скачать книгу бесплатно
Рат не показав, наскiльки це прiзвище налякало його.
Манфред Оппенберг.
Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Схiдному Вокзалi. Кiнопродюсер у компанii нiмфоманки. Вiдтодi не минуло й року. Нiч, коли все вийшло з-пiд контролю. І в кiнцi якоi мав постати ще один мертвяк, що вiдтодi переслiдуе його в нiчних жахах.
Оппенберг був тим знайомим, якого Гереон радий був би забути. І треба ж було в цiй справi знову з ним зiткнутися!
Принаймнi, Рат сьогоднi в дорозi сам. Сьогоднi вiн не показувався в Замку на Алексi, щоб не потрапити на очi Бьому, який, переглядаючи за снiданком ранковi газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратовi видовищну справу. Тому Гереон скористався телефоном i, сидячи у власному крiслi у вiтальнi, передсвiтом пiдняв своiх людей iз лiжок i дав усiм доручення, вирядивши Геннiнга й Червiнскi до Марiенфельде – опитати решту працiвникiв Белмана, усiх, вiд продюсерiв до прибиральницi в туалетi, а Грефа – до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам вiн, пiсля такоi ночi, не був готовий до присутностi на розтинi. Вигляд закривавленого тiла Беттi Вiнтер на прозекторському столi… Рат навряд чи змiг би витримати сьогоднi морг, запах кровi й дезiнфiкуючих засобiв i ще дещо гiрше. І точно не чорний гумор доктора Шварца.
Попри втому, вiн почувався добре. Самостiйно йому працювалося найкраще! Вiн згадав слова Генната: «Краще дiлiться своiми висновками з нами».
Авжеж, неодмiнно. Згодом.
Вулицi на заходi мiста зручнi, вiн мiг натиснути на газ, виiхавши на Кайзералее. На Шльосштрасе рух став щiльнiшим, але що далi вiн виiжджав за межi мiста, то бiльшу мiг дозволити собi швидкiсть. Рат був зачарований: там, де Берлiн «врiзався» в живi ландшафти, мiсто ставало майже iдилiчним – навiть у такий тоскний день, як сьогоднi, коли краплi дощу падали з голих гiлок i стукали по даху машини. Просто канiкули на селi.
На Ванзее вiн повернув лiворуч вiд Райхштрасе i через Кольгасенбрюк виiхав до Нойбабельсберга.
Рат припаркував «Б’юiк» на Штансдорферштрасе i роззирнувся. Вхiд на територiю студii був схожий на прохiдну великоi фабрики: ворота з шлагбаумом i будками охорони обабiч i будиночок воротаря. Набагато солiднiше, нiж «Терра» в Марiенфельде. Охоронець в одностроi уважно придивився до фото Гереона в службовому посвiдченнi. Рат запитав дорогу до павiльйону.
Охоронець показав рукою кудись углиб територii.
– Пройдете повз скляний будинок отам i далi, через майстернi, i вийдете просто до великого павiльйону. Там зараз знiмають для «Монтани».
– Великий павiльйон?
– Еге. Повз не проскочите.
Будiвля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кiноателье в Марiенфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярноi пилки. Рат на якусь мить втратив уважнiсть i раптом опинився в лабiринтi схiдного базару, що, наче примарна картина з «Тисячi й однiеi ночi», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурга. Попетлявши алеями ринку, вiн вийшов назовнi через великий портал мечетi i побачив ii зворотний бiк – грубу дерев’яну конструкцiю, що утримувала схiдне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи вiдхилився вiд стежки, але, глянувши лiворуч, одразу зрозумiв, що мав на увазi охоронець, кажучи, що павiльйон «не проскочиш повз». У нiчим не декорованому цегляному ангарi, що височiв за бараками майстерень, можна було без проблем умiстити дирижабль.
Споруда здавалася розташованою доволi близько, але Ратовi знадобився певний час, щоб дiстатися його. Поруч iз ним цегляними стiнами без вiкон стримiла в небо нова будiвля.
– Тут великий павiльйон? – запитав Рат у прусського стрiльця часiв семирiчноi вiйни, який курив цигарку i читав газету, притулившись до муру.
– А ти десь бачиш бiльший? – зиркнув на нього спiдлоба чолов’яга. – Що, теж статист?
– На кшталт того. Менi треба «Монтану».
– За рогом побачиш, великi дверi – такi, що повз не проскочиш. Норд Ателье.
Зворот «не проскочиш повз» був тут, схоже, загальнопоширеним. І цього разу теж виявився цiлком виправданим. Проти величезних сталевих розсувних дверей комiрнi ворота видались би скромною хвiрткою. Іншi сталевi дверi, звичайного розмiру, вбудованi в основнi, у порiвняннi з ними нагадували котячу лазiвку. Вони з легким вищанням вiдчинилися, i Рат ступив усередину.
За котячою лазiвкою на нього чекав охоронець.
– Хальт! – собакою гаркнув вiн. – Сюди не можна! Тривае зйомка!
– Саме тому я тут, – зауважив Рат.
На охоронцевi був такий самий хвацький однострiй, як на його колезi коло ворiт студii. Вiн дивився згори вниз на непроханого гостя, нiби намагаючись оцiнити його поважнiсть i, здаеться, не змiг дiйти чiткого висновку.
– Зйомки звукового кiно, – показав вiн на сталевi дверi, чорнi лiтери над якими складалися в напис «Середня Зала ІІ Норд», а поруч iз написом горiла червона лампочка. – Сюди не можна аби кому отак вламуватися!
– Я не хочу вламуватися. Хочу поговорити з мiстером Оппенбергом.
– Зараз? Просто посеред зйомки?
Вискочка в унiформi. Вiн починав дратувати Гереона.
– Що, якби ви прогулялися туди i запитали в Оппенберга? – нетерпляче запропонував вiн.
– Хiба що ви менi назветеся, бо iнакше я не знаю, про кого повiдомити, – пробурчав охоронець.
– Рат. Кримiнальна полiцiя.
Чолов’яга негайно виструнчився.
– Чому ж одразу не сказати? Ви не схожi на нишп… на спiвробiтника полiцii. Зачекайте, будь ласка.
Охоронець зник у дверях, над якими враз згасло червоне свiтло. Рат розважував, чи не пiти просто за ним, але зрештою утримався i став чекати, коли дверi знову вiдчиняться. Охоронець, розчахнувши дверi, притримав iх для чоловiка, якого Рат побачив спершу зi спини i срiблясто-сивоi потилицi, бо той, обернувшись, гукав щось у павiльйон:
– …тодi ви просто граете далi сцену тридцять дев’ять, ясно?! Ми маемо рацiонально використати час, навiть якщо це означае бiльше сцен. Отже, почнiть репетирувати тридцять дев’яту: майстерня Шредера, барон Суец i Шредер. Чернi може переодягатися. Даю вам пiвгодини. Коли я повернусь, я хочу, щоб ми одразу почали!
Оппенберг здивувався, упiзнавши Рата.
– Мiй любий друже, – вiн радiсно потиснув Гереоновi руку, – це ви! Що я можу зробити для вас?
Рат реагував на дружнi вияви кiношника пiдкреслено стримано:
– Йдеться про вбивство.
Усмiшка на обличчi Оппенберга вмить поступилася крижаному зацiпенiнню.
– Вiвiан? Вона…
Вiвiан. Рат пригадав вродливу супутницю Оппенберга в «Пивничцi Венери».
– Я шукаю вашого директора з виробництва, Фелiкса Кремпiна, – повiдомив вiн, залишаючись привiтним, як старший кельнер, що не отримав на чай.
– Я не розумiю, а кого вбили?
– Ви не читаете газет? Беттi Вiнтер.
– Хiба то не був нещасний випадок? Я подумав, ви приiхали з приводу Вiвiан.
– З якого б це дива?
Продюсер невдоволено скосив очi на охоронця, що дивився нiбито просто себе, i вiдтягнув Рата вбiк.
– Обговорiмо це десь конфiденцiйно. У мене тут немае свого кабiнету, але ми могли б зайти в гримерну – там ми будемо наодинцi.
Вiдтак Оппенберг завiв комiсара в темну кiмнату без вiкон. Стiни завiшанi кiноафiшами; величезне видовжене горизонтально дзеркало, обрамлене лампочками.
– На жаль, тут я не можу нiчого вам запропонувати, – вибачився Оппенберг. – Менi приемнiше було б вас приймати в своему офiсi, але наразi я навряд чи можу бодай на годину залишити студiю. Треба перебудувати весь знiмальний графiк, без мене вони не впораються. Якщо сам про все не подбаеш, на гарну роботу не сподiвайся… А втiм… так, – похопився вiн раптом, – оцього, я тобi, звiсно, можу трохи запропо- нувати.
Продюсер витягнув iз кишенi пiджака плоский срiбний футляр. Рат на мить перелякався, що кiношник запропонуе йому кокаiн, та коли Оппенберг вiдкинув кришечку, у футлярi виявилися тiльки акуратно напакованi, незаймано бiлi цигарки.
– Дякую, – похитав головою Рат, – але я вже два мiсяцi…
– А, розумiю! Вiд Нового року – нове життя? Але ви дозволите?
Рат кивнув.
– Тодi скажiть менi, – повiв Оппенберг, запалюючи цигарку, – навiщо ви приiхали до мене, якщо не з приводу зникнення людини, про яке я позавчора заявив вашим колегам?
– Вiддiл розшуку зниклих осiб?
– Вiвiан пропала. Я не сказав? Ми почали зйомки в понедiлок, i вiдтодi ii нiде немае. Ось чому тут такий безлад.
Рат подумав про молодицю, чиiх мацакiв вiн тодi, у «Пивничцi Венери», насилу змiг уникнути. Те, що вона втекла вiд такого типа, як Оппенберг, його нiтрохи не дивувало.
– Змушений вас розчарувати, – мовив вiн уголос. – Як я вже казав, я тут iз приводу iншоi особи. Фелiкс Кремпiн. Адже такий працюе на вас?
Оппенберг вiдреагував цiлком спокiйно – нi цiкавости, нi здивування, не кажучи вже про почуття тривоги, не вiдбилося в виразi його обличчя.
– Боюся, я теж змушений вас розчарувати, – похитав вiн головою. – Кремпiн був моiм директором iз виробництва. Але вiн пiшов iз посади три чи чотири мiсяцi тому. Я не знаю, чим вiн займаеться вiдтодi. Вiд того часу я не зустрiчав у нашiй сферi.
– Навiть у «Ля Бель Фiльм»?
– У Белмана? З ним у мене не так багато спiльного.
Рат зважився на лобову атаку.
– Пане Оппенберг, облишмо гру в хованки, дозвольте висловити вiдверте припущення: ви заслали Фелiкса Кремпiна пiд фальшивим iменем своему конкурентовi Белману. І вiн там спричинив аварiю, яка коштувала життя Беттi Вiнтер.
– Про що ви говорите? Це Белман такого наплiв? На вашому мiсцi, я б не повiрив людинi з надмiру буйною уявою.
– Не вдавайте невинне ягня! Ваш Кремпiн диверсант! Вiн iз цiеi справи сам не викараскаеться; i, вiдповiдно, вас теж покривати не зможе, це я вам гарантую!
– Вiн не мiй Кремпiн, шановний пане Рат. Фелiкс Кремпiн вiльний агент, який змiнив свого роботодавця. Тепер дозвольте висловитися вiдверто менi! І вислухай мене уважно!
Рат таки витягнув Оппенберга з мушлi його незворушности, i чолов’яга «поплив».
– Перш за все, – почав продюсер, знервовано гасячи навiть наполовину не викурену цигарку, – вам не варто аж так надуживати моiм дотеперiшнiм благородством. Не думаю, що ваше начальство буде в захватi щодо вашоi схильности до вживання кокаiну, навiть якщо ви того разу робили це у вiльний вiд служби час!
– Кокаiном ви мене й частували!
– Я можу жити зi своiми вадливими звичками, – знизав плечима Оппенберг. – Як, можливо, ви i з вашими. Але начальнику полiцii останне точно не сподобаеться.
– Ви намагаетесь мене шантажувати в такий нiкчемний спосiб?
– Я просто хочу, щоб ми повернулися до основ нашоi дружби. Я залюбки спiвпрацюватиму з вами, якщо ви пообiцяете не застосовувати проти мене iнформацiю, яку я сам проти себе вам даватиму.
– Такоi обiцянки я дати вам не можу, – вiдрiзав Рат. – На справi про вбивство дружба закiнчуеться.
– А я кажу, що мова не йде про вбивство.
Оппенберг запалив iще одну цигарку. Вiн глибоко затягнувся, перш, нiж почати знову.
– Ви маете слушнiсть щодо одного: Фелiкс Кремпiн справдi найнявся до Белмана за моiм дорученням. Але нiколи не йшлося про диверсiю чи, тим паче, вбивство! Дозвольте, я коротко поясню…
– Я слухаю.
– Ви, либонь, знаете, що наша галузь зараз зазнае кардинальних перетворень. Хто хочете залишитися в бiзнесi, мае знiмати звуковi фiльми; а це задоволення не з дешевих. І знайдете небагато компанiй настiльки фiнансово потужних, як гiгант УФА. Бiльшiсть – це невеличкi творчi пiдприемства, для яких перехiд з одного типу виробництва до iншого створюе величезнi проблеми.
– Як вам.
– Виробництво звукового фiльму набагато складнiше i дорожче, нiж виробництво звичайного, нiмого. І тут ми наближаемося до сутi справи. Нехай я не надто високоi думки про Белмана i його фiльми, в одному треба вiддати йому належне – вiн знiмае значно дешевше, нiж будь-хто. Ось чому Фелiкс мав покрутитися там, у них, розкрити кiлька виробничих секретiв i застосувати iх у «Монтанi». Оце й усе. – Оппенберг знову глибоко затягнувся. – Можливо, я не мав права провокувати його: я закидав йому недбалiсть, як керiвниковi виробництва.
– Тож мова йде про шпигунство.
– Називайте це, як вам до вподоби. Ситуацiя, звiсно, не кошерна, пане Рате, проте не така, щоб покласти край нашiй дружбi.
– Чому ти менi допомагаеш? Твого працiвника пiдозрюють у вбивствi i переховуваннi…
– Саме тому! Я сам його шукаю. Не знаю, що саме сталося в Белмана, однак можу сказати одне – Фелiкс Кремпiн не вбивця! І йому точно не ставилося за мету зривати зйомки в Белмана. А надто – комусь завдавати шкоди чи вбивати!
– Чому я маю вам вiрити?
– Поставте питання навпаки: навiщо менi брехати? – посмiхнувся Оппенберг. – Коли я знаю, що менi нема чого боятися з вашого боку, любий друже.
– Я вам не друг.
– Тодi дiловий партнер.
– Я б не називав шантаж партнерством!
– Облиште повторювати це слово! Але якщо справа дiйсно для вас важлива, ми можемо облаштувати партнерство належним чином. Я роблю вам пропозицiю: працюйте на мене! Я добре плачу.
– Заради вас я точно не пiдроблятиму результати розслiдування!
– Хто про таке говорить? Нi, нормальна робота, за яку кожен приватний детектив облизував би пальчики.
– Тодi я не зовсiм розумiю…
– Ми вже згадували про це, – Оппенберг загасив цигарку. – Вiвiан. Допоможiть менi знайти ii.
– Це радше компетенцiя колег iз вiддiлу розшуку зниклих осiб.
– На жаль, вони й пальцем не ворухнули.
