скачать книгу бесплатно
– За Васиними конспектами? – про всяк випадок уточнив той, хоча запитання було суто риторичним. – А навiщо вони тобi, якщо ти й так усе знаеш?
– Коли я пишу шпаргалки, то зайвий раз повторюю матерiал i систематизую знання, – автоматом видала Марiйка ще зi школи завчену репризу, почувши яку, всi вчителi приголомшено розтуляли рота, розумiючи: рай на землi все-таки iснуе!
– Он як… – Несподiвано вiн нахилився до неi так близько, що iхнi губи опинилися в страхiтливiй близькостi. – А де вони в тебе? – мовив вiн еротичним напiвшепотом, майже торкаючись губами ii рота.
– Пiд спiдницею, – чесно вiдповiла Марiйка.
– Пiд спiдничкою, – солодко повторив Мир, кладучи досвiдченi руки на ii щiльно зведенi колiна. – Помiняемося, чуеш? Шпаргалки – на мiй вдячний поцiлунок? Ну вiддай iх менi, а то я iспит завалю…
У його вустах це прозвучало як: «Вiддайся, а то я збожеволiю!», i у вiдповiдь Марiйка лише покiрно кивнула, не в змозi вiдiрвати вiд нього зачарованого погляду.
Красень по-хазяйськи поклав руку iй на плече i, притискаючи до свого стегна, на очах у всiх потягнув за рiг коридора. Марiйка встигла помiтити, що три подруги обурено дивляться iм услiд, але всi ii думки й почуття перемiстилися в один занiмiлий лiвий бiк, що стикався з його джинсами i сорочкою, вiд якоi пахло сигаретним димом, одеколоном i неможливим щастям.
– Ну?
Тепер вони були тет-а-тет.
Склавши руки на грудях, Мир вичiкувально дивився на неi, i не думаючи вiдвертатися. Вона хотiла попросити його про це, але в язик нiби вкололи дозу мiсцевого наркозу. Тяжко соромлячись, Марiйка обернулася до нього спиною i, незручно задерши спiдницю, витягла з-пiд неi спецiально зшитий фартушок iз розсортованими по кишенях вiдповiдями.
– Боже, яка краса! – насмiшкувато розчулився вiн, приймаючи ii рукодiлля. – Куди ж менi це причепити? – Вiн вивiльнив iз штанiв полу сорочки i прилаштував синiй фартушок на животi, пов’язавши його шворочки собi на шию. – Спасибi, Марусю! Ти дуже корисна дiвчина! – його губи недбало цмокнули повiтря. – Цiлую. Бувай!
Привид Красавицького випарувався.
Марiйка стояла, притулившись спиною до стiни, i зачарування неможливого дива стiкало з неi, як тала вода з дахiв будинкiв.
Зараз, нiби хтось показав це iй збоку, вона зрозумiла раптом, якою кумедною була ця сцена спокушання Марiйки Ковальовоi заради Васиних шпаргалок. йому було нудно сказати «дай» i отримати. І вiд надлишку сили i веселого презирства до життя, з бажання потiшити чи позлити (?) трьох подруг, помилуватись ii догiдливим кролячим поглядом, ii трихвилинною вiрою, що такий, як вiн, мiг звернути увагу на таку, як вона, Мир – ледачий бог занадто покiрного в його руках жiночого свiту – мимохiдь вивернув Марiйчину «таемницю» навиворiт.
І, ставши дiйснiстю, вона виявилась убогою та смiшною.
Марiйка боязко висунула голову з-за рогу – Мир стояв мiж трьома красунями, ледь обiйнявши Риту за голi плечi. Вiн завжди вирiзняв ii. Чи вона сама вирiзнялася – вона була з тих, хто здатний на багато що, але переконаний, що може абсолютно все. І попри свою смагляву й огрядну циганську вроду, нагадувала Марiйцi самозакоханий самовар.
Немов вiдчувши на собi ii погляд, компанiя разом повернула голови в ii бiк i дружно заiржала.
У цю мить дверi екзаменацiйноi аудиторii вiдчинилися, викидаючи в коридор п’ятьох зацькованих дiвчат.
– Таки завалила? – злякалася Женя.
Але проридати щось iй у вiдповiдь жертви iсторii не встигли.
У дверному отворi вималювалася дорiдна фiгура красунi-екскурсовода.
– Наступнi, – грозово виголосила Василина Андрiiвна й вiдважила чотири кивки пiдборiддям у бiк занадто веселоi четвiрки.
* * *
Із обличчям, напруженим, як бойовий кулак, Катя зайшла у свiжовiдремонтований особняк на Пушкiнськiй вулицi – фасад його був прикрашений дзеркальною металевою дошкою з чорними лiтерами, якi мало що говорять необiзнаним:
КЛУБ ЦЕРЦЕЯ
Вхiд тiльки за картками членiв клубу
Але нiчого подiбного Катя нiкому пред’являти не стала. Похмуро поглянувши на охоронця бiля входу, що стрепенувся пiд тиском ii погляду: «Здрастуйте, Катерино Михай…», вона мовчки пройшла до роздягальнi й, вiдiмкнувши ключем свою персональну шафку, дiстала звiдти спортивну форму та обимольганi боксерськi рукавицi.
– Що, знову всi задовбали? – розумiюче мовила дамочка, застiбаючи на випещенiй щиколотцi ремiнець позолоченоi босонiжки.
– Не те слово, – похмуро вiдповiла Катя, чiпляючи на плiчки свiй пiджак. – А ти братимеш участь у поединку? – кивнула вона в бiк вивiшеного на стiнi оголошення.
6 липня в клубi «Церцея»
вiдбудеться щорiчний поединок мiж членами клубу.
Охочим взяти участь звертатися
до адмiнiстрацii
Утiм, запитання було поставлене нею винятково з увiчливостi. Дамочка була з декоративноi породи «цяцечок» i ходила в боксерський клуб винятково тому, що старанно копiювала в усьому одну з крутих подруг. Крiм того, iй подобалося вiдчувати свою причетнiсть до цiеi закритоi жiночоi органiзацii з модним нальотом екстремального фемiнiзму.
– Ух, адреналiнове буде видовище, – ласо мовила цяцечка. – Але я ж так, аматор. Хоча десятого однаково на пластику йду, тож навiть якби менi всю пику розквасили, не страшно, – засмiялася дiвчина власному жарту. – А ось на тебе багато хто хоче поставити. Я теж. Але бiльшiсть все ж на Динозавриху…
Обличчя Катi напружилося ще сильнiше. Минулого року Динозавриха – козир-молодиця великих масштабiв – дала Катi на рингу чосу. І на секунду в головi Катi спалахнув червоний вогонь ненавистi, але враз був розсудливо погашений – нинi в неi були проблеми бiльш важливi.
У спортивному залi не було нiкого, окрiм скуйовдженоi вузькогубоi бiлявки, що не надто вмiло, але з неприхованою насолодою била «грушу» у виглядi чоловiчого бюста.
– Ось тобi, ось! – радiла бiлявка. – Вже закiнчую, – кинула вона Катi через плече i, стягнувши рукавицю з руки, витерла блискучий спiтнiлий лоб. – У мене через двадцять хвилин конференцiя. Фе, полегшало. Слово честi!
Катя пiдiйшла до грушi й акуратно прикрiпила до голови мускулистого гумового манекена обкладинку журналу «Лiдер» iз обличчям Василя Федоровича та яскраво-червоним заголовком «Веселий начальник податковоi». У розложистi щоки «веселого начальника» встромилися двi довгi шпильки.
– Ну, мужик, ти ускочив! У руки професiонала! – радiсно захихикала бiлявка.
* * *
– Так… Тут ми поставимо куренi з гiлок. Тут, тут i далi. Нехай розбещуються! За повною програмою!
Дарина Чуб угвинтила босi ноги в теплий приднiпровський пiсок по самi кiсточки. Було класно. І свято вимальовувалося генiальне. А по вирiвняному прибоем берегу, бiля самiсiнькоi крайки води походжав величезний i манiрний чорний ворон.
– Тут i тут вогнища. Бiля води великоi – Купальця, в центрi дерево зi стрiчечками… Толику, притягнеш менi яку-небудь вербу чи вишню. Та будь-що тягни! Тiльки не рубай – жаль, – оголосила вона двом клубним хлопцям, якi йшли за нею по п’ятах. – А з тебе, Мико, колеса…
– Колеса? – недовiрливо здивувався той.
– Ти дурень, – дерев’янi! Вiд воза! Їх пiдпалюють i з горба в рiчку котять. Вони сонце символiзують. Купала ж – сонцестояння, «макiвка лiта»! А друге вогнище – Краду – там. На нiм селяни вiдьму Марену спалювали, а ми, – з гордiстю похизувалася вона власним ноу-хау, – спалюватимемо опудало Інквiзицii!
Низький рiчковий вiтерець гнав по пляжу розпатлану газету, що перелякано втрачала по дорозi своi аркушi.
– Стiй! Попалася! – Пiдскочивши до неi, Дарина швидко притиснула газету ногою i розреготалася. – «Бульвар» новенький… Ну i що там пишуть?
Пiдхопивши залишки розхристаного тижневика свiтськоi хронiки, Землепотрясна з цiкавiстю оглянула обкладинку, пирхнула, побачивши там капосне обличчя спiвачки Вiки, i вiд образи з ходу перескочила на останню сторiнку.
– Що-що?
Вона енергiйно почухала нiс ребром долонi.
Ця погана звичка давалася взнаки щоразу, коли Дарина iнтенсивно замислювалася про щось. А замислювалася вона значно частiше, нiж це можна було припустити, виходячи з ii манери одягатися.
– Де-де? На Андрiiвському? А що? Чом би й нi? – жваво спитала бiлявка з гоголiвським прiзвищем Чуб рiчку, «яку Гоголь любив». І, очевидно, оцiнивши уповiльнену мовчанку Днiпра як знак стовiдсотковоi згоди, витягнула з декольте двi розрiзненi шкарпетки – одну рожеву, другу блакитну. – Чуете, – обернулася Землепотрясна на ходу, вже рушивши в напрямi дорогоцiнних «джонiдеппiвських» черевикiв. – Усе, коротше, – обговорили! Коли що, ввечерi ще перетнемося.
Роздiл третiй,
у якому шляхи трьох героiнь несподiвано перетинаються
…у надрах «Бiлоi гвардii» теж ховаеться свiй диявол – Воланд «киiвського» роману.
М. Петровський. «Майстер i Мiсто»
Котячись по крутобоких булижниках Андрiiвського узвозу, мопед пiдстрибував пiд Дариною, як м’яч. Та й самi булижники, викладенi тут у вiкопомнi часи генерал-губернатора Фундуклеева, що замостив улюблену вулицю на власний кошт, немовби пiдскакували, намагаючись перестрибнути один одного, нiтрохи не прагнучи рiвняння та едностi, що личать дорозi. А високо над ними в безтурботно блакитному небi кружляв чорний ворон, нi на секунду не лишаючи поза увагою стрiмку яскраво-червону пляму.
Подiбно до оспiваного московського Арбату, Андрiiвський правив у Киевi за Мекку. В останнiй вихiдний весни – офiцiйний день Мiста – народ наповнював узвiз по самi вiнця, так що й сунутися сюди було небезпечно: заштовхають, замучать, зiрвуть iз шиi золотий ланцюжок, порiжуть рюкзак… Але i в буднi сонячний Андрiiвський узвiз, який поеднуе змiiним зигзагом Верхне i Нижне Мiсто, кишiв жвавим людом, що прицiнювався до розвiшених на стiнах будинкiв картин, глиняних дзвiночкiв та свиней, прикрас ручноi роботи i розкладених просто на тротуарi старезних i пошарпаних книжок.
На них поглядала звисока пiднебесна, смарагдово-блакитна Андрiiвська церква, в якiй недолуга Проня так i не повiнчалась iз легковажним Голохвастовим; трохи нижче височiв гордий i прекрасний «Замок Рiчарда Левове Серце», побудований через сiмсот рокiв пiсля смертi свого коронованого хазяiна, в краiнi, де той нiколи не бував; а бiля пiднiжжя гори Уздихальницi прилаштувався дiм «будови дивовижноi», у два поверхи на вулицю, а з двору – в один…
Проте, придивившись, ти раптом розумiв: усе це лише рiзнобарвнi й веселi декорацii. І на може найзнаменитiшiй вулицi Мiста половина будинкiв, низькорослих i сумно насуплених, побудованих iще до цукрово-будiвельноi лихоманки 1880-х рокiв, стоять нинi порожнi та нежитловi i, скривджено повернувшись спиною до проклятоi Гори, дивляться на свiт безживними чорними вiкнами. Порожнiй другий будинок, i порожнiй дев’ятий, i двадцять другий, закутаний до самого даху в зелену будiвельну сiтку, i двадцять шостий, iз фасадом, що покосився в багаторiчнiй непритомностi, i двадцять, i тридцять четвертий… Порожнiй «Замок», що вiчно реконструюеться, i порожнiе ночами дiм Турбiних, i «Музей однiеi вулицi», i маленький театр «Колесо», i ресторани, i художнi галереi, i розходяться по домiвках торговцi, що знайшли прихисток на вузьких i крутих тротуарах. І того, хто на зламi вiкiв хоч раз пройшов опiвночi по мертвому Андрiiвському узвозу, охоплювало раптом дивне вiдчуття, що ця вулиця нереальна – i не вулиця навiть, а примара вулицi…
Пригальмувавши бiля будинку з багатообiцяючою табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», Дарина зiскочила iз залiзного «понi» й любовно поплескала його по лакованiй «дупi». Знявши з плечей червону шкiряну куртку, амазонка лишилась у малопомiтному топику, що насилу вмiщував вельми помiтнi груди, завiшанi модною iнсталяцiею iз дроту, бiсеру, намиста i стразiв. Велика кiлькiсть гриму на Дарининому напiвдитячому обличчi здатна була на смерть налякати будь-якого естета. Втiм, естети нiколи не належали до ii сексотипiв – Дарина вiддавала перевагу чоловiкам нестандартним!
Чуб гордо вивудила з кишенi рiзнобарвну тюбетейку i, увiнчавши нею добру сотню бiлих кiсок, самовдоволено вiдзначила закономiрний фурор, який учинила ii живописна поява серед вуличних портретистiв та iнших постiйних аборигенiв лiтнього Андрiiвського. Потiм пiдiйшла до таблички i з цiкавiстю вивчила приклеений нижче аркуш паперу:
ЛЮБОВНІ ПРИВОРОТИ І ВІДВОРОТИ
ЗНЯТТЯ ПРИСТРІТУ
ЗНЯТТЯ ВІНЦІВ БЕЗШЛЮБНОСТІ
НАВЕДЕННЯ ПРИЧИНИ НА ВОРОГІВ та iн., та iн., та iн.
Задоволено крекнувши, Дарина зайшла всередину, пiдiйшла до реестратури i, поцiкавившись цiною «на любов», не змигнувши оком, заплатила чималу суму грошей.
– Прямо до кiнця коридора, потiм тричi лiворуч, – пояснила iй флегматична мiс Реестратура.
Вiдвiдувачка рушила у вказаному напрямi, вражаючись архiтектурним химерностям староi будiвлi. Тричi вильнувши, коридор закiнчився дверима з написом «Килина», якi охороняв гурт подряпаних стiльцiв. На одному з них сидiв молодик вогняно-рудого забарвлення, що уткнувся в украй доречну для цього Мiста, вулицi й мiсця книжку «Майстер i Маргарита».
Дарина весело гмикнула: «От смiхота!»
На чоловiковi були бiлi ллянi штани та футболка такого ж кольору. його праву руку прикрашав масивний срiбний перстень iз великим блакитним каменем.
– Класна цяцька, – схвально мовила Дарина Чуб, вiдразу записавши його до категорii «наша людина». – Ти останнiй до Килини?
Молодик пiдвiв на неi очi i з неприхованим iнтересом оглянув Землепотрясну Дарину iз нiг до голови.
– Так, я останнiй вiдвiдувач, – мовив зi значенням вiн.
– Тодi я за тобою, – радiсно повiдомила його Дарина.
– Доб-ре, – вагомо мовив вiн по складах, немовби схвалюючи ii кандидатуру. – До речi. Ти, бачу, знаеш цiну таким речам. Я продаю одну, випадково. Хочеш поглянути? Це Уроборос. – Молодик не кваплячись дiстав iз кишенi золотистий ланцюжок i простягнув iй.
– Ух ти! – зi щирим захопленням вигукнула вона.
Ланцюг iз тонким вiзерунковим плетивом сподобався iй одразу i страшенно. Досить товстий у серединi, вiн звужувався до одного з кiнцiв, iнший же його кiнець був голiвкою змii, рот якоi правив за застiбку.
– Це вона сама себе за хвiст кусае, – здогадалася Дарина. – Золотий! Старовинний нiбито… І скiльки такий тягне? – На останньому реченнi високоградусний захват в ii голосi вiдразу впав нижче нуля – до прихованого вiдчаю. Щойно Дарина вiддала реестратурнiй дiвулi своi передостаннi грошi. Останнi, що залишилися до зарплати, могли покрити хiба що витрати на бензин i сигарети. За квартиру Дарина не платила внаслiдок ii цiлковитоi вiдсутностi, а про таку приземлену рiч, як iжа, взагалi не замислювалася нiколи.
– Тiльки для тебе, сто гривень, – хвацько запропонував молодик. І тут же був пiдвищений зi звання «наша людина» до рангу «можливий кавалер». Із чоловiком, який з ходу робить уподобанiй дiвчинi такi рiздвянi знижки, стосунки можуть скластися дуже й дуже продуктивнi.
– Та ти що? – для проформи здивувалася Дарина. – Втiм, твоя справа, – додала вона вже кокетливо. І, безтрепетно вiддавши йому бензиново-нiкотинову сотню, вiдразу ж начепила придбане на шию – пiд кущисту i розложисту iнсталяцiю. (На глибоке переконання Дарини Землепотрясноi, прикрас нiколи не бувало надто багато!)
Наступнi кiлька секунд пара вдоволено оглядала одне одного.
– Слухай, а ти не знаеш часом, ця Килина може приворожити голубого? – продовжила розмову дама.
– Килина здатна приворожити будь-кого, – вагомо вiдповiв «продуктивний кавалер», продовжуючи неприховано милуватися нею. Проте останню це аж нiяк не бентежило.
– Здорово! – вигукнула вона. – Може, тодi схохмити, i не лише Санi, але й Алекса перукарського приворожити? – весело поцiкавилася Землепотрясна у себе самоi. – Нехай це стерво облiзе! Ха! Зараз подзвоню iй, позлю…
Пiдхопивши червоний мобiльний телефон, який бовтався на шиi, Дарина спробувала набрати знайомий номер, не забуваючи пiдгодовувати «можливого кавалера» багатообiцяючими поглядами.
– Не бере! – нетерпляче повела плечима вона. – Певно, – пожартувала Дарина, – у Килини занадто сильна енергетика – все глушить.
Вона нерiшуче затупцювала на мiсцi, роздираючись мiж двома взаемовиключними бажаннями: продовжити бесiду з «рудим i продуктивним» i негайно приголомшити перукарку убивчою iнформацiею.
– Гаразд, – зважилася Чуб. – Якщо хто пiдiйде, скажи, що я за тобою. Я тiльки вийду подзвонити й вiдразу повернуся. Загалом, не прощаюся. Ага?
– Згода, – посмiхнувся рудий.
* * *
Вiд’iхавши вiд готелю «Андрiiвський», «вольво» Катi обережно поповзло вниз по узвозу.
– Стiй! – заричала вона на водiя. – Ти знову проiхав мiй салон! Вiн на будинок вище, нетямо! Ще один промах, i звiльню к бiсу!
– Катерино Михайлiвно… – Шофер явно збирався виправдатися.
– Закрили тему! – заткнула його Катя. – Тут вийду, а то ти ще три години розвертатися будеш.
«Скоро в сусiднiй пiд’iзд на машинi iздитиме, бариня!» – злiсно пробурчав водiй собi пiд нiс.
Невпевнено ступаючи на каблуках по непридатних для дамськоi прогулянки булижниках Андрiiвського, Катя звично чортихалася подумки. Який рiк ii нерви були натягнутi, немов сталевi струни, i день за днем вона безжально пiдкручувала iх чимдалi сильнiше: все контролювала, все пам’ятала, за всiм стежила. Тодi як ii шофер не мiг запам’ятати навiть будинок, де розташований косметичний салон! Ну чому люди – такi iдiоти? Ось та, наприклад, – в iдiотськiй тюбетейцi, пiрсингу й тату, що збуджено жестикулюе i кричить на пiввулицi у свiй червоний мобiльник.
Не так давно Катя помiтила: свiт навкруги викликае в неi перманентне тупе роздратування. І розумiла: це не дуже хороший симптом.
«Якщо сьогоднiшнiй вечiр мине нормально, – твердо пообiцяла вона собi, – вiдразу ж лечу у вiдпустку. Багамi, перлиннi ванни, масаж… Два тижнi. Попустить. Інакше зiрвуся, вiдчуваю, що зiрвуся».
