скачать книгу бесплатно
Величезний стiл – тiльки для них двох.
Вiн пiдносить келих:
– За твое майбутне, Жанет.
Вона всмiхаеться i вiдповiдае на тост:
– За наше майбутне.
– Отже, ми дiйшли згоди?
– Ви пропонуете менi великi грошi. Але також це мистецький виклик; нинi, у часи, коли всi просто знiмають звуковi фiльми. Як би я могла вiдмовитися?
Їй iдеться тiльки про грошi, вiн це бачить в ii очах – до мистецтва iй байдужiсiнько. Вона мовчить, коли Альберт подае фруктовий салат. Вона пiдчеплюе десертною виделкою невеликий шматочок зеленого плоду, обережно кладе його в рот, робить захоплений вираз обличчя.
– М-м! Що це?
– Янгтао. З тих фруктiв, що можна придбати в китайцiв на Кантштрасе.
– Дуже смачно.
– І корисно.
Вiн теж бере виделку.
– Ви не пошкодуете, якщо пiдпишете зi мною контракт, – запевняе вiн. – Я фiнансово незалежний i можу цiлковито присвятити себе мистецтву кiно.
– А звукове кiно для вас не мистецтво?
– Яким боком воно може пасувати до мистецтва? – вигукуе вiн так голосно, що вона трохи аж зiщулюеться, i вiн опановуе себе. – Звуковий фiльм убивае мистецтво. Технiчна мода перетворюе кiно з того мистецького явища, у яке воно розквiтло, на ярмаркове видовисько, подiбне до того, яким воно було на початку, коли фiльми показували як цiкавинку, суто для розваги. Але ви належите мистецтву, а не ярмарку, вам слiд зректися пустого видовиська!
– Ну… зректися… Я не знаю. Я хочу знiматися також у iнших. Я кабальний контракт пiдписувати не стану.
– Про таке нiхто вас не просить, – посмiхаеться вiн.
– Не зрозумiйте мене хибно, – гне вона свое. – Я надзвичайно вам вдячна за те, що ви запропонували менi таку можливiсть, що сприймаете мене серйозно, як мисткиню. Але я не можу iгнорувати поступ, новi тенденцii, ви маете це зрозумiти. А щодо ярмаркового видовиська… я не знаю, чи ви не перебiльшуете трiшечки?
Вiн анiтрохи не здивований, вiн очiкував такоi вiдповiдi ще до того, як побачив жадобу до грошей у ii очах.
– Я вас дуже добре розумiю, – запевняе вiн. – Звичайно, ви хочете виступати також в iнших стрiчках. Якщо дозволите менi бути цiлковито щирим, особисто я цiную вашi давнiшi картини бiльше, нiж вашi ролi в звукових фiльмах. Тож я хочу знову робити з вами картини, подiбнi до тих.
Вiн пiдносить келих i знову всмiхаеться iй, нiби вибачаючись. Вiн може цiлковито покладатись на дiю своеi усмiшки й свого голосу.
– Вибачте, будь ласка, за те, що я був настiльки самовпевненим з цього приводу. Але кiно… кiно – це мое життя.
І це тiльки половина правди. Без кiно вiн був би небiжчиком, вiн би давно помер.
День, коли вiн розбив дзеркало…
Бите скло зарипiло пiд ногою матерi. Вона зупиняеться посеред осяйного острiвця дзеркальних скалок i дивиться на слiпу раму, в якiй лише по краях стирчать блискучi гострi зубцi – вiнок застиглого полум’я. Їi голос долинае наче здалеку, а однак – дуже зблизька.
– Що сталося? – питае вона.
Вiн не вiдповiдае, вiн дивиться на неi мертвими очими, тими мертвими очима, яких вiн бiльше не може витерпiти i якi вiн прогнав масивною склянкою води, скалки якоi змiшалися з уламками дзеркала, разом iз краплями води, що спалахнула блискiтками помiж скляними дрiзками, перш нiж просочитися в килим.
Вiн назавжди вигнав примару, якою вiн став у цiй кiмнатi.
Мати, здаеться, зрозумiла, вона бiльше не ставить жодних питань. Кроки: чути як хрупае скло пiд ii ногами, вона наближаеться до його лiжка.
Вiн, мабуть, спав, вiн не помiтив, як вона увiйшла до кiмнати. Вiн лежить i читае вiд п’ятоi ранку. Частини доби, на якi вони подiляють свiй вихiдний, для нього бiльше нiчого не означають. Днi тижня нiчого бiльше для нього не означають.
Чого вона хоче вiд нього так рано? Либонь, не запросити на снiданок? Це навряд. Вона нiколи не змушуе його iсти – вона це полишае на Альберта, а ii самоi нiколи немае, коли вiн заковтуе кiлька куснiв, що падають у його голодний шлунок.
Або дозволяе кожному куснику полежати кiлька хвилин у ротi, чекае, доки слина не розчинить його цiлковито, а потiм ковтае теплу кашку, насолоджуючись солодкуватим присмаком.
Вiн випробував обидва методи – пожадливе заковтування i повiльне жування, – але жоден iз двох не спроможний притлумити його голод, його вiчний голод, вiчне тло його життя, що пригноблюе все iнше. Життя, що не заслуговуе так називатися. Його життя полягае в тому, щоб якось перетривати вiд книжки до книжки, вiд сну до сну, якось витримати промiжок часу мiж ними – часу, в якому тiльки дихання, очiкування i голод. Час – його ворог, вiн уже затямив це. Вiн зможе бути щасливим, тiльки якщо вiн вирветься поза час.
Саме за це вiн сердиться на матiр – за те, що вона повернула його в час.
Вiн чуе ii голос i дивиться горi, вчепившись у свою книжку, наче то скарб, який вона погрожуе вирвати в нього з рук.
– Доброго ранку, мiй милий хлопчику. А ти знаеш, який сьогоднi день? – простягае вона до нього руку. – Твiй батько приготував для тебе сюрприз! Ходiмо!
Вiн встае. Нерiшуче – надто часто вони його заманювали облудними обiцянками i, зрештою, вiн завжди потрапляв у iхню пастку.
Але вiн не наважуеться суперечити.
– Обережно!
Вона допомагае йому взутися, щоб не поранив собi ступнi, i накидае на нього халат. Вiн iде слiдом за нею крiзь довгу анфiладу кiмнат – свою величезну розкiшну в’язницю, де панують вiчнi сутiнки. Вони спускаються по сходах i заходять у велику залу, в якiй навiть його мати видаеться маленькою i заблуканою. Їi пiдбори голосно стукають по кам’янiй пiдлозi, а його кроки такi нечутнi, нiби вiн уже мертвий, нiби вiн уже настiльки мертвий, наскiльки почуваеться.
Вiн здивований, коли вона вiдчиняе дверi пiдвалу, якi, зазвичай нiколи не вiдмикають. То його дiдусь, розбагатiвши на торгiвлi акцiями, звiв у районi Ванзее вигадливий середньовiчний замок у темному готичному стилi, популярному в передвоенну добу. Дверi пiдвалу нагадують дверi пiдземелля.
Що вони там для нього наготували?
– Не бiйся!
Помiтивши його вагання, мати усмiхаеться i бере його за руку; вона повiльно веде його, крок за кроком, додолу по кам’яних сходах у темряву. Тут немае затхлого спертого духу, але пiдземелля йому не подобаеться – вiн боiться, як завжди, боiться свого батька, його строгости, його невблаганности. Чи не хочуть вони заманити його в нову в’язницю? У вузькому темному пiдземеллi стежити за ним, либонь, iще зручнiше? Так, що вже й мати бiльше не зможе потай дати йому якийсь коржик, щоб полегшити його страждання.
– Не бiйся, – каже вона зараз, i його страх посилиться.
Опинившись перед ним на самiсiнькому долi, вона вiдчиняе дверi – дверi в темну кiмнату, де мерехтить якийсь промiнь.
Мати бере його за плечi i пiдштовхуе крiзь дверi; у напiвмороцi вiн упiзнае батькове обличчя. Те обличчя, на якому вже нiколи не буде усмiшки.
– З днем народження, мiй милий! – каже мати, обнiмаючи його. – Подивись лишень, що в нас для тебе е.
Вiн заплющуе очi. Вiн не хоче нагадувань, про час, що минае. Про його час, що минае. Треба забути про день народження, забути про час!
– Поглянь, осьде, – каже батько, – це тобi подарунок на день народження.
І вiн розплющуе очi. Вiн чуе м’яке гудiння в темрявi, а потiм бачить оце i раптом вiн уже знае, заради чого йому лишатися живим.
У темному просторi кiмнати виростае яскравий острiв, що магнiтом притягуе погляд, що вабить його i, здаеться, цiлковито засмоктуе в себе. Сяйнi картини, пронизаний сонцем сад, гiлки дерев танцюють на вiтрi. А потiм приходять люди. Щасливi люди в тому саду. Вiн ще не знае, що станеться, але знае, що не зможе вiдвести очей.
І вiн чуе, як вони гомонять, як листя шелестить на вiтрi, хоча вiн знае, що немае iншого звуку, крiм гудiння проектора.
Тепер вiн знае, чого воно варте. Чому агонiя, яку вiн переживае просто заради продовження життя в агонii, кiнець кiнцем, може бути чогось варта.
Вiн знайшов його. Свое нове життя.
16
Ще на сходах вiн почув, як дзвонить телефон. Дзвiнок мiг долинати тiльки з його квартири, бо в Рата единого в цьому блоцi був телефон. Коли вiн вiдчиняв дверi квартири, чорний апарат продзеленчав востанне i замовк. Скинувши в передпокоi капелюха i пальто, Гереон зайшов просто у вiтальню, поставив платiвку i опустився в крiсло. Саксофон Коулмана Гокiнса вимальовував пiруети красивi й непередбачуванi, як листочок на вiтрi. Рат заплющив очi, музика вiдразу заспокоiла його.
Що б вiн робив, якби не платiвки, що iх регулярно надсилав йому Северин? Імовiрно, не би витримав у цьому мiстi бiльше трьох тижнiв. Попри всi зусилля, якi докладав для того, щоб знову взяти пiд контроль свое життя, вiн цього не домiгся. Професiйно вiн зайшов у глухий кут – крутиться, як муха в окропi. Чи зможе вiн коли-небудь доп’ястися до такоi посади, як його батько? Гереон вiрив у це зараз менше, нiж будь-коли. А його особисте життя? Коло його друзiв у Берлiнi обмежувалося Рейнгольдом Грефом, з яким вiн час вiд часу випивав у «Мокрому трикутнику», i Бертольдом Вайнертом, разом iз яким вiн час вiд часу виходив поiсти й обмiнятися iнформацiею. З кельнських друзiв, Пауль був единим, хто залишився з ним, единим, хто не повернувся до нього спиною навiть пiсля фатального пострiлу в Агнесфiртелi[20 - Агнесфiртель – частина (-viertel – «чверть») району Нойштадт-Норд у Кельнi, названа на честь парафiяльноi церкви святоi Агнеси.]. На вiдмiну вiд його вiрноi нареченоi Дорiс, жiнки, з якою вiн хотiв створити сiм’ю. Та вiд нього вiдринула, як вiд чумного.
Переiзд у Берлiн вiн бачив, як можливiсть почати тут наново – зокрема також iз жiнками. А що мае в пiдсумку? Вiдповiдно до свого нинiшнього статусу, вiн, мабуть, залишиться вiчним холостяком. Як Будда. Ну, доки вiн не став схожим на Бреннера чи Червiнскi. На одного з тих, хто кристуеться пневматичною поштою в «Резi».
Вiн закурив «Оверштольц». Принаймнi, тепер вiн мiг знову курити в своiй квартирi, не наражаючись на нарiкання. Вiн не дуже тужив за Катi. Якщо вона схотiла залишитися з циганом[21 - Так у автора.], з яким запiзналась у «Резi», то нехай! Чом би й нi? Нi, вiн нiтрохи не тужив за Катi.
Вiн тужив за Шарлi.
Знову йому не йде з гадки той ii погляд. Той нажаханий погляд учора. Чи впiзнала вона його?
А що б це змiнило? Вiн однаково все зiпсував iще тодi, давно, багато мiсяцiв тому. Інодi йому уявлялося, що його життя з Шарлi могло пiти в iншому напрямку, що, ймовiрно, то була одна з рiдкiсних можливостей, якi ми отримуемо в життi, i вiд нас залежить, чи скористаемося ми з неi. А що вiн? Своею клятою брехливiстю вiн пустив цей шанс за вiтром, i ось знову крутиться, як муха в окропi, наполегливо працюе, анi на мiлiметр не посуваючись вперед.
Чи, може, тепер, коли вiн вiддухопелив Бреннера, щось таки зрушилося? Але, напевно, у хибному напрямi.
Знову задзвонив телефон.
Вiн вагався, чи варто зняти слухавку. Хто б то мiг бути? Катi, яка бажае повiдомити йому, що мiж ними все скiнчилося? Бреннер, з намiром викликати його на дуель? Або Бьом, який хоче забрати в нього справу? Рат пiднiс чорну слухавку i вiдповiв невинним «Так?».
– Осьде ти нарештi! Бо я вже думав, ти взагалi не повернешся додому.
– Батьку?
– Слухай, хлопче, – одразу перейшов до справи Енгельберт Рат, – у мене обмаль часу, ми з мамою зараз поiдемо до Клефiшiв. Завтра я побачу бурмiстра на трибунi на Цугвег[22 - Ідеться про Кельнську «Ходу з трояндами», найбiльший карнавальний парад у Нiмеччинi, що вiдбуваеться щорiчно у Карнавальний понедiлок з 1823 року.], ти в курсi. Чи можу я йому щось переказати?
Якби ж то! У справi Аденауера вiн за холодну воду не брався.
– Сьогоднi недiля. Заводи Форда сьогоднi не працюють. А вчора я не встиг нiчого зробити.
– Ти геть нiчого не зробив? – з жахом перепитав Енгельберт Рат. – Хлопче, ти усвiдомлюеш, наскiльки нагальна ця справа? І яка вона важлива? Я ставлю на карту свое добре iм’я, щоб не зганьбили честь нашого мiста i нашого мера!
«Що аж такого станеться, коли трiшечки зганьбиться твоя честь i твое iм’я?..» – подумав Гереон.
– Я найближчими днями придивлюся до заводу Форда, – сказав вiн вголос, – шантажист, найiмовiрнiше, крутиться десь там.
– Ти в цьому впевнений?
– А хто ще зацiкавлений у тому, щоб за будь-яку цiну затримати виробництва Форда в Берлiнi?
– Можливо, вимога як така – це тiльки хитрiсть, щоб збити нас на манiвцi. Полiтичнi опоненти Конрада мають неабиякий iнтерес у тому, щоб назавжди виперти одного з найбiльш здiбних лiдерiв нашоi партii з полiтичноi арени – можливо, навiть у завданнi чимбiльшоi шкоди всiй католицькiй справi.
– З чого ти робиш такi припущення?
– Я серйозно! Як працiвник заводу – нехай це навiть менеджер чи керiвний директор – може отримати таку таемну iнформацiю з «Дойче Банку»? Цi обставини вказують на геть iншу групу людей.
– Можливо. Перш за все, нам треба встановити джерело витоку. Аденауер мiг би, наприклад, перерахувати всiх тих, хто знав про таемнi угоди мiж ним i банком.
