скачать книгу бесплатно
Я почуваюся такою самотньою в цiй квартирi, коли тебе немае. Любити полiцейського насправдi непросто, але я майже звикла до цього. Майже. Сьогоднi вже, мабуть, ми не побачимося. Я викликала таксi, щоб iхати до сестри, якiй потрiбен хтось, щоб ii потiшити.
З тобою ми побачимося завтра на балi. Спробую повернутися до тебе о пiв на шосту, тодi ми могли б поiхати туди разом.
З любов’ю,
Катi.
PS: На плитi ще е м’ясне рагу. Ти в курсi: найкраще смакуе пiдiгрiтим.»
Рат поклав листа на стiл.
З одного боку, вiн вiдчув величезне полегшення, з iншого – тепер, коли вiн узнав, що ii в квартирi немае, його огорнула така самотнiсть, вiд якоi йому майже фiзично болiло. Його били дрижаки, попри те, що вона залишила увiмкненим обiгрiвач. Щойно вiн уникав ii, втiк вiд неi в свое крiсло з коньяком, ладен був вiдiслати ii до дiдька. А тепер йому аж до туги, до болю ii бракувало.
Що ж, принаймнi, тепер можна вкладатися. Адже вiн цього хотiв?
Раптом, вiд гострого вiдчуття страху, йому перехопило в горлi. Нiч iще не закiнчилася. Вона тiльки починалася.
Вiн повернувся до вiтальнi, поставив платiвку Коулмена Гокiнса i вiдкоркував пляшку коньяку.
8
Вiн дивиться на заголовок i намагаеться переконати себе, що то тiльки лiтери. Жирнi чорнi лiтери на дешевому газетному паперi.
«Смерть у студii! Беттi Вiнтер убита прожектором!»
Це тiльки лiтери.
Лiтери – це не реальнiсть.
За якийсь день вiн дiзнаеться, що вони брешуть. Смерть не могла ii здобути, смерть безсила проти неi, бо вона вже давно стала безсмертною.
Вiн кидае газету. Пахощi свiжозвареноi кави пливуть до нього i раптом вони здаються йому ще менш реальним, нiж лiтери на паперi, нiж те, про що говорять лiтери на паперi, i дедалi вiдчутнiшою стае знемога, вiдчуття, якого вiн не знав уже вiддавна, роками.
Вiн був звiльнений вiд цiеi знемоги.
– Мае ласкавий пан iншi побажання?
Альберт стоiть собi там, як завжди стояв, усi роки – навiть у тi темнi холоднi роки. Тi роки, якi вiн хотiв би стерти з пам’ятi, стерти зi свого життя.
Альберт завжди е, завжди присутнiй. Щодня, що-божого-дня.
Того дня, коли свiт…
Того дня, коли свiт прощаеться зi своiм життям. Альберт стоiть коло вiкна, запинае важкi штори зеленого оксамиту. У кiмнатi лише тьмяне газове свiтло. Западае напiвморок.
У них стурбованi обличчя, суворi обличчя, i дивляться на нього так, нiби своiми поглядами хочуть навiчно припечатати його в цiй кiмнатi.
Вони його упiймали.
У коморi.
Що вони собi думали? Чого вони очiкували вiд п’ятнадцятирiчного хлопчика?
Вiд п’ятнадцятирiчного хлопчика, що геть знесилений i голодуе! Вiн голодуе в одному з найбагатших будинкiв мiста, де на кухнi працюють шестеро кухарiв! Де комора може посперечатися з коморами найдорожчих ресторанiв!
Вiн робив це тижнями. Вiн знав, коли в кухнi нiкого немае i шлях до неi вiльний. Вiн стояв перед усiма тими ласощами, в животi йому бурчало, i вiн потроху куштував вiд кожного з усiх тих смаколикiв, якi йому не дозволяли iсти.
Вiд солодощiв.
Хоч би скiльки вiн того з’iдав, вiн не гладшав – так було вiд того часу, коли ця недуга вразила його.
Однак вони таки помiтили.
Батько влаштував йому цю пiдступну пастку. Власному синовi!
Соромно стояти з вимазаним червоним ротом, у коморi, з пляшкою соку в руцi, пiд iхнiми очима. Якби ж вони хоч дорiкали йому. Але в iхнiх очах саме тiльки розчарування. Вони стоять i мовчки дивляться на нього.
– Ричарде, вiн ще дитина, – каже мати. У неi сльози в очах.
– Ми зобов’язанi захистити його вiд самого себе, – каже батько. – Інакше вiн нiколи не виросте.
Слуги мовчать.
Альберт зачиняе важкi дверi, ключ дзвiнко обертаеться в замку, вiдтак це починаеться. Полон почався, вiд зовнiшнього свiту вiн вiдрiзаний.
Звiсно, його ще пускають за дверi – але тiльки пiд наглядом двох охоронцiв, якi постiйно бiля нього. Нi, вiд цього вiн радше вiдмовиться.
Вiн кориться своiй долi.
Мириться з тим, що бiльше не мае друзiв.
Що не знайде бiльше любовi в цьому свiтi.
П’ятнадцять рокiв, над якими тяжiе суцiльна темна завiса.
Не допускай цього! Створи свою власну реальнiсть!
Без болю. Без голоду. Без недуги.
– Мае ласкавий пан iншi побажання?
Альберт так само стоiть там – едина константа в його життi, едине, що залишаеться. Вiн заперечно хитае головою, i старий слуга мовчки виходить iз кiмнати.
Вiн складае газету, як робить завжди.
На мить, лише на коротку мить, вiн може стати геть iншим, опинитися в iншому свiтi, як довгими вечорами перед екраном, але реальнiсть не вiдпускае його, не цього разу, нi.
Можливо, то просто сон? Хто вирiшуе, що е реальнiсть, а що е сон?
Бiль крае йому серце, а сон це чи реальнiсть, давно вже не мае значення.
«Беттi Вiнтер убита прожектором!»
А тодi вiн бачить одне слово, одне дуже велике слово зi знаком питання.
«Саботаж?»
Його бiль перетворюеться на гнiв, безмежний гнiв, який не знаходить виходу. Вiн тягнеться до ретельно складеноi газети i дере ii на клаптi, на крихiтнi шматочки, i жбурляе iх у повiтря. Вони кружляють навколо нього, як неприродно великi снiжинки.
Хто заподiяв це йому?
Хто?
Вiн так любив ii!
9
Бюро компанii «Монтана Фiльм» розташувалося в престижному дорогому вiдтинку Кантштрасе. Бiлявка, що впустила Рата – не припиняючи базiкати по телефону без ком i крапок, – помахом руки запросила його сiсти i гостинно пiдморгувала, не мiняючи виразу обличчя.
Рат опустився в одне з модерних шкiряних крiсел, розставлених перед столом у невеликiй зонi вiдпочинку, i змушений був слухати ii розмову.
– …безперечно, ви також можете демонструвати нашi звуковi фiльми на американському обладнаннi, однак маете сплатити невеличку лiцензiйну комiсiю, яку ви, звiсно…
Їi спiврозмовник, очевидно, зумiв нарештi вставити кiлька слiв. Бiлявка, не стуляючи рота, вислухала, чекаючи на зручну нагоду, i знову перехопила iнiцiативу.
– Безперечно! Тодi ми вам надiшлемо копii, разом з усiма необхiдними паперами, вам залишаеться тiльки пiдписати, це аж нiяк не проблема. Решта запуститься автоматично, я зроблю все необхiдне, i ми негайно знову з вами зв’яжемося!
Вона поклала слухавку i всмiхнулася Рату.
– Що я можу зробити для вас? – запитала вона.
Рат зачекав, побоюючись чергового сплеску балаканини, але бiлявка цього разу обмежилася шiстьма словами ввiчливого запитання.
– Я хочу поговорити з керiвником вашоi компанii, – почав вiн.
– З якого питання?
Рат витягнув свiй жетон.
– Кримiнальна полiцiя.
– Вiддiл розшуку зниклих осiб?
– Нi, вiддiл розслiдування вбивств.
Вона пiдняла брови.
– Перепрошую, але пана Оппенберга на мiсцi ще немае.
– Коли на нього можна очiкувати?
– Це може забрати деякий час, – знизала вона плечима. – Цими днями вiн, зазвичай iде одразу на знiмальний майданчик. Нинi щодня виникае стiльки справ, якi потребують негайного врегулювання, i графiк зйомок доводиться змiнювати щодня, бо чудова фройляйн Франк…
– Да вiдбуваються зйомки? – перервав бiлявку Рат.
– У Нойбабельсберзi. Але ви туди зараз не можете поiхати.
– У мене своя машина.
– Нi, нi, там знiмають звукове кiно, iх не можна турбувати.
– Всiм, крiм полiцii.
– Можливо, я могла б вам допомогти?
– Дуже люб’язно з вашого боку, але менi треба особисто поговорити з вашим керiвником, – вiдрубав Рат. – Де саме його можна знайти в Бабельсберзi?
– У студii УФА. У великому павiльйонi. Норд Ателье. Просто бiля будiвлi Тонкройц.
– «Монтана» е частиною концерну УФА?
Вона засмiялася.
– Боронь Боже! Але УФА, у своiй величi, настiльки люб’язна, що дозволяе нам орендувати ii студii. Тепер, коли Поммер зняв новий фiльм iз Яннiнгсом, деякi павiльйони стоять порожнi. Але, як я вже сказала, ви не можете перешкоджати зйомкам!
– Ви, я думаю, будете настiльки добрi, що вчасно повiдомите керiвництву про мiй вiзит, – вiдповiв Рат, – i таким чином, я не перешкоджатиму.
Було помiтно, що бiлявка невдоволена, проте вона знову всмiхнулася йому i пiдняла слухавку.
– Побачимо, – сказала вона. – Можливо, пан Оппенберг зможе придiлити вам п’ять хвилин. Але я нiчого не обiцяю.
Рат пiдвiвся з крiсла, надiв капелюха i коротко постукав по його крисах.
– Не треба нiчого менi обiцяти, – всмiхнувся вiн iй, iдучи геть. – Скажiть пановi Оппенбергу, що я буду десь за пiв години.
У машинi вiн опустив бiчне скло i дозволив вiтру обдмухувати обличчя. Рат жадiбно вдихав свiже повiтря, як наркотик, вiтер вдував життя в його втомленi кiстки. Вiн уночi майже не спав i багато випив. Коли в головi дзвiночок задзеленчав тривогу, вiн вiдчув певне полегшення. Бо в такий спосiб, вiн мiг залишити позаду жахливу нiч.
Одна з тих ночей.
Одна з тих ночей, коли увi снi вiн зазнавав панiчного страху. Бо знав, що тi сни повернуться. Сни, що не припиняли переслiдувати його. Тобто, бували тижнi, коли вiн майже забував iх, ночi, коли вiн спав мiцно й тихо, але потiм, неминуче й упевнено, як пори року, тi сни поверталися. Вiн завжди знав наперед, коли знову випаде така нiч. Коли вiн бував настiльки збуджений, що не мiг спати, не хотiв спати. Бо йому варто було заплющити очi, щоб побачити iх: демонiв, що переслiдували його, мертвих людей, людей, яких вiн знав, людей, яких пiзнав. Смертельно блiдi люди, з продiрявленими грудьми, з порожнiми очними ямами, з пошматованою шкiрою, що звисала з тiла, як поiдений мiллю плащ. Знову й знову вiн пiдхоплювався в холодному поту, намагався вiдволiктися, читав, випивав чергову порцiю спиртного… То якоiсь митi вiн нарештi заснув, вiддавшись на милiсть своiх демонiв.
І вони переслiдували. Скiльки живими цi люди уникали його i, здавалося, рятувалися вiд нього знову й знову, стiльки мерцi бiгали за ним i не давали звести дух.
Потiм, прокинувшись вiд жаху, з калатанням серця, у просоченiй потом пiжамi, вiн був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разiв бiльш втомленим i виснаженим, нiж до сну. Тiльки холодний душ i мiцна кава повернули дух життевоi сили назад у його тiло.
А тодi бiлява секретарка назвала йому це прiзвище.
Оппенберг.
