скачать книгу бесплатно
– Чорт! – Вона оступилась i ледве не впала на брукiвку. – До речi, а ось i вiн, рiдний!
На стiнi будинку, за яку Катя вхопилася, щоб не впасти, за сантиметр од ii долонi був приклеений смiхотворний папiрець: «Любовнi привороти i вiдвороти. Зняття пристрiту…»
– «…Наведення причини на ворогiв», – глузливо прочитала вона вголос. – От дурисвiтство! Хоча-а-а… – Катя зам’ялася. – І чого на свiтi не бувае…
Вона з сумнiвом подивилася на годинник i раптом, несподiвано навiть для себе самоi, ввiйшла до високих, зо два поверхи, дверей.
Хол, куди вона потрапила, був похмурим i абсолютно безлюдним. У вiконцi реестратури, втупивши погляд у детектив Донцовоi, сидiла середньостатистична «iдiотка».
– Я з приводу ворогiв… – Катя нервово забарабанила пальцями по стiйцi. Те, що вона звернула сюди з цiлеспрямованого шляху, погано вписувалося в ii iдеальний образ самоi себе.
– Причина на ворогiв? – безбарвно уточнила дiвуля й потяглася до купки бланкiв. – Триста одна гривня тринадцять копiйок.
Катерина iронiчно смикнула ротом – сума була смiшною. Занадто маленькою, щоб розв’язати за ii рахунок багатотисячну проблему, i занадто великою для такоi шарашкиноi контори. Але iй так нестерпно хотiлося зробити яку-небудь, нехай навiть дрiбну, капость людинi, що так недозволенно рiзко розмовляла з нею вранцi по телефону.
Нехай у неi хоч голова заболить, чи що!
– Ім’я, прiзвище, адреса.
– Лариса Косач. Ярославiв Вал, 32, квартира п’ять, – продемонструвала освiту Катя.
– Косач, через «а»? – продемонструвала цiлковиту вiдсутнiсть освiти Реестратура. – Ідiть до Килини, вона ще годину приймае. – «Ідiотка» байдуже обмiняла направлення на грошi й знову присунула до себе книжку. – Тричi лiворуч по коридору.
– І що, – зневажливо пирхнула Катя, – iснують люди, якi ведуться на таку дурню?
– Ну, ви ж повелися… – знуджено вiдгукнулася дiвуля, не пiдводячи голови вiд чтива.
Крити було нiчим. І Катя знову розсердилася. «Гаразд, треба швидше закiнчувати цю байду», – вирiшила вона i, зцiпивши зуби, попрямувала до Килининого кабiнету.
На щастя, напливу вiдвiдувачiв там явно не спостерiгалося. Катерина ще раз поглянула на годинник i перевела вимогливий погляд на молодика, що очiкував своеi черги бiля дверей.
На мiсцi меткого рудого молодика в пом’ятому одязi сидiв акуратний, як картинка, блондин iз очима кольору зимового неба та мiнусовим виразом обличчя!
Утiм, нiчого дивного в цьому начебто й не було. І кожне з нас без зусиль пояснило би таку змiну декорацiй, припустивши, наприклад, що рудий зайшов до кабiнету, а альбiнос з’явився трохи пiзнiше… Коли б не один дивний збiг: на безiменному пальцi правоi руки блондина сяяв такий самий перстень, а в лiвiй вiн тримав ту ж саму книжку, розгорнуту на тiй самiй сторiнцi.
Загалом, тут варто було помiркувати над теорiею ймовiрностi…
І була б Катя Дариною, вона не забула б поцiкавитися, наскiльки великою е можливiсть такоi випадковостi й чи не прирiвнюеться вона до багатозначного «нуля»?
Але Катя Дариною не була i тому, миттево прозондувавши поглядом чоловiка в бiлому костюмi i прикинувши на око вартiсть його брюк i пiджака та навiть вiрогiдний бутик, де вони були купленi не далi нiж цього лiта, лише подумала, що цей представник флори i фауни – персонаж досить свiтський або, в усякому разi, здатний розумiти людську мову. Хоча книжка Булгакова i пiдозрiло великий камiнь у його перснi свiдчили: вiн iй, звичайно, не рiвня i особливо церемонитися з ним не варто.
– Ви до Килини? – суворо спитала Катерина.
Блондин повiльно пiдвiв очi i, зiгнувши праву брову, оцiнююче подивився на неi.
– Може, пропустите даму вперед? – не те що спитала, швидше звелiла Катя.
– Не турбуйтеся, – лiниво мовив блондин, свердлячи ii блiдо-блакитними очима. – Я зайду лише на хвилину. Менi треба поставити iй одне запитання, i я навiть не чекатиму ii вiдповiдi.
– Точно на хвилину? – начальницьким тоном уточнила Дображанська, зневажливо пропустивши повз вуха загадкове закiнчення фрази.
– Якщо бути точним, то на тридцять одну секунду, – холодно-по-свiтському посмiхнувся блондин, оголяючи бездоганно бiлi зуби.
– Гаразд, – дозволила Катя. – Скажiть, що я за вами. – І, розвернувшись на каблуках, попрямувала до виходу.
– Стривайте, – несподiвано погукав ii блiдоокий, i, озирнувшись на нього, Катя побачила, як вiн пiдбирае щось iз пiдлоги.
– Ви, здаеться, загубили… – Чоловiк простягав iй золотий ланцюг.
Подумавши, Катя повернулася i прийняла прикрасу з його рук. Ланцюг у виглядi золотоi змiйки, що кусае себе за хвiст, упущений тут кимось iз вiдвiдувачiв, був рiччю екстра-класу – старовинна, золота, напевно авторська робота… Катi подобалися путнi речi: вони единi свiдчили про те, що в цьому iдiотському свiтi пануе не лише дурiсть i хаос.
– Дякую, – сухо подякувала вона блондину i, демонстративно надiвши ланцюжок собi на шию, пiшла на вулицю, на ходу заправляючи знайдену змiю за цнотливий комiр-стiйку.
Красуватися чужою втратою було б верхом iдiотства: будь-якоi хвилини розтелепа могла повернутися в «Центръ» у пошуках втрати.
Але що впало, те, пардон, – пропало!
* * *
Ще раз звiривши адресу будинку з квапливими маминими карлючками на папiрцi, в який та дбайливо загорнула «великi грошi», вiдiрванi вiд сiмейного бюджету заради щастя своеi пришлепуватоi дочки, Марiйка приречено зайшла в «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подолъ».
У дверях вона зiткнулася з високою чорноокою дамою в брючному костюмi, що ковзнула по нiй невидючим поглядом.
«Яка гарна!» – щиросердо здивувалася Марiйка, мимоволi повертаючи шию вслiд за нею.
Обличчя дами вбивала рiзка оправа окулярiв iз незвично вузькими, нiби зневажливо зiщуленими скельцями. А безлика коротка стрижка, вiдчужено вiдсторонена, мовби не бажала знатися з ii рисами, такими напруженими i злими, що, здавалося, по зведених вилицях дами бiжить високовольтний електричний струм.
Та все ж порiвняно з чорноокою Рита, Лiда й Женя здавалися лише пародiями на красунь!
«Якщо навiть така сюди ходить…» – пiдбадьорила себе Марiйка.
Нагнувшись до своеi машини, що вже успiшно розвернулася, Катя владно постукала у вiкно – водiй поспiшно опустив скло.
– Їдеш зараз у салон, – розпорядилася начальниця, – береш мою косметичку Таню i везеш до мене додому з усiм причандаллям. І нагадай iй, аби вона фарбу для волосся не забула. Ця iдiотка ввесь час забувае, що менi сивину профарбовувати потрiбно.
Шофер уражено подивився на Катерину i негайно отримав нову порцiю крику.
– Чого вилупився? Так, у мене сиве волосся з дев’ятнадцяти рокiв! І щоб за двадцять хвилин чекав мене на цьому самому мiсцi!!!
…Бгаючи в руках направлення, що дорого коштуе, Марiйка Ковальова звернула за третiй рiг.
Блондин зник, немов того й не було, – на його мiсцi, заклавши ногу за ногу, сидiв бiло-джинсовий брюнет iз татаро-монгольським обличчям i чорними, як вовчi ягоди, очима. Обережно обiйшовши його кросiвку, що розгойдувалась у повiтрi, Марiйка сiла на крайнiй стiлець i ввiчливо спитала:
– Ви останнiй?
Брюнет пiдвiв голову вiд книги, нiжно подивився на неi й мовчки кивнув у вiдповiдь. На його руцi красувався великий помiтний перстень iз прозоро-блакитним каменем.
– Тодi я за вами, – зiтхнула Ковальова й почала зосереджено розгладжувати зiм’ятий папiрець. Вона встигла помiтити, що книжка, яку читав сусiд, – ii улюблена «Майстер i Маргарита». І приревнувати ii до нього.
– Чому ви сiли так далеко? – несподiвано поцiкавився брюнет. – Не любите чоловiкiв схiдноi нацiональностi?
– Нi, що ви! – Марiйка густо почервонiла, злякавшись, що чоловiк запiдозрив ii в нацiоналiзмi.
– Не переймайтесь, – вiв далi той, пiдсаджуючись до неi ближче. – Я корiнний украiнець. Моi предки жили в Киевi ще до заснування Киiвськоi Русi. А потiм грянуло татаро-монгольське iго. Природно, це певним чином позначилося на нашiй зовнiшностi. – Вiн засмiявся. І Марiйцi сподобалося, що вiн бреше, як освiчена людина, а не як абхаз iз речового ринку.
– Я нiчого такого… Я просто думала, що це я вам… – запинаючись, виправдалася вона.
– Навпаки, – рiшуче урвав ii вiн. – Менi дуже приемно зустрiти тут таку чудову дiвчину.
Вона насторожено подивилася на нього, намагаючись намацати в його словах замаскованi голки iронii. «Знущаеться, – вирiшила вона рiзко. – Занадто гарний. Хоч i не такий, як Мир. А може, просто нудно йому тут сидiти».
– Я навiть не чекав зустрiти тут таку, – любовно проворкотiв брюнет, присуваючись iще на один стiлець.
І вiд цього вкрадливого руху Марiйчин живiт iстерично втиснувся всередину, так що вона водночас вiдчула всi своi м’язи. Ситуацiя стала небезпечною! Задушливою вiд ii принизливого безсилля – черговий красень вирiшив погратися з нею, як кiт iз мишею, а вона абсолютно не вмiе виходити з таких iгор.
– Якщо не секрет, навiщо ви сюди прийшли?
Вона швидко опустила обличчя – це був единий вiдомий iй прийом самооборони. Украй слабкий.
– Не засмучуйтесь, – утiшив ii чоловiк. – Обiцяю, вiн буде бiля ваших нiг.
– Хто – вiн? – спитала вона глухо.
– Ви знаете, – посмiхнувся брюнет.
– Дивно, – запiзнiло здивувалася Марiйка, скоса пiдводячи на спiврозмовника очi. – Менi здаеться, я бачила сьогоднi вас по телевiзору. У репортажi про аварiю. Ви працюете з татом?
Хух…
Вона з полегшенням видихнула свiй страх i вiдразу ж перестала чекати каверзи.
Усе просто: вiн знае ii батька i знае ii, – тато полюбляе показувати iхне сiмейне фото, яке ховаеться в його старому гаманцi. І зрозумiло, що, зустрiвшись iз непоказною дочкою товариша по службi, брюнет спробував поспiлкуватися з нею мило.
– Ви десь навчаетесь? – розпливчасто ввiчливо поцiкавився вiн.
– У педагогiчному, на iсторика.
– А читаете тiльки Булгакова? – (Треба ж, тато розповiв йому й це!) – І напевно тiльки «Майстра i Маргариту?»
– грайливо вщипнув ii татiв спiвробiтник. – «Бiлу гвардiю» дiвчата зазвичай не вельми полюбляють. Вона ж про вiйну.
– Присунувшись до неi впритул, молодик перемiстив книжку в лiву руку, показуючи iй обкладинку, – це була збiрка, стара й пошарпана, де пiд заголовним «Майстром» стояв перелiк iнших творiв, якi не удостоiлися великого шрифту: «Бiла гвардiя», «Собаче серце», «Дияволiада».
– А знаете, яке мое улюблене мiсце?
Його пальцi дiловито занурились у сторiнки – мiж великим i вказiвним блиснула якась прикраса: чи то ланцюг, чи то золотi чотки – Марiйка не розгледiла.
– Ось. Слухайте, – оголосив благодушний любитель блискучих брязкалець. – «Над Днiпром iз грiшноi та скривавленоi снiговоi землi здiймався в чорну, похмуру височiнь опiвнiчний хрест Володимира. Здалеку здавалося, що…»
Але що здавалося здалеку вельмишановному Михайлу Опанасовичу, Марiйцi дiзнатись не судилося.
Дверi кабiнету з написом «Килина» зi скрипом вiдчинились, явивши свiту власницю такого рiдкiсного iменi – молоду й нiжнолицю, з пухкими, як неокресленi пелюстки, губами та ясно-золотим волоссям, без натяку на чорне корiння. Притримуючи ручку дверей, вона нетерпляче виштовхувала поглядом вiдвiдувачку з перевернутим, приголомшеним обличчям.
– Так точно на кладовищi, нiяк iнакше не можна? – зi сподiванням спитала пошарпана життям жiнка, що, судячи з усього, добряче обридла золотоволосiй.
– Нiяк! – вiдрубала Килина. – Ідiть на кладовище, сто метрiв прямо вiд входу, потiм тринадцять крокiв на пiвнiч, i копайте. Те, що ви вiдшукаете, вам допоможе!
– Але…
– Але ж ви хочете допомогти вашiй дочцi, – потеплiв голос золотоволоски. – Мати захищае матерiв. Ідiть. Наступний! – не дивлячись скомандувала вона i блискавично зникла у глибинi дверного отвору.
Вiдвiдувачка продовжувала стояти, тупо дивлячись на дверi. Брюнет, раптом одночасно забувши про Марiйку й Михайла, вiдклав затерплу книжку i рушив у напрямку до кабiнету.
І Марiйка побачила, як, проходячи повз жiнку, що остовпiла, вiн швидко поклав долоню iй на очi й прошепотiв:
– Забудь.
* * *
Килина стомлено схилилася над столом i вправно надряпала декiлька слiв у журналi для вiдвiдувачiв. Дверi скрипнули, впускаючи нового страждальця.
– Ваше направлення i квитанцiю про оплату, – дiловито нагадала вона, не пiдводячи голови вiд записiв i звично простягаючи вперед вимогливу руку.
На ii долоню слухняно лiг якийсь папiр, зiм’ятий i пiдозрiло глянсовий i товстий, – на таких друкують не бланки, а дорогi книжки й альбоми з мистецтва.
– А може, настала твоя черга платити за рахунками? – тихо спитав чоловiчий голос.
І рука ii безглуздо здригнулась, а переляканий аркуш зiсковзнув iз долонi та м’яко опустився на пiдлогу…
Репродукцiя Матерi Божоi з приреченим немовлям на колiнах сумно дивилася в стелю скорботними розширеними очима, немов заздалегiдь спiвчуваючи ii страшним мукам.
– Отче наш, не по праву я, той, що стоiть лiворуч, прикликаю суд над Ясною Киевицею, але… – ударив ii в груди голос страшного гостя.
І зробилося боляче.
Так боляче, що бiль витiснив страх.
* * *
Марiйцi здалося, що чоловiк не пробув у кабiнетi й хвилини: вийшов, ледве встиг зайти, i, не поглянувши на неi, зник за поворотом коридора.
– Ви забули! – погукала вона його, простягаючи руки, вивернутi долонями, до забутоi ним книжки, але ii згук прозвучав надто пiзно.
Недочитана сторiнка «Дияволiади» була закладена золотими чотками, i, машинально загнувши край аркуша, Марiйка пiднесла прикрасу до носа, роздивляючись змiю, що притискала зубами свiй власний хвiст. Вона бездумно пiдчепила нiгтем плоский нiс рептилii: паща розкрилася, хвiст випав. Застiбка.
«Не чотки», – зрозумiла вона, не розбираючись нi в антикварiатi, нi в мiрi благородства металiв.
Брюнет не повертався.
