скачать книгу бесплатно
Въдьма, во первыхъ, имъетъ хвост; это главный признакъ, по которому она узнается… Случалось поймать иную въдьму; коль скоро начиналась съ нею расправа, необходимая въ такихъ случаяхъ, оказывалось, что она не въдьма, а самозванка.
«Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян»
Не встигла Марiйка вставити ключ у замок, як почула неспокiйнi маминi кроки, що грозово спрямувались у напрямi вхiдних дверей.
– Ой, що я мамi скажу?! – гiрко забiдкалася вона.
– Щоб це була твоя найбiльша проблема! – безпроблемно озвалася Дарина, не в силах вiдiрвати погляд вiд своiх нових двосантиметрових кiгтiв.
Їi кровнi нiгтi вiчно ламались i ще жодного разу не досягали цiеi жаданоi довжини. Бiлi кiски, що вiдросли за нiч рiвно вдвiчi, теж скорiше втiшили, нiж злякали безробiтну спiвачку. (Звичайно, Чуб розумiла: це з бiса дивний феномен. Але все-таки не могла дивуватися з нього ранiше, нiж вип’е двi фiлiжанки кави.)
Марiйка безуспiшно спробувала пригладити безлад на своiй головi i, боязко натиснувши на кулю дверноi ручки, тут же заховала руки за спину, хоча ii нiгтi подовжилися чомусь зовсiм трохи – не бiльше, нiж на три-чотири мiлiметри.
Як i слiд було чекати, мати вже стояла на порозi, заздалегiдь розтуливши рота, у надрах якого вирували сто п’ятдесят запитань. Але побачивши Марiйку у блискотливому клаптевому пiджаку з перманентом Алли Пугачовоi, всi вони разом застрягли у неi в горлi.
– Ви хто? – агресивно зiщулилася жiнка, нервово порпаючись у кишенi халата в пошуках окулярiв.
– Це я, матусю, – пискнула Марiйка.
– Ти?! Боже, доцю, що з тобою зробили?
– Е-е-е…
– А гарно iй, правда? – бадьоро встряла Чуб. – Це моя перукарка ii закрутила. Безкоштовно! – значуще мовила вона, досвiдченим поглядом конферансье визначивши: для такоi тiтки «безкоштовно», мабуть, – дуже серйозний аргумент.
– Ну, якщо безкоштовно…
Мати перевела розгублений погляд на Землепотрясну Дарину, з жахом поглядаючи на сценiчний грим, що розплився за нiч, i нiс, який виблискував стразом. Їй явно хотiлося запитати: «А це хто така?», але вона мужньо стрималася, хоч Марiйка й пiдозрювала: витримки iй вистачить ненадовго. Сповiдувана матiр’ю релiгiя гостинностi ще жодного разу не проходила випробування на витривалiсть. Батьки любили приймати гостей, але це були iхнi званi та «жданi» гостi, тодi як Марiйка за всю свою двадцятидворiчну бiографiю нiколи не приводила додому подруг, а тим бiльше таких.
– Де ж ви були? – згадала мама головне питання минулоi ночi.
Марiйка жалiбно подивилася на неi.
– На вечiрцi, – блискавично прийшла iй на допомогу Дарина. – Знаете, так весело було! Тiльки пiвгодини тому розiйшлися.
– У пiжамi? – уточнила мати вражено.
– Ах, це… – заусмiхалася Дарина. – Уявляете, Марiйка на парi приiхала туди в пiжамi. Ми всi думали, що вона програе, а вона – ось!
– По мiсту? На велосипедi? – тiльки i змогла сказати мати, безсило намагаючись уявити свою розмазню-дочку в ролi азартноi сперечальницi.
– Та тут недалеко. – Дарина бездумно махнула рукою кудись праворуч.
– І що ж ти не зателефонувала? – зробила мати останню спробу розiбратись у тому, що вiдбуваеться.
– Ой, – захитала головою Дарина Чуб. – Ви не уявляете, як вона хвилювалася! Вона ж не знала, що у хазяiв телефон за несплату вiдключили. А я, як на зло, свiй мобiльний на роботi забула, – скрушно мовила вона, непомiтно хвицаючи Марiйку ногою.
– Мамо, познайомся. Це… – запiзнiло спробувала вiдрекомендувати свою балакучу супутницю та й осiклася, згадавши, що тупо забула спитати у бiлявки iм’я.
– Я Дарина. Дарина Чуб, – надмiру радiсно проголосила Дарина. – Закiнчила музичне училище iменi Глiера. Я – естрадна спiвачка!
– Он як? – Мама зовсiм знiтилася.
– А це моя мама, Ганна Миколаiвна, – завершила церемонiю знайомства дочка i, скориставшись загальним замiшанням, ввiчливо пiдштовхнула новоявлену подругу: – Туди, Дарино, прямо i праворуч.
Вiдконвоювавши випускницю Глiера до персональноi кiмнати, Марiйка по-солдатському швидко перевдягнулася за дверима шафи. І, змiнивши пiжаму на мiшкуватi джинси та сорочку тата, вужем прослизнула на кухню за життево важливим кофеiном.
Їй пощастило: чайник щойно скипiв, i це суттево скоротило термiн негайно вчиненого iй повторного допиту – з погрозами.
– Хто ця дiвчина? – голосно поцiкавилася мати, так, щоб ii запитання долетiло до спальнi дочки, де сидiла ця… Ця!!! (Із наступним словом мама поки ще не визначилася.)
– Моя знайома. – Марiйка квапливо дiстала фiлiжанки, щедро сипнула на денця розчинних кавових гранул i залила iх окропом.
– І давно ти ii знаеш?
– Не дуже. – Знайомство термiном менше доби цiлком пiдходило пiд це абстрактне визначення.
Мати пiдiйшла до Марiйки впритул, загородивши собою цукорницю.
– А хто ще був на цiй вечiрцi? Багато людей? – з натиском спитала вона.
– Нi… – Марiйка сильно сумнiвалася, що нiч, коли вона провалялася трупом бiля сходинок iсторичного музею, можна вважати вечiркою, а тим бiльше – «веселою».
– А хлопцi там були? – зацiкавилася мама.
– Нi, – з полегшенням вiдповiла дочка, позаяк цього разу говорила прямолiнiйну правду. – Тiльки самi дiвчата!
Зiгнувшись, вона все ж дотяглася до трiснутого фаянсового гриба з червоно-горохастим капелюшком i, спiшно кинувши в темну рiдину по двi ложки, згадала, що Дарина просила гiрку каву.
– Це що, був дiвич-вечiр? – розчаровано уточнила мати. – Що ж ви робили? – В ii голосi прозвучала негарна пiдозра. – І з якого дива, питаю, ти ii привела об’iдати нас? Це батькова кава! Ти на неi нi копiйки не заробила! Ти взагалi утриманка! Зрозумiла?
Пiдхопивши повнi фiлiжанки, Марiйка перелякано вiдчинила задом дверi й мовчки ретирувалася з поля бою, щоб тут же потрапити з вогню та в полум’я.
– Ну, ти даеш! – буркотливо зустрiла ii Дарина Чуб. – Батькiв зовсiм не виховуеш! Не можна iх так розпускати! Тобi ж не тринадцять рокiв, аби за кожну вiдсутнiсть звiтувати. І викручуватися зовсiм не вмiеш. І косметика по нулях!
Вона сидiла на стiльцi бiля пiдвiконня i, заглядаючи в старе, подряпане люстерко на металевiй пiдставцi, дiловито стирала з себе залишки гриму за допомогою вати i Марiйчиного «Дитячого крему».
– Ти що, цiею жирнятиною свiй нещасний фейс мастиш? – обурено докорила iй вона.
– Угу.
– Як усе запущено! – Бiлявка з гоголiвським прiзвищем iще раз незадоволено оглянула свое обличчя, де на лiвiй вилицi вже почав проступати великий i образливий синяк, made in «ця сучка», i перемiстилася на килим бiля Марiйчиного лiжка, звично склавши ноги по-турецьки.
Повагавшись, Марiйка наслiдувала ii приклад i акуратно поставила фiлiжанки на пiдлогу мiж ними. Дарина ласо вiдсьорбнула каву.
– Пробач, я цукор… – пробубонiла Марiйка.
– Нiчого, я i солодку полюбляю. А друзi в тебе е?
– Нi.
– Погано, – зробила висновок Чуб. – Це все тому, що ти така налякана i затуркана. Хоча… – задумливо випнула вона нижню губу. – Знаеш, у мене теж чомусь подруг немае. Ну, так щоб справжнiх. Чо-ому, цiкаво?
– Напевно, тому, – вiдповiла Марiйка, немовби заздалегiдь прохаючи вибачення за кожне свое слово, – що ти дуже поривчаста i несподiвана. І весела – для тебе життя – це нiби багато-багато iграшок. А друзi – вони чекають, що iхнiй друг ставитиметься до iхнiх проблем серйозно.
Дарина завмерла з фiлiжанкою бiля рота i витрiщилася на неi, приголомшена i Марiйчиним психологiчним резюме, i тим, що та взагалi заговорила так довго i виразно.
– Значить, я несерйозна? – скривджено сказала вона.
– Нi, – поспiшила втiшити ii «психолог». – Ти просто дуже-дуже жвава, i в тебе нiби як немае часу зупинитись i замислитись. Ось i з тiею жiнкою ти вiдразу битися почала, адже можна було сказати…
– Чого ж ти iй не сказала? – визвiрилася Землепотрясна Дарина Чуб.
Марiйка розгублено клiпнула очима i зламалась.
– Гаразд, проiхали.
Збентежена такою легкою перемогою, Дарина рiзко вiдставила порожню фiлiжанку i, щоб зайняти своi невгамовнi руки, пiдчепила з тумбочки бiля лiжка якусь обгорнену газетою книгу.
– Щодо мене ти, напевно, в чомусь маеш рацiю. Тiльки жiнка та, повiр, сучка i стерво, яких мало!
– Вона гарна, – сказала Марiйка тихо.
– Ага, – неприязно пирхнула Чуб. – Як тигр! Коли дивишся на нього в клiтцi, думаеш: «Який красень». А коли нiс до носа зiткнешся, – вже тiльки про те, чи заряджена в тебе рушниця… О! А це у нас хто?
Марiйка зацiпенiла. На фотографii, яку Дарина ненароком вивудила з ii «Майстра i Маргарити», була знята iхня група. Марiйка стояла у другому ряду поруч iз Миром i, хоча вiн обiймав iншу дiвчину (ту, що лiворуч), якось у поривi романтичних мрiянь обвела iх обличчя – свое i Мира Красавицького – красномовним червоним «сердечком».
– Це твiй хлопець? – зрадiла Дарина, i обличчя ii враз склалось у грайливо-розумiючу фiзiономiю.
– Нi-i, – промимрила Марiйка, вiдчайдушно ховаючи очi. – Просто одногрупник.
– Т-так, – бiлявка погасла. – А ти взагалi зустрiчаешся з кимось? Що, взагалi нi з ким? Може, ти ще той… Незаймана? Невже незаймана?! – перелякано закричала Чуб. – Ти що? Це ж страшенно шкiдливо! У твоему вiцi треба увесь час спати iз чоловiками, iнакше…
Марiйка подивилася на неi так, нiби та несподiвано засунула руку iй пiд спiдницю з метою жорстокого згвалтування.
– Гаразд, – засоромилася Землепотрясна. – Скажи менi краще ось що, Марусю: навiщо ти вчора вночi до музею прийшла?
– Не знаю, – вiдповiла Марiйка щиро (у неi ще не було часу подумати про це). – Я ж тут на лiжку заснула, а прийшла до тями вже там, – розторопно пояснила вона, зрадiвши змiнi теми.
– Ясненько, – мовила спiвачка, хоча абсолютно нiчого ясного в цьому якраз i не було. – А я в клубi зi сцени зiрвалась i помчала, нiби мене тягли… І що ти про все це думаеш? Є якiсь версii? – з сумнiвом поцiкавилася вона.
Марiйка посилено закивала у вiдповiдь i поставила незайману фiлiжанку на тумбочку.
– Не питимеш? – пожвавилася Дарина, хапаючись за другу порцiю стимулятора.
Вiдмовниця швидко хитнула головою.
– Я думаю… – почала вона хоробро.
І зупинилася.
Вона не знала, чи можна сказати хорошiй бiлявцi ПРАВДУ?
Але, з iншого боку, хiба мала вона право iй не сказати!
– Я думаю, що та жiнка в «Центръ колдовства» була вiдьмою! – мовила Марiйка тремтячим вiд хвилювання голосом i зiщулилася в очiкуваннi вiдповiдi.
Бiлявка сумно дивилася на неi iз-за фiлiжанки.
– Ти що, насправдi вiриш у вiдьом? – недовiрливо спитала вона нарештi й роздратовано почухала кiнчик носа. Їй не хотiлося кривдити цю дiвчину: попри цiлу валiзу спресованих комплексiв, Марiйка здавалася Даринi непоганою.
– Зрозумiй, якщо вiдьом немае, все, що сталося з нами, можна пояснити тiльки масовим нападом божевiлля! – переконано проголосила Марiйка.
– Теж варiант, – радiсно погодилася бiлявка.
Хоч як дивно, саме безапеляцiйнiсть Марiйки негайно надихнула ii на десяток побiчних версiй, якi ранiше чомусь просто не спадали iй на думку!
– Тiльки повiр менi, я можу вiдрiзнити глюки вiд реал-тайм.
– Ось бачиш!
– Нi, це ти дивися. – Дарина самовдоволено виставила вперед мiцну пухку долоньку i, побiжно помилувавшись своiми чудовими нiгтями, демонстративно загнула великий палець. – По-перше, тiтка, яка начебто померла у нас на очах, могла бути або довбаною, або просто хворою, або, що скорiше за все, спецiально цю виставу розiграла. А я ж не лiкар, пульс на шиi могла i не промацати. Правильно?
– Нi, – спростувала Марiйка. – Вона по стелi повзала!
– Цирковий трюк! Може, там скобочки якi-небудь непомiтнi були.
– А звуки?
– Магнiтофон.
– А вiтер?
– Вiтродуй. У нас такий за кулiсами стоiть. А е ще машини для дощу та снiгу.
– А те, що ми вночi на гору прибiгли?
– Гiпноз, – негайно знайшла собi раду Дарина, остаточно впадаючи в кураж суперечки. – Гiпноз, мiж iншим, – науково доведений факт! Ти коли-небудь на сеансах Кашпiровського була? А я була. Там люди штабелями падають. І ця тiтка теж могла бути Кашпiровська. – Вона задоволено загнула вказiвний палець i помахала трьома з решти.
– А вогонь, в якому вона перед нами з’явилася, теж можна пояснити? – спитала Марiйка вже бiльш невпевнено.
– Легко! Це спецефект! Ти коли-небудь по телику дивилась, як фiльм знiмаеться? Там люди теж у вогнi бiжать, навкруги все горить, вибухае. А насправдi цi вибухи – на зразок бенгальського вогню, не страшнi. – Дарина гордо загнула безiменний палець. – Ну, що ми ще маемо?!
– Ще ми маемо книгу, яка впала просто з неба!
– Ну, книги ми, по-перше, вже не маемо – поцупила ця сучка! А по-друге, тобто вже по-четверте, про небо забудь. Їi хтось ззаду зi сходiв музею кинув, коли ми на цю тiтку витрiщалися. Вона нам на голови – бах, ми у вiдрубi, а вiн – у шоколадi. Коперфiлд чортiв! – Дарина зробила мальовничий жест рукою тепер уже з самим мiзинцем, що зневажливо стирчав.
– Але в нас виросли нiгтi й волосся, – кисло нагадала Марiйка. Винятково для годиться – вона вже знала: ii спiврозмовниця, що глибоко петрала у предметi, знайде пояснення й цьому.
