скачать книгу бесплатно
– Класнi хлопчики, правда? – i не подумала охолоняти та.
– Тiльки блакитнi, – гидливо пирхнула перукарка. – Знають, як дупу свою продати, а бiльше з них користi нiякоi.
– Дурня..! – блискавично спалахнула Дарина. – Б’юся об заклад, я Санi спокушу? Ще до свята. Гаразд?
– Гаразд, – кисло погодилася Завзята. – Тiльки в тебе однаково нiчого не вийде.
– На мiй мопед?! – запалала Дарина пожежею.
– На твiй мопед? – непiдробно здивувалася Завзята.
– Ага! Я ставлю мопед, а ти – каблучку, яку подарував тобi твiй Алекс.
– Авжеж, розiгналася! Вона знаеш скiльки коштуе? – зневажливо пробурчала перукарка.
– А чим ти ризикуеш, Завзята? – розсмiялася Дарина. – У мене ж однаково нiчого не вийде. Ой, дивися, дивися, по пляжу ворон ходить! Здорове-е-енний який!!!
Перукарка роздратовано смикнула Дарину за коси, повертаючи ii невгомонну вертку голову в потрiбну позицiю.
– Ну що ти завжди радiеш усьому так, наче тобi зарплату принесли? – процiдила вона.
І мала рацiю. Назвати характер Дарини легким було б явним применшенням – вiн був невагомим i ширяв над землею, немов рiзнобарвна повiтряна куля, що закономiрно викликало роздратування homo sapiens, якi вважали себе серйозними i такими, що твердо стоять на двох ногах.
Землепотрясна була схожа на бучне свято, на дитячий м’яч, що невтомно скаче по пiдлозi. Завзята ж належала до категорii людей, якi добре знають: саме дитячi м’ячi розбивають шибки i звалюють вази iз сервантiв, а на буйних святах завжди вiддавлюють ноги i крадуть гаманцi. Що ж до повiтряних куль, – iх краще мiцнiше стискати за хитрий хвостик.
– О-о-о… – не без задоволення оповiстила вона Дарину, – директор до нас прямуе. Зараз отримаеш чергову нагiнку!
До них i справдi пiдпливав злий i трохи оплавлений спекою директор клубу. Дарина наморщила носа i, знявши ноги зi столу, засунула iх у своi улюбленi ботинки «як у Джонi Деппа», що iх носила взимку i влiтку, аж вiдтодi, як гахнула за них суму, що дорiвнюе вартостi всього належного дiвчатам взуття, включаючи хатнi капцi.
– Дариночко, – почав директор iз лагiднiстю, що не обiцяла нiчого доброго, крiзь зуби, – ви сьогоднi ввечерi спiвати збираетеся?
– Так, – безтурботно всмiхнулася та. – А що?
– Тодi у мене до вас особисте прохання – не ходiть до зали. А то ви заводите клiентiв, сiдаете до них на колiна… А потiм вони беруть в облогу мiй кабiнет, пхають грошi i вимагають вас. І погрожують менi, мiж iншим! Я щовечора змушений пiд загрозою розправи захищати вашу сумнiвну честь. Ви прекрасний арт-директор, Даринко, але не поводьтеся, як остання…
– П-i-i-i-i! – голосно пропищала Дарина, iмiтуючи славнозвiсний звук у телевiзорi, що перекривае матюки. – Обiцяю вам, Олександре Вiталiйовичу, сьогоднi стоятиму на сценi, як солдат перед мавзолеем Ленiна. – Вона бадьоро приклала долоню до скронi, вiддаючи честь.
– До порожньоi голови… – неприязно почав директор, але махнув рукою. – Гаразд. Що у нас iз шостим числом?
– О! – пожвавилася Дарина. – Нiч на Івана Купала вийде землепотрясна! Преса в курсi – усi шокованi. Усi ж – язичники, усi, насправдi. Гороскопи там, бабки-шмабки, секс, коротше… На пляжi складемо вогнища, через них стрибатимемо! Усiм чоловiкам видаватимуть при входi роги…
– У якому розумiннi? – стрепенувся директор.
– Та нi, не в тому, – реготала Дарина i, вивернувшись, вивудила з кишенi кинутоi на стiл куртки затягану книжечку. – Просто нiч на Івана Купала – це, типу, наш слов’янський Хелловiн! Нiч перед святом Усiх святих, тобто в нашому випадку одного головного святого, коли нечисть володарюе на землi цiлковито. Чорти там, вiдьми, вовкулаки! – радiсно блиснула вона iнтелектом, який, на вiдмiну вiд iнших частин ii ества, випромiнював блиск украй рiдко. – Тому чоловiкам видаватимуть роги, зуби i хвости, жiнкам – мiтли i вiнки. А вранцi дами пускатимуть вiнки зi свiчками по Днiпру, а мужики – iх ловитимуть… Я все-все про Купала прочитала. У мене цiла програма!
– Угу, – скептично пирхнула Завзята, явно адресуючи своi сумнiви близькому начальству. – Тiльки Хелловiн – це Хелловiн, його всi знають. А це все нашi маминi радощi… І взагалi, навiщо людям потрiбнi два Хелловiни?
– Але цей наш, особистий! – гучно образилася Чуб.
– Гаразд, – приречено зiтхнув директор, – працюйте. І пам’ятайте, що я вам сказав. Один крок зi сцени, i вважайте, що ви звiльненi.
* * *
– Усе, кiнець нiби, – незадоволено пробасив Марiйчин батько, моргаючи червоними вiд втоми очима. – Запарилися! Ну й пекло.
Пiд землею було нестерпно задушливо i жарко, немов у лазнi натоплено до червоного жару. Володимир Сергiйович нетерпляче стягнув куртку, що стала нестерпною, i замотав ii навколо пояса, – пiд ногами хлюпала рiдка грязюка i клубочилася пара.
– Чьо ти хочеш, Сергiйовичу, воду ж гарячу прорвало, – нагадав йому напарник. – Онде ще теча, – тицьнув вiн пальцем. – Бачиш? Але ця, здаеться, остання… Гей, новенький, тягни iнструмент.
Новенький – хлопчина з живописним схiдним обличчям – звузив чорнi, як вовчi ягоди, очi й уважно оглядiвся.
– Ми зараз у центрi гори, – дивно сказав вiн, – майже бiля самоi вершини.
– Ясна рiч, – байдуже стенув плечима робiтник. – Тому й вулицю залило, що вона пiд горою лежить.
Круглий тунель пiдземного колектора пiднiмався вiд вулицi Фрунзе – на гору, де мiстилася сумнозвiсна психiатрична «Павловка», – i тягнувся далi, до Бабиного Яру.
Колись, двiстi рокiв тому, лiкарня, у якiй у 80-х роках працював iще нiкому не вiдомий Кашпiровський, була Кирилiвським монастирем, але змiнила свiй статус задовго до революцii, а iм’я святого на прiзвище радянського академiка – згодом. Вiд обителi ж залишилася тiльки церква, розписана юним Врубелем, який чомусь до нестями боявся, що в старостi його запроторять саме в цю, що по сусiдству з нею, божевiльню.
– І справдi божевiльня якась! – вкотре вже за сьогоднiшнiй день розсердився суворий Сергiйович, обмацуючи «здаеться, останню» пробоiну. – Труби ж, вважай, новi. Чого вони раптом полопались? Нi iржi, нi бiса… Щось тут не так, Миколо.
– Та кажу ж я тобi, це дiгери[3 - Дiгери – група пiдлiткiв, чие оригiнальне хобi – подорож пiдземними печерами та колекторами мiста.] бешкетують, – почав доводити вже не вперше висловлену думку напарник. – І що це за мода пiшла по каналiзацiях нишпорити?!
– Що ж, – по-батькiвськи мовив повагом Володимир Сергiйович, – пiд Киевом пiдземних ходiв бiльше, нiж вулиць у мiстi. Ченцi сотнi рокiв копали, ось хлопцям i цiкаво, що там. Але труби вони не псують, навiщо?
– Ба! – голосно згадав Микола. – Тут же Кирилiвськi поруч! От куди вони влiзти надумали! Там, далi, колектор просто до них виходить.
– Де? – з хлоп’ячим iнтересом спитав новенький.
– Та там, далi, праворуч, – зрадiв пiдтримцi напарник i, побачивши, що допитливий хлопець уже попрямував у вказаному напрямi, додав iз робленою дiловитiстю: – Правильно! І поглянь заразом, що там! Якщо вони ворота вiдчинити намагалися, точно треба доповiсти кому потрiбно.
Прокрокувавши метрiв сто, новенький звернув у бiчний тунель i майже вiдразу натрапив на iржавi, врослi в землю ворота, одна з важких стулок яких була трохи прочинена, утворюючи невелику щiлину, цiлком достатню, щоб крiзь неi протиснувся хтось молодий i гнучкий. Чорноокий прослизнув усередину i озирнувся. Промiнь свiтла, що вистрибував iз лiхтарика на його касцi, задумливо поторкав дiру в цеглянiй стiнi. Якийсь начальник, не задовольнившись залiзом дверей, велiв закласти вхiд у тисячолiтнi Кирилiвськi печери, кожен крок по яких загрожував гучним обвалом. Але тепер частину стiни було розiбрано.
Зачекавши, хлопчина попрямував далi плутаним вузькобедрим лабiринтом нечутною ходою чорноi кiшки, що безбоязно звертае то праворуч, то лiворуч. Промiнь хльоскав по похмурих глинистих склепiннях прокопаноi в землi нори i зорював запилюжену дорогу – на нiй була безлiч слiдiв, якi переплiтались i наступали один на одного. Саме вони привели його врештi-решт до тупиковоi «зали», що вискалилася чорним ротом, – невеликоi й напiвкруглоi, косо зрiзаноi сiрою бетонною стiною, яка, порiвняно з двома iншими, могла вважатися малолiтньою дiвчинкою.
Бiля цiеi юноi стiни стояло щось неприемне i негарне. Аматорське панно з розпиляних на шматки православних iкон, складених заново в жахливу блюзнiрську мозаiку. А посеред похмурого вiзерунка з розрiзнених всевидющих очей, скорботних ротiв i вiдрiзаних рук Ісусових висiла приколена чотирма канцелярськими кнопками, вирвана з дорогого художнього альбому репродукцiя Матерi Божоi з принишклим немовлям на колiнах.
Декiлька секунд чорноокий схвильовано розглядав обличчя Марii, що вже встигло зморщитися вiд вогкостi, вихоплене з темряви тьмяним ореолом його лiхтаря. І раптом, осатанiло зiрвавши репродукцiю православноi iкони з непотребного вiвтаря, рiзко закинув пiдборiддя догори й завив беззвучно i страшно.
Зi щоденника N
Це правда! Усе пiдтвердилося. Хоча мiй генiй неможливо запiдозрити в обманi – хiба що в божевiллi. Але це вже питання вiри.
Я – вiрю!
А значить, вона помре…
Роздiл другий,
у якому Марiйка виявляе небезпечну пристрасть до краси
Володимирським собором руськi люди тiеi епохи пишалися так, як сучасники Рафаеля i Мiкеланджело могли пишатися фресками обох майстрiв у Ватиканi. Якщо ворон на церквi каркае – бути небiжчиковi.
О. Бенуа
Квапливо доторкнувшись долонею до кам’яноi сходинки, Марiйка незграбно перехрестилась i ввiйшла до величезного, завiшеного полотнищами тiней нутра Свято-Володимирського собору.
Істинна вiра не належала до Марiйчиних чеснот. Але вiдколи перед вступними до педагогiчного унiверситету (що його Марiйка без пошани йменувала, як i ранiше, – iнститутом) шкiльна вчителька порадила iй поставити свiчку, цей ритуал перед iспитами мiцно ввiйшов до ii життя i зацементувався в нiм. Хоч рiч була аж нiяк не в iспитах, а в тому, що цей привiд раз i назавжди легалiзовував Марiйчинi зустрiчi з найпрекраснiшим у свiтi Володимирським собором.
Звичайно, теоретично Марiйка Ковальова точно знала: у свiтi е велика кiлькiсть храмiв, набагато красивiших за нього. Але це абстрактне знання нiтрохи не заважало ii величезнiй, як сам собор, вiрi, що на всьому бiлому свiтi немае i не буде нiчого прекраснiшого за ii Володимирський, створений Вiктором Васнецовим (Бiлет № 14. Запитання 1. Культура Украiни наприкiнцi XIX – на початку XX ст.), розписаний, як дивовижна сухозлiтна писанка, вiд мармурових панелей до купола центрального «барабана».
Згiдно з багаторiчною традицiею, що склалася з самого дитинства, Марiйка зробила рiвно п’ять крокiв i рiзко розвернулася кругом, щоб зустрiтися поглядом з величезними темними очима ангела «Страшного суду» – вузьколицього, iз суворими вустами i сильними крилами, що дивився просто себе з-пiд нахмурених брiв. його очi були найенергетичнiшою точкою Патрiаршого собору, яка притягувала Марiйку, як магнiт. Його чорна постать стояла на тлi червоного палахкотливого полум’я, раз i назавжди роздiляючи зметених апокалiпсисом грiшникiв i червоношкiрого спокусника Єви Змiя, котрий звивався помiж ними, – ошую, i сонм праведникiв, якi сподiваються, – одесную.
І Марiйка нараз мерзлякувато смикнула плечем, примружилась i затрясла головою, бо, можливо, вiд втоми змучених опiвнiчним читанням очей, iй привидiлося, що лiва чаша врiвноважених терезiв у лiвiй руцi Васнецовського ангела гойднулася вниз.
«А раптом?! Та нi, звiсно…»
Вона звично перекинулася вправо-влiво обабiч, де над аркою сходiв на хори великий просвiтник Русi православною вiрою Володимир-князь хрестив киян, i, витягнувши набряклi вiд невiдбутного захвату губи, проревiзувала поглядом вiзерунково-золоту порфiру, i золотий вiнець, i впертi повнi губи двадцятишестирiчного хрестителя. І його дружину, що склала на животi боязкi руки, – царицю Ганну, в головному уборi вiзантiйських iмператриць, через любов до якоi (за однiею з версiй – Бiлет № 4. Запитання № 2. Прийняття християнства на Русi) Володимир i прийняв хрещення («Хто ж тепер дiзнаеться?»). І великобородого, немолодого боярина з мечем, що шукае стривоженими i похмурими очима вiдповiдь на якусь невiдому iй заковику («Вiн же вже хрещений, iнакше б стояв у Почайнi, а не на березi. Що ж його так терзае?»).
Марiйка рiшуче розвернулася лицем до центрального нефа з оповитими розкiшним плетивом рослинно-геометричних вiзерункiв вiсiмнадцятьма давньоруськими святителями на пiлонах i в пiдставах арок, евангелiстами на високих «вiтрилах» «корабля», труною з тисячасемисотлiтнiм нетлiнним тiлом сiмнадцятилiтньоi Святоi Варвари, що дала iм’я далекiй Санта-Барбарi, – i з гордiстю погладила очима надпрестольну Володимирську Богоматiр у золотому пiвколi центральноi апсиди, яка простуе по бездонному золотому небу в оточеннi восьми шестикрилих серафимiв.
Обличчя Марii, в яку був закоханий семирiчний Сашко Вертинський, що носив на побачення з нею квiти i заздрив хлопчакам, якi спiвали для неi на хорах, i мрiяв, що коли-небудь теж носитиме свiчку по Володимирському храму, – було приховане вiд Марiйки денними тiнями. І невиразний образ Богородицi в червоних черевичках залишався таемницею для дiвчини, що уникала нескiнченно довгих, урочистих, яскраво освiтлених чотирма бронзовими люстрами церковних служб.
«Боже, як тут добре!»
Студентка щасливо i солодко втягнула повiтря, насолоджуючись усiм тiлом миттю небуття мiж домiвкою та iнститутом.
Їй подобалося «не бути» у величезному, зачохленому тiнями денному Володимирському. Зараз собор був нiчиiм i покiрно належав лише iй. І навiть якби повногубий i кароокий Володимир, який скидав фiгури язичницьких iдолiв, – Володимир, чий пам’ятник на Володимирськiй гiрцi митрополит Фiларет Амфiтеатров визнав новою фiгурою iдола, що порочить iм’я князя-хрестителя, який боровся з iдолами, i навiдрiз вiдмовився освятити його i закликав побудувати на противагу «язичницькому» пам’ятниковi правовiрний Володимирський собор, – вiдвiв карi очi вiд намальованого Васнецовим неба i обурено поглянув на новоявлену iдолопоклонницю занадто гарних стiн кафедрального храму Фiларета нинiшнього, Марiйка вiдповiла б князевi: «Ти нiчого не розумiеш!»
Вона так i не просунулася далi нiж на п’ять крокiв i, закотивши пiд лоба очi, ледь розтуливши натхненного рота, уявила раптом так запаморочливо глибоко, немов розрiзала собою впоперек столiтнi пласти часу, що по цiй точцi, де стоiть зараз вона, проходили – не могли не проходити! – роблячи п’ять крокiв вiд входу: останнiй iмператор Росii Микола, який приiхав на освячення соборного храму 20 серпня 1896 року, i Васнецов, Нестеров та Врубель, що створили освячений, i Параджанов, який творив тут сценарiй для свого фiльму про Врубеля через сто рокiв. Ахматова i Купрiн, Белий i Блок, Маяковський i Мандельштам, Бердяев i Таiров, Вертинський i Михайло Опанасович Булгаков! І вiдчула, пiдiбгавши вiбруючий захватом живiт, як тiнi тих, хто проходив тут, проходять зараз крiзь неi, i подумала, здiйнявшись, що всi екзаменацiйнi бiлети пишуться занадто поверхово i в загальних рисах, i киiвським студентам iсторичного факультету варто було б здавати винятково запитання на кшталт:
«Історiя однiеi мармуровоi плити, за п’ять крокiв од входу в центральний неф найпрекраснiшого у свiтi Володимирського собору!»
«Ой, лишенько, iспит…» – спохопилася Марiйка.
Хоча, суто мiж нами, мiй дорогий читачу, приходити на iспит з iсторii вчасно Марiйцi Ковальовiй особливоi необхiдностi не було.
На вiдмiну вiд iнших викладачiв, iсторичка Василина Андрiiвна запускала студентiв не скопом, а партiями – по п’ять голiв, аби мати можливiсть контролювати розумовий процес кожноi пiд час пiдготовки до вiдповiдi. Вона славилася тим, що списати на ii iспитi було практично неможливо, та й утруднювати себе списуванням – безглуздо. І тi, що, легковажно пропускаючи ii лекцii, прагнули надолужити прогаяне за рахунок книжок, – завчених або переписаних у шпори, – могли розраховувати у кращому разi на «задовiльно». Василина Премудра, або, як ii ще йменували, Вася, належала до пiдвиду особливо важких педагогiв, якi потерпали вiд великоi кiлькостi оригiнальних поглядiв, що суперечили усiм вiдомим пiдручникам, i вiд знання неймовiрного обсягу додатковоi, нiде не опублiкованоi iнформацii. Васю боялися до iстерики. І ii единою «ахiллесовою п’ятою» була законна гордiсть. А студент, спiйманий на пiдгляданнi з повним конспектом ii лекцiй, цiлком мiг сподiватися на «добре». «В усякому разi, – полюбляла говорити вона, – у тебе е базис, до якого ти завжди можеш звернутись. Якщо не в довбешцi, то хоча б на паперi».
Проте Марiйка Ковальова з’явилася бiля призначеноi аудиторii хвилина в хвилину i, з полегшенням скинувши на пiдлогу щiльно набитий бiблiотечними книжками рюкзак (Марiйка вперто читала всю, навiть категорично не рекомендовану Васею лiтературу), почала чекати чогось вiдомого лише iй i, схоже, того, що не мае вiдношення до iсторii Украiни. В усякому разi, спроби затесатися до першоi партii «здавачiв» Марiйка не зробила.
П’ять добровiльних великомученикiв сховалися за дверима. Мандраж очiкувальникiв стрибнув на десять градусiв угору, – гiльйотину було приведено в дiю, i тi, що стояли в черзi на ешафот, судомно вiдлiчували останнi хвилини перед стратою.
Дiвчина в короткiй картатiй спiдницi несподiвано боляче вдарила свого хлопця кулаком у плече.
– Це все ти винен! – ледве не зi слiзьми сказала вона. – Це через тебе я до iспиту не пiдготувалася. Ми ж домовилися, що всю нiч вчитимемо. А ти зi своею любов’ю… Нiколи потерпiти не можеш. Завжди нетерплячка! Якщо сьогоднi я через тебе iспит не складу, то…
– Я з тобою одружуюсь, – упевнено оголосив нетерплячий.
Картата спiдниця принишкла i приголомшено подивилася на нього. Той серйозно кивнув на пiдтвердження серйозностi своiх слiв. А мимовiльна свiдчиця iхнього хепi-енду, похнюпившись, пiдхопила за ручку свiй рюкзак i сумно попленталася до вiкна в кiнцi коридора.
Марiйка нiколи не боялась iспитiв, i iй нiхто нiколи не освiдчувався в коханнi. У школi ii часто дражнили, в iнститутi – не помiчали, просто не бачили. Тут вона була лише безстатевим привидом, який сумно дивиться на життя збоку…
«Але саме так i мае дивитися на свiт справжнiй iсторик!» – великорозумно втiшила себе вона, щоб притлумити iнше, вкрай нерозважливе почуття, що тенькнуло в нiй, коли побачила щасливу кульмiнацiю чужого роману.
На iншому краю пiдвiконня голосно божеволiли три нерозлучнi подружки з iхньоi групи – Рита, Лiда й Женя, – завзятi красунi й тусовницi. Рита навiть промайнула пару разiв на сторiнках глянсових журналiв, якi оповiдають про всiлякi моднi заходи, безгруда Лiда вiдвiдувала школу моделей, Женя ж була просто гарненькою, як херувим, i так само чарiвно пустотливою…
– Ох, вiдчуваю, Василиса Премудра мене урие! – жалiбно просипiла Женя. – Я вчора й голову спецiально не мила. Погана прикмета – мити голову перед iспитом.
– Тут на бруднiй головi не проскочиш, – нервово вискалилася Лiда. – Це тобi не Маркiвна. Та ставить «добре» кожнiй дiвцi, що мае вигляд Лесi Украiнки в трунi. А наша Вася кожну дату запитае. Всю нiч, як дурка, ii байки вчила. Олекса менi свiй конспект одксерив. Господи, i кому це зараз потрiбно! До речi, – несподiвано пiдбадьорилася вона. – Ви знаете, яку вiн менi записку туди засунув? «Черево твое – ворох пшеницi, обставлений лiлiями, два соски твоi – як двое козенят…» Вiн, виявляеться, на мене дрочить iз першого курсу!
Женя у вiдповiдь коротко реготнула, – ii зазвичай нестримний смiх од страху примерз до губ.
– Що, знову ти? – навiть не розсердилася на подругу Лiда. – Ти завжди так зi своiми поганими розiграшами! Ну на бiса?!
– Пам’ятайте, – подала величний голос Рита. – Ввечерi вiдзначаемо складення iспиту в клубi «О-йо-йой»?
– Точнiше, валимо його i напиваемося з горя, – вже змирилася зi своею долею Женя.
– Треба хлопцiв прихопити, щоб за випивку нам сплатили. О-о-о… А ось i наш головний змiй! До речi, ти знаеш, про що я дiзналася? – Лiда раптом гаряче зашепотiла щось у вуха подругам, якi миттево опинилися бiля ii рота.
Що саме, Марiйка не розчула, хоча дуже хотiла б.
Вона жадiбно поглянула на новоприбулого i тут же, боячись, що хтось устиг розшифрувати ii нелегальний погляд, опустила очi долу й почала з пiдкресленим iнтересом розглядати своi нiчим не примiтнi пальцi з коротко обстриженими нiгтями i задирками.
Хлопець, що став причиною цього невеликого переполоху, йшов по коридору самовпевненою ходою плейбоя, який звик, що його тiло постiйно полiрують десятки жiночих поглядiв.
Вiн був гарний, навiть занадто гарний як для чоловiка. І цей надлишок краси – вередливi губи, гордий нiс, чорне волосся, зiбране ззаду у хвiст, – мимоволi сприймався оточенням як щось порочне, що перебирае за межi встановленоi норми.
Три подружки автоматично вигнули спини, три пари грудей – першого, другого i третього розмiрiв – наставилися на нього, як пiстолети. Три пари очей упилися в нього, як гарпуни, i заклично потягли до себе. Досi Мир, який мав симптоматичне прiзвище Красавицький, вважався iх загальною колективною власнiстю, позаяк не вiддавав перевагу жоднiй. Статечно посмiхаючись, красень попрямував до iхнього вiкна.
І тут сталося щось неймовiрне, що практично прирiвнюеться до дива – отого, про яке Марiйка мрiяла щоночi, до безсоння придумуючи все новi й новi подробицi.
Мимохiдь махнувши подругам рукою, Мир пiдiйшов до Марiйки i, спершись лiктями на пiдвiконня, навис над нею всiм тiлом.
– Марiйко, як справи? – промурчав вiн нiжно.
Їi серце iстерично задубасило в груди дебелим кулаком, так що вiд цього гуркоту заклало вуха!
– Добре, – вiдповiла вона ледве чутно, напружено дивлячись йому в грудну клiтку.
Боже, вона була в його обiймах!!!
– А шпаргалочки в тебе е? – лагiдно запитав Мир, акуратно пiдводячи пальцем ii пiдборiддя.
– Є.
Уперше в життi Марiйка дивилася йому у вiчi!!!
