скачать книгу бесплатно
– Авжеж, – пiдтвердила вона. – Заходьте!
Рат скинув капелюха i увiйшов. Вiн почув дзенькiт столового накриття, запах печiнки став нестерпним. Сiм’я Зiльке сидiла за обiднiм столом у просторiй кухнi – поруч iз батьком i старшим, Ерiхом, iще трое синiв. Фрiдгельм Зiльке був единим, хто мав коло своеi тарiлки пляшку пива.
– Фрiдгельме, – сказала його дружина, – пан iз полiцii, тож…
Зiльке поправив шлейки на плечах i пiдвiвся.
– Це новi методи в полiцii, щоб дiймати людей у недiлю пiсля полудня? – запитав вiн.
– Менi шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невiдкладна. Лише кiлька запитань, i я пi- ду геть.
– Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?
– Ми можемо десь поговорити наодинцi…
Зiльке знизав плечима, вiдчинив дверi i провiв Рата до спальнi. Три лiжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вiльного мiсця. Попри те, у кiмнатi було також два крiсла, одне з яких – перед столом бiля вiкна. У цiй кiмнатi пахло не набагато краще, нiж на кухнi.
– Прошу, – запросив Зiльке сiдати, показуючи Ратовi на крiсло. – Нiчого лiпшого запропонувати вам не можу.
– Дякую, – зупинився Рат посеред кiмнати i витяг iз кишенi нотатник.
– Ви керуете таксомотором номер два-чотири-вiсiм-два? – запитав вiн.
– Все так. А з цим щось негаразд?
– Нi, нi. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого… видатну особу, актрису…
– Та iх таких у цьому мiстi достобiса.
– Вiвiан Франк.
– Франк! Авжеж! Їi я добре пам’ятаю. То це було восьмого?
– Менi треба знати, куди ви iх завезли.
Зiльке замислився, пригадуючи.
– Десь до Вiльмерсдорфа, я думаю… А втiм, зачекайте! Я ж усе тут маю… – Вiн витягнув iз шафи темну шоферську куртку i встромив руку у внутрiшню кишеню.
– Осьде! – показав вiн Рату невеличкий коричневий блокнот.
– Що ж, – повiв вiн далi, погортавши записник, – субота, восьме лютого, дев’ять тридцять, iз Шарлоттенбурга, Кайзердамм. Поiздка до Вiльмерсдорфа. Гогенцоллерндамм. На розi з Рурштрасе.
– А далi?
– Далi, що?
– Ви чекали на неi? Куди далi поiхали? Може, до якогось залiзничного вокзалу? Чи в аеропорт?
Зiльке заперечно похитав головою.
– Нi, там знайшовся якийсь, що ii зустрiв, а потiм…
– Хтось на неi чекав?
Таксист кивнув.
– Стояв там на розi i чекав. Навiть iз квiтами, з розкiшним букетом. На вигляд був теж, як актор.
– Ви упiзнали його?
– Не. Нiколи до того не бачив.
– Але думаете, вiн актор?
Зiльке знизав плечима.
– Ну, з вигляду, мiг би бути. Дуже елегантний. З вигляду хiба скажеш? Тому що це виглядало так… От Вiвiан Франк – то актриса, якщо я не помиляюся.
Рат витягнув з кишенi свiтлину Рудольфа Чернi.
– Може, оцей був?
– Чернi? Та нi, цього я знаю. А того я в жодному кiнофiльмi не бачив.
Рат сховав фото.
– Ви пам’ятаете, куди вони пiшли?
– Цього я не бачив. Я поiхав одразу на стоянку таксi i чекав на чергових пасажирiв. – Вiн знову погортав свiй блокнот. – Райнiкендорф. Три чвертi одинадцята. Правильно, я довго там простовбичив.
– І бiльше нiколи не бачили Вiвiан Франк? Щоб вона знову показалася десь на вулицi? Вона, чи ii супутник?
– Франк можна скрiзь побачити – на кiноафiшах. А у реальному життi, нi, я бiльше за тiею адресою замовлень не мав. А що сталося, чому ви про те все розпитуете? Це якось пов’язано з наркотою? То знайте, що я у своiй машинi нiчого такого не допускаю, вже ж можете менi повiрити!
Рат у вiдповiдь багатозначно посмiхнувся i розпрощався з таксистом.
На вулицi вiн закурив i, сiвши в машину, одразу опустив скло. Йому треба було чимшвидше позбутися запаху, що зачепився в носi. Вiн iз дитинства ненавидiв смажену печiнку, якою регулярно напихала його мати. Їi улюблена страва. Навiть пiсля героiчноi смертi старшого, вона й далi подавала ii на стiл…
Вiн завiв машину i рушив.
У недiлю вдень вулицi в мiстi були майже безлюдними. Рат припаркував «Б’юiк» перед винною крамничкою. Перехрестя на розi з Рурштрасе мало цiлком звичайний вигляд – вулиця як вулиця. В одному будинку тут на першому поверсi розташувався ресторан, в iншому – салон чоловiчого одягу, а поза тим, будинки нiчим не вирiзнялися серед решти. Рат вийшов iз машини i роззирнувся довкола. Що, у бiса, могло привабити сюди Вiвiан Франк? Приватнi вивiски на будинках заявляли про юристiв, лiкарiв i податкових консультантiв – жодного кiнопродюсера. Імена на поштових скриньках теж нiчого Ратовi не пiдказали. Хоча, з iншого боку, кiнозiрки, мабуть, не вказують на поштових скриньках своiх справжнiх iмен. Тут навiть не було туристичноi агенцii, з якоi вона могла б забрати свiй квиток на поiзд чи лiтак. Ресторан, однак, мав певну особливiсть – то був китайський ресторан. «Янгтао» повiдомляла неонова вивiска, хоч би що це означало. У будь-якому разi Рат не знайшов тут вiдповiдi на своi запитання. Чому восьмого лютого Вiвiан Франк взяла таксi до Гогенцоллердама, а не до вокзалу Ангальтер, де чекав на неi Рудольф Чернi? І що вона робила пiсля того, як вийшла з таксi? Йому належало з’ясувати, що iй треба було на цьому розi. Показувати фото акторки можливим свiдкам було б справою не надто перспективною – у недiлю в цьому кварталi майже не було людей. Можливо, йому варто розпитати Оппенберга, чи пiдказуе йому щось ця адреса. Якби десь тут мешкав iнший кiнопродюсер, це був би великий крок до розкриття загадки. Рат повернувся до машини i сiв за кермо. Подивився на годинник. Пiв на першу. Порожнiй шлунок нагадував про голод. Однак апетиту не було – i не тiльки через вiдвiдини квартири таксиста. Вiн сердито вдарив долонею по керму. Холера! Вiн уже був майже забув про неi. Принаймнi, траплялося, що по кiлька днiв поспiль навiть не згадував про неi.
Хто, на бога, той персонаж? Той засранець! Чоловiк, якому спало на думку перевбратися на карнавал ковбоем, просто нiкчема! Либонь, який адвокат.
Вiн не хоче повертатися думками до Шарлi, але що вiн може вдiяти?
Не зупинятися нi на мить, перебувати в постiйному русi! Мчати, мчати, мчати. Рат запустив мотор i помчав.
Вiн не мав конкретного пункту призначення, вiн просто колував мiстом, повертаючи там, де трапиться, як йому здавалося. Кiнець кiнцем, вiн потрапив у район Моабiт. І майже автоматично виiхав на Шпенерштрасе.
Вiн повiльно прокотив повз ii будинок. Що вiн собi надумав, на що сподiвався, що боявся побачити?
Вiн зробив коло навкруги усiеi кам’яницi, потiм повернув праворуч i зупинив машину через дорогу, акурат навпроти дверей до ii будинку. Вимкнув мотор i закурив. Останню вже цигарку з коробки. Те, за що вiн iще вчора лаяв би себе як некурящий, сьогоднi було йому знову на розраду.
Доки, сидячи в машинi, курив, вiн спостерiгав за вхiдними дверима, з яких нiхто не виходив, i раз у раз зиркав на вiкна, у яких нiхто не показувався. Проте йому здалося, що вiн бачить слабке свiтло за шибками. Вiн замислився, чи не варто йому просто перейти вулицю i подзвонити в дверi.
А далi?
Влаштувати ще одну бiйку, якщо вiдчинить ковбой?
Рат викинув недопалок у вiкно i запустив мотор.
Через пiвгодини, з новою коробкою «Оферштольц» у кишенi, вiн пiднiмався кам’яними сходами полiцiйного управлiння. Вiн припаркував машину на Клоштерштрасе, а далi попрямував пiшки: в освiтленому дворi Замку його «Б’юiк» могли помiтити, якщо не сам Бьом, то один iз людей Бьома. Однаково машиною складно було тут проiхати через велетенський будiвельний майданчик на Алексi, що знай розростався. «Ашингер» i кiлька iнших будiвель, у сподiваннi уникнути знесення, з’юрмилися перед Управлiнням, як засудженi до страти на ешафотi. «Ашингер» наче обiцяно помилувати – для нього знайшлося мiсце в новому планi площi, так було сказано в офiцiйному повiдомленнi. Що чекае на «Льойзер i Вольф» iще невiдомо, але Рат наразi змiг розжитися в них цигарками. Зрештою, доки шеф полiцii курить сигари, на Алексi, мабуть, тютюнова торгiвля не припиниться.
У Замку в недiлю здебiльшого тиша, у вiддiлах i кабiнетах тiльки черговi спiвробiтники. Рат сподiвався, що нi з ким не випаде вiтатися, та коли вiн повертав зi сходiв на свiй поверх, великi склянi дверi до вiддiлу розслiдування вбивств прочинилися…
– Добрий день, Ланге, – торкнувся Рат, крисiв свого капелюха.
Новачок iз Ганновера мав здивований вигляд.
– Комiсаре! У вас на вихiднi немае чергування.
– У вас, натомiсть, е.
Ланге кивнув.
– Разом iз моiм колегою Бреннером. Але вiн повiдомив про хворобу.
– Он як.
Запала напружена пауза. Тодi Ланге таки зважився:
– Вiн натякнув… буцiм, ну… це правда, що ви його набили?
Рат стенув плечима.
– Скажiмо, я дав йому гарну науку. Не варто робити з цього велику справу.
– Боюся, що справа вже е, – притишив голос Ланге. – Я не знаю, що у вас сталося вчора, але схоже, колега Бреннер заводить неабияку iсторiю. З дисциплiнарними процедурами i детальними розправами. Готуйтеся до неприемностей, комiсаре. Вчора шеф був лютий на вас, бо нiде не мiг вас знайти.
– Дякую, що застерегли, – сказав Рат.
Ланге коротко кивнув i пiшов у своiх справах.
Бреннер ще той свинi товариш! Звiсно, побiг Бьомовi плакатися. Не слiд було втрачати контроль над собою. З iншого боку, Бреннер заслужив на прочухан. Попри збитi кiсточки, бiль у плечi й передбачуванi неприемностi в Замку, Рат мав рiдкiсне вiдчуття впевненостi в тому, що вчора в «Резi» вiн вчинив правильно.
У кабiнетi знову було холодно. Можливо, йому слiд частiше залишатися тут у звичайнi робочi години, подумав Гереон, тодi принаймнi буде опалення. Нинi вiн працював не злагоджено з ритмом Замку, щоб максимально уникати Бьома. Працював над своiми особистими завданнями в робочий час i приходив до управлiння лише по завершеннi робочого дня. Все, що вiн хотiв переглянути, лежало на столi Грефа. Протокол розтину вiд доктора Шварца i першi оцiнки слiдiв, якi зiбрали люди Кронберга. Греф пiдтвердив свою ефективнiсть. Детектив навiть переконав Плiша i Плюма скласти письмовий рапорт про iхне опитування свiдкiв.
Як був, у капелюсi й пальтi, Рат сiв за стiл Грефа i розгорнув судово-медичний протокол. З досвiду вiн уже знав, як Шварц пише своi звiти, тож якiсь частини лише пробiгав очима, а якiсь читав уважнiше.
Щодо причини смертi в експерта сумнiвiв не було: зупинка серця внаслiдок дii електричного струму. Жодних внутрiшнiх травм, але сильнi опiки в областi голови, надплiчь i плечей, п’ять переломiв – ключицi, надплiччя i лiктьового суглоба – i серйозна травма хребта. Поза сумнiвом, якби Беттi Вiнтер вижила, вона залишалась би приреченою до iнвалiдного вiзка до кiнця життя.
Шварц дослiдив тiло також на наркотики, але Беттi Вiнтер, схоже, була зiркою iншого калiбру, нiж Вiвiан Франк – жодних слiдiв опiатiв, кокаiну чи гашишу. Натомiсть, стан печiнки свiдчив про часте вживання алкоголю.
Роздiл про вмiст шлунку загиблоi Рат намiрявся пропустити, але око зачепилося за несподiване слово в текстi, яке змусило прочитати абзац уважнiше.
«Янгтао».
Стороннiй елемент у цьому текстi, зрозумiлий ще менше, нiж медичнi термiни, це екзотичне слово, як на те, викликало в Рата свiжi асоцiацii: чи не так називався китайський ресторан у Вiльмерсдорфi? Чи, може, вiн сплутав два подiбних мiж собою азiатських слова?
Однак слово, в будь-якому разi, китайське. Доктор Шварц, схильний похизуватися ерудицiею та космополiтизмом, скористався з нагоди i зробив супровiдну нотатку до свого вiдкриття. Янгтао, зазначав вiн – це китайський плiд, розмiром iз куряче яйце, з коричневою, тонкою, волосистою i шорсткою шкiркою, зеленою м’якоттю i темно-коричневим, дрiбним i твердим насiнням.[19 - Ідеться, ясна рiч, про плоди актинiдii, одним з рiзновидiв якоi е добре вiдома кiвi – на час описуваних подiй для Нiмеччини iще дуже екзотична рослина.] Смачний i добре засвоюеться, додавав доктор Шварц, напевне, щоб показати, що вiн описуе те, що вже перетравлено. І що сам вiн уже куштував таке янгтао. У шлунку Беттi Вiнтер вiн виявив слiди екзотичного фрукту в поеднаннi з такими повсякденними харчами, як гриби, рис i курка i запропонував цiкавий висновок, згiдно з яким загибла в день своеi смертi вживала китайську страву.
Доктор Шварц, як завжди, у своему амплуа: замiсть обмежитись фактами судово-медичного дослiдження, вiн робить висновки. В принципi, Рат вiтав схильнiсть допомiжних пiдроздiлiв кримiнальноi полiцii обмiрковувати справу, але Шварц iнодi бував нестерпним у цьому розумiннi. Втiм, доки випадало тiльки читати його звiти, а не слухати розлогi докторовi просторiкування, Рата все влаштовувало.
Кримiналiсти вже дослiдили крiплення злощасного прожектора. Технiчна експертиза засвiдчила вiдсутнiсть iстотних дефектiв. Нарiзь нiде не пошкоджена, знайдений Грефом болт – як новий. Отже, хтось навмисне мав його вiдкрутити.
І цього когось вони мали знайти.
Рат зняв слухавку i зв’язався з пошуковцями. Жодного поступу. Жодних ознак Кремпiна. На заклик газети зголошувалися деякi громадяни, що нiбито бачили чоловiка з надрукованоi свiтлини, але наразi всi заяви виявлялися помилковими.
Рат повернувся до теки з матерiалами кримiналiстичноi експертизи. У пошуках слiдiв колеги оглянули одяг загиблоi, спалену шовкову сукню, навiть взуття, панчохи й бiлизну. Прусський педантизм людей Кронберга навiть трохи лякав. Вони працювали суворо за протоколом, не пропускаючи жодного кроку, вони знайшли кров на сукнi Беттi Вiнтер (звiсно ж, ii власну) й кiлька волосинок, що не iй належали (ймовiрно, з ii гардеробноi чи вiд партнера). Якоi додатковоi iнформацii мiг вимагати цей випадок? Смерть, яку навiть зняли на кiноплiвку!
Потiм Рат розгорнув теку з рапортами Плiша i Плюма. Тi ретельно опитали свiдкiв. Рат порiвняв свiдчення рiзних осiб i не виявив суперечностей. Усi, хто бачив смерть Беттi Вiнтер, описували ii саме так, як найпершим змалював ii Джо Дреслер. Цiкавiшими були особистi висловлювання про небiжчицю. Адже, якщо це справдi вбивство, мав бути якийсь мотив.
Проблема, як з’ясував Рат, прочитавши першi свiдчення, полягала не в тому, щоб знайти мотив, а, скорiше, в тому, щоб обрати найiмовiрнiший з усiх наявних мотивiв.
Беттi Вiнтер, очевидно, була справжнiм драконом. І хоча опитуванi, наступного дня пiсля жахливоi смертi актриси, висловлювалися дуже обережно, мiж рядками можна було чiтко прочитати, що Беттi Вiнтер не мала шансiв зажити багатьох друзiв серед своiх колег. Їi поважали, але за нею не побивалися. Деякi делiкатно обмежилися твердженням, що всi – за винятком них самих, звiсно – ненавидiли Вiнтер. Іншi переповiдали певнi плiтки, якi не випадало брати за щире золото, тож завжди доводилося питати, хто мiг бажати небiжчицi зла. Вiдкрилася цiла мережа iнтриг i наклепiв. Невеличка родина, як визначав свою компанiю Белман…
Геннiнг навiть надиктував Фосс коротку характеристику небiжчицi. Виходило на те, що Беттi Вiнтер народилася як Беттiна Зима 17 липня 1904 року в Фрайенвальде. Вона нiколи не здобувала класичноi акторськоi пiдготовки, але численнi колеги свiдчили, що вона мала природний хист. У роки iнфляцii доля привела ii в Берлiн, де вона шукала щастя на естрадi, успiшно проходячи рiзнi вiдбори й кастинги, а незабаром стала отримувати невеличкi ролi в розважальних виставах. У 1925 роцi вона зiграла свою першу роль у кiно, на той час маючи за партнера на чотири роки за неi старшого Вiктора Майснера. Саме вiн привiв ii в кiно, а не Белман, як пiдозрював Рат. Майснеровi тодi вже добре велося, як героевi пригодницьких i кримiнальних фiльмiв, а поряд iз Беттiною Зимою, яка вiд самого початку своеi кiнокар’ери стала називатися Беттi Вiнтер, вiн успiшно ввiйшов також у царину романтичноi комедii. За останнi п’ять рокiв вони знялися разом у дюжинi фiльмiв i зробилися однiею з найпопулярнiших пар на екранi, а також у приватному життi – вiд часу свого другого фiльму (тут Гереон не втримався вiд посмiшки) «Пастка жадань».
Ця iнформацiя не надходила винятково з колективу «Ля Бель»: Геннiнг доповнив досье численними посиланнями на журнали про кiно й жовту пресу – очевидно, що помiчник детектива не на жарт залюбився у свiт кiно. За його даними, Беттi Вiнтер i Вiктор Майснер, якi одружилися в 1927 роцi, але зберегли своi сценiчнi iмена, були найщасливiшою парою в нiмецькiй кiноiндустрii. В усякому разi, вони не розлучилися через три мiсяцi по весiллi.
Так чи iнакше, схоже, Вiктор Майснер був единим, для кого смерть Беттi Вiнтер справдi означала особисту трагедiю. Що до Белмана, Рат вiд самого початку мав враження, що той, якщо взагалi переймаеться смертю своеi примадонни, то суто з фiнансових причин.
Вiктора Майснера, актора i вдiвця, у списку опитаних не було, вiн, схоже, вчора на студiю не повертався, i було б дивом, якби Плiш i Плюм виявили iнiцiативу i вiдвiдали його вдома. Проте вони опитали всiх решту в студii, де Дреслер уже знову знiмав, попри смерть своеi головноi актриси. Час – це грошi, пригадалися Ратовi слова Белмана. Чи то Оппенберг це сказав? Продюсер навiть не дав своiм людям день на жалобу, i вони, либонь, сьогоднi теж знiмають, використовуючи кожен день, за який ателье «Терри» сплачено оренду. Час – це грошi…
Думки Рата мимоволi перекинулися до батька з його девiзом. Знання – це сила. Гiдна заздрощiв здатнiсть усе на свiтi зводити до таких простих формул, якi забезпечують лад у життi. Вiн так не вмiв. Та й не хотiв умiти, зрештою. Рат боявся, що це могло б якоiсь митi перешкодити йому ясно бачити реальнiсть. А його робота полягала саме в цьому: висвiтлення того, що сталося насправдi – складного, хаотичного й нелогiчного, яким, насправдi, здебiльшого й бувало життя, складне, хаотичне й нелогiчне.
Рат подивився на годинник, позгортав усi течки i акуратно склав iх у стос, на свое мiсце. Час iти геть.
15
Вона не здатна приховати свiй захват. Вiн чудово бачить, яке враження справляе на неi це помешкання. Не стiльки помпезний стиль, з картинами на стiнах i рештою антикварiату, скiльки розмiри простороi кiмнати й розкiшний краевид, що вiдкриваеться з вiкон на парк i озеро. Вона нiколи такого не бачила, вiн це вiдчувае.
Та й не дивно: бiльшiсть кiнопродюсерiв занадто скупi. Якщо взагалi запросять актрису до себе додому, то щонайбiльше – у якусь неприбрану квартирку, в печеру кохання, але нiколи у свое справжне житло, у свое реальне життя. Альберт тримаеться непомiтно, на задньому планi, лише в доречний момент пiдливае вино i поступово подае на стiл новi страви з витонченого меню.
Сьогоднi прислужуе тiльки Альберт, сьогоднi не вiн не хоче навколо себе iншоi прислуги. Як завжди, коли в нього такi гостi, як вона.
