скачать книгу бесплатно
Смерть, i без того жахлива та безбожна, виявилася такою близькою, що пробiгла зовсiм поряд вiд найдорожчоi на землi iстоти – його Мурзика, Марiйки! Марiйки, що втекла сьогоднi вночi раптом, – невiдомо куди.
– Це дiгери! – поривчасто нахилився Сергiйович, простягаючи до тезка руку, нiби маючи намiр схопити того за рукав. – Я вашим говорив. Двi ночi пiдряд, у цьому самому мiсцi. І Кирилiвськi вiдкритi! А про цi печери самi знаете, що базiкають…
– Що саме? – жваво уточнив слiдчий.
– Та чого тiльки не придумують! Що нечисто там. І сунутися туди не можна, бо вони нiби просто до пекла ведуть. У Киевi ж пiд землею печер багато, i про кожну своя байка е. Про цю – така.
– Це не байка, – звiв брови слiдчий Бойко, дивлячись на Сергiйовича впритул очима, що здавалися нереальними. – Для когось це зовсiм не байка. Якийсь божевiльний вiрить у неi так сильно, що вбивае людей. Це ритуальне жертвопринесення. Вони – не дiгери, а сатанiсти. Ваша дочка знала про рiд ваших занять? – запитав вiн рiзко.
І Володимир Сергiйович угадав: тезко вже пiдозрюе його Марiйку, а заразом i його самого. Проте все ж не вiдчув вiдторгнення. Суворий клинопис складок на лобi Володимира Бойка, вимогливi та впертi вузькi губи й напружений пошук у занадто великих його очах переконували: той – нормальний мужик. Серйозний. І не пiдлий, видно.
– Про аварiю? Та нi, звiдки? Тобто вранцi знала, звичайно, – вiдповiв Володимир Сергiйович чесно. – А вночi? Та я й не мав тут бути, у мене вихiдний. Просто попросив, аби коли що, хлопцi менi подзвонили.
– Так-так, – кивнув Бойко, мабуть, уже повiдомлений про змiст свiдчень колег Сергiйовича. – Але що, власне, змусило вас припустити, що аварiя може статися вдруге?
– Та те, що я серцем вiдчуваю, не так щось! – закричав Сергiйович. – Не так щось iз трубами! Не могло новi труби без причини всi разом прорвати! Ми ще вранцi з Колею, другом моiм, балакали, що треба в мiлiцiю повiдомити.
– Ви вважаете, хтось пошкодив iх навмисно?
– Не схоже, – скривився Володимир Сергiйович. – Слiдiв сокири або чогось такого немае. Тiльки дивно це, i вiд цього ще дивнiше!
– Бiльш нiж дивно, – пiдтвердив його спiврозмовник неприязно i значущо. І якщо неприязнь явно стосувалася самоi «бiльш нiж дивноi» ситуацii, значущiсть, безумовно, адресувалася «свiдковi, який виявив» i «вiдчував серцем». – А ваша дочка, – знову перевiв вiн розмову на Марiйку, – нiколи не згадувала когось iз iнiцiалами М. К.?
– М. К.? – стурбовано перепитав Марiйчин батько. – Знайомi ж бо лiтери. Вони у нас по будинку на усiх папiрцях намальованi. Ви ж знаете молодих дiвчаток: закохаються, i давай сердечка з iнiцiалами малювати. Тiльки Марiйка моя тут нi при чому! – з натиском пояснив Володимир. – Якщо ви хилите, що вона якось у цьому страхiттi замiшана…
– Нi, нi, – хитнув головою тезко. – Я цiлком можу допустити, що це лише випадковий збiг. Але ви не повiрите, якщо я розповiм вам, скiльки разiв за мою багаторiчну практику саме найвипадковiший i найбезглуздiший збiг допомагав розкриттю злочину… Чи, навпаки, коштував людям життя. І менi дуже не хотiлося б, аби на цьому самому мiсцi, – показав вiн туди, де, затулений вiд них стiною, лежав накритий простирадлом труп молодоi та гарноi дiвчини, яка вже нiколи не стане старою, – завтра опинилася ваша дочка.
– Та звiдки ви взагалi це М.К. взяли?! – розсердився Марiйчин батько, обурений його вбивчим припущенням.
– Хтось зазвав ii сюди. Запискою, – суворо вiдрубав той. – Вона була пiдписана iнiцiалами…
– Зрозумiв. його прiзвище Красавицький, – рiшуче оголосив Володимир Ковальов. – Іменi не пам’ятаю. Марiйка менi якось призналася, таемно вiд матерi. Тiльки нiчого в неi з ним немае! Самi охи та ахи. А вiн навiть ii не помiчае. Моя дочка… Загалом, вона не з тих, хто хлопцям подобаеться. На жаль.
– У цьому випадку це може бути i на щастя, – сказав слiдчий.
І прикусивши вузьку i блiду губу, похмуро подивився нереальними очима на напiвстертого ангела Апокалiпсису, що згортав небо в сувiй на стiнi над ними.
* * *
Уже о п’ятiй ранку невсипуще липневе небо почало вдоволено рожевiти, i через пiвгодини свiтло проповзло пiд вii Катi, вторгшись у темряву ii сну, i, скривившись, вона невдоволено розплющила очi.
Вона завжди прокидалася вiдразу, не витрачаючи нi митi на те, щоб вiдокремити сни вiд дiйсностi, згадати, хто вона така, чого хоче, що було вчора i чекае на неi сьогоднi. І тепер вiдразу ж усвiдомила катастрофу: вона кинула потрiбного можновладця в розпал уже оголошеного статевого акту, i едине виправдання, яке може здатися йому переконливим, – довiдка про те, що нереалiзована коханка несподiвано з’iхала з глузду.
Було бридко.
Потилиця нуднувато вила, але основний бiль засiв у правiй скронi, звив там пухке гнiздо й ворушився в нiм, заподiюючи Катi нестерпнi страждання. Щось незвичне в дiлянцi шиi та спини страшенно дратувало i дiяло iй на нерви, але в контекстi загальноi безсторонньоi ситуацii значення це не мало.
Лiворуч вiд неi, щiльно притиснувши до себе зiгнутi ноги i приречено втопивши голову в колiнах, сидiла кучеряво-руда дiвчина у вухатих тапочках.
Марiйка прокинулася ранiше за всiх i тут же отримала запаморочливий шок, який миттю перетворився на тупий, паралiзуючий вiдчай.
Вона – в центрi Киева!
У домашнiх тапках i червонiй горошком пiжамi, зшитiй мамою iз ситцю, купленого на фiранки ще за часiв Марiйчиного дитинства i, «щоб не пропадало добро», по-хазяйськи пущеного в дiло!
І хоча мати напевно вже обдзвонила всi лiкарнi та морги, довiвши й себе i тата до передiнфарктного стану, навiть заради порятунку iх обох вона не здатна змусити себе пробiгти в ганебнiй пiжамi через Мiсто.
Киiв прокидався…
Згорнувшись у клубочок, Чуб з умиротвореним виразом обличчя спала на травi пiд однiею з блакитних ялинок, посаджених бiля входу до музею. Їй, на вiдмiну вiд сестер по нещастю, не раз доводилося ночувати просто неба. На пляжному шезлонгу в Коктебелi, на пiску Казантипу й навiть у Киiвському ботанiчному саду пiд кущем бузку, де вона одного дня зi здивуванням виявила саму себе пiсля запiйноi любовноi ночi. А недалеко вiд витягнутоi руки Дарини лежала стара, неправдоподiбно товста i неймовiрно важка на вигляд книга в палiтурцi з потертоi шкiри, що закiнчувалася двома фiгурними застiбками.
На нiй чорним вартовим сидiв великий поважний ворон, терпляче тримаючи у дзьобi вузький довгий конверт iз матово-чорного паперу.
Побачивши, що Катя дивиться на нього, ворон швидко зробив крок уперед, простягаючи iй листа. Зачекавши, Катя невпевнено взяла у нього загадкове послання, i птах тут же злетiв увись, каркаючи голосно i значуще.
Рудо-кучерява пiдвела очi на звук i тихо мовила:
– Здрастуйте.
Катя не вiдреагувала: руда була занадто незначним нюансом того, що вiдбувалося. А те, що вiдбувалося, Катi страшенно не подобалось. Їi свiдомiсть, як завжди безпристрасну та логiчну, немов уклали у ватну кулю марення. Їi виснажливо морозило, i бiль продавлював скроню. Стараючись тримати голову нерухомо, Катя, пiдвiвшись, потяглася до книги i пiдсунула ii до себе. На обкладинцi не було назви. Книжка, схоже, була дуже-дуже старою. Але Катя, що вважала себе знавцем ретрораритетiв, погано розбиралася в антикварних книгах – iх вона нiколи не купувала.
Скривджено настовбурчивши пухкi губи, Дарина прокинулася з незадоволеним стогоном i каламутно, iз сумнiвом подивилася на обох.
– А де це ми? – спитала вона вареним голосом, в якому, одначе, зовсiм було вiдсутне здивування.
Страдницьки морщачись праворуч, Катя рiшуче звелася на ноги, притискаючи важку книгу до живота. Застiбки вiдразу ж розстебнулися, тихо дзвякнувши. Голова загула, i на секунду Катя вiдчула гостру, мерзотну ненависть до свого тiла, що виявилося занадто слабким.
«Додому, – жорстко наказала вона йому. – Там розберуся».
– Котра година? – пробурчала Дарина.
Те, що сталося, помалу воскресало в ii пам’ятi.
– Що тут учора було? Я сама це бачила чи як? – здивовано запитала вона. – А чому ми повiдключались?
– Нам на голову впала книга, – з готовнiстю вiдповiла Марiйка Ковальова тоном вiдмiнницi, яка завжди все пам’ятае й завжди все знае. В ii словах прозвучало полегшення: спокiйно-бурчлива реакцiя Дарини чомусь заспокоiла ii, i безнадiйнiсть у душi осiла.
– Оця? – Дарина з цiкавiстю витрiщилася на живiт Катi. – Ого, яка величезна! Такою i на смерть прибити можна.
Катя прислухалася: здаеться, на Великiй Житомирськiй уже ворушилися першi машини. Дарина пiдвелась i жваво пiдскочила до неi.
– Дай подивитися… – Вона безцеремонно вхопилася за край книги i потягла ii на себе.
Ураз осатанiвши вiд такоi фамiльярностi, Катя, неприязно вивернувшись, вихопила раритет iз зухвалих пальцiв i пiшла геть: розмальоване «мале хамло» з пришелепуватою сережкою в носi дратувало ii кожним своiм жестом. Але не встигла вона зробити i кроку, як «хамло» знову вчепилося в палiтурку i поривчасто смикнуло на себе i книгу, i саму Катю.
– Ти чьо! Вона – спiльна! – хрипким спросоння голосом заволало воно.
– Пусти, – злiсно процiдила Катерина, i скроня ii свинцево завила вiд болю.
– Та за кого ти себе вважаеш, сучко?! – обурено скрикнула Дарина, вмить пригадавши тiй усi колишнi образи.
Їх обличчя люто випнулись одне на одного, дiвчата важко затанцювали на мiсцi, перетягуючи книгу ривками, як канат, кожна у свiй бiк. Книга, занадто товста, щоб можна було увiбрати ii в долоню, розкрила «рот», i, незручно вхопившись за ii сторiнки, Дарина вирвала одну з них iз коренем.
– Дурка! – зблiднувши вiд злостi, Катя вправно пiдхопила падаючий том i раптом завдала Даринi блискавичного та зневажливого удару – не занадто вдалого i змазаного, але цiлком вiдчутного.
Дарина м’яко завалилася на зад.
Катя побiгла.
М’ячем пiдскочивши iз землi, переможена кинулась услiд за нею, жбурляючи iй у спину гучнi лайки.
Марiйка, оглушена цiею раптовою бiйкою, боязко пiдвелась i, раз у раз поглядаючи вслiд бiлявцi, що втекла, пiдiйшла до свого велосипеда. Вiн мав жалюгiдний вигляд: вiд зiткнення зi сходинками музею одне колесо вiдлетiло геть, iнше зiгнулося незакiнченою вiсiмкою.
«Мама вб’е», – аморфно подумала Марiйка. Проте найбiльше вона переймалася тим, як велосипед потрапив сюди? Може, хтось привiз ii на гору? Вона знову з надiею подивилася на пiвденний захiд, молячись подумки, щоб жвава бiлявка не змогла наздогнати гарну, капосну чорнявку та скорiше повернулась. У ii присутностi Марiйка почувалася значно впевненiше. Мабуть, тому, що позаяк та вже допомогла iй, не кинувши ii саму в «Центр… Старокiевскаго колдовства» бiля чужого бездиханного тiла.
Молитви Марiйки було почуто. Із-за рогу будинку з’явилася скуйовджена, розрум’янена Дарина. Вона йшла, випромiнюючи навкруги електричнi заряди гнiву, i, зупинившись, розлючено тупнула ногою. Потiм у вiдчаi пiдскочила до свого мопеда i часто заколошматила себе кулаками по головi.
– Ну дурка я! Дурка! – скривджено заволала вона. – Чого я за нею пiшки погналась? Уявляеш, ця сучка загальмувала тачку на перехрестi! Я трохи, зовсiм трохи не встигла! Водiй очманiв од дами в бiлизнi, i як рвоне. Ну я тебе ще дiстану! – Їi кулаки залишили в спокоi голову та зметнулися вгору на адресу Катi. – Вiдчуваю себе цiлковитою iдiоткою, – незадоволено резюмувала вона. – Втiм, – несподiвано засмiялася Дарина, – не можна сказати, що це таке вже дискомфортне вiдчуття. Я часто себе нею вiдчуваю, вже звикла. А ти взагалi хто?
– Марiйка.
– А круто ти вчора в сходинки в’iхала, Марiйко! Хто ж iз заплющеними очима на велику iздить, чуеш, дуриндо?
– Я приiхала на велосипедi? – не повiрила iй опiвнiчна велосипедистка.
– Значить, ти теж бачила цю дурню? – проiгнорувала ii запитання бiлявка. – І тiтку у вогнi? Ось тут?! – ударила вона черевиком по бетоннiй плитi. – Ти пам’ятаеш, що вона сказала нам?
– Що ми помремо перш, нiж ряба стане любою, а бiль згорить у вогнi, бо наш порятунок лежить там, куди нам немае вороття, – докладно вiдзвiтувала Ковальова.
– Ряба – любою? Тобто якою це?
– Тобто коханою.
– Тодi ми помремо ще не скоро, – оптимiстично пiдсумувала Дарина Чуб. – Хто ж рябу покохае? Хiба що за грошi. Але ж це не рахуеться… – Вона спантеличено почухала короткий нiс. – І з роботи мене поперли. А я ж там i жила, i харчувалася, вiдколи з матiр’ю посварилась, – додала вона роздумуючи. – Ось туди менi точно немае вороття. Гаразд, куди тебе вiдвезти?
– На Солом’янку. Якщо можна, – тривожно повiдомила ii Марiйка. – Я б i сама, тiльки я – ось… – Вона знiяковiло вхопилася за полу пiжами i зiм’яла ii в руках.
– А чьо, прикольна пiжама, тобi личить! Не комплексуй! Хто знае, може, тепер так модно? Гаразд, дитино, тримай… – Чуб, не роздумуючи, зняла з себе блискучий пiджак, який здавався катастрофiчно безглуздим у свiтлi раннього дня, що ледве вiдсвяткував шiсть годин од народження, i добродушно простягла його Марiйцi.
І хоча остання визнала, що це циркове вбрання ще страшнiше за ii горох, i в комплектi вони якраз являли iдеальну клоунську пару, вiдмовитися Марiйка посоромилася, боячись образити доброзичливу бiлявку в кращих почуттях.
– А велосипед? – сиротливо спитала вона, розумiючи, що вже спокушае ii терпiння.
– Ну, велик, пробач, я на мотузочку не потягну. Давай у кущi його заховаемо, там, у ямi. Потiм забереш… – Дарина нагнулася, щоб допомогти Марiйцi перетягнути уламки, i побiжно похвалила: – А ти вчора завивку зробила? Тобi класно!
Ковальова здивовано доторкнулася до свого волосся. І виявила, здригнувшись, що ii голова, i без того очамрiла, розбухла вiд скуйовджених i непокiрних кучерiв, якi норовливо виривали на волю з розпатланоi кiски, яка ще вчора була маленькою та куцою, а тепер радiсно вилася до середини спини.
* * *
«Грак», якого Катя так вдало спiймала на перехрестi Володимирськоi та Великоi Житомирськоi, пiднявся з нею у квартиру i, на свое глибоке здивування, отримав од «повii в драних панчохах» обiцяну i бiльш нiж щедру нагороду.
– Може… – затнувся вiн, тоскно дивлячись на неi.
«Повiя» була неймовiрно гарною! Гарною до рiзi в очах! – саме це i змусило його приголомшено загальмувати машину, вiдразу забувши про всi справи та правила безпеки i гiгiени.
– Навiть не думай про це! – жорстоко обламала його Катя i зачинила дверi.
Їi морозило. А пiд коробкою лоба було задушливо-спекотно, як на кухнi, переповненiй важким газом. Арка, що вiддiляе передпокiй од вiтальнi, обрамляла сумну картину – слiди вчорашньоi романтичноi прелюдii. І зараз Катi треба було наново приступати до вирiшення питання, яке вона власними руками зробила практично нерозв’язним: лисий кабан, ще нещодавно готовий iсти з ii рук, напевно скористаеться першою-лiпшою можливiстю, щоб вiдплатити iй за ганебне приниження.
Проте зранку на горизонтi окреслилася нова проблема – не менш, а можливо, i бiльш небезпечна…
Зiтхнувши, Катя стомлено притулила бiдолашну хвору голову до одвiрка. Годинник iз золотою галантною пастушкою показував двадцять три хвилини на сьому. Час збиратись. О восьмiй Катя завжди була на роботi. Удома iй не сидiлось i не лiнувалося, хоч вона i любила свою квартиру – таку улесливу, дорогу та iдеально прораховану за стилем, що пишався своiми нежiночими крiслами та канапою; i паркетом червоного дерева, контрабандою вивезеним iз ветхого особняка на Липках; i механiзмом годинника на маленькiй долоньцi пастушки-маркiзи, що йшов уже три столiття, не оступившись нi на хвилину. Але любила вона ii саме як iдеал – зовсiм не тiею затишною, теплою i пiдсвiдомою любов’ю, яку викликають у обивателiв iхнi зручнi крiсла-нори, розтоптанi капцi i дбайливi, лагiднi пледи.
«Чому я вдарила Василя Федоровича i помчала туди? Що там було? Я бачила це чи?..» – не дозволила собi розпхикатися вона.
Катя неприязно подивилася на вiдвойовану книгу та лист, мимохiдь кинутi нею на столик пiд дзеркалом у коридорi. Розгадка або хоч би натяк на розгадку мусить вiдшукатися саме в них!
З рота книжки висовувався трикутним язиком аркуш, вирваний пiд час бiйки з хамською бiлявкою, i, машинально потягнувши сторiнку 104 за помiчений цифрами куточок, Катя пiднесла ii до очей.
«Владою моеi руки…» – нашвидку прочитала вона.
І обмерла, задихнувшись вiд марення.
Їi пальцi, що стискували аркуш, закiнчувалися непристойно довгими, вигнутими дугою нiгтями! Цього не могло бути! Не могло! І одiпхнувши поглядом цю чужу, незрозумiлу руку, Катя нестримно вчепилася в дзеркало i заволала.
Жiнка, що дивилася на неi з дзеркального скла, не була Катею. У неi були божевiльнi очi та зламанi збожеволiлi губи. А по сiрих щоках стiкало нижче плечей рiвне синяво-чорне волосся.
– О-о-о-о-о-о-о-о-о… Нi! Нi! – заверещала жiнка.
А Дображанська, упустивши книжковий аркуш, безжально розiрвала нiгтями чорний конверт – едине мiсце у свiтi, де могло ховатися Пояснення!
Яснi Киевицi, —
насилу розiбрала вона дивний архаiчний почерк, iз химерними розчерками та завитками,
– маю честь запросити вас у нiч iз 6 на 7 липня на великий шабаш на вашу честь на першiй Горi Киева.
Та ба, чи вiдбудеться це свято, залежить лише вiд вас. А la guerre comme а la guerre[5 - На вiйнi як на вiйнi (франц.).]. І, як на лихо, на сто запитань я не можу дати вам зараз жодноi вiдповiдi.
Але нiщо неспроможне заборонити менi запропонувати вам прогулянку пiд захiд сонця на другiй Горi Мiста. Приходьте i не бiйтеся, Василь не заподiе вам лиха! Вiн допоможе. Іншi пояснення ви отримаете у вежi першого будинку на Ярославовiм Валу, якщо будете ввiчливi з Ним.
К. Д.
На днi конверта залишалося iще щось, i, гарячково струсну його, Катя упустила на пiдлогу три старi великi ключi, голiвки яких зображували вухатi котячi пики. І застигла, витрiщаючись на них порожнiм осклiлим поглядом.
Роздiл шостий,
iз якого ми дiзнаемося, що головною ознакою вiдьми е хвiст
