А цим печерам тисяча рокiв, напевно, там тiльки крикни, все к бiсу завалиться… От, видно, стiна якась i полетiла, а вiд поштовху труби полопались. Добре, що самих цих дурнiв не завалило. У-у, пацанва безголова!
– Ну що ти сам себе заводиш? – спробувала урезонити його мати.
Дочка нечутно причинила за собою дверi, сподiваючись навшпиньки прокрастися до своеi кiмнати. Не зводячи очей iз золотого прямокутника кухнi, з-за краю якого висувався стоптаний батькiв капець, що пiдстрибував на його знервованiй нозi, Марiйка зробила декiлька акуратних крокiв i з гуркотом наштовхнулася на триклятущий велосипед.
«Ну чому я ввесь час про нього забуваю?!» – жалiбно схлипнула вона подумки, хоча давно вже помiтила за собою цю дивну здатнiсть: повнiстю викидати з голови тьмянi реалii свого життя i щиро дивуватися щоразу, побачивши iх знову.
Учепившись у скривджене велосипедом колiно, Марiйка квапливо прошкандибала до кiмнати i блискавично замкнулася iзсередини. У дверi тоi ж митi постукали.
– Донечко, ну що? – почувся пiдлесливий i водночас вимогливий мамин голос. – Ти була там?
– Так, – озвалася дочка.
– І що, зняли з тебе вiнець?
– Не знаю.
Скiльки себе пам’ятала, вона нiколи не брехала старшим. Але зараз Марiйка раптом виразно зрозумiла, що вперше в життi просто не здатна сказати матерi СПРАВЖНЮ правду.
– І причину зняли? І пристрiт? Усе познiмали? Нiчого не залишили? – не вгамовувалася мама.
– Ма, потiм… Я втомилася, – проканючила Марiйка, чудово знаючи, яку реакцiю викличе у матерi цей аргумент.
І не помилилась.
– І вiд чого це ти так утомилася?! – вмить вибухнула та. – От попрацювала б, як батько, знала б. Гадаеш, вчитися – це робота? Он у Тетяни Петрiвни дочка вже всю сiм’ю утримуе: i матiр, i батька, i бабусю, й сина народила, не те що… Втомилася вона, бачте! – Роздратування завжди перехльостувало в нiй цiкавiсть, i, вибухнувши, мама вiдразу забувала, що ще три секунди тому збиралася бути ввiчливою й терплячою.
Жiнка обурено зачовгала геть.
А Марiйка з полегшенням видихнула повiтря – за iнших обставин вона нi за що б не стала викликати цей вогонь на себе, але зараз сприйняла докори мами як небесну манну.
Пiдскочивши до своеi переповненоi книжками шафи, Ковальова нетерпляче витягла звiдти вiдразу три рiзномастi видання й почала спiшно перегортати сторiнки.
– Ага… – Їi палець уткнувся в жаданий абзац.
«В усiх слов’янських джерелах, включаючи роботу знаменитого Володимира Даля “Про повiр’я, марновiрства та забобони руського народу”, iснують згадки про те, що вiдьми народжуються саме на Украiнi…» – патрiотично заявив iй маловiдомий автор А.А. Чуб.
– Правильно, – радiсно погодилася з ним Марiйка, що мала звичку розмовляти зi своiми книжками вголос, не замислюючись над тим, як дивно виглядае це збоку.
Вона загнула потрiбну сторiнку, звично шпурнула схвалену книжку на лiжко i, витягнувши з-пiд пахви В.І. Даля, що вже очiкував на неi, розгорнула роздiл «Вiдьма»:
«Вiдьма вiдома, я гадаю, всякому, хоча вона й водиться, власне, на Украiнi, а Лиса гора пiд Киевом служить збiговиськом усiх вiдьом, якi тут ночами вiдправляють свiй шабаш…» – барвисто почав свою розповiдь член-кореспондент iмператорськоi Академii наук i завiдувач особливоi канцелярii мiнiстра внутрiшнiх справ.
– Глибоке вам мерсi, вельмишановний. – Володимир Іванович полетiв услiд за Чубом. – А що у вас, колего? – Марiйка незграбно розкрила «Малу енциклопедiю киiвськоi старовини» А. Макарова i зашурувала пальцями по сторiнках.
«Лиса гора – мiсце збiговиська вiдьом. У европейських краiнах налiчувалося декiлька таких гiр. Усi слов’янськi Лисi гори розташованi в Киевi», – лаконiчно вiдзвiтувала енциклопедiя.
– Так!!!
Марiйка з обожнюванням притисла книжку до губ, мовби та щойно освiдчилась iй.
У ii очах сяяв пристрасний трiумф.
– Що ж тепер?! – спитала вона дзвiнким вiд захвату шепотом свого платонiчного колегу-iсторика. – Не може бути, щоб усе це було просто так!!!
* * *
– Усе, як ми репетирували, – нагадала балетовi Землепотрясна. – Ви танцюете ввесь програш, рiзко падаете, потiм, типу по ваших трупах, виходжу я.
Вони стояли у вузькому, пофарбованому сiрою олiйною фарбою коридорi, у кiнцi якого, за чорною завiсою, проглядався шматок сцени. Обличчя Дарини було щедро прикрашене несамовитим сценiчним мейк-апом, а на плечах красувалося забiйне творiння ii власноi дизайнерськоi фантазii: клаптева сукня-пiджак iз рiзнобарвних, щiльно розшитих сяючими блискiтками шматочкiв тканини. І хоча про вiдсутнiсть смаку туалету спiвачки можна було б довго сперечатися, слiд було чесно визнати: вiдвести вiд неi погляд було практично неможливо.
– А коли ти пiдеш до зали, ми… – почав блакитноокий Санi.
– Нi! – спiвачка i арт-директор клубу в однiй особi рiшуче провела долонею перед його носом. – Сьогоднi я до зали не йду. Директор сказав: iще одна проходка по залi, й вiн випре мене на фiг!
– А як же наш номер? – занепокоiвся керiвник балету. – Адже коли ти йдеш до зали, ми…
– Танцюватимете в мене за спиною.
– Але ти нас перекриеш, – гiрко заскиглив танцiвник.
– О’кей, я сяду збоку, типу «голос автора». Як в «Notre Dame de Paris». Тiльки вiдiйдiмо трохи, е розмова. – Вчепившись у комiр його сорочки, Дарина, задкуючи, потягла Санi на себе.
Той покiрно йшов за нею, привiтно всмiхаючись i чекаючи, що вона скаже, – Дарина Землепотрясна стояла в його особистiй шкалi цiнностей на другому мiсцi, вiдразу пiсля Мадонни.
– Санi, – пiдкреслено серйозно мовила вона, – ти тiльки не сiпайся вiдразу. Взагалi, я побилась об заклад iз Завзятою, що тебе спокушу.
Танцiвник мимоволi вiдступив вiд Дарини на крок, дивлячись на неi очима переляканого оленяти, – такоi каверзи вiн вiд неi не чекав!
– Якщо не в облом, давай зiмiтуемо пристрасть. Ти ж артист, хiба тобi важко? А за мною, ти знаеш, не заiржавiе.
– Гаразд, – iз сумнiвом промимрив артист. – Я спробую. Тiльки поясни конкретнiше…
– Значить, домовилися? – надихнулася Землепотрясна.
І в ту ж мить почула злораднi оплески за спиною.
Завзята стояла у дверях гримувальноi з перекошеною вiд самовдоволення пикою, хоча зазвичай, обробивши балет, завжди риссю бiгла до зали туркотiти з охоронцем Олексiем. І щоб пiдправити обличчя, що розтеклося вiд енергiйного спiву, Даринi нерiдко доводилося витягати спiвробiтницю з кабiни чоловiчого туалету, де розвивався ii бурхливий роман.
Дарина роздратовано тупнула ногою: от пiдстава! Хто мiг знати, що сьогоднi вона залипне тут?!
– За лошиху мене тримаеш, так? – гидливо скривилася перукарка. – Ну що ти кому довести хотiла? Йди тепер, поцiлуйся на прощання зi своiм мопедом!
І Дарина усвiдомила раптом дивний факт: ця дiвчина ii ненавидить.
