скачать книгу бесплатно
– Не ображайся, Марусю, – мовила протягло Дарина, – але в усьому Киевi лише ти, напевно, ще не знаеш, що волосся та нiгтi можна наростити. – Вона мовчки покрутила значущим кулачком, на якому вже закiнчилися пальцi.
– Правда? Як? – простодушно здивувалася Марiйка.
– Довго пояснювати. До речi…
Дарина знову пiдскочила до круглого люстерка i, нахилившись, спробувала оглянути в себе на головi симптоматичну кiску, на якiй трималися нарощенi кучерi. Хоча й уявляла собi украй смутно: якому дурневi знадобилося розплiтати й заплiтати наново ii мало не сто кiс, аби додати туди зайвi тридцять сантиметрiв?
Не знайшовши на своiй макiвцi нiяких ознак перукарського втручання, Чуб перескочила до Марiйки й безцеремонно обмацала ii перманент.
– Дивно, – спантеличено зробила висновок вона. – Але, можливо, це якiсь новi технологii.
– Але навiщо, – з прикрiстю скрикнула та, – навiщо комусь знадобилося робити все це?
– Оце запитання! – кивнула бiлявка поважно. – Але якщо ми не знаемо на нього вiдповiдi, це ще не означае, що ii немае?
– Логiчно, – погодилась Ковальова, що завжди схилялася перед логiкою.
– От i помiркуймо логiчно, – пожвавилася Дарина. – Ми ввалилися в той кабiнет утрьох абсолютно випадково. Значить, шоу було розраховане на когось одного. Логiчно?
– Так, – повторила улюблене слово Марiйка.
– Тодi на кого? Кому ти потрiбна, Марусю? І що з мене взяти, крiм аналiзiв? А те стерво – вона ж багата. «Вольво», шофер, дiамантики, бiлизна на нiй була дуже недешева. І з усього видно: не дружина чиясь – сама в бiзнесi. Може, хтось заводик або там магазинчик у неi хоче вiдхапати i для цього мiзки iй закручуе. Ти ж у цiй справi не тямиш?
Марiйка зiтхнула.
– Я також, – заспокоiла ii Дарина. – Але стовiдсотково – це не нашi, а ii проблеми. Точно! – пiдтвердила вона, схоже, повнiстю заспокоiвши себе своiм аналiтичним висновком.
Марiйка, навпаки, готова була розридатися вiд такого реалiстичного пояснення подiй. Надзвичайне диво, що сталося з нею вперше в життi, раптом розтало без слiду.
– Ну-у-у, не засмучуйся, – просюсюкала повагом добра Дарина, побачивши пониклу макiвку своеi повiрницi по пригодах. – Ти що, i справдi повiрила, що ми вiдьмами стали? А чому? Ну розкажи, – неспокiйно засмикала вона Марiйку за плече. – Менi, правда, цiкаво! Врештi-решт, – остаточно здалася вона, жалiсливо дивлячись на засмучений Марiйчин нiс, – ми мусимо розглянути всi версii.
– Я читала… – безнадiйно шморгнула носом Марiйка.
– Що? – пiдбадьорила ii Дарина, щосили зображуючи величезну цiкавiсть.
– Читала, що вiдьма, помираючи, не може понести свою силу з собою i корчитиметься в страшних муках доти, поки не передасть ii учневi. Якщо це… припустiмо… так… то все вiдразу сходиться! Адже коли ми зайшли до кабiнету, Килина явно була при смертi. І в неi просто не було iншого виходу. Та вона й сама сказала: «Менi довелося вiддати свою владу вам!»
– І пiсля цього ми всi вiдразу стали вiдьмами? І ти, i я, i ця сучка? – вже з непiдробною цiкавiстю уточнила Дарина Чуб.
Вона ще раз оцiнила своi прекраснi нiгтi й мрiйно видихнула:
– А круто було б! Шкода, що так не бувае! Вiдьми – це так, забобони…
– Усi народнi забобони, – поблажливо прорекла забобонна Марiйка, пiдбадьорена увагою своеi невеликоi аудиторii, – мають реальну основу. Наприклад, у казках усiх народiв свiту присутнiй так званий дракон або змiй. Так от, усе це вiдгомони нашоi стародавньоi пам’ятi про динозаврiв!
– Гаразд, о’кей, – несподiвано погодилася Чуб, – припустiмо, що ми – вiдьми. Як дiзнатися, правда це чи нi? У вiдьом е якiсь особливi прикмети? Ти щось iще про них знаеш?
Марiйка зрадiло кинулася до свого письмового столу.
– Ось у Чуба… До речi, – пiдлестилася вона, – не твiй родич?
– Дай сюди! – несподiвано рознервувалася Дарина, вихоплюючи з Марiйчиних рук кволу брошуру, на обкладинцi якоi взялася в боки «жвава» молодиця iз рясним намистом на грудях. – Слухай, i насправдi мiй, напевно. А. А. – Андрiй Андрiйович! Вiн у мене професором був! Тiльки помер давно. І книжок його вдома немае. Вiн – татiв тато, а батьки сто рокiв як розбiглися… Ну, привiт, дiду! Ось i побачилися, – розчулено привiтала вона предка.
Ввiчливо ушанувавши пам’ять Дарининого дiда хвилиною мовчання, Марiйка експропрiювала в неi видання й розгорнула на позначеному закладкою роздiлi.
– Головною ознакою вiдьми, – з пафосом прочитала вона, – е хвiст!
– Що-що?
– Невеликий тiлесний вiдросток ззаду.
– А-а… – Чуб мимоволi поторкала себе нижче спини.
І раптом, стрепенувшись, почала знервовано обмацувати своi сiдницi.
– Марiйко, будь другом, подивися! – безтямно заволала вона. – Що в мене там у трусах телiпаеться? Лишенько, тiльки не це! Хвоста я вже не переживу…
Просвiтниця невiдкладно пiдповзла до неi i, конфузливо вiдтягнувши трохи донизу труси Дарини, старанно оглянула рожеву, округлу i послужливо випнуту сiдницю.
– Це прищик, – iз полегшенням сказала вона, почервонiвши, як херсонський помiдор, од цiеi незвичноi iнтимноi процедури. – Простудний, напевно. Ми ж на землi спали.
* * *
Одлипнувши вiд замковоi щiлини, Марiйчина мати гордовито попрямувала по коридору, нi секунди не сумнiваючись у тому, що вона i не думала пiдглядати – просто проходила мимо й iнстинктивно вiдреагувала на пiдозрiло гучний крик.
Улетiвши до кухнi, Ганна Миколаiвна збуджено затопталася на мiсцi. Чоловiк повернувся з виклику о п’ятiй ранку i був утомлений i похмурий. Вiн прокинувся десять хвилин тому, хрипко запитав: «Марiйка вдома?», «Де була?», «З одногрупниками?» i, отримавши у вiдповiдь: «Так», «Каже, на вечiрцi», «Нi», присiк ii подальшi натякання про надiту на парi пiжаму i безвiсти зниклий велосипед нервовим: «Та помовч ти, Христа ради!» І тепер похмуро й мовчки дивився на екран чорно-бiлого телевiзора, чекаючи випуску новин i байдуже сьорбаючи свою каву з персональноi фiлiжанки з написом «Володя». Ковтав i знову напружено зцiплював зуби, неначе у ротi в нього лежала якась в’язка важка злiсть, яку вiн нiяк не мiг запити.
Мати знала: в такому настроi його краще не чiпати. Але…
– Нi, ти мусиш мене послухати! – несподiвано заторохтiла вона, з ходу компенсуючи собi десять хвилин принизливого терпiння. – Вона твоя дочка! А ти знаеш, кого вона в будинок привела? Повii шмат! Патли, як у папуаски! Сережка в носi! А замiсть майки – лiфчик! І ще каже менi: «Я – спiвачка!» – верескливо-вiдразливо передражнила вона Дарину Чуб. – А Марiйка з нею заявилася така, що не впiзнати. Уся в кучерях i одягнена бiс його зна в що. А на вечiрцi тiй самi дiвчата були! Я вiдразу не допетрала… А виявляеться, он воно що! – Мати знизила голос до панiчного шепоту: – Марiйка наша – лесбiянка! Ти чуеш, батьку? Ось чого в неi мужикiв не було. А як зняли вiнець безшлюбностi, вiдразу й поперло. Господи, що ж це робиться, га? Може, назад його надiти?
– Іди геть вiд мене, Ганно, – вiдмахнувся Володимир Сергiйович. – Що ти верзеш? Слухати гидко.
– Я знаю, що кажу! – ображено верескнула мати. – Ти знаеш, чим вони там, в ii кiмнатi, займаються? Одна однiй пiд спiдницi у труси заглядають!
– Знову шпигувала! – розсердився Сергiйович. – Та вiдстань ти, нарештi, вiд дiвки! Усе життя ii мордуеш. Школу з медаллю закiнчила, в аспiрантуру йде, – а тобi все не так.
– Звичайно, – скипiла мама. – Вона твоя улюбленка! А ти спитай у неi краще, куди вона велосипед подiла? Мабуть, ця шльондра ii й намовила речi з будинку виносити.
– Та замовкнеш ти нарештi чи нi? – Батько голосно ляснув долонею по столу i загрозливо пiдвiвся на повний зрiст. – Веди ii сюди! Я сам iз нею поговорю! Все одно потрiбно…
Вiн не закiнчив пропозицii. І Ганна Миколаiвна вимогливо подивилася на нього, намагаючись визначити, який саме з ii аргументiв таки справив на нього потрiбну дiю.
– Ти ж тiльки не дуже, – невпевнено сказала про всяк випадок вона. – Ременем не треба.
Володимир Сергiйович стражденно скривився.
Старший син Дмитро i насправдi дiставав од нього iнодi на горiхи, але Марiйку вiн за все свое життя не торкнув i пальцем. Добра, слухняна, старанна дитина – таку тiльки до рани прикладати.
– Залиш нас, – категорично гаркнув вiн, коли за кiлька хвилин дружина привела до нього розгублену дочку. Та перелякано моргала: хоч яким коротким був iхнiй хрущовський коридор, по дорозi сюди мати встигла застрахати ii батькiвським гнiвом.
– Послухай, – зробивши дружинi застережний жест рукою, батько взяв Марiйку за сутуле передплiччя i повiв на балкон – далi вiд усюдисущих материнських вух. – Ти, Мурзику, на матiр не сильно реагуй. Знаеш, яка вона в нас: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сама придумае – сама злякаеться. А ти вже доросла, тобi треба i погуляти, i повеселитись. Я в молодостi сам раз на суперечку з мосту на Труханiв острiв стрибнув. Уявляеш? – Володимир Сергiйович говорив про це швидко i зiбгано, як про щось неважливе i несерйозне. І раптом спитав: – А скажи менi, Мурзику, ти з iншими студентами дружиш?
– Нi, – негативно похитала головою дочка, дивуючись такому дитячому запитанню.
– Зовсiм?
– Нi, нi з ким не дружу, – пiдтвердила вона.
– А цi дiвчатка, з якими ти вчора, вони хто?
– Дарина – спiвачка, в нiчному клубi спiвае. А друга… – Марiйка пригадала Даринину характеристику гарноi чорнявки. – Вона бiзнесом займаеться. І не зовсiм дiвчинка – iй уже рокiв тридцять, напевно.
– Ну що ж, хороша компанiя, – схвалив тато, i в його висновку почулося незрозумiле полегшення. Вiн посмiхнувся невдало i непереконливо й заговорив знову, i стало видно, що тепер слова даються йому дуже важко: – А ти нiколи не чула, доцю, щоб у вас у групi або в iнститутi хтось говорив про дiгерiв? Ну, про тих, якi по пiдземних печерах лазять?
– Нi, нiколи, – марно спробувала пригадати та.
– А Маргариту Боець ти знаеш?
– Звичайно, вона ж зi мною в однiй групi навчаеться. А хiба Рита по печерах? – Виходячи з того, що Марiйка знала про красуню Риту, ту цiкавили тiльки гострокутнi повороти моди, багатi прихильники та нiчнi клуби. Уявити собi, як Маргарита Боець у своiх кокетливих, прикрашених манiрними малиновими смужками босонiжках спускаеться в якусь загиджену киiвську печеру, Марiйка не могла. – Та навряд, – недовiрливо струсонула вона набутими кучерями.
– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?
Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вiрив iй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дiтей старшого студентського вiку.
– Нi, ми навiть жодного разу не розмовляли, – соромливо зiзналася Марiйка. – А що?
– Гаразд, Мурзику, ти все одно дiзнаешся, – безрадiсно зiтхнув тато. – Сьогоднi вночi ми знайшли твою одногрупницю в Кирилiвськiй церквi. Мертвою. І сумку ii зi студентським квитком знайшли, по ньому i впiзнали.
– Як? – вирвалось у Ковальовоi. – Риту?
– Убили ii, – похмуро сказав батько. – Цi самi дiгери-сатанiсти й убили. У-у, потраплять вони менi ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадiв! – Вiн iз ненавистю вдарив кулаком по поруччях балкона, якi хворобливо здригнулися пiд його важкою рукою. – І запам’ятай, доцю, коли ти що в iнститутi про них почуеш, одразу менi кажи! А якщо хто, наприклад Красавицький твiй, тебе покличе по пiдземних ходах розгулювати, – тим бiльше. Зрозумiла?! Нiколи, нi за що в Кирилiвку нi ногою!
І тут Марiйчине обличчя само собою скривилось i захлипало.
Вона погано знала Риту, й та нiколи не подобалася iй – але вона знала ii живою. Смерть досi милосердно обминала Марiйку – всi ii родичi, включаючи обох бабусь, були, слава Богу, живi та здоровi. І зараз, засмикана i збуджена стресами приемними й не дуже, осовiла вiд опiвнiчних пильнувань пiд чорним небом, прибита незаперечною заявою Дарини «позаяк хвоста немае, значить, вибач, ми не вiдьми», на яке вона, спасувавши, не знайшлася що вiдповiсти, – Марiйка виявилась абсолютно беззахисною перед цим. І заплакала вголос, тручи кулаками очi та щоки, вiд того, до чого нiяк не готувало ii життя, передбачуване i нудне, i спокiйне, як багато разiв бачений фiльм, реплiки з якого ти можеш говорити замiсть акторiв.
Тато спробував погладити ii по головi, але, засоромившись себе самоi, Марiйка ухилилася вiд його долонi й кинулася геть, затуливши обома руками рот, iз якого вихоплювався жалiсливий плач.
Володимир Сергiйович повернувся на кухню i, не стримавшись, люто хвицнув ногою безневинний табурет, брутально матюкнувшись уголос.
– Нi, не треба, Володю, не треба! – заволала мати, вбiгаючи й судомно хапаючи його за рукав домашньоi сорочки. – Вона й так уже заливаеться… Пожалiй ii, батьку! Нехай краще Марiйка буде лесбiянкою, нiж старою дiвою!
Зi щоденника N
Ви замислювалися, чи здатнi ви вбити?
І я знаю, що ви вiдповiли собi на це запитання: «Заради захисту власного життя, життя своiх дiтей i батькiв…». Але ваше «так» iз обмовкою означае одне: ви нiчим не вiдрiзняетеся вiд тварин. І хижаки не вбивають без необхiдностi. Вони захищають свое життя i життя дiтей. Вони просто хочуть iсти.
І ви рiзнитеся вiд них лише тим, що на ваш основний iнстинкт самозбереження накладено тисячi табу. Природнiсть убивства скута законом, мораллю та релiгiею i навiть психiкою, згвалтованою з самого дитинства незаперечним: «Не можна!»
Але потреба вбивати iснуе в кожному з нас.
«Я вб’ю його!» – безсило кричимо ми гнiваючись. І десятки нереалiзованих убивств роз’iдають нам шлунок нервовими виразками. І кожне самогубство – це непогамоване вбивство. Тому що ми вбиваемо себе, не в змозi знищити iншого…
Роздiл сьомий,
у якому Катя стае дуже ввiчливою
Чи не сюди рвався Гiтлер? І навiщо у вереснi 1941 р. нас вiдвiдав спадкоемець таемних знань i рицарських орденiв фюрер СС Гайнрiх Гiммлер? …Його вiзити завжди переслiдували скорiше окультнi, анiж вiйськовi цiлi.
Д. Вовк, А. Стеклов. «Деякi киiвськi таемницi»
Тримаючи пiд пахвою згорток iз книгою, Катя, сiра й зосереджена, зi стиснутим у нитку ротом, з’явилась у дверях антикварного салону «Модерн» на Великiй Василькiвськiй.
– Катерино Михайлiвно, – враз пiдхопився директор, що вже чекав ii бiля входу на масивнiй модернiвськiй канапi – незмiнному та непродажному символовi iхнього закладу. – Давненько вас не було! Я пiсля вашого дзвiнка всi справи вiдклав. Ви ж у нас купувальниця дорога i найдорогоцiннiша…
У директора були сиве волосся й моложавi тугi щоки. Вiн подобався жiнкам.
– Я хочу вам дещо показати, – скам’янiло сказала йому «дорога i найдорогоцiннiша».
– Заходьте, заходьте, – заметушився той, ввiчливо направляючи ii до свого кабiнету. – Кава? Чай? Сiк бажаете?
Старосвiтськi пасажi в його розмовi, принаднi для нинiшньоi «купецькоi верстви», що вже почала пхатися в аристократи, були гарантованим способом нараховувати зайвi десять вiдсоткiв за «дивовижну ауру цього закладу». Але «дорога» вiдповiсти йому не бажала.
Вона дiловито виклала на директорський стiл величезний згорток, похмуро повела в його бiк соболиними бровами й лаконiчно оповiстила сивого про мету свого вiзиту.
– Ви, Вiкторе Арнольдовичу, професiонал екстра-класу. Що ви можете сказати менi про цю рiч?
Директор розумiюче кивнув i почав акуратно знiмати з непрезентованоi речi клейончастий покрив кулька.
– А ви, я бачу, зачiску нову зробили, – спробував вiн розрядити атмосферу. Але клiентка ще бiльше почорнiла обличчям i промовчала.
Довгi чорнi пасма були гладко зализанi назад i туго стягнутi резинкою: Катя ненавидiла, коли волосся заважае й лiзе в обличчя. Але зараз у неi були особливi пiдстави ненавидiти iх удвiчi бiльше.
Тепер вона розумiла, що дратувало ii з тiеi самоi митi, як вона опритомнiла бiля сходинок музею в дранiй бiлизнi та розкремсаних мереживних панчохах. І в ii розжаренiй головi раптом завелася слабовiльна думка про жарознижуючу й затишну пухову ковдру. Вона хвора, однозначно хвора i вимотана до межi! Їй треба лягти в лiжко, заплющити очi, вiдключити телефон. І все зникне.
Але ж не зникне!
Їi волосся – реальнiсть. І нiгтi, i безумна нiч, i книга, i лист, i той, хто прислав його з дресированим птахом.
Проте варто було iй прочитати саме послання, як застрашливе вiдчуття неможливостi того, що вiдбуваеться, зникло, немов каламутна омана.
«Не бiйтеся, Василь не заподiе вам лиха! Вiн допоможе», – ця цiлком прагматична обiцянка втихомирити розгнiваного Василя Федоровича в нагороду за участь у розгульному нiчному шабашi вмить привела ii до тями.
Що ж. Чоловiки постiйно закохувалися в Катю, i, якби з’явилася вона на свiт за часiв iнквiзицii, ii б спалили на вогнищi першою лише за те, що, поглянувши на неi, вони поводилися так, нiби обпилися двадцятьма лiтрами горiлки й роками не могли протверезiти. І тепер хтось iз них, хто надивився американськоi «Гри»[6 - Трилер iз Майклом Дугласом; герой фiльму пiдписуе угоду на участь у психологiчнiй грi, по ходу якоi руйнуеться все його життя.], пропонуе iй таким iнфернально-шикарним способом свiй прутень i серце – хтось, хто уявив себе Богом i дияволом в однiй особi, досить сильний i забезпечений, аби прибити лисого кабана одним пальцем i вибудувати таку складну гру на шахiвницi.
А тому – небезпечний!
