скачать книгу бесплатно
– Ймовiрно, вони мають на те своi причини. Ви впевненi, що Вiвiан просто не пiшла вiд вас?
– То ви хочете працювати на мене? Чи хочете просто з мене збиткувати, як вашi колеги?
– Якщо я працюватиму на вас, я повинен мати можливiсть ставити питання. То чому ви так впевненi, що вона просто не пiшла собi?
– Тому що не така вона дурна. Новий фiльм знiмаеться спецiально для неi. «Вражений блискавкою» буде ii першим повнометражним звуковим фiльмом, це буде ii прорив. Хто вiд такого тiкатиме? Вашi колеги цього не второпали, та я думав, що ви б мали бiльше розумiтися…
Рат мiг зрозумiти колег. Вiн бачив перед собою старого пердуна, який не хотiв визнати, що юна вродливиця банально втекла вiд нього. Однак чому не поставитися до Оппенберга прихильно i, принагiдно, рознюхати, що й до чого в цiй iсторii? Можливо, через продюсера вiн мiг би дотягтися й до Кремпiна.
– То ви знiмаете з понедiлка? – уточнив вiн, i Оппенберг посмiхнувся.
– Атож. Вiвторок мав бути ii першим днем зйомок, i вона не з’явилася.
– Ви самi ii шукали?
– Ясна рiч. Я не кинувся вiдразу в полiцiю заявляти!
– І?…
– Ми перевiрили все, всiх родичiв i знайомих, усi бари й ресторани, в яких вона виступае. Нiчогiсiнько. Нiхто ii не бачив, вiдколи вона поiхала в гори.
– Поiхала в гори?
– Вона влаштувала собi зимовi канiкули. Пiсля зйомок останньоi картини. Вiвiан любить кататися на лижах.
– То, може, вона зламала ногу i зараз десь у лiкарнi?
– Якби з нею щось таке сталося, ми б давно про це дiзналися. Вона не чужа людина!
– Куди саме вона поiхала?
– Я не знаю, – розвiв руками Оппенберг. – Вiвiан любить незалежнiсть, i не терпить, щоб ii контролювали.
– То насправдi, як ви можете знiмати без провiдноi актриси?
– Ми змiнили графiк зйомок. Поки що в роботi сцени, в яких вона не грае.
– Тодi все буде добре.
– Легко вам казати! А ми змушенi безнастанно мiняти iнтер’ери, декорацii… Ви здогадуетеся, скiльки це коштуе? Часу i грошей! А головне, ми поволi вичерпуемо резерв сцен без Вiвiан – у цьому фiльмi iх не так багато. Зо дня на день вони закiнчаться, i я не матиму, що знiмати, а оренда дорога як холера!
– Іншими словами, ви хочете, щоб я чимшвидше сказав вам, чи треба вам шукати нову провiдну актрису…
– Нi, – Оппенберг подивився йому просто у вiчi, вигляд вiн мав дуже серйозний. – Я хочу, щоб ви повернули менi мою провiдну актрису.
10
Коли цього разу Рат зайшов до офiсу на Кантштрасе, бiлявка так само базiкала по телефону. Особова справа Кремпiна лежала на столi – секретарка несамовито замахала вказiвним пальцем, показуючи на неi. Чи не видалила вона кiлька сторiнок iз теки, за вказiвкою свого шефа? Рат не знав, чи може вiн довiряти продюсеру. Втiм, чим вiн ризикуе? У будь-якому разi, Оппенберг чимало розповiв про свого колишнього спiвробiтника. За його словами, Кремпiн був одержимий кiнематографом, вiн, як нiхто, захоплено сприйняв появу звукового кiно. Оппенберг також стверджував, що то була його, Кремпiна, власна iдея – найнятися до Белмана, щоб розкрити виробничi секрети компанii-конкурента. Востанне, коли Кремпiн з Оппенбергом бачилися, з тиждень тому, шпигун не так багато змiг розповiсти про Белмана, а про жоднi диверсii навiть мови не було. А тепер Оппенберг не мав жодного уявлення, де може перебувати його людина. Рат подумав, що варто помiркувати над рiздвяною свiтлиною вiд Белмана: Кремпiн поруч iз Беттi Вiнтер. Може, у красеня це таке захоплення – затьмарювати голови юним кiнозiркам? Що, як вiн закрутив роман iз Вiвiан Франк, i вони разом десь завiялися? Рат цiлком мiг уявити, що вони в такiй ситуацii бiльше не хочуть стикатися зi своiм старим роботодавцем.
Бiлява секретарка Оппенберга дещо здивувалася, коли Рат, узявши з письмового столу досье Кремпiна, замiсть iти геть, влаштувався в одному з шкiряних крiсел. Однак це не змусило ii припинити телефонну розмову. Рат cкористався з часу балачки, щоб переглянути папери. Нiчого особливого. Кремпiн здавався технiчно обдарованим молодиком. Перше, нiж стати директором iз виробництва, вiн працював у того ж Оппенберга технiком з освiтлення й кiнооператором. Офiцiйне працевлаштування закiнчилось у груднi 1929 року, коли його фактично звiльнили: теперь мiж Фелiксом Кремпiном i Манфредом Оппенбергом бiльше не було жодного зв’язку. Рат не мiг визначити, чи справдi це так, чи Оппенберг щойно подбав про появу такого запису. Чорнило на паперах було сухим, i бiлявка, що вже нарештi поклала слухавку, нiяк себе наче не виказувала. Однак документи про звiльнення Кремпiна однаково видавалися пiдозрiлими.
– Я ще щось можу для вас зробити? – запитала секретарка.
В ii голосi було набагато бiльше щироi цiкавости, нiж щироi привiтности.
Рат кивнув:
– Менi треба зробити телефонний дзвiнок. Одна чи двi хвилини. Сподiваюся, ви зумiете стiльки часу перебутися без апарату.
Вона знизала плечима.
– Чом би й нi? У мене й iнших справ не бракуе.
Вона пересунула по столу до нього чорний телефонний апарат, повернулася до машинки i почала передруковувати рукопис – очевидно, якогось сценарiю.
Рат зняв слухавку i найперше зв’язався з кабiнетом судово-медичноi експертизи на Гановершештрасе, але Греф уже звiдти виiхав. Рат додзвонився до детектива в Замку – той уже сидiв за своiм столом.
– Швидко ти впорався! Що казав патолог?
– Вульгарнi дотепи.
Рат ясно уявив собi, якими жартами цинiчний експерт розважав молодого детектива. Початкiвцi у священних залах смертi завжди мали вiдбути в доктора Шварца iспит на стiйкiсть, незалежно вiд того, ким вони були – студентами чи молодими полiцiянтами.
– Шварц мiг одразу вiддати менi протокол – вiн давно був написаний. Натомiсть, вiн… Менi досi робиться зле, як подумаю про це.
– Але вiн, мабуть, сказав щось про причину смерти…
– Вiн пiдтвердив те, що ми пiдозрювали: зупинка серця вiд ураження електричним струмом. Попри опiки й зламанi кiстки вона здатна була вижити, але сплатила б за це тяжку цiну.
– Подiбнiсть до Макса Шрека?[12 - Актор Макс (Фрiдрiх Густав Максимiлiан) Шрек мав цiлком нормальну зовнiшнiсть, але його iм’я асоцiювали з роллю потворного графа Орлока у фiльмi «Носферату. Симфонiя жаху» Ф. В. Мурнау.]
– Це теж. Втiм, нi, ще гiрше: Беттi Вiнтер приречена була б, iмовiрно, на все життя лишатись в iнвалiдному вiзку – прожектор перебив iй хребет.
– Холера.
– Прожектор також мiг ii вбити. Доктор Шварц каже, питання вирiшували лiченi сантиметри. Якби прожектор упав iй на голову, то вбив би на мiсцi.
– Що ж, iй пощастило.
Слова злетiли з язика, перш нiж Рат збагнув, що каже.
– Ти вживаеш майже тi слова, що доктор Шварц, – зауважив Греф. – Але, з усiею повагою, я вважаю ваш цинiзм недоречним. Ми тут обговорюемо трагiчну смерть.
– Таке з нами роблять роки служби. Цього не уникнути. Та, щойно тебе перестане нудити в моргу, ти будеш подiбним до нас.
– Дякую. Тодi нехай краще завжди нудить, – вiдказав Греф. – Гереоне, ти коли повертаешся до Замку? Бьом тебе хоче бачити.
– Звiсна рiч! Бо мае намiр зняти зi справи.
– Вiн просто хоче взяти на себе керiвництво.
– Ти чудово знаеш, що це означае: ми вдвох виконуватимемо поточну роботу, а вiн привласнить весь успiх…
– Якщо вже згадали про поточну роботу: Геннiнг i Червiнскi досi балакають iз кiношниками. Як завжди, не квапляться.
– Ти тримай там оборону.
– А що я маю сказати Бьому?
– Що я наступаю на п’яти Кремпiну. Що ж iще?
– Скiльки часу ти намiряешся Бьому дурити голову?
– Доки Бьом не може мене вiдкликати, справа залишаеться в нас. А нам трiшечки фортуни, i ми ii швиденько розв’яжемо.
– То кому тодi вся слава?
– Ти гадаеш, наскiльки я егоiстичний? Ти вже забув, кому завдячуеш своiм просуванням?
Греф мовчав.
– Ну ж бо! Протримайся тiльки один день! Хiба я так багато прошу? Я пiдiбрався до Кремпiна дуже близько, – переконував його Рат. – Можливо, я ще сьогоднi його впiймаю. А документацiею не переймайся: з чим не впораешся сьогоднi, ми зробимо разом у понедiлок. Якщо Бьом захоче нам тодi допомогти, я не опиратимусь!
– У понедiлок увечерi за рахунком у «Трикутнику» сплачуватимеш ти.
– Можливо, нам на той час уже буде що вiдзначити. Я перетелефоную тобi пiзнiше. Скажiмо, о першiй. Бьом тодi буде в iдальнi. І Фосс теж.
Вiн поклав слухавку i пересунув телефон по столу назад, до Оппенберговоi бiлявки. Та не пiднiмала голови вiд рукопису.
– Дякую, – озвався Рат до неi, машинка знай стукотiла. – Я можу проставити вам ще кiлька запитань?
Стукотiння припинилося.
– Я не знаю. Спробуйте – мо’ й зможете.
Вона в такий спосiб флiртувала? Чи просто ввiчливо демонструвала свое роздратування? Майже рiк пропрацювавши в столицi, Рат досi плутався в тонкощах берлiнського мовного етикету.
– Кiлька питань про Вiвiан Франк, – усмiхнувся вiн бiлявцi.
Та знизала плечима:
– Якщо я в курсi.
– Давно ви знайомi з фройляйн Франк?
– Вiдколи вони прийшла до нас за контрактом – близько двох iз половиною рокiв.
– І що? Надiйна особа?
– Професiйно, так. Приватно… таке…
– Тобто вона, що, недостатньо вiддана Манфредовi Оппенбергу?
Бiлявка знову потиснула плечима.
– Найкраще запитати в Рудi, який ii знае майже так само добре, як бос. Можливо, навiть краще. Якщо ви розумiете, що я маю на увазi.
– Рудi…?
– Чернi. Наш iнший герой-коханець. Ви його не бачили? Вiн теж зараз знiмаеться там, у Бабельсберзi.
– Можливо, ви дасте менi його адресу. І фото.
– Ви не повiрите, як багато я можу зробити, – сказала вона, не дивлячись на нього i без слiду посмiшки на обличчi, i написала адресу на бланку «Монтани».
Рудольф Чернi мешкав у Шарлоттенбурзi, так само як його зникла колега Вiвiан Франк. Та перш нiж братися до винюхування на користь Манфреда Оппенберга, Рат заiхав на Герiкештрасе, сподiваючись застукати там Фелiкса Кремпiна. Той мешкав на пiвночi Шарлоттенбурга – у кiлькох кварталах вiд свого приятеля Петера Глазера. Зелений «Опель» стояв припаркований через дорогу по дiагоналi вiд будинку Кремпiна. Рат припаркував свiй «Б’юiк» одразу за «Опелем» i вийшов. Вiн пiдiйшов до машини i постукав у вiкно, яке одразу опустилося.
– Доброго полуденка, Мертенсе, – привiтався Рат. – Щось тут вiдбуваеться?
– Щодо полуденка, пане комiсаре, то це ви правильно вгадали, – вiдгукнувся чоловiк iз водiйського сидiння. – Єдине, що вiдбуваеться, то це в Грабовськi в черевi бурчить дедалi гучнiше.
– Нiчого пiдозрiлого?
Мертенс похитав головою.
– Нiчого, крiм занепокоених поглядiв. Я думаю, дехто з тутешнiх мешканцiв пiдозрюе, що ми двое гомикiв. Я не дивуватимуся, якщо найближчим часом нас вiдвiдають колеги з вiддiлу громадськоi моралi.
– То припини дивитися на мене закоханими очима, – озвався чоловiк iз пасажирського сидiння.
Рат усмiхнувся. Настрiй у машинi здавався цiлком бадьорим, хоча стеження належить до найнуднiших заходiв, якi щодня випадають працiвникам кримiнальноi полiцii. Мертенса i Грабовскi, двох новачкiв, щойно прибулих зi школи полiцii Айхе, порекомендував йому Геннат. Зрештою, Рата влаштовували будь-якi працiвники, що не входили до кола Вiльгельма Бьома, а з усiх таких цi двое здавалося чи не кращими.
– На Берлiнерштрасе е «Ашингер», – порекомендував вiн. – Поiдьте на пiв години. Поiсте й зiгрiетеся, а я на цей час вас пiдмiню.
Хлопцi вийшли з машини. Рат знав, що заробляе бали в очах пiдлеглих. У Замку не часто траплялося, щоб начальник пiклувався про своiх спiвробiтникiв, а надто, якщо заради цього треба було братись до чорновоi роботи. «Несолiдно» це.
– Вам щось узяти, пане комiсаре?
– Дякую, не треба.
– Тодi ми пiшли, – сказав Мертенс.
І вони неквапом рушили. Рат сiв за кермо «Б’юiка» i дочекався, коли молодi колеги завернули за рiг. Потiм перейшов вулицю i зник у пiд’iздi. Всерединi панував спокiй, на сходах нiкого. Рат не мав великого досвiду з вiдмичками, тож неабияк упрiв, доки спромiгся вiдiмкнути замок. Вiн тихо зачинив за собою дверi. Тiеi ночi колеги вже побували тут, аби переконатися, що Кремпiн не спить у своему лiжку чи не лежить мертвий на диванi; але Рат бажав перевiрити все на власнi очi. А чекати ордеру на обшук не хотiв.
Квартира давала не так багато пiдказок. Типове холостяцьке житло, просте i чисте – можливо, трохи надмiру чисте. Лiжко застелене, стiл прибраний: не схоже на раптову втечу. Радше наводить на думку про регулярнi вiдвiдини економки. Оппенберг, здаеться, добре платив своему директоровi з виробництва, про що свiдчив, зокрема, програвач платiвок у вiтальнi. Рат мимоволi свиснув, упiзнавши модель. Деякi з платiвок вiн би залюбки позичив. На столi навiть стояв телефон.
На книжкових полицях переважала технiчна лiтература, видання з електротехнiки й технiки фотографii, i тiльки лiченi художнi книжки. На столi припадала пилом друкарська машинка, поруч iз нею стояв у пiдставцi паяльник i кiлька ящикiв iз викрутками й iншими iнструментами й електричним приладдям – вимикачами, лампами, запобiжниками. Рат прочитав застереження на упаковцi з лампами: «Для звуковоi кiноапаратури застосовувати лампи (пiдсилювачi, випрямлячi й перетворювачi) винятково з маркуванням «ЗВУКОВА» на колбi й упаковцi. Використання iнших ламп може спричинити пошкодження i перешкоди. Використання iнших ламп заборонено також iз патентних причин».
Рат зазирнув до шафи i почув грюкотiння деревини – бiльшiсть вiшакiв порожнiми гойдалися на перекладинi. Шухляди в комодi також були майже порожнi, тiльки якийсь дрiб’язок. Кремпiн тихо й акуратно все спакував i спокiйно залишив квартиру.
