скачать книгу бесплатно
– А тiлом ми нiчим не вiдрiзняемося вiд тварин. Воно так само хоче iсти, спати, грiтися на сонцi, гратися, займатися сексом…
– Ну, про секс ти у нас багато знаеш, – добродушно гмикнула Чуб.
– Язичництво – це всього лиш обожнювання природи, – пояснила iй Ковальова.
– Тодi я – язичник! – гордо оголосила Землепотрясна. – Я природу просто обожнюю. Сонце, море, травичку…
– Трахатися! – спробувала воскреснути Катя. – Знаете, менi все ж здаеться, що я чогось не врахувала. Пожежу влаштували, це ясно. Але журналiстка… – Дображанська безнадiйно зiтхнула.
– Тут, тут зупинiть, – застукала Дарина шоферовi по спинi.
Лiворуч од них пропливли схожi на розмоклий солодкий пряник Золотi Ворота, а попереду вже маячив пiдтягнутий i гордий, схожий на палац iз захiдних казок будинок у загостреному ковпаку даху.
«Іншi пояснення ви отримаете у вежi першого будинку на Ярославовiм Валу, якщо будете ввiчливi з Ним.
К. Д».
– Бiля першого, – уточнила Дарина, не зводячи очей iз палацу.
Той, iз ким iм необхiдно було бути ввiчливими, влаштувався в одному з найгарнiших будинкiв Киева!
– Розплатися, – наказала Чуб Катi, що вiдбувала епiтимiю, i, вистрибнувши з машини, захоплено задерла пiдборiддя.
Легковажне липневе сонце, мружачись iз-пiд цукрово-ватних хмар, пiдсолодило фасад будинку № 1, який давно прагнув ремонту, i зараз вiн, коралово-рожевий, iз готичним мереживом балконiв i високою вежею-лiхтарем, пiдтримуваною знизу двома сiрими химерами з гострими перетинчастими крилами та левовими головами на мускулистих чоловiчих тiлах, здався Даринi чарiвно-прекрасним.
– Непоганий будиночок. І квартири тут недешевi. Тiльки занехаяний дуже. – Катя остаточно заспокоiлась i несхвально подивилася на балкон, що вмостився пiд самим «ковпаком», iз перилами, що обрушилися.
– Вежа, – оцiнила пейзаж Дарина, – це мае бути аж нагорi. Це його балкон, – тицьнула вона пальцем у бетонний чотирикутник, який позбувся безпечноi огорожi. – Цi-i-iкаво все-таки, хто там живе? Може, сам К. Д.?
– Тодi навiщо йому писати про себе в третiй особi? – спростувала iдею Марiйка i, не стримавшись, ляпнула потаемне: – А раптом сам Воланд, як у Булгакова?
– Воланд – на «В», – резонно зауважила Чуб.
– Хоч хто б вiн був, – повернувся до Катi начальницький тон, що ненадовго дезертирував iз поля бою, – вiн справдi пояснить менi зараз усе! Ходiмо.
– А ти не командуй, – осмикнула ii Дарина, рухаючись слiдом.
Напiвкругла арка з важкими дверима завела iх до внутрiшнього двору, i, звертаючи в пiд’iзд, Марiйка прочитала на криво стоптаному мармуровому порозi викладену чорною мозаiкою напис «Salve».
– Це по-латинi «здрастуй»! – схвильовано переклала вона своiм супутницям.
– І вам привiт, – розсмiялася Дарина, входячи.
Вони зiйшли широкими мармуровими сходами, зовсiм не по-казковому брудними i занехаяними, що закруглювалися на останньому поверсi Г-подiбним майданчиком. Усi три вичiкувально мовчали, iнтенсивно розмiрковуючи про себе: хто ж мешкае в цьому теремку? Старий? Хлопчик? Людина? Чаклун? Злiсний мiстифiкатор? Диявол?
Дарина Чуб, яка простувала попереду, вже тримаючи напоготовi один iз трьох дивовижних ключiв, прискiпливо оглянула двое дверей без будь-яких розпiзнавальних номерiв i табличок, вирiшуючи, якi з них ведуть у вежу, i навiть про всяк випадок виглянула у вiкно.
– Цi, – проголосила вона переконано. – Тiльки ось, – засумнiвалася вона раптом, – чи ввiчливо це – так уломлюватися? Може, краще спочатку подзвонити?
– Обiйдуться, – роздратовано пирхнула Катя, рiшуче вiдтiсняючи ii плечем. – На мою ввiчливiсть нехай не розраховуе. Пусти.
Вона витягнула з сумки персональний дублiкат й iз загрозливим виглядом вставила його в замок, – котяча голова ключа безшумно обернулася, високi дверi поiхали всередину. Катя безстрашно зробила крок у коридор i запитально поводила очима влiво-вправо.
– Гей, е тут хто? – погукала вона.
Дарина i Марiйка рушили за нею.
Коридор був величезним i темним, зi стелею, що йде в небо, вiн без зусиль умiщував у себе незлiченну кiлькiсть шаф.
– Є тут хто-небудь? – по-начальницьки голосно гаркнула Катя, роздосадувана цiлковитою тишею.
Дарина, енергiйно поплескавши по стiнi, намацала металевий вимикач, – на чотириметровiй висотi спалахнула старовинна п’ятирiжкова лампа. І вони побачили, що в завiшеному золотим плюшем отворi кiмнати, немов актори, що з’явились iз-за кулiс на заклик оплескiв, стоять три рiзномастi кiшки й насторожено дивляться на них.
– Вау! – здивувалася Чуб. – Та тут iх цiле стадо.
Перший, поза сумнiвом, кiт, розмiром з великого спанiеля, чорний i лобатий, з важкими лапами й одним вiдважно надiрваним вухом, злiсно вискалився у вiдповiдь i, спружинивши чудовим двометровим стрибком на ближню шафу, зашипiв на них, грiзно вигнувши спину. Друга, бiла, задумливо пiдняла передню лапку, нiби вирiшуючи, пiдiйти до них ближче чи не варто. Руда невпевнено замурчала.
– Якi милi, – розчулилася Марiйка й потяглася рукою до бiлоi, щоб погладити. Але та демонстративно вiдступила на крок, не зводячи з неi серйозного вивчаючого погляду, в якому, втiм, не було й тiнi страху. Руда ж, навпаки, негайно зiрвалася з мiсця й, утробно, голосно муркочучи, сама полiзла пiд простягнуту долоню, виявляючи повну готовнiсть до цiеi дивноi процедури.
– Ненавиджу кiшок, – гидливо сказала Катя. – У мене на них алергiя!
– На вiдьомських кiшок не бувае алергii, – засперечався з нею спокiйний жiночий голос.
Трiйця нервово закрутила головами в пошуках хазяйки будинку, навiщось рекомендованоi iм у чоловiчiй статi.
– Де ви? – не витримала Катя, з пiдозрою вдивляючись у золотисту завiсу.
– Я тут, – сказав голос, акуратний i ретельний, як у телевiзiйних дикторiв 80-х рокiв. – Мене звуть Беладонна.
Очi дiвчат одночасно схрестилися в однiй точцi, бiля самоi пiдлоги.
– Чорний – Бегемот, а руда – Ізида. Але ми звемо ii просто Пуфик.
Бiла кiшка розкривала рот, а звiдти…
– Проходьте i почувайтесь як удома, – шанобливо сказала котяча бiлявка.
Роздiл восьмий,
у якому Марiйка безуспiшно намагаеться порахувати киiвськi Лисi Гори
У Францii головним мiсцем чаклунських зборищ уважався Puy de Dоme. У Нiмеччинi – Блоксберг, Хорсельберг, Бехтельсберг i багато iнших гiр. У Швецii – Блакулла. В Іспанii – ланди Бараона та пiски пiд Севiльею. В Італii – знамените урочище – бiля Беневентського горiшника (Noce di Benevento), гора Патерно бiля Болоньi, гора Спiнато бiля Мiрандоли. У Литвi – гора Шатрiя, в польських Карпатах – Бабина Гора. У Росii – Лиса Гора поблизу Киева.
О. Амфiтеатров. «Диявол»
Катя швидко зблiдла, безглуздо витрiщивши очi.
Марiйка завмерла iз завислою над котячою спиною рукою.
Рот Дарини витягувався довгим «О».
– Дур-р-р-рки!!! – розкотисто прошипiв Бегемот iз шафи. – Нi чор-р-р-р-р-та не знають i лiзуть до чор-р-р-рта в пащу!
– Не звертайте уваги, – по-свiтському промурчала Беладонна. – Вiн визнавав тiльки Килину.
– А-а-о-о… – невиразно простогнала Катя i, ривком затуливши долонями вуха, кинулася в кiмнату.
Беладонна вiдскочила, рятуючись од невидючих нiг Катиних, i здивовано подивилась iй услiд довгим незворушним поглядом. Руда Ізида Пуфик навiть не обернулася – тiльки незадоволено i вимогливо вдарила Марiйку м’якою лапкою по застиглiй у повiтрi долоньцi: «Ну, гладь, чого зупинилася?»
– Землепотрясно, – ошалiла вiд здивування Чуб… – Балакучi кiшки. Оце фiнт!
– А ви справдi говорите? – приголомшено промимрила Марiйка. – Чи це ми вас розумiемо?
Беладонна повчально поглянула на неi: «А чи не софiстика це, дитинко?» – i рушила в кiмнату, запрошуючи iх за собою.
– Заждiть, – перелякано скрикнула Марiйка. – А можна вас попросити, – зашепотiла вона, нервуючись i вибачаючись очима, – щоб ви трохи помовчали? Ви бачите, жiнцi дуже-дуже зле.
– Як собi хочете, – з гiднiстю вiдповiла Беладонна.
– Вони пр-р-р-р-ростолюдинки. Вони нам не указ! – заричав Бегемот.
– Вони – люди. І iх трое, – вагомо заперечила бiла кiшка й пiрнула пiд золотий плюш.
Кiт безпардонно пирхнув i, пролетiвши чорним вихорем просто у них над головами, помчав кудись за рiг коридора, ковзаючи кiгтями на паркетi.
Кiмната виявилась абсолютно круглою, одягненою в кiльце книжкових шаф, що йшли до стелi i розступилися тiльки для того, щоб дати мiсце дверям, – вхiдним i балконним, якi розташувалися просто навпроти, i ще величезному й безмовному камiну. Широку камiнну полицю пiдтримували головами три двометровi чорномармуровi кiшки: одна – лiворуч i двi – праворуч.
Згори висiла облуплена картина. І навiть не картина, а фреска у вiзантiйському стилi, написана на кам’яному пластi, – на кшталт тих, якi збереглися на стiнах давньоi Софii Киiвськоi, що зафiксували сiм’ю Ярослава Мудрого, ii будiвничого. Плоске поясне зображення «вiзантiйки» у блакитнiй сукнi тримало в руцi кособокi терези з опущеним лiвим «плечем».
Попри запаморочливу безлiч книг, речей i дрiбниць, у кiмнатi панував дивний, майже музейний порядок. І напевно, тому Марiйка, що завжди почувалась як удома в бiблiотеках та музеях, точнiше, тiльки там почувалася по-справжньому вдома, несамовито захитала головою. Це була мрiя, втiлена i неймовiрно прекрасна!
– Не розумiю я тих, хто вiд старого мотлоху фанатiе! – Дарина явно переживала тут прямо протилежнi почуття. – Навiть дивно, що тут телевiзор е. – Вона пiдiйшла до чорного ящика, що вписався в книжковi полицi, i, вiдшукавши пульт, заклацала по каналах, байдуже вдивляючись в обривки денних серiалiв i хвости репортажiв та передач.
А Марiйка подумала: в чомусь Чуб, безумовно, мае рацiю – i телевiзор, i програма передач, що лежала на тонконогому дамському бюро чорного дерева поряд iз допотопним, iз вухатими клавiшами, телефоном, мали вигляд тут такого ж моветону, як i сам «ходячий моветон» – Дарина Землепотрясна.
– Це вона! – прохрипiла Катя.
Дiвчата дружно обернулись i тiльки тепер помiтили якийсь iнтригуючий предмет, що лежав на столику бiля камiна, – великий i важкий, у темнiй палiтурцi, що закiнчувався двома фiгурними металевими застiбками. Жiнка, що нагадувала заморожений у холодильнику прозекторськоi труп Катi, сидiла згорбившись на канапi, дивлячись на нього, як на власний смертний вирок.
– Я божеволiю! – нажахано сказала вона, i ii палець перелякано затремтiв у напрямi нестерпного предмета i вiдсмикнувся, боячись ненароком торкнутися його. – Це вона – та, та сама книга!
Марiйка пiдiйшла до неi.
– Напевно, iх просто було двi, – припустила вона.
Величезний том, що лежав на зеленiй малахiтовiй стiльницi, й насправдi здавався однояйцевим близнюком першого, вкраденого Катею i згорiлого в полум’i вогню. Але чом би людинi, – або нелюдинi? – що мешкала в цiй дивовижнiй квартирi, не мати в себе такоi самоi книги?
– Я ж цiлий день з нею тягалася! – нiби прочитала ii думки Катя. – Он подряпина. Й iржа на нижнiй застiбцi. Розкрийте, якщо там немае 104-оi сторiнки… – В ii голосi почувся шторм близькоi iстерики.
Дарина, зухвало гмикнувши («Ну i розмазня ти, тiтко!»), безтрепетно схилилася над столом i, розчепивши металевi застiбки, почала перегортати товстi, неслухнянi аркушi.
– 99-ий, 102-ий, 104-ий. Тю! Точно немае, – оповiстила вона, вдивляючись у нерiвнi зубцi обiрваного паперу.
Не надто злякавшись свого вiдкриття, Чуб перегорнула сторiнки праворуч i прочитала на титульному аркушi:
Слава тебе, Ясная Киевица!
Да пребудет сила с тобой, когда ныне, как и в любую иную ночь, стоя на горе, породившей Город, ты, завидев на небе красный огонь, полетишь туда, чтобы остановить то, что может нарушить Истину…
