скачать книгу бесплатно
– Ви в здоровому глуздi? – Рат не йняв вiри власним вухам. – Тут загинула людина, а ви це використовуете як нагоду потрапити в газети?
Белман видавався дещо ображеним.
– Дозвольте, пане комiсаре! Ви маете уявлення, що сьогоднi сталося? Велика Беттi Вiнтер мертва! Їi поклонники мають право знати.
Рат суворо глянув продюсеровi в очi.
– Ще одна така вихватка, любий друже, i ви матимете серйознi прикрощi!
– Як, коли, i чи повiдомляти пресу щодо справ студii – це, мабуть, вирiшувати менi, – зауважив Белман.
– Безперечно, – посмiхнувся у вiдповiдь Рат. – А вже я вирiшуватиму, як i коли, i чи завдавати вам клопоту!
5
Вiн кличе кельнера i замовляе ще чергову порцiю крижаного вина[7 - Крижане вино (айсвайн) виготовляють iз примороженого винограду, i воно вiдзначаеться високим вмiстом цукру.]. Йому потрiбно бiльше вина. Власне, вiн мав би давно почати iсти – його тiло вимагае цукру.
– Можу я запропонувати пановi меню?
– Зачекаймо ще трохи, – хитае вiн головою, хоча починае пiдозрювати, що сьогоднi залишиться на самотi.
Вона запiзнюеться вже бiльше, нiж на годину.
Вiн не знае, з якоi причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це мае бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – вiн знае, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змiнювати плани – вона прийде заради завтрашньоi зйомки.
Де там забарився кельнер? Йому треба випити бiльше вина!
Чи звикне вiн коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?
Ти звикнеш до цього.
Усмiшка матерi.
Мусиш звикнути.
Вiн недовiрливо дивиться на келих.
Чи я зможу?
Ти мусиш.
Я мушу.
Вiн зосереджено надпивае, смакуе солодкiсть, вiдчувае, як вона бiжить горлом.
Айсвайн. Солодке крижане вино.
Сон, що снився йому роками. Тепер насправдi.
Вони з матiр’ю сидять у ресторанi, вдвох. Щоб вiдзначити подiю. Перший самостiйний укол. Першу iн’екцiю, що вiн зробив собi сам, першу по кiлькох днях у клiнiцi. Пiсля всiх випробувань iнсулiном.
Знову живий. По всiх роках очiкування. Очiкування смертi.
Його друге народження.
Кельнер iз закусками. Також вiн ставить кришталевi келихи на бiлу скатертину.
Усмiшка матерi.
Їж, мiй хлопчику.
Вiн не може iсти, сльози течуть, вiн починае нестримно ридати, бачить ii розгублене обличчя крiзь пелену слiз.
Вона пестить його долоню, i вiн забирае руку – вiн не приймае ii дотику, вiн не довiряе ii любовi, вiн не розумiе цiеi любовi, вiн любовi не вiрить.
Уже ж по всьому, скiнчилося. Я все вiдшкодую. Ти мiй славний хлопчик.
Вiн витирае сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакуе свiжого краба, крiп, солодкi помiдори. Солодкiсть переповнюе його, розбiгаеться його тiлом.
Мати всмiхаеться, тицяе виделкою в свою страву й не iсть. Вона тiльки, знай, усмiхаеться i тицяе в тарiлку, i не зводить iз нього очей, дивитися, як вiн пiдносить виделку до рота – вдруге, утрете. Їй не слiд витрiщатися на нього, вiн не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво свiту.
Ти зможеш жити, як усi. Жити з усiма iншими.
Нарештi вона теж береться до iжi.
Вони iдять мовчки, кельнер наповнюе iхнi келихи. Вона витирае рот серветкою i пiдносить свiй келих.
За життя!
За життя.
Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.
Що ти тепер робитимеш?
Я вчитимуся.
Це добре.
Вивчатиму медицину.
Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух ii руки зупиняеться, вона забирае свою руку. Смуток у ii очах.
Мiй хлопчику, мiй славний хлопчику!
Кельнери приходять iз перемiною страв. Одночасно знiмають срiбнi накривки тарелей.
Вiн досi не може повiрити. Перший справжнiй обiд. Його перший справжнiй обiд по стiлькох роках нескiнченного голоду.
Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.
Вiн справдi вiрив у це.
Тодi.
Як вiн помилявся тодi, як глибоко помилявся…
Вiн дивиться на годинник. Нi, вона вже, звiсно, не прийде. Вiн не може нiчого iй закинути, вiн не може iй дорiкати – така цiна таемности iхнiх зустрiчей. У разi, коли щось не складаеться, вона не мае можливости повiдомити йому. Насправдi, це пусте.
Головне, щоб нiхто не дiзнавався про iхнi плани.
Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.
Головне, щоб iхне призначення здiйснилося.
Нарештi кельнер приносить вино.
6
На ту годину на Берлiнерштрасе машин було небагато, i Рат, безперешкодно розiгнавши «Б’юiк», на шаленiй швидкостi помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на пiвнiч. Греф на пасажирському сидiннi непомiтно вчепився в бильце – вiн, либонь, уже пошкодував, що не поiхав iз Плiшем i Плюмом.
За iнших обставин Рат, можливо, керував би уважнiше, але не зараз – швидкiсть його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивнi машини, як не для швидкости?
– Гереоне, я не поспiшаю, – обережно озвався детектив.
– Такому автомобiлю, як цей, треба часом дозволяти побiгати.
– Слухай, мене цей засранець дiйняв не менше, нiж тебе! Але це не пiдстава спускати весь свiй гнiв на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь лiхтарний стовп!
Насправдi, Рат саме сповiльнився – свiтлофор на Флюггафенштрасе засвiтився червоним.
– Вiн щойно втратив свою найкращу актрису, i вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав вiн. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотiв запроторити бiсового Белмана!
Гнiв його мав конкретну причину – iмпровiзовану пресконференцiю Белмана. Щоб тримати справу пiд контролем, вони змушенi були взяти в нiй участь, якомога ухильнiше вiдповiдали на запитання щодо обставин смертi актриси i тримали на оцi Белмана. Журналiсти не приховували свого обурення тим, як полiцiя витурила iх зi студii. Тим охочiше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всi спусти й заставки вихваляв акторську майстернiсть великоi i незрiвнянноi Беттi Вiнтер, передчасна смерть якоi позбавила нiмецьке кiномистецтво одного з найбiльших i найнадiйнiших його талантiв.
– Ми зробимо все можливе, щоб передати в прокат «Бурю кохання», нехай навiть у фрагментарному виглядi, – завершив вiн, з очами повними слiз. – Це наш борг перед великою Беттi Вiнтер. Ви можете так i написати! Цей фiльм – ii неоцiненна спадщина! Вiн показуе, яким могло б стати майбутне нiмецьке звукове кiно, якби не…
Коли Белман перервав свою мову посерединi речення i вiдвернувся, пiдносячи хусточку до своеi пики, Ратовi хотiлося гримнути на всю залу: «Х…ня!». Який паскудний фарс! А слiдчi кримiнальноi полiцii Рат i Греф виступили в ньому в ролi комiкiв-аматорiв на розiгрiвi публiки. Рат заприсягся тодi, що не дозволить кiношним паскудам удруге так iз нього позбиткуватися.
Свiтлофор перемкнувся на зелене, i Рат знову натиснув на газ. Шини «Б’юiка» завищали по асфальту, i машина кулею вистрiлила вперед.
– Який же виродок, – лаявся Рат.
– Белман стерво, поза сумнiвом, – погодився Греф миролюбно й знову вчепився в бильце, – однак це не злочин. Так само, як його дiловий цинiзм. Ми не можемо нiкого арештовувати за намагання розжитися на чиiйсь смертi.
– За винятком випадкiв, коли хтось цiй смертi посприяв.
– Якщо хтось посприяв навмисне, так. Наскiльки я бачу, смерть нещасноi жiнки лишаеться на сумлiннi двох горе-персонажiв – Глазера i Майснера. Трагiчний збiг обставин. Останнiй розчавлений нещастям, а перший утiк вiд вiдповiдальностi. Навiть якщо Беттi Вiнтер загинула вiд удару електричним струмом, фактичним винуватцем ii смертi е технiк з освiтлення, i вiн, мабуть, про це теж здогадуеться. Чолов’язi не позаздриш.
– Вiн утiк iз мiсця подii – це одразу робить особу пiдозрюваною.
– Вiн раптом опинився в ситуацii, коли на його сумлiннi чиясь смерть, – розмiрковував Греф. – Не кожен здатен дати собi раду з такою вiдповiдальнiстю. От ти змiг би?
Рат мовчки дивився на дорогу перед собою. Попереду вигулькнуло таксi, i вiн вiдпустив педаль газу. Що далi на пiвнiч вони просувалися, то щiльнiшим робився рух. Хочеш не хочеш, треба скидати швидкiсть.
– Ще одне пиво в «Мокрому трикутнику?» – обережно запропонував Греф, коли вони вiд Галешен Тор повернули на Шкалiцерштрасе.
Рат похитав головою:
– Не сьогоднi. Але до Шорша я тебе можу завезти, якщо бажаеш.
– Я не готовий пити сам, – вiдказав Греф. – Тодi краще вiдвези мене додому.
Детектив мешкав у мебльованiй кiмнатi бiля Сiлезьких ворiт. Для Рата це був не надто великий гак. Вiн попрощався з Грефом, торкнувши край свого капелюха, i повернувся до Луiзенуфера. Перетинаючи заднiй двiр, вiн помiтив, що у вiкнах його квартирi на першому поверсi свiтиться.
Упродовж кiлькох останнiх годин вiн не думав про Катi, а тепер згадав ii червоне пальто в дзеркалi заднього огляду, згадав свое очiкування в кафе. Вiн зробив хвилинну паузу перед дверима квартири i глибоко вдихнув, нiби готуючись до тривалого занурення.
Поруч iз червоним пальто Катi на вiшаку прилаштувалося iнше, темне чоловiче пальто. З вiтальнi линула музика, приглушена зачиненими дверима. Одна з жахливих Катiних платiвок. Зазвичай вiн знав, як зробити так, щоб вона не ставила оту популярну музику, але не тодi, коли вона була вдома сама.
Щоправда, зараз вона була явно не самотня. З вiтальнi долинав гучний регiт i хихикання – голосок Катi i глибокий чоловiчий бас. Кого ще вона, в бiса, притягла додому?
Рат, не скидаючи капелюха i пальта, подумки пiднiсши кулака, розчахнув дверi й ступив у вiтальню. Зрештою, вона сама цього домоглася: тепер вiн був у належному гуморi, аби дати iй вiдставку, готовий до жорсткоi сцени.
Проте вигляд гостя одразу спрямував його гнiв у геть iнший бiк.
Катi, сидячи спиною до Гереона, досi реготала з якогось дотепу лiтнього пана з випещеними сивими вусами, що влаштувався навпроти неi з келишком коньяку. Старий, якого вiн не бачив уже замало рiк, i який зараз очiкувально звiв на нього здивованi очi.
– Гереоне, – озвався першим сивий чоловiк. – Осьде й ти!
Не вiдповiдаючи на привiтання, Рат пiдiйшов до програвача i вимкнув його.
– Гереоне… – й собi озвалася Катi.
Бiльше нi слова. Вона, здаеться, почувалася винною щодо програвача – зазвичай вiн iй не дозволяв до нього наближатися.
Вiн так само нiчого не вiдповiв, а натомiсть поставив iншу платiвку. «Бiг Бой» iз партiею корнета у виконаннi Байдербеке – подарунок Северина. Пiсля перших кiлькох тактiв зробив голоснiше.
Катi вiдразу вiдчула, що в повiтрi пахне бурею. Вона поспiхом пiдвелася.
– Я вимию посуд, – сказала вона i прослизнула на кухню. Ідеальна домогосподарка.
Рат зачекав, доки зачиняться дверi вiтальнi, потiм сiв у крiсло, яке ще тримало тепло Катi, i подивився на сивочолого чолов’ягу.
– Добрий вечiр, тату, – мовив вiн нарештi. – Почувайся, як удома.
Енгельберт Рат прочистив горло, перше, нiж заговорити.
– Може, для початку, трохи музику притишимо? – запропонував вiн, пiдводячись. – Власних слiв не чути за цим гуготiнням!
