скачать книгу бесплатно
– Це я так вiдпочиваю пiсля роботи.
Енгельберт Рат пiдiйшов до програвача. Йому знадобився час, перше нiж вiн спромiгся знайти потрiбний важiлець i обернути його, що зробилося тихше. Настiльки тихо, що стало чути плюскiт води з кухнi. Батькiв погляд натрапив на колекцiю платiвок на долiшнiй полицi, i вiн похитав головою:
– Досi слухаеш оту негритянську музику?
– Ти проiхав сюди, щоб це з’ясувати?
– Платiвки з Америки?
– А, то ти, насправдi, про Америку хочеш поговорити?
Енгельберт Рат пропустив повз вуха синiв сарказм.
– У тебе нова справа? Фройляйн Пройснер менi сказала.
Напевне, кельнер з «Уланд Ек» iй повiдомив.
– Смерть актриси, – сказав Гереон. – Пiд час зйомок у павiльйонi.
– Шкода, що ти не можеш приiхати в Дюссельдорф. Твоя мама переказуе тобi вiтання. І ще вона просила передати тобi… Ось… – вiн видобув пакуночок у барвистому обгортковому паперi, перев’язаний кольоровими стрiчками. – На твiй день народження.
– Дякую, – сказав Гереон, вiдклавши пакет убiк. – Це ще за кiлька днiв.
– Мати сказала, щоб я вiддав тобi подарунок заздалегiдь. Так надiйнiше, нiж вiдправляти поштою.
– Отже, ти не приiдеш до мене?
Енгельберт Рат знизав плечима:
– Мама хотiла б до тебе приiхати, але ти сам знаеш, вона сама поiздом не зможе. – Вiн прочистив горло. – А я… Ну, з усiх днiв року, саме на Попiльну Середу, менi з Кельна вибратися нереально. Пiсля вранiшньоi вiдправи, у мерii прийом, а ввечерi – рибний стiл у казино[8 - Ідеться, звiсно, не про гральний заклад, а про «казино» як мiський клуб.]… Я справдi не можу…
– Все гаразд. Тобi немае потреби переповiдати менi свiй графiк.
Енгельберт Рат показав на пакет:
– Принаймнi, ти отримаеш тодi наш подарунок.
Вiн знову сiв на диван. Обидва мовчали.
З кухнi долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Катi, вона робила дуже голосно.
– Приемна дiвчина твоя наречена, – сказав нарештi Енгельберт Рат.
– Ми не зарученi.
Енгельберт Рат на якусь мить видався здивованим.
– Я, мабуть, нiколи не звикну до сучасних звичаiв, – визнав вiн. – Та хоч би там як, славна дiвчина. Ти мiг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозумiла, хто я!
– Мабуть, тому, що знае тебе з фото, що стоiть в мене коло лiжка, на тумбочцi.
Вiн таки дiйняв його: Енгельберт Рат нарештi скривився ображено.
– Я не розумiю, що вiдбуваеться, – поскаржився вiн. – Я в гостi до сина, а вiн мене отак приймае!
– А чого ти очiкував? Я майже рiк живу в цьому мiстi, i нiхто з вас навiть нi разу не вiдвiдав мене… Аж раптом ти, нi сiло нi впало, з’являешся без попередження, i вважаеш, я маю вистелити тобi червону дорiжку?
– Тому, хто мешкае в скляному будинку, не варто жбурляти камiнцi, – вiдказав Енгельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч вiн нiтрохи не пiдвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, вiдколи живеш у Берлiнi? Ти навiть на Рiздво не навiдався до Кельна! Якби ти знав, скiльки радости подарував би матерi! Натомiсть ти зголошуешся на чергування на всi свята, хоча Карл залюбки вiдпустив би тебе.
– Звiдки тобi все це вiдомо? Ти шпигував за мною?
– Менi немае потреби шпигувати, щоб такi речi знати. Я таки в полiцii служу.
– Чому я завжди про це забуваю?
Енгельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.
– Ми так рiдко бачимося, Гереоне, – мовив вiн. – Нам не слiд щоразу сперечатися. Ти залишився моiм единим сином.
«Так, тому що ти вiдмовляешся дати шанс Северину», – подумав Гереон.
– Навiщо ти тут? – запитав вiн вголос.
Енгельберт Рат учергове прочистив горло, перш, нiж говорити.
– У нас зустрiч, – сказав вiн. – Другу потрiбна твоя допомога.
– Я не пам’ятаю про жодну зустрiч.
– Я вже розмовляв iз фройляйн Пройснер, – кивнув Енгельберт Рат у бiк кухнi, де Катi, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».
Саме це вiн так ненавидiв у батьковi – Енгельберт Рат мав геть усе тримати пiд контролем, смикати за всi нитки, знову i знову врегульовувати речi, про якi його не просили. А себе Рат ненавидiв iще бiльше за те, що проти батькiвського авторитаризму завжди виявлявся настiльки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-якi спроби опору.
– Я знав, Гереоне, що ти не пiдведеш мене, – сказав Енгельберт Рат, пiдводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.
Права рука батька пiдштовхнула його до дверей.
Вiн не здатний був опиратися. Вiн, як завжди, пiдкорився.
Коли вони вийшли в передпокiй, батько i син, Катi стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руцi – пам’ятник нiмецькiй домогосподарцi – i всмiхалася. Гереон, прощаючись, глянув iй в очi.
Їi погляд сказав йому все, що слiд було знати.
Вона знала, що на них чекае, але не бажала цього визнавати.
На Морiцплац утворилася «тягучка» через постраждалу в аварii вантажiвку, що перекрила майже всю смугу руху, i регулювальник пропускав кожну машину окремо, одну по однiй, дуже повiльно.
– Американська машина? – запитав Енгельберт Рат, щойно всiвся на пасажирське сидiння «Б’юiка».
На його обличчi вiдбилося явне невдоволення, i Гереон проiгнорував батькову реплiку суто зi стримуваного роздратування.
Тепер, коли вони застрягли на Морiцплац, батько знов порушив тишу:
– Треба було взяти таксi.
Гереон сприйняв цю заувагу, як докiр.
– Їхали б так само повiльно, – сердито вiдказав вiн.
Нарештi надiйшла iхня черга, регулювальник махнув рукою, даючи дозвiл, i «Б’юiк» проповз повз мiсце аварii на Оранiенштрасе. Щоб перетнути Ляйпцiгерштрасе, вони мусили знову зачекати на свiтлофорi, однак далi iхня подорож пожвавiшала. Принаймнi, Гереон робив усе вiд нього залежне. Втiм, цього, очевидно, було недостатньо.
– Запiзно, – нарiкав Енгельберт Рат, виходячи з машини на Вiльгельмплац. – Ми запiзнилися майже на десять хвилин!
Гереон, замикаючи машину, подумки послав батька пiд три чорти. А той уже прямував до входу в готель.
Готель «Кайзергоф» i його ресторан зажили популярности серед полiтикiв i високих посадовцiв поближньоi Вiльгельмштрасе,[9 - На названiй на честь Фридриха Вiльгельма І берлiнськiй вулицi, що бiжить районами Мiтте i Кройцберг, розташовувалися урядовi установи Пруссii i Нiмецькоi iмперii до 1918 р.] а отже вiдповiдали смакам Енгельберта Рата, який впевнено повiв сина в ресторан на першому поверсi. У декорованiй дубовими панелями залi гомiн голосiв лунав цивiлiзованiше нiж деiнде, келихи дзвенiли делiкатнiше, вiдвiдувачi розмовляли, випивали i iли, наче на ручному гальмi.
Гереон iшов за батьком. Енгельберт Рат, здавалося, добре знае шлях. Вони одразу попрямували просто до столу, за яким сидiли вдягненi в темне чоловiки, що виглядали так нiби прийшли сюди безпосередньо з засiдання в Райхстагу. І, звiсна рiч, одразу можна було визначити, хто тут керуе. Чоловiк, що сидiв спиною до стiни, мав обличчя iндiйського вождя: високi вилицi, непроникний вираз, гострий погляд, який негайно впiймав обох Ратiв. Вираз обличчя вождя залишився нерухомим, коли вiн щось проказав до решти товариства i пiдвiвся.
Енгельберт Рат кинувся до вождя.
– Просимо пробачення за затримку, Конраде, – почав вiн, – але полiцiйна служба… Також у Берлiнi… мiй син…
– Все га-азд, Енгельба-ате, все га-азд! Мiй потяг, однаково ще аж за двi години, – демонструючи кельнський акцент, заспокоiв його чоловiк у фраку, непроникнi iндiанськi очi якого дивилися майже привiтно. – То що? Як, молодший Рате? Нормально влаштувався в столицi райху?
Гереон потиснув руку вождевi iндiанцiв.
– Дякую за турботу, пане бурмiстре!
– Забудьмо про посади. Жодного бурмiстра чи президента Держради, будь ласка! Ми зустрiчаемося суто приватно. Трое землякiв-кельнцiв у Берлiнi.
Гереон ввiчливо посмiхнувся.
– Ходiмо до бару, – запросив вождь. – Я забронював.
Кельнер пiдвiв iх до невеличкого столу, на якому на них уже чекала пляшка колекцiйного «Зельтiнгер Кiрхенпфада» у вiдерцi з льодом поруч iз табличкою «Зарезервовано». Бурмiстр Аденауер нiчого не полишав на волю випадку. Можливо, саме тому начальник кримiнальноi полiцii Енгельберт Рат так добре ладнав iз бурмiстром (окрiм того, що вони були членами однiеi партii). Зрештою, батько завжди добре ладнав iз будь-ким, хто мiг допомогти його кар’ерi. Успiшнiй, треба зазначити: свого часу наймолодший за вiком старший комiсар кельнськоi полiцii, а нинi начальник кримiнальноi полiцii мiста.
– Що ж! Тут ми можемо безперешкодно розмовляти, – жестом припросив iх сiдати вождь iндiанцiв.
Вiн зачекав, доки кельнер наповнить два келихи, а тодi заговорив знову.
– Приемно, Енгельба-ате, що твiй син знайшов час на цю зустрiч. Ти вже розповiв йому, про що йдеться?
– У такiй делiкатнiй справi? Нi! – похитав головою Енгельберт Рат. – Я подумав, найкраще було б, якби ти сам…
– Ну, то спершу випиймо по келишку! – пiднiс iндiанець склянку з водою.
Батько й син Рати пiднесли своi келихи й випили. Вино, як на смак Гереона, було аж надмiру солодким, а батько, задоволено витягнувши губи, кивнув на знак поцiнування:
– Розкiшне вино, Конраде.
– Я знаю, що тобi до смаку, Енгельберте!
Аденауер поставив склянку на стiл i прочистив горло.
– Отже, я хотiв би перейти до справи… – почав вiн. – Насправдi, йдеться про неприемнi… про досить неприемнi речi…
– Пусте. Полiцiя займаеться майже винятково неприемними речами!
– Прошу, мiй любий молодший Рате! Забудьмо наразi про полiцiйний апарат! Як я зазначив, у нас приватна зустрiч.
– Гереоне, нехай пан бурмiстр спочатку все пояснить!
Батьковi не знадобилося багато часу, щоб повернути його до давнiх часiв. Гереон, дурний, зухвалий хлопчисько, якому варто тримати язик за зубами, коли дорослi обговорюють важливi речi.
– Ваш батько, любий пане Рат, допомагае менi в надзвичайно делiкатнiй ситуацii, i, маю зазначити, тi обставини, що сiм’я Рат представлена також у Берлiнi, виявилися дуже доречними…
Тож кельнська клiка не забарилася вчепитися в нього посеред iмперськоi столицi!
– Щоб не розводитися довго, – вiв далi Аденауер, – скажу: мене шантажують.
– Наш пан бурмiстр отримуе анонiмнi листи, – пояснив Енгельберт Рат.
Бурмiстр кивнув:
– Хтось погрожуе менi… як би це сформулювати… зробити публiчною певну iнформацiю, яка не надто сподобаеться публiцi. А в результатi, добре iм’я Аденауера викачають у багнi.
– Яка це iнформацiя?
– Інформацiя, яка здатна покласти край моему полiтичному iснуванню, якщо потрапить у руки нацистам або комунiстам.
– Я маю знати щось конкретнiше. Якщо ви хочете, щоб я вам допомiг, розкажiть, у чому суть погрози.
Аденауер прочистив горло.
– Акцii «Гланцштоф», – сказав вiн.
– Акцii американського «Гланцштоф», виробника вiскози, – уточнив Енгельберт Рат.
Аденауер кивнув:
– У мене iх багато. На дуже великi суми. На мiльйони… Я маю на увазi, що, коли я купував iх два роки тому, вони саме коштували мiльйони. Усi моi маетностi вкладенi в цi акцii. І не тiльки. Кредит вiд «Дойче Банку»…
– Розумiю, – кивнув Гереон Рат. – Акцii вiд жовтня впали нижче плiнтуса.
– Акцii падали вже давно. Але я нiколи не уявляв собi, що вони настiльки знецiняться. Натомiсть, я сподiвався, що вони знову почнуть рости. Однак останнi кiлька мiсяцiв… Коротко кажучи, моi борги перед банком зараз вищi за ринкову вартiсть моiх акцiй. Значно вищi…
– Іншими словами, ви розоренi, – пiдбив пiдсумок Рат, собi на втiху упiймавши гнiвний погляд батька. – То як вас шантажуватимуть, коли це вже сталося?
