скачать книгу бесплатно
Звичайно, вони не були нi подругами, нi приятельками, а всього лише товаришками по службi, i цирульниця обожнювала буркотливо повчати ii, але вона завжди беззлобно списувала всi завзятiвськi «фе» на стандартний стервозний характер. хнi суперечки, так само як i сьогоднiшнiй заклад, були для Дарини лише дитячою грою у вiйну, беручи участь в якiй ти ризикуеш дiстати максимум подряпину.
– За що ти мене так не любиш? – здивовано спитала вона перукарку.
– За що?! – з ненавистю випалила Завзята у вiдповiдь. – А що, нормальна людина дзвонитиме менi з якогось дебiльного «Центра» i кричатиме, що вона мого хлопця до себе приворожить? Ти, взагалi, перш нiж щось зробити, хоч раз головою подумала?! Га?
– Ми пiшли, – боязко пискнув Санi, торкаючись плеча Дарини.
Музика вже кликала iх на сцену.
* * *
Гордо випроставши спину, щоб пiдкреслити груди i гордовиту поставу голови, Дображанська iз застиглою поблажливою посмiшкою дивилася на спiтнiлу лисину кабана, що слинив ii руку. Вiн пiдвiв схожу на бiльярдну кулю голову i жадiбно заковтнув Катю поглядом.
«Гляди не поперхнися…» – неприязно посмiхнулася вона подумки.
Кабан здавався iй жалюгiдним, схожим на голодну дитину, яку ось-ось покличуть до святкового столу, i вiн заздалегiдь пожирае очима тарiлки з iжею, не знаючи, за що хапатися в першу чергу.
Так само ввесь вечiр Василь Федорович ошалiло обмацував поглядом ii груди, шию, обличчя, колiна, знаючи, але все ще не вiрячи, що ця жiнка належить йому.
Прийнявши його запрошення до ресторану, Катя без тривалих передмов висловила «Веселому начальниковi податковоi» свое прохання – таке морочливе i важкоздiйсненне, що було зрозумiло: нiхто не проситиме про таку послугу дарма. Йому залишалося тiльки обережно натякнути про цiну.
Та все ж вiн не сподiвався, що вона погодиться. Вiн почав вiрити в це тiльки тодi, коли, стоячи бiля пiд’iзду, Катя вимовила класичну фразу про «зайти, випити чогось iще»…
– Так я можу розраховувати, що ви не кинете слабку жiнку в бiдi? – кокетливо по-свiтському поцiкавилася Катерина.
– Звичайно, – збуджено заторохтiв Василь Федорович. – Це мiй чоловiчий обов’язок. Я вам завжди казав: нам треба частiше зустрiчатись. І повiрте, Катрусю, у вас не буде нiяких, зовсiм нiяких проблем.
Вiн каламутно подивився на ii бюст, обведений глибоким вирiзом сукнi.
Вона знала, що зараз вiн силкуеться зрозумiти своiм запiтнiлим вiд хотi розумом, чи всiеi свiтськоi пристойностi дотримано i чи можна йому, нарештi, приступити до довгожданого розпаковування цього подарунка долi?
«Поцiлунки ми опустимо», – жорстко вирiшила вона, несподiвано усвiдомивши iстинну прагматичну причину путанського етикету: «все, що завгодно, тiльки не цiлуватися в губи!».
Свое тiло можна контролювати. Але як змусити органiзм стримати процес зворотноi перистальтики, цiлуючись iз таким шкарбаном?
Проте свою убогу мрiю вiн мае отримати за повною програмою.
– Я зараз, – похiтливо проворкувала Катерина, торкаючись пальчиком його м’ясистого носа. – Чекайте мене тут.
– Катрусю, – важко прохрипiв вiн.
«Чекай, чекай…»
Продажна любов – справа тонка: поквапишся – мужик визнае тебе повiею, затягнеш iз оплатою – розiзлиться, злякавшись, що ти морочиш йому голову. Усе мусить бути точно, як в аптецi.
– А ось i я!
Катя картинно застигла в дверях спальнi, в шовковому пеньюарi, бiлизнi та панчохах, прекрасно розумiючи, що мае зараз вигляд тривiальноi хвойди iз «Плейбоя». І гидливо завважила, як гидко спотворилося його обличчя.
«Можливо, чоловiкiв збуджують не стiльки панчохи, скiльки рабська покiрнiсть, iз якою жiнка покiрливо натягуе на себе цю вульгарнiсть? Ідiот, цiлковитий iдiот… Цiкаво, скiльки це в нього займе часу?» – тоскно подумала вона, коли той, зрозумiвши, що отримав довгожданий сигнал, кинувся на неi й жадiбно вчепився в ii торс.
Стрiлка на пастушому годиннику наблизилася до пiв на одинадцяту.
– Ля… – заспiвав годинник.
І Катя раптом зiгнулася дугою й почала судорожно хапати ротом повiтря.
– О, Катрусю, яка ви збудлива! – завiвся Василь.
А вона вiдчула, що не може бiльше витерпiти нi секунди, i якщо зараз же не вирветься з його нудотних рук, то заволае на всю горлянку. Вискнувши, Катя вивернулася з такою силою, що ледве не впала, i недоладно схопилася за спинку дивана.
– Що сталося? – просипiв кавалер.
Вона безглуздо заметушилася по кiмнатi, нiби птах, який випадково залетiв до людського житла i зацьковано шукае вихiд. Хотiлося вислизнути, вирватися, позбутися, втекти…
А в головi з’явилася дивна думка: «Менi треба туди!»
– Катрусю! – вже нервово пробасив Василь Федорович.
Вона вiдчайдушно рвонула в передпокiй, спотикаючись i хапаючись слiпими руками за стiни.
– Катерино Михайлiвно, я не розумiю! – спробував зупинити вiн ii i, отримавши прекрасний, майстерно вiдпрацьований i вичерпний удар у щелепу, ганебно полетiв на пiдлогу.
Тремтячими, неслухняними пальцями Катя вiдiмкнула замок вхiдних дверей i помчала на вулицю.
«Швидше! Швидше! Швидше!» – стугонiло в головi.
Обурений шовковий капець з помпоном iз лебединого пуху норовливо зiскочив з ii ступнi.
Катя розлючено хвицнула ногою, вiдкидаючи i другий, й помчала босонiж у темряву, поняття не маючи, куди i навiщо вона бiжить.
* * *
Щойно з допотопних ходикiв, що висiли над лiжком у Марiйчинiй спальнi, проклюнулася облiзла зозуля й видала перший незрозумiлий хрип, як Марiйка сiла у своiй постелi.
Вона лягла спати ще о десятiй, i зараз очi ii були, як i ранiше, заплющенi, але рука рiшуче вiдкинула ковдру – Марiйка опустила босi ноги на килимок i механiчно натягла пухкi капцi у виглядi капловухих собачок – подарунок тата. Потiм, слiпо витягнувши просто себе долонi з широко розчепiреними пальцями, впевнено попрямувала в коридор.
Зачувши незрозумiлий гуркiт, мати i батько разом вибiгли зi своеi спальнi й устигли побачити куцу кiску на ситцевiй спинi дочки та задне колесо велосипеда, що зникали за дверима квартири.
У пiд’iздi незадоволено застогнав потривожений лiфт.
– Куди? – пiдхопився Володимир Сергiйович. – Зараз одинадцята ночi!
– Мовчи, – рiзко осадила його мати. – Уперше в життi дочка йде на нiч iз дому. Їй двадцять два роки. Вона мае право на особисте життя! От бачиш: зняли вiнок безшлюбностi – вiдразу подiяло!
– Яке особисте життя в пiжамi? – заволав той, розлючений ii бабською маячнею. – Який вiнок?! На нiй же пiжама й капцi! І на велосипедi iздити вона не вмiе.
– О Боже! Вона лунатичка! – схопилася за серце мама i заволала: – Марiйко, дiвчинко, повернися!
Мати стрiмголов вибiгла на сходовий майданчик i, почувши, як лiфт iз брязкотом вiдчинився на першому поверсi, квапливо перегнулася через перила.
– Доцю! Донечко! – заволала вона, склавши рупором руки. – Донечко, що з тобою?! Повернися зараз же, чуеш!
Не розплющуючи очей, Марiйка стрiмко мчала на велосипедi по безлюднiй Уманськiй вулицi, не знаючи, нi куди вона iде, нi того, що вона взагалi iде кудись.
* * *
Зала клубу «О-йо-йой!» доброзичливо зааплодувала. У Дарини не було своiх пiсень, i ввесь ii широкий репертуар – вiд «Зачем ты дочку-воровку на свет родила?» до «Мой мармеладный, я не права» – було позичене з чужого плеча. Зате голос i темперамент у Дарини Землепотрясноi були своiми власними.
– А тепер, – жагуче заявила вона, – чи не пора нам потанцювати пiд найзабiйнiший хiт цього лiта.
Дiджей зрозумiв ii натяк i ввiмкнув мiнусову фонограму.
Публiка вдоволено загула. На сцену викотився балет – як данину сезоннiй модi вони вдало спорудили на цю пiсню окремий номер.
«Дети любят лимонад…» – замурчала спiвачка, i неждано ii серце радiсно заквоктало: Даринi здалося, що за восьмим столиком вона побачила знайому руду голову «продуктивного кавалера».
«Вiн чи не вiн? Якщо вiн, – це, вважай, доля. Нi, точно, вiн!» – подумала вона, i нетерплячi ноги звично понесли ii до сходинок в залу.
– Зем, – швидко просипiв Санi, роблячи вигляд, що намагаеться залучити ii до танцю, – тобi нiззя.
Дарина Землепотрясна негарно вилаялася подумки: вона не любила визнавати, що мiж бажанням i його негайним здiйсненням можуть iснувати якiсь об’ективнi перешкоди.
– Праворуч, – шепнув Санi й потанцював геть.
Директор стояв бiля входу до службових примiщень i напружено дивився на неi.
«Дети любят лимонад…» – Вона iнтенсивно застрибала на мiсцi, немов заведений механiчний заець.
Що ж робити? Що робити?
Звичайно, рудий помiтив ii. Не мiг не помiтити! А ось чи впiзнав?
Дарина вiдважно пiшла на абордаж.
– О, я бачу в залi знайомi обличчя! – енергiйно замахала рукою спiвачка. – Танцюемо! Танцюемо! Всi. й рудий iз восьмого столика теж.
Хлопець пiдвiв голову й усмiхнувся iй на всю ширину обличчя. У його очах не було здивування, i Дарина зрозумiла, що вiн iдентифiкував ii давно, можливо, ще там, в «Центр… Старокiевскаго колдовства на Подол…», вiн уже знав, хто вона й де ii шукати.
«Ура! Здорово!»
Вона вийшла на самiсiнький край сцени, пiд якою вже юрбилися танцюючi пари, i потяглася до нього поглядом. Їi права ступня пiдскочила вгору, прицiлюючись на стрибок до зали, – рух був таким рiзким i раптовим, що Дарина похитнулася.
«Що це, судома?» – не на жарт злякалася вона, зусиллям волi повертаючи кiнцiвку, що збунтувалася, на мiсце. Але тiльки ii лiва нога невпевнено торкнулася пiдлоги, права сама стрибнула ввись, зiгнувшись у колiнi, й вiд переляку Дарина з силою натиснула долонею на колiнну чашечку.
Танцюючi з сумнiвом покосилися на неi.
– Бачите, пiд цю пiсню ноги самi пускаються в танок! – закричала вона, вiдчайдушно намагаючись обiграти непередбачений жест. – Але менi не можна, я мушу розважати вас. Танцюемо! Танцюемо!
І тут ii ноги остаточно сказилися. Вони вперто пiдстрибували по черзi, неначе всерединi неi зламався якийсь механiзм, i, кривлячись вiд болю, спiвачка вже неприховано дубасила себе кулаком по колiнах. Збоку здавалося, що вона, кривляючись i блазнюючи, пiдстрибуе на мiсцi в безглуздому комiчному маршi. Глядачi смiялися. Балетнi хлопчики, вишикувавшись у шеренгу позаду неi, дружно замарширували, прагнучи пiдтримати начальника, з яким явно було щось негаразд.
– Бачите, що з ними робиться! – хрипко видихнула Дарина. Вона вже задихалась i не могла спiвати, й зовсiм забула про рудого кавалера, тiльки з останнiх сил намагаючись зберегти обличчя.
«Що зi мною, Боже?»
– Гей, ну ж бо, танцюй з нами! – фамiльярно розпорядився якийсь розхристаний п’яний мужик i, несподiвано схопивши Дарину за рукав, зiрвав веселу спiвачку зi сцени.
І тоi ж митi iй стало легше.
Вона стояла в гойдливому натовпi, насторожено прислухаючись до себе, намагаючись зрозумiти: невже божевiлля вiдпустило ii?
– Гадаеш, Рита досi там стоiть…
– На неi не схоже.
– Тодi чого не прийшла… – вкрутились iй у вуха чиiсь випадковi реплiки. Двi дiвулi – ангелоподiбна бiлявка i безгруда чорнявка – безрадiсно звивалися за два кроки вiд неi.
Розхристаний самовпевнено потягнувся до талii Дарини.
Але несподiвано, мовби усвiдомивши щось неймовiрно важливе, спiвачка поривчасто впхала в його спiтнiлу долоню клубний мiкрофон i щодуху помчала до виходу, вiдчуваючи, як iз кожним кроком бiль вiдступае, вiдступае, вiдступае, й на змiну йому приходить упевненiсть, що вона чинить едино вiрно.
Вискочивши на вулицю, Чуб стрiмголов поскакала до чорного входу, де пасся ii вiдданий мопед.
«Швидше! Швидше! Швидше!» – блискало в головi.
– Стiй, – почула вона за спиною задиханий чоловiчий голос. – Стiй, кому сказав! – Хтось безпардонно вiдштовхнув ii вбiк. Це був Алекс – амбалоподiбний охоронець iхнього клубу i за сумiсництвом коханець Завзятоi. Трохи вiдставши, перукарка вже пiдбiгала до них.
– Я ж казала, що вона злиняти спробуе! – пропихтiла вона.
Насупившись, Алекс став мiж Дариною та ii «понi» й по-хазяйськи поклав руку на кермо.
– Це бiльше не твоя iграшка, – важко сказав вiн. – Вiддавай ключi.
– Пусти! – одержимо заволала Дарина, кидаючись на нього. – Менi треба туди! Я спiзнююся!
Алекс гидливо вiдкинув ii однiею рукою.
– Куди ти спiзнюешся? – жовчно засмiялася Завзята. – Тебе вже звiдусiль звiльнили. Директор щойно сказав: можеш iти к бiсу! Я завжди знала: рано чи пiзно ти дограешся.
– Ідiть геть! – утробно рикнула Чуб.
У ii голову нiби вилили чайник iз вируючим окропом, i вона ледве усвiдомлювала реальнiсть. Але з останнiх сил спробувала виловити там останню живу думку:
– Термiн був до свята! Не спокушу Санi до шостого, машина ваша!
Алекс незадоволено подивився на свою подружку.
– Чого ж ти смикаешся, позаяк ви до шостого закладалися? – процiдив вiн вагомо.
