скачать книгу бесплатно
Як i будь-який божевiльний, очманiлий вiд власноi вседозволеностi.
«Хай йому бiс, адже вони вкололи менi там якийсь гормональний препарат для росту волосся! Напевно шкiдливий i заборонений, iнакше його б уже використали в усiх салонах. Вiн – божевiльний… І ще не факт, що я його знаю».
По дорозi сюди Катя перебрала в думцi всiх високопоставлених К. i Д., але не змогла згадати нiкого, хто б вiдповiдав такому психологiчному портрету.
Але до 7-го у неi ще був час. І давати слабину i пхатися на чиюсь квартиру в центрi, щоб отримати роз’яснення в обмiн на ii жiночу «ввiчливiсть iз Ним», Катя не збиралася. З «Ним» – означало з третiм!
«Вони що ж, по колу пустити мене хочуть?»
Гра, в яку ii втягнули мимоволi, була з бiса слизькою та безжальною. На вiйнi як на вiйнi. Їi не збиралися щадити.
«Догралася, дурка!»
Катя жалiсливо вчепилась у свое праве передплiччя, кривлячись вiд неприемних спогадiв. Директор, якому мимоволi передалася нервознiсть клiентки, вже з метушливою цiкавiстю оглядав темношкiру книгу.
– Я хочу знати про цю рiч усе! – рiшуче оголосила Катя. – В якiй майстернi могли зробити цю пiдробку? Хто найбiльш вiрогiдний виконавець? Чи можна його знайти? Замовлення, скорiше за все, було виконано зовсiм нещодавно.
Експерт пiдвiв на неi здивованi очi.
– Але, Катерино Михайлiвно, – збентежено мовив вiн, – це зовсiм не пiдробка. Рiч дуже i дуже давня. Диво, що вона так чудово збереглася Схоже на Середньовiччя. А може…
– Ви що ж, знущаетеся надi мною? Ця книга написана сучасною мовою, без усяких там «твердих знакiв»! Вона навiть не дореволюцiйна, – зневажливо осадила його Катерина.
Але директор, який, за логiкою речей, зобов’язаний був негайно посипати голову попелом, засоромившись такого неприпустимого професiйного ляпу, чомусь лише з сумнiвом подивився на неi i, намагаючись оживити скислу посмiшку на своему обличчi, боязко i елейно засперечався:
– Голубонько моя, Катерино Михайлiвно, ви помиляетеся. Цю книгу написано давньоруською мовою i вiд руки.
– Але я сама ii читала! – Безглузда директорська впертiсть розлютила Катерину. Вона обурено пiдвелася з крiсла, пiдiйшла до столу i, бажаючи раз i назавжди покiнчити з цим непорозумiнням, що застопорило справу, неприязно тицьнула пальцем у першу-лiпшу сторiнку:
– «Помни, Ясная Киевица, что право твое вершить…»
Посмiшка Вiктора Арнольдовича конвульсивно сiпнулась i щезла.
Вiн нервово вгледiвся в текст, поворушив губами i приголомшено поклав руку собi на груди.
– Не може бути, – отетерiло мовив вiн. – Або ви розiгруете мене, або… – Директор несподiвано потеплiв i з надiею подивився на неi. – Може, розiгруете, га, Катерино Михайлiвно?
– Що? – звела брови вона.
Їi гнiв несподiвано вiдступив i терпляче став у чергу. З Вiктором Арнольдовичем, незмiнно пiдтягнутим, лощеним i свiтським, який чiтко усвiдомлював межi, прокресленi навколо його гонорових клiентiв, i нiколи не переступав цю невидиму риску, дiялося щось дивне i пiдозрiле. І в Катi з’явилась iдея.
– Не зрозумiла. Пояснiть! – сухо наказала вона.
– З iншого боку, – тривожно сказав Арнольдович сам собi, – не могли ж ви вивчити ii напам’ять. – Вiн зам’явся i раболiпно-пiдлесливо пробелькотав: – Чи можу я попросити вас прочитати менi ще щось, там, де я вкажу?
– Але пiсля цього я отримаю вiд вас повне i вичерпне пояснення! – безапеляцiйно констатувала Катя.
Директор радiсно закивав, погоджуючись, i, пiдсунувши iй книгу, почав перегортати навмання товстi, негнучкi сторiнки збудженими, догiдливими руками.
– «Высуши тоску, Ясная Киевица», «Когда луна впервые взойдет весной», «Ты – его закон, но есть законы и для тебя», – слухняно прочитала Катя три уривки в рiзних мiсцях. – І що тепер? – уточнила вона деспотично.
– Так-так… Чарiвно, чарiвно.
Директор раптом дивно заспокоiвся мертвим i блiдим спокоем, i, знову зробившись машинально ввiчливим, галантно пiдсунув iй крiсло. Потiм, притримавши ii наступне запитання жестом руки, пiдiйшов до невеликоi шафи XIX столiття, заставленоi показними позолоченими палiтурками нескiнченного словника Брокгауза i Єфрона, вiдчинив дверцята нижньоi секцii та, порившись у купi паперiв, витягнув убогу брошуру киiвського розливу з украiнською молодицею на обкладинцi. Розгорнув, прочитав, кивнув i безсило опустив руки.
– Гаразд, – мовив вiн негарним i хрипким голосом. – Останне запитання, дорогоцiнна Катерино Михайлiвно. Можу я запитати, звiдки у вас ця рiч?
– Не можете! – вiдрiзала Катя, але тут же зрадила свое рiшення. – Дiсталася вiд бабусi.
– Вiд вашоi рiдноi бабусi? – навiщось перепитав вiн.
– Так, вiд моеi рiдноi бабусi. А що?
– А ким, вибачте, була ваша бабуся?
– Вчителькою! – погрозливо пророкотала Катя. – Яке це мае вiдношення до книги? Я взагалi ii погано пам’ятаю.
– Погано пам’ятаете? Тодi це багато що пояснюе, – закивав Вiктор Арнольдович, як iграшковий бовванчик.
– Що, пробачте, це пояснюе? Ви менi дасте вiдповiдь на запитання чи нi?! – вже неприховано заволала Катерина.
– Заспокойтеся, Катерино Михайлiвно, заспокойтеся, – механiчно замахав на неi руками вiн, немовби намагаючись погасити полум’я, що зненацька шугонуло на нього. – Якщо у вас була така бабуся, вам краще зайвий раз не нервуватися. Вибачте менi, дорогоцiнна Катерино Михайлiвно, але я мушу сказати вам надзвичайно важливу рiч. Ця книга практично безцiнна!
– І яка ж ii цiна? – конкретизувала Катя.
– Важко сказати вiдразу.
– Скажiть приблизно.
– Якщо це справдi та сама книга… – вона побачила, що на його чолi, що розгладилось, виступив холодний i жалюгiдний пiт, – навряд чи на територii Украiни знайдеться покупець, здатний сплатити ii iстинну вартiсть. Але за кордоном такi аматори е. Утiм, це, мабуть, не мае значення, оскiльки ii все одно не можна продати. Згiдно з легендою, цю рiч неможливо вивезти з Киева.
– Ви глузуете з мене?! – спалахнула Катерина.
– Аж нiяк, – мовив вiн iз гiднiстю небiжчика в трунi. – Просто якщо це справдi та сама книга, яку згадуе професор Чуб, то це легендарна книга украiнських Киевиць, у якiй зiбрано всi язичницькi та пост-язичницькi обряди й заклинання. Це дуже давня й дуже страшна магiя роду, що почав свое iснування ще до заснування Киiвськоi Русi. В усякому разi, так написано у Чуба, – пояснив вiн тужливо. – Отож, звичайно, у свiтi знайдуться цiнителi таких раритетiв. А з-помiж них е i мiльйонери, i мiльярдери.
– Вона так дорого коштуе? – з неприязню зiщулилася Дображанська.
І думка, що зародилася в дiлянцi ii потилицi, сформувалася негайно в конкретне й неприемне запитання: «Вiн iз Ними заодно? Чи могли Вони розрахувати, що я вiдразу кинуся до нього? Так, легко!»
– На свiтi, голубонько моя, Катерино Михайлiвно, е чимало людей, що заграють iз сатаною, – озвався директор скорботно. – І деякi з них сповiдують цю релiгiю дуже серйозно. Думаю, рокiв сiмдесят тому вiдомий вам Адольф Гiтлер вiддав би за вашу книгу третину своеi краiни. Недаремно його прибiчники вивозили наш чорнозем вагонами.
– Чорнозем? – збентежив Катю такий нелогiчний перехiд на сiльськогосподарськi теми.
– Уся справа в землi. Так стверджуе Чуб… І такi, як вiн, будуть завжди.
– Так ви можете знайти менi покупця?
– У вас е потреба в грошах? – вiдчужено поцiкавився пiдкуплений директор.
Катя мовчки кивнула, чекаючи продовження.
– Але на таку угоду знадобиться багато часу, – понуро мовив Вiктор Арнольдович. – Крiм того, доведеться провести експертизу, щоб установити iстинний вiк книги. Що ж до ii достовiрностi в iншому планi, тут нам довiдок нiхто не дасть, але я впевнений.
– А чому, власне, ви так упевненi? – процiдила вона, через силу маскуючи гнiв.
– Тому, голубонько моя, Катерино Михайлiвно, – вiдповiв директор глухо, – що я знаю вас уже три роки. Досить добре, щоб зрозумiти: ви неймовiрно зайнята людина i нiколи не зубритимете напам’ять шiстсот сторiнок малозрозумiлого тексту тiльки для того, щоб посмiятися з такого старого, як я!
– Це не вiдповiдь, – спокiйно зауважила Катерина.
– Що ж, я дам вiдповiдь, – стомлено погодився вiн. – В описi цiеi книги у професора Чуба значиться, що iстинна Киевиця прочитае ii без зусиль, навiть якщо за волею долi вона народиться в чужiй краiнi й не буде навчена рiднiй мовi. – Вiн простягнув iй барвисту брошуру й байдуже пiдкреслив нiгтем згаданий абзац.
– А що таке Киевиця? – вiдреагувала нарештi на незнайоме слово Катя.
– Киевиця, – ввiчливо пояснив директор, – походить вiд слова «Киiв» i означае – вiдьма. Я можу показати вам у словнику Даля.
– Не треба, – медоточиво сказала Дображанська. – Я вам вiрю.
* * *
Згусток маячного жару пiд Катиним чолом ставав дедалi тяжчим i гiршим. І в неi з’явилося безглузде почуття, нiби саме голова й заважае iй думати.
Але вона не здавалася. Нi!
Усе було сплановано ретельно i заздалегiдь! Вони пiдкупили ii секретарку або заступника й були детально обiзнанi з проблемами конкуруючого супермаркету. Їi пiдкуплений шофер спецiально проiхав косметичний салон. (А пiдкуплений булижник, – iронiчно засперечався з Катею ii здоровий глузд, – спецiально кинувся iй пiд ноги, щоб, спiткнувшись, вона уткнулася носом в обiцянку навести причину на заклятих ворогiв!) Але Катя тiльки рiшуче хитнула головою. Можливо, «Центръ Старокiевскаго колдовства» був лише одним зi шматочкiв сиру в численних мишоловках, розставлених на ii шляху, i, якби не звернула вона туди, завтра отримала б цю книгу поштою у виглядi спадку вiд покiйноi бабусi…
А потiм, як Вони i прорахували, подалася б усе до того ж Арнольдовича, який мав вивести ii на наступного «гравця».
«Вони що ж, за дурку мене тримають?!» – невимовно образилася Катерина.
Але Катя дуркою не була – i тому не закричала, не затупала ногами i не закликала у свiдки продавцiв. Невiдомий К. Д. напевно чекав од неi саме цiеi реакцii. Але вона його розчарувала. І, люб’язно погодившись iз пiдкупленим директором, що ii бабуся – вiдьма, а книжковий текст здатний мiмiкрувати на очах, залежно вiд того, чи вiдчувае вiн до тих, що читають, родиннi почуття, безпристрасно прийняла пропозицiю («враховуючи вашу потребу в грошах») зупинитися на тимчасовому компромiсному варiантi. І органiзувати iй зустрiч iз якимсь громадянином свiту, що мешкае в градi Киевi та якого може зацiкавити можливiсть переписати текст ii книги за п’ятдесят (!!!) тисяч доларiв.
Нi, не за дурку, – вони тримають ii за дурку з дурок!
Прикростi, як завжди, липнули одна до одноi – по дорозi з центру новеньке «вольво» Катi раптом голосно чхнуло i затихло. І поки вона намагалася перегризти шию шоферовi Генi, звинувативши того в безладному ставленнi до вiсiмдесятитисячноi машини, ловила таксi та стирчала в непролазнiй пробцi, розторопний Арнольдович устиг подзвонити iй на мобiльний i бадьоро повiдомити, що iноземець згоден i готовий прийти хоч зараз.
– А грошi вiн готiвкою платитиме? – поцiкавилася Катя, стримуючи сатиричний смiшок.
– Можу сказати одне, – серйозно запевнив ii директор, – ви отримаете iх неодмiнно. Добродii, подiбнi до нього, що набили руку на пактах iз дияволом, нiколи не порушують цих кровних зобов’язань… Тим бiльше, вiн уже знае, ким була ваша бабуся!
– Бiс iз нею, з моею бабусею! – вилаялася Катерина. – За пiвгодини чекаю вас у себе.
«Зараз циркача менi притягне. І той у мене на очах перетворить бакси на череп’я», – криво посмiхнулася вона.
Усi iхнi дива були шитi бiлими нитками й розрахованi винятково на дебiлiв. Але масштаби цiеi гри лякали ii чимдалi бiльше. Вона не розумiла, чого Вони домагаються. Навiщо зводять ii з розуму?
Але було б значно гiрше, коли б вiдповiдь таiлася в самому запитаннi, i якийсь К. Д. вирiшив послiдовно довести ii до безумства.
Якийсь закоханий або, що набагато гiрше, той, що ненавидить ii до похiтливостi!
Хтось, кого звела з розуму вона, або, що iще гiрше, справдi божевiльний!
– Ганно, – наказала Катя, дiставшись свого столу на Андрiiвськiм узвозi. – Запросiть мого заступника. І самi зайдiть сюди на хвилинку. Нi, стривайте… Усе скасовуеться.
Вона не мала намiру ризикувати!
Минувши свою скуплену оптом (?) приймальню, начальниця зайшла в лiфт, задумливо погладила кнопки i, натиснувши одну з них, поiхала на найбожевiльнiший поверх, тимчасово окупований прес-центром вiдомого музичного фестивалю.
Там Катя оцiнююче понишпорила очима в клоацi шоу-бiзнесу й вивудила iз загального смiття та хаосу малолiтню жуйну дiвулю з червоним рюкзаком за плечима.
– Можна вас на хвилину? – звернулася до неi Дображанська.
Дiвуля засмикано кивнула i вiдiйшла вбiк.
– Ви журналiстка? – На грудях дiвулi висiв запаяний у пластик «бедж».
– Так, а що? – вiдповiла та, прожовуючи слова разом iз жуйкою.
– Ви тут працюете?
– Нi, за акредитацiею зайшла. А що?
– Хочете заробити сто доларiв?
– Як? – понуро спитала журналiстка. – Про кого писати?
– Нi-нi, – майже лагiдно пояснила iй Катя. – Менi треба, щоб ви пiднялися до мене в кабiнет i висловили свою неупереджену думку про одну рiч. А то моi спiвробiтники… – Вона зневажливо махнула рукою, супроводжуючи цей жест вiдповiдним скептичним висловом. – Менi важливо знати свiжий погляд зовсiм сторонньоi людини. Мiй офiс тут, на кiлька поверхiв вище.
– І все? – вдоволено заусмiхалася дiвуля.
– Усе.
Вони не зволiкаючи пiднялися вгору. Причому малолiтка уперто терзала зубами свою гумку i з цiкавiстю поглядала на Дображанську – було видно, що запропонована нею мiсiя здалася журналiстцi принадною.
Дiвчина зарозумiло подивилася на секретарку, що не удостоiлася начальницькоi довiри, i, опинившись в кабiнетi, набрала пiдкреслено серйозного вигляду.
– Ідiть сюди, – покликала ii Катя до столу, на якому лежала «практично безцiнна» пiдробка. – Ви можете прочитати, що тут написано?
Дiвиця старанно вгледiлась i здивовано наморщила лоба.
– Нi, – вiдповiла вона ввiчливо. – Тут по-старому.
– А ви спробуйте, – знервовано попросила ii Катерина. – Це ж росiйська мова… Вiрно?
Журналiстка здивовано смикнула пiдборiддям, дiловито сплюнула жуйку в кулак i спробувала чесно вiдпрацювати обiцяну сотню.
– «Он iже, вiдевшi гiбель ея от демона плакохуся зело», – з натугою прозатиналася вона i запитально подивилася на Катю. – Ще?
Замiсть вiдповiдi та простягнула iй красивий хрусткий папiрець i мовчки вказала на дверi затиснутою в руцi сумкою.
