скачать книгу бесплатно
Слiв у неi бiльше не було. Почуттiв i висновкiв – теж. Усе, що становило в сукупностi Катине «Я», миттево оголосило страйк, вiдмовляючись прийняти едино можливий – абсолютно неможливий висновок: цю випадкову, вивуджену нею навмання малолiтку нiхто не мiг вирахувати й пiдкупити. А значить, книга справдi написана мовою Нестора, i справдi лише вона сама… І, отже, мае рацiю Арнольдович…
Але цей висновок, що невблаганно височiв у кiнцi нехитрих логiчних висновкiв, так i залишився за воротами Катиноi свiдомостi, обложеноi загрозливою здоровому глузду низкою фактiв. І вона не мала намiру здавати iм фортецю, навiть якщо в неi кiнчиться iжа та вода, й доведеться iсти собак i щурiв.
– Катерино Михайлiвно, – проспiвав на столi спотворений голос секретарки. – До вас вiдвiдувачi. Вiктор Арнольдович i…
– Просiть, – вiдчужено озвалася шефиня.
Замiсть зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугi, вже порожевiлi в передчуттi жирних вiдсоткiв директорськi щоки в супроводi високого сорокалiтнього чоловiка iз непроникненим, як сейф, обличчям.
– Дозвольте представити, Адрiан Маркато, – пролинув повз ii праве вухо голос директора. Але прiзвище iноземця розчинилося в повiтрi димом, перш нiж Катя встигла його усвiдомити.
Вона машинально завважила: черевики Адрiана, що залишився безпрiзвищним, iз натуральноi змiiноi шкiри i коштують, напевно…
«Ох, не мае значення».
Коротко, але пiдкреслено шанобливо кивнувши iй, «сейф» проiхав прямо до столу i обiйняв книгу нетерплячими руками.
– This is it! – сказав Адрiан.
А потiм Катя почула страшний нелюдський крик i побачила, що Адрiан горить, i горить книга, i стiл, i картина над ним, немов ii облили струменем бензину. І, вiдлетiвши до стiни, ударившись плечем, збожеволiвши, кинулася геть.
* * *
За сорок сiм хвилин у порожнiй i лункий хол «Центра Старокiевскаго колдовства на Подоль» увiйшла довговолоса панi iз сiрим гоструватим обличчям i порожнiми застиглими очима.
У вiконцi реестратури сидiла знайома хирлява дiвуля з учорашнiм недочитаним детективом, що суттево схуд iз правого боку.
– Здрастуйте, – звернулася до неi Катя зовсiм невластивим iй увiчливим голосом. – Я – Леся Украiнка.
– Та невже! – недовiрливо гмикнула дiвчина.
– Пробачте, – забелькотала вiзитерка. – Лариса Косач. Ви записували це iм’я вчора у журнал…
Не випускаючи з пальцiв рiзнобарвну Донцову, дiвуля незадоволено перегорнула незручною лiвою рукою масивну реестрацiйну книгу i роздратовано спитала:
– І що з того?
– Будьте люб’язнi, якщо вас не утруднить, подивiться, будь ласка: там, пiсля мого прiзвища, мають стояти iмена та координати двох iнших дiвчат…
– Адреси не даемо, – виголосила дiвуля.
Катя покiрливо витягнула з сумки стодоларову купюру.
– Менi дуже треба iх знайти, – елейно пояснила вона.
– Ух ти! – щиро здивувалася Реестратура. – Ну, якщо так сильно потрiбно… – радiсно заклопоталася донцоволюбка. – Тут усього лиш один запис – Марiя Ковальова.
– Але iх було двi, – терпляче нагадала Катя.
– Так, може, одна ранiше записана? – резонно припустила дiвчина. – Еге ж, ось! – потiшила вона даму. – Дарина Чуб. А ви пiсля неi прийшли.
– Отже, одна з них стояла в черзi передi мною? – приголомшено перепитала Дображанська.
– Напевно, так, – обiзвалася дiвуля, марно намагаючись утямити, в чому таiться каверза, що так потрясла даму.
– Значить, – уражено висловила Катя вголос, – якби я була нормальною ввiчливою людиною i пропустила ii вперед, нiчого б зi мною не сталося?! О Боже… – скрикнула вона вперше за останнi п’ять рокiв замiсть звичного «От чорт»! – Боже, Боже!
Бо виявлена нею Д. Чуб означала тiльки одне: той, хто затiяв цю гру, плював на горду кралю Катерину Дображанську. Вiн вибрав свою жертву навмання! Як слiпо, навмання, програе в карти пацанва життя першого перехожого. Коли вони втрьох увалилися до триклятущого кабiнету, гiмнастичне шоу Килини було вже в повному розпалi, а значить, не силкуйся, вперта Катю, влiзти всюди першою, ця iсторiя сталася б не з нею! А з бляклою ботанiчкою, яку вона загальмувала бiля самих дверей, або зi жвавою тiнейджеркою, що поривалася утиснутися поперед батька в пекло!
Із тiею з них, яка справдi була першою!
«Господи, за що? – заплакала Катя i, занадто добре знаючи вiдповiдь на це запитання, безнадiйно попросила: – Прости мене, Господи. Будь ласка! Я буду такою стриманою, коректною, чемною, тактовною, люб’язною, ввiчливою, запобiгливою, толерантною, iманентною…»
– Адреси давати? – перервала цей список Реестратура.
– Запишiть, – приречено кивнула дивна дама i додала гiрко: – А ви не знаете часом, що сталося з вашою спiвробiтницею Килиною?
– Так ви в неi були? От жах який! – похiтливо жахнулася мiс Реестратура й заторохтiла раптом, захлинаючись i старанно витрiщаючи «нажаханi» очi: – Стеля на неi обвалилась! І на смерть… Ви бачили? Нi? Тiльки не сама вона… Це я вже вам кажу! Нiхто не зрозумiв, а я пiшла й подивилася. Решiточки цi дерев’янi, – збуджено схрестила два пальцi дiвуля, – на яких вона тримаеться, – не гнилi були! А чаклуна одного в Киевi вже убили. Тiло на шматки порiзали i в батареi iх напхали, а перед тим на палю його посадили! Я в газетi читала! Такий уже у нас народ. Самi до них ходять i самi ж потiм убивають, коли згадають, якi вони сильно вiруючi. А Килина, ви не знаете, яка сильна вiдьма була! Вона менi таку одну болячку вилiкувала, вiд якоi всi лiкарi вiдмовилися. Мабуть, i обслужити вас учора не встигла. От жах, жах… Але, якщо вам дуже потрiбно, я можу вас на зараз до сестри Ганни записати!
– Нi, – зiтхнула очманiла Дображанська. – Дякую, не треба.
* * *
– Хто там? – суворо спитала Марiйчина мама дверi, що пискнули боязким дзвiнком.
– Вибачите за турботу, але менi термiново потрiбна Марiя Ковальова, – вiдповiли iй дверi напрочуд iнтелiгентним голосом.
Мати рвонула ручку на себе i побачила в отворi, що утворився, високу солiдну даму – дуже гарну й дорогу, в золотих начальницьких окулярах, – iз тих, хто iнстинктивно будить в обивателях перелякану, запобiгливу пошану. Тiльки з обличчям начальницькоi панi було щось негаразд: воно здавалося крейдяно-сiрим i стягнутим, як посмертна маска.
– Якщо ii немае, то я, з вашого дозволу, почекаю.
– Нi-нi, Марiйка у себе в кiмнатi, – соромливо пробурмотiла Ганна Миколаiвна, пасуючи перед такою шанованою особою.
– Я можу зайти? Ви дозволите?
– Так, будь ласка, будь ласка. Проходьте.
Пiдстрибуючи метушливо, хазяйка супроводжувала важливу персону до замкнутих доччиних дверей.
– Вона там, – пошепки сказала мати. І, розплющивши очi ширше, стала iз нетерпiнням чекати подальших подiй.
Красива гостя делiкатно постукала.
– Що? – вiдгукнулися зсередини.
– Вiдчини, будь ласка, це я – Катя, – ввiчливо попросила ii поважна дама.
І чуйним iнтуiтивним черевцем мати здивовано вловила: «начальниця» чомусь боiться ii дочки!
– Яка Катя? – не зрозумiла Ковальова-дочка.
– Та, з якою ти сьогоднi нiч провела. Ми разом прокинулися, пам’ятаеш? – пояснила красуня соромливо.
– Входь! – схвильовано гукнула Марiйка.
– Батьку!!! – заголосила мати й кинулася до сусiдньоi кiмнати, змiтаючи мимохiдь завали газет на комодi.
Володимир Сергiйович сидiв на лiжку й похмуро зав’язував шнурки на своiх потрiсканих робочих черевиках.
– Ти куди це зiбрався? – накинулася дружина.
– До Колi. Нам поговорити потрiбно.
– Сьогоднi субота! – вигукнула спересердя дружина. – І вдома бозна-що робиться! Ти хазяiн тут чи хто?
– Ну що знову? – грубо озвався хазяiн.
– У дочки нашоi, виявляеться, цiлий гарем! – оповiстила його Ганна Миколаiвна, – причому нетерпляча цiкавiсть у ii голосi явно перехльостувала законне батькiвське обурення. – Ще одна прийшла – Катя! Така краля, що геть твое все! І просить: «Впусти мене, Марiйко, пам’ятаеш, як ми з тобою нiч провели?» Ясно тобi? А ти менi не вiрив. Правильно люди кажуть: у тихому болотi чорти водяться!
– Ти ж казала, – саркастично нагадав iй Володимир Сергiйович, що вже встиг змиритися з черговою безумною iдеею дружини, – нехай краще буде лесбiянкою, нiж старою дiвою.
– А що? Я хiба вiдмовляюсь? – образилася мама. – Просто менi та ii дiвчина не подобаеться. Вульгарна така, злодюга! Якщо вже так вийшло, нехай Марiйка нормальну наречену собi знайде.
– Звiдки ти знаеш, що вона – наречена? Може, – жених? – невесело пiдколов ii Сергiйович.
– Тю на тебе! – розiзлилася мати. – Катя ця – зовсiм iнша справа! Красуня i не шалапутка якась, – серйозна, в окулярах. А до чого ввiчлива!
* * *
Опинившись у кiмнатi, Катя побачила вiдразу обох розшукуваних нею товаришок по нещастю.
Одна з них, руда, сидiла на стiльцi бiля пiдвiконня, де стояло обведене скупою металевою рамою кругле дзеркало. Друга, iз скуйовдженими бiлими косами, височiла над нею з ножицями i гребiнцем у руках, а розстеленi пiд iх ногами старi газети були обсипанi iскристим рудим пухом вiдшматованих кучерикiв.
Обличчя рудоволосоi в ореолi зачiски, що вже визначилась, подивилося на Катю з непiдробною тривогою.
Круглощока фiзiономiя бiлявки з ходу набула войовничого вигляду.
– Ну, i де ж наша книга? – задерикувато спитала вона. – Га?
– Книга згорiла, – меркло сказала Катя.
– Вам зле? – перелякано запитала руда.
– Менi дуже зле, – переконано пiдтвердила Катерина.
– Як це згорiла? – наплювала на ii самопочуття бiлявка.
– Я зараз усе розповiм, – вiдповiла Катя голосом людини, готовоi визнати себе злiсним ворогом народу. – Ми всi в небезпецi. І краще вже зараз триматися разом…
Покаяння вийшло довгим i важким i закiнчилося пожежею, що миттево вiдкусила пiвповерху готелю «Андрiiвський», надривними сиренами пожежникiв i «швидкоi допомоги», яка покотила з безпрiзвищним Адрiаном з опiком третього ступеня, i з заступником, що зовсiм втратив флегматичний лоск i залишився з’ясовувати стосунки з адмiнiстрацiею готелю.
Дiвчата жадiбно слухали. І по ходу iсторii руда, чие не зiпсоване фарбою обличчя, осяяне зворушливими кучерями, бiльше не здавалося безликою бiлою плямою, зробившись схожим на загадковий середньовiчний лик Кранаха-старшого, спалахувало все радiснiше та яскравiше. Тодi як бiлявка хмурилась, iнтенсивно чухала нiс i часто збентежено косувала на подругу. А щойно Дображанська завершила свою розповiдь, раптом рiзко закинула руки вгору i, демонстративно впавши на колiна перед Марiйкою, схопила ту за переляканi щиколотки.
– Пробач мене, Марусю! – голосно й комiчно заверещала вона. – Ти – генiй! А я – дурка, пропаща! Вiрю! Кожному слову вiрю! – І пiдвiвши на Катю урочистий погляд, резюмувала звитяжно-захоплено: – До бiса всiх! Ми – вiдьми!!!
* * *
– Ти розумiеш, – збуджено промовляла Дарина, сидячи на задньому сидiннi таксi й не звертаючи уваги на iронiчну потилицю водiя, що з самого початку прислухався до розмови «дурних бабiв», – Маруся цю тему вiдразу розлущила. Ще вчора увечерi. Ти уявляеш, яка вона розумна? А як тобi цей лист, Марiйко? – затрясла вона посланням, експропрiйованим у Катерини. – Є iдеi? Хто такий К. Д.? І на яку Гору вiн нас кличе?
– На Лису, звичайно, – розквiтла Марiйка, що вперше в життi перетворилася на значущу персону. Визнавши ii правоту, Чуб почала захоплено заглядати iй у рота, вдихаючи кожне слово.
– Усе правильно, – згадала Дарина. – На Лисiй Горi в мiсцевих вiдьом найголовнiша тусовка.
– Тобто – центральний офiс? – похмуро уточнила Катя.
– Але шостого, напевно, буде бал, – романтично зiтхнула Марiйка. – Як у Булгакова – бал Сатани! – Вона нiжно стискувала в обiймах свiй пухкий рюкзак iз прихопленими з дому життево важливими книжками.
– Або як мiнiмум дискотека, – осучаснила iдею Дарина. – Шабаш, коротше!
– А чому шостого? – буркнула Катерина.
Вона щиро не могла збагнути, чому так радiють цi двое? Але в цей момент iдiотський ентузiазм однiеi та не менш iдiотська вiдьмацька версiя iншоi не дратували ii, а навiть заспокоювали. З появою двох нових персонажiв трагiчний абсурд того, що вiдбуваеться, перетворився раптом на балаганну комедiю, i на iхньому тлi Катя знову вiдчула себе единою нормальною людиною.
– Тю! – уiдливо здивувалася Чуб. (Незважаючи на добровiльну здачу Катi з повинною, «крута», що прикрасила ii ганебним синяком, як i ранiше, не подобалась iй агресивно i некеровано.) – Це навiть я знаю! З шостого на сьоме липня – нiч на Івана Купала. Ти що, навiть Гоголя в дитинствi не читала? – Мiж нами, Дарина не читала його теж, але купальськi цитати з Миколи Васильовича було щедро наведено в книзi, що надихнула колишнього арт-директора «О-йо-йой!» на наш «слов’янський Хелловiн». – Я взагалi не врубуюся, – настовбурчилася вона на Дображанську. – Звiдки ти взяла, що цей лист адресовано особисто тобi? Тут же чорним по бiлому написано: «Яснi Киевицi». Ти що, множину вiд однини не вiдрiзняеш?
– Але ти ж i сама вважала, що цей спектакль поставили заради Катi, а ми iм випадково пiдвернулися. Чому ж ти гнiваешся, що вона подумала те саме? – заперечила iй Марiйка, пiдбадьорена своiм несподiвано збiльшеним статусом.
– Це тому, що у нас листа не було, – не здалася Дарина Чуб. – Якби я знала, що вони нас на шабаш запросили…
– Шабаш – поширене слово, – похмуро вичавила з себе Катерина. – Так можна назвати будь-яку закриту вечiрку без гальм. А то ти сама не знаеш, як великi татусi гуляють. А потiм вiн же конкретно менi дав зрозумiти, що приструнчить Василя. А яке, пробач, Василь Федорович до вас вiдношення мае?
Чуб звернулася поглядом до Марiйки, сподiваючись, що та негайно клацне Катю по носу якою-небудь убивчо-розумною вiдповiддю, але Ковальова згiдливо затрясла головою i знову перебiгла на бiк Катi.
– Логiчно, – пiдтакувала вона. – Тут багато незрозумiлого. Хто прислав нам цього листа? Що означае «на вiйнi як на вiйнi»? І чому тiльки вiд нас залежить, «чи вiдбудеться свято?»
– Це якраз дуже зрозумiло, – устряла Землепотрясна. – Адже шабаш в нашу честь! Якщо ми не прийдемо, вiн i не вiдбудеться. Ух, – збуджено протягла вона, – вiдчуваю, чекае нас iще одна веселенька нiчка!
– Ой, дiвки, втрапите ви в якусь халепу… – по-батькiвськи пробурчав таксист, який досi мовчав. – Ну пояснiть ви менi, чому всi баби на магii схибленi? Моя он, теж усе травники всякi купуе.
– А з тiеi ж самоi причини, – гаряче оповiстила його Дарина, – з якоi мужикiв у вiдьми не беруть! Ви нiколи не замислювалися, чому всi вiдьми – жiнки?
– Воно i видно, – незлобиво гмикнув водiй, косячись на папуаськi коси Дарини.
– Я завжди казала, всi ми – язичники! – завела Чуб пiдчеплену за час пiдготовки до «Хелловiна» тему. – Мiнiмум наполовину! Чому, цiкаво?
– Тому, що у нас е тiло, – просто вiдповiла Марiйка.
– Ну i що?
