скачать книгу бесплатно
– Дарма! Я ще не розорений! Усе буде врегульовано! У мене в банку е друзi, ладнi допомогти, – заперечив бурмiстр. – Я тiльки не хочу, щоб про це дзвонили в усi дзвони.
– І саме цим погрожують вам в анонiмних листах…
– І саме на щось подiбне чекають моi вороги, як лiворуч, так праворуч. То був би для них бенкет. Момент для них просто iдеальний!
– Чому б вам офiцiйно не звернутися до полiцii?
– Ви самi знаете, що, на жаль, не всiм офiцерам полiцii випадае довiряти. З такою справою може впоратися тiльки досвiдчений працiвник полiцii, але не полiцiя як така.
Рат кивнув:
– Я, однак, досi не збагнув одного: чому ви хочете, щоб саме я вам допомагав? У мого батька набагато бiльше досвiду полiцiйноi роботи.
– Листи приходять iз Берлiна, я впевнений у цьому. Не тiльки тому, що iх досi надсилали тiльки до мого берлiнського офiсу. Шантажист сидить десь у цьому мiстi. Подивiться самi… Ось.
Вiн витягнув невелику пачку паперiв iз внутрiшньоi кишенi фрака i подав iх Рату.
Червоний олiвець. Великi друкованi лiтери. Лiтери кривулястi, але розбiрливi. Чимось скидаеться на маленький саморобний плакат:
«Форд залишаеться в Берлiнi, або Аденауер iде до в’язницi!»
– Що це мае означати? – запитав Рат.
– Це цiна, – пояснив мер. – Шантажист не хоче грошей, вiн не хоче нiчого iншого. Вiн хоче врятувати виробництво Форда на Вестгафен.
– Автозавод?
Аденауер кивнув:
– На жаль, його днi вже злiченi. Нiчого не вдiеш.
– Я нiчого про це не знаю, ви маете менi пояснити.
– Форд перебираеться до Кельна, – сказав Аденауер. – Пiдписано всi папери. Ще цього року ми закладаемо пiдвалини в Рiлi. Найсучаснiший автомобiльний завод у Європi. Берлiнське виробництво виглядатиме застарiлим, у порiвняннi з ним. І тодi у Вестгафенi згаснуть вогнi.
– А шантажист хоче цьому запобiгти.
Аденауер кивнув:
– Схоже на те. Однак вiн натрапив не на таку людину. Аденауера не можна шантажувати!.. Втiм, навiть якби захотiв, я б нiчого не змiг вдiяти! Так само, як не може бурмiстр Берлiна.
– У пана Бьома наразi своi клопоти, – зауважив Гереон.
– Хто б сумнiвався! Єдиний, хто мiг би щось зробити, мае iм’я Генрi Форд. Але, щойно в Рiлi буде завершено всi приготування, вiн не дозволить жодному автомобiлю скотитися з конвеера у Берлiнi, щодо цього можете не сумнiватися.
– У Берлiнi стане ще бiльше безробiтних.
Аденауер стенув плечима.
– Що я маю на це сказати? Натомiсть будуть створенi сотнi робочих мiсць у Кельнi. Так повелося в цьому свiтi! Так вiн влаштований! І шантажем цього аж нiяк не змiниш!
– А попри це – а може, саме через це – шантажист може завдати шкоди, i я маю запобiгти цьому.
Аденауер кивнув:
– Твiй хлопець швидко схоплюе, – кинув вiн Енгельберту Рату.
Гереон вiдчував щось подiбне, коли мати хвалила шкiльнi успiхи сина перед гостями за кавою.
– Звiдки вам вiдомо, – запитав вiн, – що шантажист справдi мае iнформацiю, яка становить реальну загрозу?
– Читай, – Аденауер подав йому iнший аркуш. – То була перша сторiнка, з вимогою, а це – друга з того ж листа.
Цей лист не був схожий на плакат, тут було набагато бiльше тексту – до того ж, друкованого на машинцi, але теж червоним, як олiвець на першому аркушi.
«Чи не прикро було б комусь, якби свiт дiзнався, що обговорювали пiд час засiдання Наглядовоi ради «Дойче Банку» мiж собою члени цiеi наглядовоi ради Аденауер i Блютген, разом iз директором банку Брюнiнгом?».
– Що це мае означати?
– Перш за все, це означае, що хтось точно знае, що i де вiдбуваеться, – вiдповiв Аденауер. – Дiзнайтеся, хто це, i дайте йому зрозумiти, що не я, а саме вiн пiде до в’язницi, якщо бодай слово з будь-якоi конфiденцiйноi розмови просочиться в публiчний простiр!
– Як ви собi це уявляете? Я служу у полiцii, я…
– Точно. Саме тому ви знаете найкращi способи, як це облаштувати! І вам не випаде про це шкодувати, любий друже. У мене досi добрi стосунки з вашим начальником полiцii. Мое слово щось таки важить для Цьоргiбеля[10 - Карл Фрiдрiх Цоргiбель, вiдомий насамперед кривавим придушенням першотравневоi демонстрацii 1929 р. («Блутмай»), у часи Веймарськоi республiки був спочатку начальником полiцii Кельна, а потiм – Берлiна.], повiрте менi! Ваш батько у вашому вiцi був уже старшим комiсаром. Пора наслiдувати його.
– Це складно. Мiнiстерство внутрiшнiх справ наклало мораторiй на промоцii…
– Авжеж! Бо Пруссiя змушена заощаджувати! Але повiрте, завжди е винятки! Навiть у цi важкi часи за справжнi заслуги треба винагороджувати. І гiднi отримають своi винагороди.
Енгельберт Рат кивнув на знак згоди.
– Старший комiсар Гереон Рат – це звучить гiдно, – пiднiс вiн свiй келих. – За наступного старшого комiсара в родинi Ратiв!
Гереон пiдняв келих i посмiхнувся, але тiльки пригубив солодке вино. Старший комiсар – це справдi непогана перспектива. Хоча б уже й тому, що бiльше не муситиме слухати накази такоi мавпи, як Бьом. Нiхто вже не попихатиме Ратом.
– Комiсар Рат?
Голос кельнера нагадував йому його чинний статус. Простеживши погляди двох старших панiв, спрямованi на молодшого, кельнер звернувся безпосередньо до Гереона:
– Пане Рате, вас до телефону.
Телефонував Червiнскi. Вони нарештi упiймали Глазера. Помiчник iнженера з освiтлення увечерi таки прийшов додому, i iм залишилося просто затримати його.
– У будь-якому разi, чолов’яга сидить упакований на Алексi й чекае на тебе, – доповiв детектив. – Я подумав, ти, може, захочеш побалакати з ним iще сьогоднi. Сподiваюсь, ми нiчого тобi не перервали. Твоя подруга була настiльки доброю, що сказала нам, де ти гаеш своi вечори.
Рат мало не зiрвався на товстуновi за його фамiльярний тон, але стримався. Зрештою, Червiнскi зробив щось путне. Таке траплялося нечасто.
– Я зараз буду, – сказав вiн коротко i поклав слухавку.
– Служба, – вибачився вiн, повернувшись до столу в капелюсi й пальто. – На жаль, справа невiдкладна.
Вiн потиснув руку вождевi iндiанцiв у фраку.
– Дякую за частування, пане Аденауере, – сказав вiн, хоча, був, ледь торкнувся солодкого вина.
– Зачекайте! Вiзьмiть листи!
Аденауер простягнув над столом пачку паперiв, i Рат поклав iх у внутрiшню кишеню.
– Що ж, мiй хлопчику, – пiдвiвся Енгельберт Рат, щоб попрощатися з сином. Начальник кримiнальноi полiцii зробив невдалу спробу обiйняти його, але, не спромiгшись зi свого мiсця, незграбно потиснув синовi руку. – Бережи себе. Ти сам даси собi раду, правда? Я маю щось iще обговорити з бурмiстром.
– Все гаразд, батьку. – Гереон прокашлявся. – Ми завтра побачимося?
У батька обличчя закам’янiло.
– Мати… ми… – затнувся вiн. – То я… я пообiцяв твоiй матерi не залишати ii довго на самотi. Я поiду нiчним потягом.
– У Берлiнi – нi на секунду довше, нiж необхiдно, правильно, панове, га?
Іронiя мала приховати його розчарування, але посмiхнутися вiн не спромiгся. Хоч як його був роздратував несподiваний вiзит батька, ще бiльше допекло Гереоновi усвiдомлення того, що Енгельберт Рат – посеред Масляноi – приiхав до Берлiна тiльки для того, щоб зробити послугу своему старому друговi Конраду. Але вiн знав свого батька – чи й варто було очiкувати чогось iншого?
– У такому разi, гарноi тобi дороги додому! – кинув вiн i, не озираючись, вийшов iз зали ресторану i збiг сходами просто пiд дощ.
На вулицi, перш нiж сiсти в машину, вiн глибоко вдихнув i повiльно видихнув. Потiм, уже за кермом, деякий час дивився на нiчний Вiльгельмплац. За винятком кiлькох перехожих, якi щойно вийшли з метро, i двох чоловiкiв у мундирах перед iмператорським подвiр’ям, площа Вiльгельма була безлюдною – нiчне життя вiдбувалося в iнших мiсцях.
Рат не мiг пригадати, що давав Аденауеру якусь обiцянку, але вiдчув вагу паку листiв проти грудей, у внутрiшнiй кишенi, i знав, що отримав замовлення. Замовлення, що може пiднести його на посаду старшого комiсара.
Тодi, повернувшись думками до Катi, яка чекала на Луiзенуфер, вiн зрадiв, що мае привiд поiхати на Александерплац. Можливо, коли вiн повернеться додому, вона вже спатиме… Це було б найкраще. Вiн запустив мотор i рушив. Йому тiльки на користь буде на якийсь час зосередитися на чиемусь чужому життi.
Якою людиною може бути той Глазер? Людина, що мае на своiй совiстi чиюсь смерть i просто тiкае. Тепер, чекаючи на допит у Замку, чоловiк уже мав зрозумiти, що це не розв’язання. Неможливо здихатися такоi провини, хоч би як швидко i далеко ти вiд неi тiкав – нiхто не знае цього лiпше, нiж Гереон Рат. Цей тягар ти несеш на собi все життя.
За парканами на Александерплац на тлi нiчного неба темним громаддям височiла будiвля Управлiння полiцii, вiдома серед берлiнцiв як Червоний Замок. Ця могутня споруда з червоноi цегли, бiльша навiть за ратушу, на вiдмiну вiд останньоi, досi мала чiтко окресленi функцii. Колеги називали свое робоче мiсце просто Замком, i ця назва цiлком задовольняла Рата, як цiлком доречна, попри те, що його попередне мiсце роботи на Кребсгассе в Кельнi – замок, башта якого пiдносилася над Ноймарктом, – мав набагато бiльш середньовiчний вигляд, нiж Червоний Замок Берлiна, фасад якого насправдi вiдображав безперечний уплив флорентiйськоi доби Вiдродження з ii палацами. Але прусакам якось таки вдалося з фiлiгранних ренесансних мотивiв скласти фортецю середньовiчно- го типу.
Рат припаркував «Б’юiк» в освiтленому дворi, де в машинi сидiв тiльки рейдовий загiн. На сходах Рат не зустрiв жодноi живоi душi. У нескiнченних коридорах другого поверху теж було безлюдно, лише зрiдка звiдкись долинали кроки, окремi голоси, грюкання дверей. У вiддiлi вбивств чергувала тiльки нiчна змiна в складi комiсара i детектива – вiдповiдно, Бреннера, одного з пiдлабузникiв Бьома, i Ланге, що перевiвся з Ганновера лiченi тижнi тому.
– Добрий вечiр, – привiтала Рат колег. – Де Червiнскi й Геннiнг?
– Я вiдправив iх додому, – заявив Бреннер.
Гарний початок!
– Якого лисого ти наказуеш моiм людям, що iм робити?
– Що означае «твоi люди»? Я керую нiчною змiною. І наскiльки менi вiдомо, тi двое не мають нiчного чергування. «Уникати зайвих понаднормових робiт». Така iнструкцiя.
– Тi двое в моiй слiдчiй групi! І привезли сюди пiдозрюваного! Я сподiваюся, його ще не вiдправили додому!
– Спокiй, колего Рат, – зухвало посмiхнувся Бреннер йому в обличчя, – твiй затриманий сидить, надiйно упакований.
– То на що ти чекаеш, колего Бреннер? – тихо i ввiчливо запитав Рат.
– А що?
– Пiднiми свою сраку – i до телефону! – просичав вiн раптом iз такою люттю, що в Бреннера посмiшка вмить зiйшла з обличчя. – Щоб я мав свого пiдозрюваного за п’ять хвилин!
Бреннер покiрно зняв слухавку.
Уже в дверях Рат обернувся.
– І ще одне, шановний колего, – сказав вiн, знову привiтно, – якщо ти ще раз, через мою голову, втрутишся в роботу моiх людей, я тобi таких прикрощiв завдам, що тобi навiть старший комiсар Бьом не допоможе. Затямив?
– На твоему мiсцi я б не корчив iз себе велике цабе, – пробурмотiв Бреннер, але його вже з’еднали з арештантським крилом.
Щоб дiстатися свого кабiнету, Рат мав пройти трохи далi коридором, оскiльки, коли вiн прийшов на службу в вiддiл А, то було едине вiльне примiщення, трохи вiддалене вiд решти кабiнетiв «убивчого» вiддiлу. Тут було доволi прохолодно через слабке опалення, тож вiн нiколи не скидав пальта. Рат сiв у приймальнi за стiл своеi секретарки й переглянув особове досье Глазера, що Червiнскi залишив там iз рештою паперiв технiка. Данi досье збiгалися з даними паспорта.
Не минуло десяти хвилин, як у дверi постукали.
На порозi з’явився конвойний, який завiв до кабiнету сором’язливого на вигляд блiдого чоловiка.
– Ось вiн, пане комiсаре.
Рат наказав конвойному чекати за дверима, i придивився до чоловiка, що до нього привели. Глазер стояв коло дверей i невпевнено роззирався. Для допиту вiн цiлком дозрiв. Тим краще, що йому випало якийсь час помаринуватися пiд вартою.
– Сiдайте, – запропонував Рат, гортаючи папери. Чолов’яга ступив уперед i сiв. Рат змусив його чекати якусь хвилину, тодi мовив раптово, не пiднiмаючи очей вiд паперiв:
– Вас звати Петер Глазер…
– Так.
– Дата народження 25 вересня 1902 року.
– Так.
– Мешкаете на Рентгенштрасе, 10, у Шарлоттенбурзi.
– Так.
– З 1 листопада 1929 року ви працюете освiтлювачем у «Ля Бель Фiльмпродукцьйон» у Марiен…
– Що?
Чоловiк, що досi сидiв камiнцем, раптом аж пiдскочив.
– У вашiй справi немае нi слова про втрату слуху.
– Бо в мене все гаразд зi слухом.
– Я запитав вас, де ви працюете.
