скачать книгу бесплатно
Такий стан речей дозволяв зробити тiльки два ймовiрних висновки: або Кремпiн мав достатньо часу, вiдколи покинув студiю, або вiн завчасно все пiдготував.
Невiдомим у цiй задачi виступав час. Коли саме Кремпiн зник зi студii?
Хрипко задзеленчав дзвiнок, i Рат здригнувся. Не дзвiнок.
Телефон!
Вiн пiдiйшов до чорного апарату, але завагався i на мить невпевнено завмер. Перш нiж зняти слухавку, вiн витягнув хусточку з кишенi. Бракувало ще лишити вiдбитки своiх пальцiв на телефонi пiдозрюваного!
– Так, – проказав вiн якомога нейтральнiшим тоном.
На iншому кiнцi нiхто не вiдповiв, але Рат почув, як хтось дихае.
– Прошу! Хто там? – Запитав вiн.
Жодноi вiдповiдi. Ще двi чи три секунди вiн не чув нiчого, крiм тихого дихання.
Клац. Слухавку поклали.
Дивно.
Рат далi оглядав квартиру, але нiчого iстотного так i не знайшов. За десять хвилин вiн знову був у машинi. Мертенс i Грабовскi були ще в дорозi i не помiтили конспiративну виправу свого шефа.
То хто телефонував на квартиру Кремпiна? Спочатку Рат побоювався, що це мiг бути хтось iз його колег, залучених до пошукiв, однак розважив, що всi вони знали: квартира пiд спостереженням, тож телефонувати туди немае сенсу. Крiм того, спiвробiтник полiцii вiдповiв би щось – можливо не став би розкривати себе, називатись, але щось би сказав. Неодмiнно б намагався з’ясувати, з ким розмовляе. Як, зрештою, намагався сам Гереон. От тiльки його спроба не була успiшною.
Рат почувався неспокiйно. Ранiше, впродовж нудних годин стеження, у квартирi чи машинi, вiн принаймнi мiг курити, але тепер мав призвичаюватися, як перебуватись без цигарок. Здаеться, вiн помiтив жерстяну коробку «Мураттi Форевер» у Грабовскi, коли той пiшов iз Мертенсом.
Де вони взагалi валандаються! Рат глянув на годинник. Минуло майже пiвгодини. Їм би вже час повернутися, адже Гереону належить перевiрити ще двi адреси. Чого вони, звiсно, не могли знати. Нарештi вiн побачив сiре зимове пальто Грабовскi в дзеркалi заднього огляду, i вийшов iз машини.
11
Квартира Вiвiан Франк була сучаснiшою, нiж навiть офiс Оппенберга. Три кiмнати з садом на даху високо над Кайзердамом. Величезне лiжко, накрите золотистою атласною ковдрою, до нескiнченности вiдтворювалося двома дзеркалами. Простора спальня, безсумнiвно, була найважливiшою кiмнатою в цiй квартирi, хоча Рат почувався набагато комфортнiше в порiвняно невеликiй вiтальнi, крiзь панорамне вiкно якоi можна було бачити Берлiнську радiовежу.
Меблi видавали смак Манфреда Оппенберга – простi, сучаснi, елегантнi i, звiсно, дорогi. Дерево цiнних порiд, багато шкiри, багато хрому, без надмiрностi. Очевидно було, що Вiвiан Франк не сама обладнала цю квартиру. І не сама, напевне, за неi сплачуе. Жiнка, яку Манфред Оппенберг називав Янголом, не могла так багато заробляти, граючи в фiльмах. Якщо тiльки вона не походила з багатоi родини – у той час, коли Рат познайомився з нею, вона поводилася, як розбещена дочка шляхетних батькiв. Пропаща принцеса, якiй Манфред Оппенберг запропонував розкiшне життя, щоб утримати коло себе? Рат не мiг уявити, що б iще пов’язувало таку життелюбну молоду жiнку, як Вiвiан Франк, iз таким стариганом, як Оппенберг, крiм, можливо, обiцянки зробити ii безсмертною на екранi.
Квартира справляла таке враження, наче тут нiколи не мешкали, вона мала вигляд так само бездоганний i неживий, як декорацii на знiмальному майданчику; тiльки велика скляна попiльничка на низькому столику у вiтальнi i вбудований у шафу – тобто, стримано прихований – бар iз чималим вибором спиртного натякали на можливi грiховнi слабкостi.
Рат ретельно обшукав усi шухляди й шафи, однак нiде не надибав кокаiну. Вiн зауважив, що думка про бiлий порошок викликае в нього пожадливе бажання, хоча пiсля того прикрого досвiду Гереон давав собi обiцянку триматися вiд нього якнайдалi. Йому пригадалася Вiвiан Франк, ii знуджений вираз обличчя, мертвi очi, якi почали свiтитися тiльки тодi, коли вона взяла дозу «снiгу». Нi, крiм спальнi, ця квартира виказувала не так багато звичок мешканки. Єдине, що Рат зауважив, це кiлька несподiвано порожнiх вiшакiв у, в цiлому, щiльно наповненiй шафi. Оппенберг уже повiдомив, що бракуе з десяток суконь, двi валiзи i дорожнiй кофр.
Куди поiхала Вiвiан Франк?
І чому не повернулася?
Рат ретельно замкнув дверi i спустився лiфтом. Портье в мармуровому холi – чолов’яга, на вигляд такий старий, наче вiн тут стоiть на вартi ще з часiв Старого Фрiца[13 - Прiзвисько Старий Фрiц застосовували до короля Пруссii Фрiдрiха II (XVIII ст.) i до Фрiдрiха III, що пробув нiмецьким iмператором i королем Пруссii дев’яносто дев’ять днiв у 1888 роцi, «Роцi трьох iмператорiв».], – заговорив лише тодi, коли побачив жетон прусськоi кримiнальноi полiцii.
– То пан Оппенберг таки звернувся до полiцii, – прорипiв вiн, знiмаючи окуляри. – Так воно лiпше. Бо, бувало, по двадцять разiв на день телефонував, щоб запитати про Франк.
– Коли ви востанне бачили фройляйн Франк?
Вiн потиснув вузькими плечима.
– Ну, коли вона поiхала.
– А трiшечки конкретнiше?
– Це мало бути три чи чотири тижнi тому, коли вона викликала таксi. Водiй допомагав iй iз валiзами, тож минув якийсь час, доки вони нарештi поiхали.
– А далi що?
– Я ж кажу, далi вони собi поiхали.
Дотепник! Рат злегка посмiхнувся.
– Куди саме?
– Хiба я знаю? На будь-який iз вокзалiв, я б сказав. Чи в аеропорт. Куди б ви поiхали з двома великими валiзами?
– Хiба вона нiчого не сказала?
– Кому сказала, менi? Франк на мене навiть не дивилася! Хоча прожила тут два роки! Ми, звичайнi смертнi, для них не iснуемо.
Рат кивнув.
– Ви бiльше нiчого не помiтили?
Чолов’яга похитав головою:
– Не.
– А по тому вже ii не бачили?
– Нi. – Портье замислився. – Хiба що… Так, раз iще тiльки…
– Де?
– …у «Лютi», ii останньому фiльмi.
Портье, здаеться, вважав це дотепом. Вiн розреготався.
Рат, навiть не посмiхнувшись, повернувся й пiшов до виходу. Регiт позаду нього раптом урвався.
– Зачекайте! – гукнув швейцар.
Рат зупинився бiля дверей i обернувся:
– Моя потреба в жартах на сьогоднi цiлковито задоволена!
– Нi, я не жартую. Серйозно, було щось того дня, коли вона поiхала.
– Що? – Рат так i стояв бiля дверей.
– Близько полудня хтось зателефонував i питав ii. Насправдi нiчого особливого, але…
– Хто? – запитав Рат.
– Вiн не назвався, – сказав швейцар. – Але я однаково його впiзнав! – посмiхнувся вiн, пишаючись такою своею проникливiстю.
– То хто ж?
– Вiн нiколи до того не телефонував, а завжди приходив особисто. Напевне, навiть у дуже особистих справах…
Швейцар пiдморгнув. Вiн починав дiяти Ратовi на нерви. Комiсар пiдвищив голос.
– Хто?
– Я не знаю, як його на iм’я, проте голос його я впiзнав. Хоча вiн, мабуть, телефонував iз залiзничного вокзалу чи на кшталт того – там було дуже галасно.
Тепер Рат вiдступив вiд дверей. Вiн пiдiйшов до портье, витяг фото, яке взяв у секретарки Оппенберга, i поклав його на конторку.
– Просто скажiть, то був цей чоловiк?
Швейцар придивився до глянсовоi свiтлини усмiхненого Рудi Чернi i аж рота роззявив.
– Честь-хвала! – проголосив вiн, на мить забувши свою верхньонiмецьку вимову. – Прусська полiцiя знае свою справу! Нiколи б не подумав!
Рудольфа Чернi не було вдома. Ясна рiч. Актор мешкав неподалiк, на Рейхсканцлерплац, i тому Рат поiхав туди, хоча знав, що Чернi ще на зйомках у Бабельсберзi. Попри те, комiсар тричi подзвонив i голосно постукав у дверi квартири, аж доки цiлковито впевнився, що вдома справдi нiкого немае. Лише тодi вiн витягнув iз кишенi вiдмичку. Вiн поступово набував практики. Довелося пригадувати, як Бруно Волтер, його перший начальник у Берлiнi, показав, як поводитися з таким iнструментом. Рат попервах опирався – нечувано! Полiцiянт iз грабiжницьким знаряддям! Життя довело, що крадiйський iнструмент для нишпорок бувае дуже помiчним.
Рудольф Чернi жив набагато скромнiше за свою кохану. Його не утримував Манфред Оппенберг, тож акторовi належало за все сплачувати з власноi зарплатнi.
Рат, обережно, щоб не наробити безладу, обшукував квартиру. Вiн не знав точно, що шукати, не сподiвався знайти Вiвiан Франк у шафi чи в лiжку – але, можливо, якийсь доказ любовного зв’язку мiж нею i Чернi, можливо, якусь ознаку ii перебування. Цiлком iмовiрно, що вона втекла. А Чернi? Мае намiр згодом iз нею зустрiтися в умовленому мiсцi? Чи вона грала з ним так само, як своiм покровителем Оппенбергом? Якщо iсторiя у викладi швейцара е правдивою, вона поiхала без нього три тижнi тому. Або вiн без неi.
Тому що Чернi й сам начебто був у горах. На столi у вiтальнi Рат надибав кiлька туристичних проспектiв, що рекламували вiдпочинок у швейцарських Альпах, у шафi висiло нещодавно вимите лижне спорядження, i нарештi Рат знайшов у ваннiй кiмнатi рушник iз вишитим логотипом «Готель Шац-Альп, Давос». Рудольф Чернi, здаеться, за сучасною манерою, сувенiри з вiдпустки вибирав передусiм серед готельного майна.
Рат дивився у вiкно на широке коло Райхсканцлерплац i на Радiовежу. Потроху сутенiло, спалахнули першi неоновi вивiски.
І тодi вiн вирiшив просто зачекати на Рудi Чернi.
Рат пiдiйшов до телефону i зателефонував у Замок. Йому одразу вiдповiв Греф.
– Ти наче хотiв ще о першiй зателефонувати?
– Не було як – за клопотами нема коли дихнути. Бьом пiсля того не озивався?
– «Пiсля того»? Вiн що п’ять хвилин озиваеться. Зараз знову навiдаеться, бо лiнiя зайнята.
Рат прочистив горло.
– Слухай! Я знаю, що зараз кiнець дня i тижня… але ти однаково ще маеш зробити щось важливе.
– Гм…
– О п’ятiй годинi похорон отого Весселя. Бьомового мертвого нациста. На Нiколаi Фрiдгоф.
– Так?
– Сходи, подивися, що там i як.
– До чого це?
– Бьом призначив нас спостерiгачами.
– Вiдколи ти так ревно виконуеш його накази?
– Хтось iз нас мае пiти. А я поки що не можу залишити справу. Я тобi детальнiше розповiм у понедiлок вранцi.
– Як накажеш, шефе.
Рат, уже не маючи нагоди побажати Грефу приемних вихiдних, поклав слухавку. Безперечно, Рат зiпсував суботнiй вечiр своему детективовi, але й сам не надто втiшався, сидячи в чужiй холоднiй квартирi на Рейхсканцлерплац.
Ключове слово «втiшатися» повернуло його до думок про бал у «Резi», до якого вiн ще не мав костюма. Вiн бiльше не мiг ухилитися вiд запрошення – бо прогавив цей шанс, i тепер змушений буде пiти; Катi перевернула гори, щоб роздобути квитки. Рат усвiдомлював, що вона це зробила винятково для того, щоб йому було приемно, але це нiчого не мiняло в iхнiх стосунках.
Якщо Чернi не з’явився найближчим часом, iти на бал разом iз Катi уже не складаеться. Але йому й потiм iти не хотiлося. Вiн на службi, у нього справи, вона це зрозумiе. Як, зрештою, вона завжди все розумiла. Тодi йому доведеться таки навiдатись у «Резi» – у пристойнiй машкарi й не надто пiзно. Вiн iще не знав, як поводитися з Катi.
Чернi звiльнив його вiд очiкування незабаром, о пiв на п’яту. Зручно сидячи в одному з крiсел, Рат почув, як обертаеться ключ у замку. Вiн залишився сидiти, щоб достатньо драматично розiграти сцену. Адже Рудольф Чернi актор…
Дверi вiдчинилися, свiтло в передпокоi засвiтилося. З безпечно зануреноi в сутiнки вiтальнi Рат крiзь щiлину трохи прочинених дверей бачив, як невисокий стрункий чоловiк скидае i вiшае в гардеробну пальто карамельного кольору i коричневий капелюх.
Дверi вiтальнi широко вiдчинилися, i господар увiмкнув свiтло. Тепер Рат не був захищений напiвмороком. Вiн дивився на Рудольфа Чернi, але той його ще не помiтив – переглядаючи якийсь сценарiй, вiн навпомацки наблизився до бару. Рат прочитав на титульнiй сторiнцi назву «Вражений блискавкою».
– Добрий вечiр, пане Чернi.
Актор поморщився.
– Як ви потрапили в мою квартиру?
У голосi, яким вiн це запитав, не було переляку – скорiше, обурення i агресiя. Цей чоловiк знав, як вiдбити напад. Ратовi требу було дiяти обачно.
– Через дверi, – сказав вiн, показуючи посвiдчення. – Не хвилюйтеся. Я тiльки хочу вам поставити кiлька запитань.
– І для цього треба мене спершу на смерть налякати? Це частина полiцiйноi роботи, вламуватися в чужу квартиру? Я називаю це порушенням закону!
– Насправдi, я прийшов цього разу не як полiцiянт, – запевнив його Рат. – Цього разу ми маемо спiльного роботодавця…
– Я актор…
– …i працюете на Манфреда Оппенберга.
Чернi кивнув.
