скачать книгу бесплатно
Вiдчуття знемоги не вiдпускае. Воно тривае i витягуе з глибин пам’ятi картину, яку, здавалося, вiн давно забув, яку затопив у морi забуття багато рокiв тому, щоб вона нiколи бiльше не виринала на поверхню. А тепер, щойно вiн заплющуе очi, вона випливае i повiльно обертаеться навколо власноi осi, щоб вiн мiг оглянути ii з усiх бокiв. І ось, навiть iз заплющеними очима, вiн бачить…
Навiть iз заплющеними очима вiн бачить Анну.
Обличчя Анни, тендiтнi контури, чарiвний профiль, що чiтко вимальовуеться проти яскравого свiтла вiкна.
Їi вуста ворушаться м’яко i тихо.
Це непогано, – чуе вiн, вимовляють ii вуста.
Їi рука тягнеться, щоб пестити його, i вiн сахаеться. Сiдае в лiжку. Вiдвертаеться.
Я люблю тебе, чуе вiн ii слова. – Ми подолаемо недугу.
Нiчого ми не подолаемо.
Його перша фраза пiсля неспромоги.
Нiчого ми не подолаемо.
Йому слiд було знати наперед. Вiн сподiвався на диво, на кохання, на Анну, яку вiн так нестямно жадае. Вiн недооцiнив хворобу. Вона сильнiша за все iнше. Вiн не перемiг ii, як вiн мiг собi таке уявити? Вiн нiколи ii не переможе, вiн може тiльки на деякий час ii забути.
Хвороба знищила його, зробила його середнiм родом, нiчим, неспокiйним духом, що блукае свiтом, безстатевим духом, що якого нiхто не здатний звiльнити.
Ми все подолаемо, каже Анна, ми маемо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу дiлити з тобою життя.
Неможливо, каже вiн, я не нормальний. Я нiколи не зможу бути нормальним.
А хто е нормальним? Нiхто. Ми, медики, знаемо це лiпше за будь-кого.
Немае жодного сенсу. Я нiколи не буду тобi справжнiм чоловiком. Нiколи.
Ти найбiльш жаданий мiй чоловiк. Ти навiть не знаеш, як менi заздрять однокурсницi! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою?
Вона смiеться. Чому вона смiеться?
Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловiк.
Вона хоче взяти його в обiйми, i вiн ii вiдштовхуе.
Їi зойк, коли вона стукаеться головою об край нiчного столика.
Їi рука, кров на ii руцi i ii здивований погляд. Сльози, що збiгають iй з очей.
Цього вiн не хотiв, вiн не хотiв ранити ii, вiн нiколи цього не хотiв; однак вiн не в змозi кинутись до неi, розрадити ii, вибачитися – вiн сидить у лiжку зацiпенiлий i просто дивиться на неi, i нарештi вiн зводить з неi погляд.
Вiн уже не бачить, як вона одягаеться – тiльки чуе, як грюкнули дверi, коли вона вийшла з кiмнати.
Їi нажахане обличчя, погляд, спрямований на закривавлену руку, якою вона витерла чоло… Це було останне, що вiн побачив вiд неi.
Вiн бiльше не повернеться в унiверситет.
Вiн бiльше нiколи не матиме побачення з жiнкою.
За кiлька днiв вiн купуе свiй перший кiнотеатр.
Тепер вiн знае, де його мiсце – хвороба ясно показала йому.
Рай: зала кiно, у якiй демонструеться нескiнченний фiльм з ?бразами його мрiй, з голосами, якi вiн чуе в картинах, i спiвами. Озвученi картини, що заспокоюють його домову прикрiсть, що насправдi е пристрастю до мандрiв, тугою, що не знае напрямку i не мае мети.
Недiля. 2 березня 1930 року
14
Демони повернулися.
Вони повернулися, хоча попервах вiн iх не впiзнав.
Серце йому несамовито калатало. Лежачи в своему лiжку, вiн не вiдразу зрозумiв, де вiн – знайомi обриси спальнi поволi вимальовувалися в пiвтемрявi. Важкi штори пропускають замало свiтла.
Демони повернулися, проте не такi, як зазвичай. Усе було iнакше, але не менш жахно. Тепер, сидячи в лiжку i важко дихаючи, з чолом, зрошеним холодним потом, i звiвши очi на стелю, вiн бачив там картини сну виразно, як на полотнi.
Лiс: дерева стоять незвично рiвно, як свiчки, iхнiх верхiв не видно, чорнi, вкритi мохом стовбури що вище, що щiльнiше оповивае густий бiлий серпанок, лiсовий грунт теж вистелений килимом туману – таке враження, нiби дерева виростають з туману i вгорi знову в нього вростають.
Вiн блукав цим лiсом i щось шукав, але не мiг пригадати, що саме. Потiм, у монотонному чергуваннi чорних стовбурiв у бiлому туманi, вiн раптом виявив яскраву пляму. Червону. Там був хтось. Жiнка в червоному пальтi.
Вiн рушив до неi, нiби керований якоюсь магнетичною силою. Жiнка повернулася до нього спиною, але вiн знав, що це мае бути Катi – це ii пальто.
– Катi, – озвався вiн до неi, – добре, що я нарештi знайшов тебе, менi треба поговорити з тобою.
Жiнка обернулася – повiльно, нiби рухаючись у якiйсь липкiй прозорiй масi. Вiн побачив ii обличчя, але не мiг упiзнати – риси були нечiткими, нiби на них конденсувалася ота глевка маса, що замiнила повiтря. Вiн бачив ii обличчя нiби крiзь товстий шар клейстеру, бачив, що в ньому вiдкрилося щось темне – певне рот. Вона заговорила, i вiн почув голос Катi.
– Баумгарте, – мовила жiнка, – що ти тут робиш?
Це мала бути Катi, бо то був ii голос, ii постать вимальовувалася пiд пальто, ii груди, ii дещо заширокi стегна.
Рат хотiв заперечити, хотiв назвати власне iм’я, але не змiг, з горла не линув жоден звук, навiть хрипiння чи харчання, геть нiчого. Натомiсть права рука його, нiби мимоволi, рушила вперед. Жiнка (Катi?) широко розплющила очi, з жахом дивлячись на його руку. Вiн подивився вбiк i побачив довгий нiж у правiй руцi, вiн намагався зупинити рух або принаймнi скерувати його iнакше, але не спромiгся, хоча рука рухалася так повiльно, як у вiдтвореннi з кiноплiвки, на яку знiмали з бiльшою швидкiстю.
– Не займайте мене! – кричала Катi, бо то справдi була Катi, i вiн дедалi чiткiше бачив ii риси пiд клейстером, що поступово розчинявся i ставав прозорiшим. – Пробi! Порятунку!
Нiж рухався своею траекторiею безжально, повiльно, але нестримно. Так само повiльно й потужно, з огидним чвяканням, вiн увiйшов у груди Катi. Негайно, нiби все повiтря враз вийшло з легень, крики Катi припинилися, але на цьому все не скiнчилося – нiж колов знову i знову, нестерпно повiльно i невблаганно. Нарештi вiн зупинився. Рат побачив зламане лезо в своiй руцi, потiм закривавлене тiло Катi, яке повiльно сповзало по стовбуру дерева, темно-волого забарвлюючи його кору.
Рат блукав, заглиблюючись в лiс, i раптом, десь над хмарою туману, один по одному, з електричним гудiнням, стали спалахувати прожектори, яскраво освiтлюючи весь лiс. Тiльки тепер вiн зрозумiв, що вбраний в унiформу гауптмана – королiвського прусського капiтана. Його шинель була заляпана кров’ю, але принаймнi ножа не було, i вiн вiдчув величезне полегшення.
– Ти мене шукаеш? – почув вiн жiночий голос, який нiби кружляв навколо нього.
Перед ним стояла Вiвiан Франк, якою Рат запам’ятав ii з «Пивнички Венери». Вона посмiхнулася, посмiхнулася саме так, як тодi, коли намагалася його спокусити.
– У нас iще е курка, яку ми обскубемо вдвох. Тож почнiмо, бо в нас не так багато часу!
З цими словами Вiвiан оголила торс i показала йому красивi груди. Вона поманила Рата вказiвним пальцем, показуючи, щоб iшов за нею, i повернулася спиною.
Коли вона повернулася, Рат побачив нiж у неi спинi, вся ii розкiшна танцювальна сукня ззаду була просочена кров’ю.
Рат упiзнав ножа за колодкою – той самий, що вiн мав у руцi. Вiн хотiв пiти за актрисою i витягнути ножа з ii спини, але не спромiгся зрушитися з мiсця. гереон безпорадно спостерiгав, як Вiвiан Франк спершу хитнулася – раз, двiчi, – утрималась на ногах, а тодi, зробивши ще кiлька крокiв, нарештi впала на землю i залишилася лежати.
Чорнi фiгури сновигали лiсом, заледве впiзнаванi крiзь густий туман, вони схилялися над тiлом i роздирали його, тягнучи в рiзнi боки. Рат намагався втрутитися, але ноги йому неначе приросли до землi.
– Не бiйтеся! Ви лише подбайте про неi! Все буде гаразд.
Ще до того, як вiн обернувся, Рат уже знав, хто до нього говорить, бо вiдчув ii запах.
Вона повернулася.
Шарлi стояла, притулившись до дерева, i всмiхалася йому, бiла як снiг, червона як кров, чорна як чорне дерево. Шарлi. Вона схилила голову набiк, нiби трохи соромилася сама себе.
Всi негаразди раптово забулися: всi турботи про мертвих Вiвiан i Катi, про його провину, а також страх.
– Все буде гаразд, – сказала вона, i це було правдою.
Шарлi була з ним, а отже все було добре.
– Ти повернулася, – сказав вiн, повiльно наближаючи свое обличчя до ii обличчя. Вона просто кивнула. Як приемно вона пахне!
– Ти досi кохаеш мене? – запитала вона, глянувши йому просто у вiчi.
Рат хотiв вiдповiсти, але побачивши, яка спотворена пика дивиться на нього, сахнувся вiд неi. Їi до цього прихована половина обличчя становила одну жахливу, обпалену рану, волосся вилiзло, риси обличчя були не до впiзнання.
Саме цiеi митi вiн прокинувся: серце гупало молотом, iз грудей виривалося хрипiння, а нiс iще вiдчував той запах. Проте Гереон швидко отямився, упiзнавши обриси своеi спальнi. А картини сну вже танули, наче дим на вiтру.
Задзвонив телефон.
Рат подивився на нiчний столик. Будильник перекинувся, тож визначити час не було як. Телефон знай дзвонив.
Нi, йому зараз не треба нi до чого термiново братися.
Телефон задзеленчав iще двiчi, а тодi замовк. Гереон сiв. У головi трохи загуло, нили кiсточки на правiй кистi. На стiльцi лежала унiформа гауптмана, складена не така акуратно, як було заведено в прусських казармах. Вiн сперся на праву руку й вiдчув у нiй рiзкий бiль. Нехай тобi! Поволi пригадались останнi подii вчорашнього вечора. Кулак в обличчя Бреннеру. Вiн вiддухопелив гiвнюка.
Нажахане обличчя Шарлi на танцполi. Як вона дивилася на нього.
І ковбой поруч iз нею.
Ратовi в серце знову вп’ялося те жало, яке вiн ледве витримав того вечора.
Прокляття!
Уперше вiн побачив ii з iншим чоловiком. Вiн не думав, що таке станеться з ним.
Їхнiй короткий роман почався i скiнчився кiлька мiсяцiв тому. Чому вiн усе перепаскудив? Вiн зрадив iй, брехав iй i експлуатував ii – насправдi вiн не хотiв нiчого з цього робити, але вийшло саме так. І вона не змогла йому це пробачити. Так само, як вiн нiколи не мiг цього пробачити собi.
Що, звiсно, нiтрохи не тiшило. Навпаки.
Влiтку вiн зробив спробу повернути ii i зазнав жахливоi невдачi. Вона розмовляла з ним, поводилась дружньо, можливо, навiть була доброзичлива, але це не змiнило того, що вона з ним порвала. Без жодних «якщо» чи «але».
Уникати на роботi ii було не так просто, оскiльки Шарлi, поза своiми юридичними студiями, працювала стенографiсткою в Замку. І саме у вiддiлi розслiдування вбивств. Попри те, Рат доволi успiшно впорався з неминучими зустрiчами. Холоднi дiловi стосунки. А якщо в них траплялися суперечки, то винятково через Вiльгельма Бьома, якого Шарлi обожнювала i який хотiв би запроторити Рата в пекло.
Вiн бачив ii в Замку з рiзними чоловiками, завжди в професiйних вiдносинах, i це його не турбувало; проте вчора ввечерi було iнакше.
Вперше вiн побачив, щоб вона дивилася на чоловiка так, як колись дивилася на нього. Так, як, хотiв би, щоб вона знову дивилася на нього.
Вiн мусив викинути ii з голови!
Вiн пiшов до ванноi, босими ногами вiдчуваючи холод дощаноi пiдлоги. Вiн подзюрив i увiмкнув водонагрiвач, потiм зайшов у вiтальню i поставив платiвку з джазом. На столi досi стояв коньячний келих. Рат вiднiс його на кухню i поставив у мийку. Кухонний годинник показав пiв на дев’яту. Доки Рат варив каву, йому до рук трапила нотатка на бланку спiлки берлiнських перевiзникiв – адреса таксиста, яку вiн учора лишив на кухонному столi, перш нiж перевдягтися в однострiй. Так, унiформа! Вiн мае сьогоднi ii повернути. Ось уже щонайменше двi причини вийти сьогоднi з дому!
Пiсля кави Рат повернувся до ванноi, почистив зуби i увiмкнув душ. Вода насправдi не дуже нагрiлася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями.
Таксист мав на iм’я Фрiдгельм Зiльке, i мешкав десь пiд Шенеберзьким газометром[18 - Шенеберзький газометр – телескопiчне газосховище 78 метрiв заввишки, уведене в експлуатацiю в 1913 роцi й виведене з експлуатацii у 1995, на колишньому майданчику GASAG у районi Берлiн-Шенеберзi (т. зв. «Червоний острiв»). Нинi пам’ятка архiтектури й мiсце розташування «Бундестаг Арени».]. Коли Рат дiстався туди, був уже полудень – поiздка в Бабельсберг забрала бiльше часу, нiж очiкувалося, бо маса охочих виiхати в недiлю за мiсто заповнили вулицi, утворюючи затори. А вiн же хотiв лише повернути на студiю дурну унiформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щiльним. Вулиця перед будинком Зiльке взагалi виглядала безлюдною. На сходах вiдгонило капустою. Рат пiднявся на четвертий поверх i подзвонив у дверi. За якусь мить йому вiдчинила, жуючи дорогою, жiнка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу – смаженою цибулею i печiнкою. Рат терпiти не мiг печiнку.
– Що вам треба? – невдоволено глипнула на нього жiнка. – Ми саме обiдаемо!
Рат показав свое посвiдчення.
Жiнцi мало очi з орбiт не вискочили, коли вона побачила значок кримiнальноi полiцii.
– От падлючий шмаркач, – прошипiла вона. – А казав же, в кiно з подружкою!
Вона повернула голову в квартиру.
– Ерiху! – гукнула роздратовано. – Тут полiцiя. Що ти знову наколобродив?
Рат заспокiйливо пiдняв руки:
– Облиште, не треба. Менi треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловiком. Вiн удома?
– Хто, мiй чоловiк?
Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш нiж жiнка збагнула, що вiдповiсти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, рокiв, може, сiмнадцяти чи вiсiмнадцяти. Встромивши руки в кишенi, вiн зухвало зиркнув на Рата i озвався до матерi.
– Я в кiно й був! Якого бiса?!
– Еге, гаразд, – сказала жiнка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана полiцiянта розмова до батька.
У неi був такий вигляд, нiби здiйснився наяву ii найгiрший нiчний жах.
Ерiх зник у глибинi квартири.
– Нiчого поганого, – квапливо запевнив Рат його матiр. – Лише кiлька запитань. Адже ваш чоловiк водiй таксi?
Вираз ii обличчя погiднiшав.
