скачать книгу бесплатно
«Передам увечерi через тата, – розсудливо вирiшила Ковальова, прилаштовуючи прикрасу собi на шию, пiд комiр футболки, а книжку кладучи в рюкзак.
Зiтхнувши, вона пiдiйшла до дверей i невпевнено взялася за пофарбовану олiйною фарбою старовинну ручку…
«Здрастуйте, менi треба зняти вiнець безшлюбностi».
Зiзнатися в такому було соромно навiть собi самiй, не кажучи вже про молоду золотоволосу Килину.
– Дiвчино, заждiть, зараз моя черга! – владно скомандував чийсь голос.
Марiйка слухняно завмерла. До неi поспiшали двi жiнки. Одна – та сама гарна брюнетка, з якою вона зустрiлася при входi. Друга – пухка, мiцно збита дiвуля з силою-силенною кiсок i блискучою сережкою в носi.
– Дiвчино, вiдiйдiть! – вiддала наказ Катерина.
Вона впевнено простягла руку до ручки, але Дарина рвучко перегородила iй шлях i безцеремонно ошкiрилася, випнувши пухку нижню губу:
– Чого це ваша? Зараз моя черга, тiтко! – нарочито зневажливо процiдила вона.
За час роботи в «О-йо-йой!» Дарина заробила люту алергiю на всiх подiбних «хазяйок життя». Але якщо там вона зобов’язана була зважати на них, то тут – вибачте-посуньтесь!
– Я займала за чоловiком! Де вiн? – Це запитання Катя адресувала вже Марiйцi.
– Вiн щойно вийшов, – промимрила Марiйка, намагаючись протиснутися на свободу. Вона охоче поступилася б чергою iм обом, але спина Дарини, що притискала ii до дверей, виявилась абсолютно непорушним бар’ером.
– Уже пiшов? – щиро засмутилася Дарина Чуб.
– От. А я за ним займала! – гаркнула Катя, остаточно втрачаючи самовладання.
Їi злив уже сам факт, що вона мусить з’ясовувати стосунки з якоюсь дуркою-тiнейджеркою.
З силою протиснувши кулак крiзь пахву Дарини, Дображанська вчепилася в Марiйчинi пальцi, що стискували ручку дверей.
– Це я за ним займала, а про тебе тут i згадки немае! – обурено заволала Дарина, вiдпихаючи Катю животом. – Теж менi, крута знайшлася! Думаеш, усi тобi кланятися мусять? Та пiшла ти знаеш куди!
– Іди ти на… – конкретизувала напрям Катя.
Дарина, отримавши, нарештi, неприкриту образу, злiсно брикнула Катю ногою i зробила iй пiдсiчку, супроводжуючи це матом у вiдповiдь – таким прекрасним i майстерним, що назвати його триповерховим мiг би тiльки дилетант – за кiлькiстю поверхiв той ризикнув би посперечатися з найвищим нью-йоркським хмарочосом!
Не утримавши рiвноваги, пiдсiчена дама важко завалилася на Дарину.
Дарина – на Марiйку.
Тодi як Марiйка з жахом вiдчула, що вибивае потилицею дверi й летить на пiдлогу, втягуючи за собою всю цю малу купу.
– Чо-о-о-о-о-рт! – розлючено прокричала Катя. Але раптом видала щось схоже на шипляче «х-а-а-а-а» i затихла.
Долаючи важку ломоту в головi, Марiйка насилу розплющила очi й тут же схопилася на ноги, зовсiм забувши про удар, оскiльки побачене нею було здатне ошелешити будь-кого…
Здавалося, в кабiнетi бушуе ураган.
Вихор свистiв i крутив по кiмнатi речi та папери. Крижаний порив дув Марiйцi у вухо, i, як це часто траплялося з нею взимку, вона миттево оглухла i водночас розчула раптом, що в утробне виття вiтру вплiтаються ще безлiч голосiв, якi смiються, шепочуть, улюлюкають.
А по високiй стелi, немов велетенський божевiльний павук, металася страшна потворна фiгура.
– Боляче!!! – застогнала вона. – Як боляче!!! – встромлюючись посинiлими нiгтями в горло, вивернуте болем, неначе намагалася розiрвати свою зморщену шкiру на клаптi.
– Лишенько, – прошепотiла Марiйка, хапаючись за чиюсь руку праворуч.
– Чорт, – луною прошелестiло праворуч вiд неi.
– Оце так! – приголомшено виплеснула Дарина i обмерла, забувши затулити рота, – жiнка почула ii!
Вона завмерла, дрiбно тремтячи й не зводячи з них несамовито-пристрасного погляду. Рiзкий бiль полоснув Марiйку по очах, i вона затулила iх, вiдчуваючи, як iз-пiд вiй струмком потекли сльози.
– Вам?! – видала нестямний звiриний рик бiснувата. – Я мушу вiддати це вам? Трьом?!! Не хочу! Нi!!!
Мимоволi повiки Марiйки зметнулися знову, немов птахи, що злякалися гуркоту.
І вона побачила, як ураган безжально кидае тiло жiнки то в один, то в другий бiк, б’е його об стiни i стелю, а та кричить, кричить, кричить…
– Нi! Нi! Нi!
Але з кожним ударом ii «нi» стае чимдалi слабкiшим.
– Гаразд, – заволала Килина нестерпно i страшно. – Я згодна!
І тiеi ж митi дивна, невiдома сила пiдкинула розтерзане тортурами тiло до стелi, i, прилипнувши до нього спиною, жiнка вiдчайдушно простягла до них руки iз розчепiреними гачкуватими пальцями. І Марiйцi здалося, що хтось ударив ii кулаком пiд дихало, наскрiзь пробивши шкiру та кiстки.
Пальцi, що звивалися, мов черв’яки, завовтузились у неi всерединi й намацали серце…
Стало нестерпно боляче.
Холодно. Неможливо. Темно.
Вона не знала, скiльки стояла так, зiгнувшись навпiл, ослiпнувши вiд болю, задихаючись вiд беззвучного крику. Але несподiвано бiль зник. Марiйка почула, як щось титанiчне i важке впало на пiдлогу просто до ii нiг.
І очi, що знову стали зрячими, побачили: в уламках стелi, що рухнула, вискалившись дерев’яними кроквами, лежить молода жiнка iз золотим волоссям i тихим, ясним обличчям сплячого ангела.
Зi щоденника N
Смерть.
Красивою, молодою, з солодкою i такою жадiбною до життя шкiрою. Але мiй генiй забороняе думати про це…
Інтелектуальне вбивство з розуму, в стилi Раскольникова, що розколовся, завжди вражае параноею. Вбивство заради кайфу – хвороба. Бажання вбити мае бути природним, як любов i голод, i продиктованим такою ж насущною потребою.
Нормальна людина вбивае так само органiчно, як вдихае повiтря, не заморочуючись думкою про те, що вона перетворюе його на вуглекислий газ.
Ви правильно зрозумiли, – нормальна.
Бо той, хто не здатний убити, за необхiдностi, – звичайний вибрак природи. Ви пiдiбгали губи? Але ви й самi скажете так, коли ваш чоловiк скиглитиме, притискаючи руки до грудей, дивлячись, як вас гвалтують трое. І закричите: «Чому ти не вбив iх?!!»
«Але це ж зовсiм iнша рiч», – заперечите ви менi.
І ось ви вже й попалися!
Тому що ваш Бог заборонив вам убивати, навiть захищаючись. Вiн дозволив вам тiльки покiрливо приймати смерть.
Роздiл четвертий,
у якому Дарина втрачае роботу, Катя – кабана, а Марiйка – здоровий сон
«Так, людина смертна, але це б iще пiвбiди. Погано те, що вона iнодi раптово смертна… i взагалi не може сказати, що вона робитиме сьогоднiшнього вечора».
М. Булгаков. «Майстер i Маргарита»
Якийсь час дiвчата мовчки стояли, збившись докупи i продовжуючи чiпко тримати одна одну за руки та рукави одягу. Потiм Дарина, рiшуче струсивши зi своiх плечей долонi Катi, стала рачки, боязко пiдповзла до нерухомого тiла i приклала два пальцi до його шиi.
– Пульсу немае. Вона мертва, – пошепки повiдомила Чуб. – Що це з нею було? Передозування?
– Дурки! – хрипко скрикнула Катя, миттю оживаючи при словi «мертва». – Хай там що, зараз тут буде мiлiцiя. Тiкаймо! – І виконуючи власну команду, перша кинулася до дверей.
Дарина мудро наслiдувала ii приклад, але, помiтивши, що Марiйка, як i ранiше, стоiть бiля тiла, немов соляний стовп, дала заднiй хiд i, туго обхопивши ii кисть, мовчки потягла остовпiлу дiвчину за собою.
Зацьковано озираючись на всi боки, трiйця промчала по гучних i порожнiх коридорах «Центрь». Проте, наближаючись до виходу, принаймнi двое з них спробували набути благовидого вигляду i пройшли повз реестратурну дiву, пiдкреслено розмiрено цокаючи каблуками. Нейтральний звук був зiмiтований вдало: та навiть не спромоглася вивудити погляд iз детективу.
– Гено, жени! – просипiла Катя, падаючи мiшком на передне сидiння машини.
– Куди? – нервово поцiкавився шофер.
– Абикуди!!! – заволала Катя. – Ну ж бо, швидше! Швидше!
Волочучи за руку обм’яклу Марiйку, Дарина жваво пiдскочила до свого мопеда.
– Змиваемось! – гаркнула вона загальмованiй просто у вухо. – Ге-ей, отямся! Куди тебе пiдвезти?
– Додому… – ледве чутно пробелькотала Марiйка.
– Точна адреса, – беззлобно гмикнула Дарина, зриваючи з голови тюбетейку, що дивом утрималася там, i заштовхуючи ii в кишеню червоноi шкiрянки. – О’кей, поiхали. Сiдай ззаду.
– А спiдниця? – пискнула Марiйка, розгублено показуючи на свiй одяг до п’ят.
– Та задирай по стегна – i вперед! – пришпорила ii амазонка.
«Понi», пiдстрибнувши, зiрвався з мiсця i безстрашно помчав униз iз гори Андрiiвського узвозу – Марiйка iстерично примружилася, боячись знепритомнiти.
– Кар-р-р.. – не знати звiдки з’явився чорний ворон i, гордо розпроставши крила, полетiв услiд за ними.
Прудке залiзне «коненя» промчало повз Рiчковий вокзал i, гудячи, почало дертися вгору – на Хрещатик. Водii дорогих машин немов по командi опускали затемненi шибки i проводжали двох вiдважних наiзниць веселими, схвальними вигуками. Один iз них захоплено пiднiс догори великий палець, i кругла фiзiономiя Дарини враз осяялася природним для неi виразом радостi життя, що б’е вiтром iй в обличчя.
– Еге-гей! – крикнула вона своiй супутницi. – А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!
Марiйка вiдчайдушно зцiпила зуби. Вона перебувала в шоку i, судячи з ii сполотнiлого обличчя, виходити з нього збиралася ще не скоро.
– Зупини бiля метро, – насилу видавила вона.
– Якого?
– Будь-якого.
– О’кей!
Дарина вправно пiдрулила до метро «Театральна» i терпляче почекала, поки незграбна попутниця сповзе з ii «коня».
Та знервовано обсмикнула спiдницю i оглядiлася навкруги хитким каламутним поглядом.
– Постiй, – зупинила ii Дарина. – Вiдсапайся. Ти точно до будинку доповзеш? Якщо нi, не комплексуй, так i скажи, я пiдкину.
У вiдповiдь Марiйка лише мовчки похитала головою.
– А як ти гадаеш, що це все-таки було? – поцiкавилась ii рятiвниця, азартно виплiскуючи свою цiкавiсть уголос i нiскiльки не сподiваючись на зрозумiлу вiдповiдь.
– Не знаю, – тоскно затрясла головою Марiйка. – Але це страшно. Дуже страшно. Я ранiше нiколи не бачила, як помирають люди.
– Справдi? – безтурботно здивувалася Дарина. – А я, ти знаеш, у нас у клубi на всяке надивилась. Але таких акробатичних симптомiв iще не бачила. Цiкаво, чого вона наковталася? – Вона замислено почухала нiс, перебираючи подумки всi вiдомi iй варiанти.
– Рiч не в цьому, – раптом тихо заперечила iй пригальмована. – Я гадаю, – ii голос стих до перестрашеного шепоту, – що Килина…
– Вау-у!!!
Переможний крик Дарини злився з переляканим криком Марiйки – на кермо мопеда каменем упав чорний ворон.
– Ка-а-а-а-а! – статечно заявив вiн, i Даринi здалося, що це прозвучало, як ввiчливе «Привiт!».
– А-а-а-а! – сiпнувшись усiм тiлом, Марiйка спiшно кинулася геть, безпорадно шарпаючись то в один, то в другий бiк i натикаючись на перехожих.
– От дiвуля нажахана… Нерви нi к бiсу, – жалiсливо похитала головою Дарина, дивлячись, як та зникае в пащi пiдземного переходу.
Ворон, нахиливши чорну зi смарагдовим вiдливом голiвку, з пильним iнтересом подивився вслiд утiкачцi.
– А ти, пташе, чий? – привiтно всмiхнулася йому Дарина. – Ти що, ручний? – Вона невпевнено торкнулася пальцем його чорнильноi спини.
Але ворон, схоже, не полюбляв фамiльярностi.
Несхвально пирхнувши, птах зметнувся увись i зник за дахом будинку.
– Ну й днинка, землепотрясна… – посмiхнулася Чуб i, нетерпляче налапавши на животi свiй мобiльний, набрала знайомий номер.
Їi буквально розпирало вiд вражень:
